Рішення

від 10.01.2017 по справі 910/22539/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.01.2017 Справа №910/22539/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ"

до Концерну "Військторгсервіс"

про стягнення 822557 грн. 69 коп.

Суддя Отрош І.М.

Представники сторін:

від позивача: Куций Р.А. - представник за довіреністю б/н від 01.12.2016;

від відповідача: не з'явились;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

08.12.2016 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ з вимогами до Концерну "Військторгсервіс" про стягнення 822557 грн. 69 коп.

Позовні вимоги обґрунтовані тими обставинами, що рішенням Господарського суду Вінницької області у справі №7/46/2012/5003 від 24.09.2012, що набрало законної сили, визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 11.03.2011, укладеного між позивачем та відповідачем, зобов'язано Концерн Військторгсервіс повернути Товариству з обмеженою відповідальністю Магазин ВВВТ грошові кошти у розмірі 769326,00 грн., отримані Концерном Військторгсервіс за договором купівлі-продажу від 11.03.2011. Разом з тим, відповідачем не було виконано вказане рішення суду в частині повернення Товариству з обмеженою відповідальністю Магазин ВВВТ грошових коштів у розмірі 769326,00 грн., у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача 3% річних у розмірі 69239,34 грн. та інфляційні втрати у розмірі 753318,35 грн. у зв'язку з невиконанням відповідачем зобов'язання з повернення грошових коштів на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 12.12.2016 порушено провадження у справі № 910/22539/16 та справу призначено до розгляду на 10.01.2017.

У судове засідання 10.01.2017 з'явився представник позивача, який підтримав позов, подав суду додаткові документи по справі та пояснення, відповідно до яких зазначено про допущення у позові помилки щодо періоду нарахування інфляційних втрат, у зв'язку з чим позивач просить суд вважати правильним період нарахування інфляційних втрат з 01.10.2013 по 31.10.2016.

Представник відповідача у судове засідання 10.01.2017 не з'явився, клопотань про відкладення розгляду справи не подавав, про причини неявки у судове засідання суд не повідомив, про час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином за адресою відповідно до даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що підтверджується повідомленням про вручення №0103040752866.

Письмових заяв, повідомлень суду щодо поважності причин відсутності відповідача в судовому засіданні 10.01.2017 до суду не надходило.

Приписами ст. 77 Господарського процесуального кодексу України визначено перелік обставин, за яких суд відкладає розгляд справи. Зокрема, відповідно до п. 1 ч. 1 названої статті, у разі нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу та, відповідно до п. 2 ч. 1 названої статті, у разі неподання витребуваних доказів. Однак стаття 77 Господарського процесуального кодексу України встановлює не обов'язок суду відкласти розгляд справи, а визначає лише право суду при наявності зазначених випадків.

За таких обставин, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи в судовому засіданні 10.01.2017 за відсутності представника відповідача, та з урахуванням процесуальних строків розгляду справи відповідно до ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, запобігаючи одночасно безпідставному затягуванню розгляду спору.

При цьому, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними матеріалами.

У судовому засіданні 10.01.2017 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представника позивача, суд

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14.11.2012 та постановою Вищого господарського суду України від 03.06.2013 у справі №7/46/2012/5003 за позовом заступника військового прокурора Вінницького гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Концерну "Військторгсервіс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину, позовні вимоги задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу від 11.03.2011, укладений між Державою в особі Міністерства оборони України в особі філії управління Західного оперативного командування "Концерну Військторгсервіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ", зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" повернути державі Україна в особі концерну "Військторгсервіс" нерухоме майно - 18/25 часток вбудовано-прибудованих нежитлових приміщень, а саме приміщення №107, №1- №22, площею 470,7 кв.м., І поверху багатоквартирного житлового будинку, що знаходяться в житловому будинку за №62, що по провулку Київському 1 в м. Вінниці, та зобов'язано концерн "Військторгсервіс" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн.

Дане рішення суду мотивоване тими обставинами, що майно, яке є предметом договору купівлі-продажу від 11.03.2011 є загальнодержавною власністю, яке перебуває на праві господарського відання концерну "Військторгсервіс", а тому відчуження вказаного майна повинно здійснюватись з урахуванням особливостей, передбачених п.6 постанови Кабінету Міністрів України №803 від 06.06.2007 Про затвердження порядку відчуження об'єктів державної власності , відповідно до якого відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна. Разом з тим, оскільки державне майно, що є предметом укладеного між сторонами договору купівлі-продажу від 11.03.2011, належить позивачу на праві господарського відання, відчужене без згоди Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України, даний договір суперечить вимогам чинного законодавства щодо порядку відчуження об'єктів державної власності - ч.5 ст.75 Господарського кодексу України, п.п.6, 8 постанови Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803, що в силу ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України стало підставою для визнання його недійсним в межах розгляду справи №7/46/2012/5003.

З огляду на те визнання договору купівлі-продажу від 11.03.2011 недійсним за рішенням Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012 у справі №7/46/2012/5003, судом також задоволено вимогу про застосування наслідків недійсності правочину на підставі ст. 216 Цивільного кодексу України, відповідно до якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю; у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. У зв'язку з наведеним, судом було зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" повернути державі Україна в особі концерну "Військторгсервіс" нерухоме майно - 18/25 часток вбудовано-прибудованих нежитлових приміщень, а саме приміщення №107, №1- №22, площею 470,7 кв.м., І поверху багатоквартирного житлового будинку, що знаходяться в житловому будинку за №62, що по провулку Київському 1 в м. Вінниці, та зобов'язано концерн "Військторгсервіс" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн.

Судом встановлено, що на виконання вказаного рішення Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012 у справі №7/46/2012/5003, що набрало законної сили, 12.12.2012 було видано відповідний наказ, зокрема, в частині та зобов'язання концерну "Військторгсервіс" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн. (копія наказу долучена до позову).

Судом встановлено, що 07.02.2013 старшим державним виконавцем відділу Державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження з виконання наказу №7/46/2012/5003, виданого Господарським судом Вінницької області, про зобов'язання концерну "Військторгсервіс" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн., отримані концерном Військторгсервіс за договором купівлі-продажу від 11.03.2011.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає про те, що рішенням Господарського суду Вінницької області у справі №7/46/2012/5003 від 24.09.2012, що набрало законної сили, визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 11.03.2011, укладеного між позивачем та відповідачем, зобов'язано Концерн Військторгсервіс повернути Товариству з обмеженою відповідальністю Магазин ВВВТ грошові кошти у розмірі 769326,00 грн., отримані Концерном Військторгсервіс за договором купівлі-продажу від 11.03.2011. Разом з тим, відповідачем не було виконано вказане рішення суду в частині повернення Товариству з обмеженою відповідальністю Магазин ВВВТ грошових коштів у розмірі 769326,00 грн., у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача 3% річних у розмірі 69239,34 грн. та інфляційні втрати у розмірі 753318,35 грн. у зв'язку з невиконанням відповідачем зобов'язання з повернення грошових коштів на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України.

Оцінюючи подані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом, рішенням Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14.11.2012 та постановою Вищого господарського суду України від 03.06.2013 у справі №7/46/2012/5003 за позовом заступника військового прокурора Вінницького гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Концерну "Військторгсервіс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину, позовні вимоги задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу від 11.03.2011, укладений між Державою в особі Міністерства оборони України в особі філії управління Західного оперативного командування "Концерну Військторгсервіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ", зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" повернути державі Україна в особі концерну "Військторгсервіс" нерухоме майно - 18/25 часток вбудовано-прибудованих нежитлових приміщень, а саме приміщення №107, №1- №22, площею 470,7 кв.м., І поверху багатоквартирного житлового будинку, що знаходяться в житловому будинку за №62, що по провулку Київському 1 в м. Вінниці, та зобов'язано концерн "Військторгсервіс" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн.

Як встановлено судом, 07.02.2013 старшим державним виконавцем відділу Державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження з виконання наказу №7/46/2012/5003, виданого Господарським судом Вінницької області про зобов'язання концерну "Військторгсервіс" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн., отримані концерном Військторгсервіс за договором купівлі-продажу від 11.03.2011.

Суд зазначає, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.12.2016, якою порушено провадження у даній справі, було зобов'язано відповідача надати, зокрема докази повернення (сплати) позивачу грошових коштів у розмірі 769326 грн. 00 коп. (банківські виписки, платіжні доручення, тощо)- в тому числі докази виконання рішення Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012 № 7/46/2012/5003.

Разом з тим, жодних доказів у підтвердження повернення (сплати) позивачу грошових коштів у розмірі 769326 грн. 00 коп., в тому числі доказів виконання рішення Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012 № 7/46/2012/5003, відповідачем надано не було.

За наведених обставин, за відсутності доказів протилежного, суд дійшов висновку про невиконання відповідачем свого зобов'язання з повернення позивачу грошових коштів у розмірі 769326 грн. 00 коп. у зв'язку з визнанням недійсним договору купівлі-продажу від 11.03.2011, укладеного між Державою в особі Міністерства оборони України в особі філії управління Західного оперативного командування "Концерну Військторгсервіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ".

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з пунктом 4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року N 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

Згідно з положеннями пунктів 3.1 та 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року N 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Так, позивачем заявлено вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат у зв'язку з невиконанням відповідачем свого обов'язку з повернення позивачу грошових коштів у розмірі 769326 грн. 00 коп. (застосованої за рішенням суду Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012 у справі №7/46/2012/5003 реституції).

Пунктом 5.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань від 17 грудня 2013 року N 14 передбачено, що обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (стаття 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Також, суд зазначає, що відповідно до правової позиції Верховного суду України, викладеної у постанові від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15, статтею 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання, її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань. Дія статті поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому частина п'ята статті 11 ЦК України, в якій ідеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин. З рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в статті 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність. Суд, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, застосував двосторонню реституцію, на виконання якої вирішив стягнути з відповідачів на користь позивача отримані від нього за продаж будинку кошти, які відповідачі не повернули. У зв'язку із цим застосуванню підлягає стаття 1212 ЦК України, згідно з якою особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Це положення застосовується і до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Якщо без достатньої правової підстави набуваються або зберігаються гроші (як готівкові, так і безготівкові), на них нараховуються відсотки згідно зі статтею 536 ЦК України з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність набуття або збереження грошових коштів. У разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Суд вважає за необхідне відступити від правової позиції, викладеної Верховним судом України у постанові від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15, в частині висновку щодо неможливості стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України у випадку стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей, так як у даному випадку нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України, з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Так, у частині п'ятій статті 11 Цивільного кодексу України визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникнути з рішення суду.

Отже, положення зазначеної норми права передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з актів цивільного законодавства та з рішення суду.

Як встановлено судом, рішенням Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14.11.2012 та постановою Вищого господарського суду України від 03.06.2013 у справі №7/46/2012/5003 за позовом заступника військового прокурора Вінницького гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Концерну "Військторгсервіс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину, позовні вимоги задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу від 11.03.2011, укладений між Державою в особі Міністерства оборони України в особі філії управління Західного оперативного командування "Концерну Військторгсервіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ", зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" повернути державі Україна в особі концерну "Військторгсервіс" нерухоме майно - 18/25 часток вбудовано-прибудованих нежитлових приміщень, а саме приміщення №107, №1- №22, площею 470,7 кв.м., І поверху багатоквартирного житлового будинку, що знаходяться в житловому будинку за №62, що по провулку Київському 1 в м. Вінниці, та зобов'язано концерн "Військторгсервіс" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн.

Враховуючи предмет та підстави позовних вимог, до предмету доказування у даній справі належить з'ясування обставин щодо 1) характеру зобов'язання, яке виникло у відповідача щодо повернення грошових коштів у зв'язку з визнанням договору недійсним (зокрема, чи є таке зобов'язання грошовим), питання щодо 2) моменту, з якого таке зобов'язання виникло, щодо 3) механізму захисту прав особи, на користь якої було проведено реституцію у випадку невиконання іншою стороною зобов'язання щодо повернення грошових коштів за недійсним правочином, щодо 4) правової природи відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, передбаченої ст. 625 ЦК України, 5) правової природи процентів за користування чужими грошовими коштами, передбачених ст. 536 ЦК України, 6) співвідношення 3% річних, передбачених нормою ст. 625 ЦК України, та процентів, передбачених ст. 536 ЦК України, зокрема, можливості одночасного застосування таких процентів.

Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином .

Згідно з ч. 3 та 4 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства та з рішення суду .

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14.11.2012 та постановою Вищого господарського суду України від 03.06.2013 у справі №7/46/2012/5003, було визнано недійсним договір купівлі-продажу від 11.03.2011, укладений між Державою в особі Міністерства оборони України в особі філії управління Західного оперативного командування "Концерну Військторгсервіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ", та зобов'язано концерн "Військторгсервіс" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн.

Враховуючи викладені обставини та норми закону, можна дійти висновку, що зобов'язання відповідача з повернення набутих на підставі договору, визнаного судом недійсним, грошових коштів виникло безпосередньо з акту цивільного законодавства - норм Цивільного кодексу (ст. ст. 216, 1212). Водночас, враховуючи, що правочин був оспорюваним та недійсність його встановлюється хоча і з моменту укладення, однак дана обставина встановлюється виключно рішенням суду, обов'язок з повернення грошових коштів у відповідача виникає з моменту набрання відповідним судовим рішенням законної сили.

З огляду на заявлені позивачем підстави позову - невиконання зобов'язання з повернення грошових коштів за наслідками визнання судом недійсним договору, на підставі якого такі грошові кошти були набуті відповідачем, та застосованої судом реституції, а також предмет позову - стягнення 3% та інфляційних втрат (ст. 625 Цивільного кодексу України) у зв'язку з таким невиконанням, необхідним є встановлення обставин наявності у зобов'язання з повернення Товариству з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" грошових коштів в сумі 769326, 00 грн. ознак грошового, оскільки положення ст. 625 Цивільного кодексу України встановлюють правило, за якого сплата 3% річних та інфляційних втрат як спосіб захисту майнового права та інтересу кредитора за користування боржником утримуваними коштами та від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів, здійснюється у випадку прострочення виконання грошового зобов'язання.

У ЦК України відсутнє визначення терміну грошове зобов'язання .

Відповідно до правової позиції Верховного суду України, викладеної у постанові від 30.03.2016 у справі №6-2168цс16, (предметом розгляду в межах якої були вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат внаслідок невиконання обов'язку з повернення авансу, стягнутого за рішенням суду), зобов'язання, що зводиться до сплати грошей, є грошовим зобов'язанням , а отже невиконання таких зобов'язань належним чином дає підстави для стягнення інфляційних витрат за весь час прострочення та 3 % річних від простроченої суми, які входять до складу грошового зобов'язання, оскільки боржник зобов'язаний відшкодувати інфляційні витрати від знецінення неповернутих коштів за час виконання рішення суду про стягнення суми.

При цьому, враховуючи, предмет розгляду у справі №6-2168цс16 - повернення авансу, можна дійти висновку, що грошове зобов'язання слід розуміти не тільки як таке, що може виникати лише з договору, та містить у собі обов'язок з оплати іншій стороні за виконані роботи/надані послуги/товар (тобто бути елементом зобов'язання, яке передбачає оплатність), а як і таке, що може виникати з будь-яких юридичних фактів, які передбачені ст. 11 ЦК України, та передбачати будь-який обов'язок з передачі грошових коштів, тобто коли одна особа зобов'язана такі кошти надати іншій особі, а інша особа має право вимагати передання таких коштів, зокрема, і у випадку обов'язку повернути грошові кошти, сплачені у якості авансу, попередньої оплати (ст. 693 ЦК України), отримані на виконання недійсного правочину тощо.

Відповідні висновки суду узгоджуються з нормами законодавства, враховуючи відсутність прямого визначення поняття грошове зобов'язання та суть правовідносин, які виникли між сторонами.

Таким чином, зобов'язання відповідача з повернення грошових коштів, які були ним отримані на виконання договору, визнаного судом недійсним, є грошовим, так як змістом такого зобов'язання є обов'язок відповідача повернути отримані грошові кошти та право позивача вимагати такого повернення від відповідача.

Щодо питання про правову природу відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, передбачену ст. 625 ЦК України, процентів за користування чужими грошовими коштами, передбачених ст. 536 ЦК України та співвідношення 3% річних, передбачених нормою ст. 625 ЦК України, та процентів, передбачених ст. 536 ЦК України, зокрема, можливості одночасного застосування таких процентів, суд зазначає наступне.

Аналізуючи правову природу процентів, передбачених ст. 536 та процентів, передбачених ст. 625 ЦК України, слід окреслити предмет регулювання даних норм.

Норма ст. 536 ЦК України розміщена у главі Виконання зобов'язання та передбачає обов'язок боржника сплачувати проценти за користування чужими грошовими коштами, по суті, встановлюється загальне правило про необхідність здійснювати плату за користування чужими грошовими коштами (з певними виключеннями щодо правовідносин за участю фізичних осіб). При цьому, розмір таких процентів встановлюється законом або договором.

Норми ЦК України, які регулюють окремі види зобов'язань, у певних випадках містять відсилочні норми до положень ст. 536 ЦК. Так, відповідно до ч. 3 ст. 693 Цивільного кодексу України (глава 54 Купівля-продаж ), на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

Обов'язок зі сплати процентів за користування чужими грошовими коштами передбачений, зокрема, нормами, що регулюють правовідносини з позики та кредиту, в тому числі комерційного (ст. 1057), який по суті передбачає надання кредитором коштів у користування у формі надання відстрочення чи розстрочення платежу, сплати попередньої оплати.

Відповідно до ч. 2 ст. 1214 ЦК України зазначено, що у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу). Дана норма міститься у статті Відшкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання .

Виходячи зі змісту наведених норм, можна дійти висновку, що проценти, передбачені ст. 536 ЦК України, нараховуються у випадку користування чужими грошовими коштами саме як плата за таке користування, при чому таке користування може бути як правомірним, зокрема за погодженням з кредитором (наприклад, протягом встановленого договором позики/кредиту строку; протягом встановленого кредитором строку розстрочення платежу чи внесення ним попередньої оплати), так і неправомірним - коли виникає прострочення з користування такими коштами, тобто строк виконання обов'язку зі сплати/повернення таких коштів настав, а боржник його не виконує (наприклад, у випадку здійснення кредитором попередньої оплати та прострочення боржником-постачальником строку з поставки товару) або у випадку користування боржником грошових коштів у випадку безпідставного їх збереження (ст. 1214).

При цьому, обов'язок зі сплати процентів по ст. 536 у випадку, передбаченому ст. 1214 ЦК, є однією з форм відшкодування боржником доходів від безпідставно набутого майна, про що свідчить і назва відповідної статті.

Водночас, як було зазначено судом, ст. 625 ЦК передбачає відповідальність за порушення грошового зобов'язання, в тому числі у вигляді сплати 3% річних, та розміщена у главі Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання , що свідчить про можливість застосування даної норми до всіх випадків порушення грошового зобов'язання незалежно від підстав виникнення такого зобов'язання (підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, які, по суті, є змістом зобов'язання, вказані у ст. 11 ЦК). Дані висновки підтверджуються, зокрема, і тими обставинами, що дана норма не містить будь-яких обмежень у її застосуванні. Так само, ст. 536 ЦК України не містить жодних обмежень щодо можливості одночасного застосування норми ст. 625, зокрема, законом не встановлено будь-якого співвідношення між цими нормами як загальною та спеціальною або альтернативною.

Крім того, норми ЦК, що регулюють зобов'язання з повернення безпідставно набутого майна у випадку визнання договору недійним та застосуванні реституції, не містять будь-яких виключень чи обмежень щодо застосування відповідальності за порушення грошового зобов'язання (яким є у даному випадку зобов'язання відповідача), передбаченої ст. 625 ЦК, у випадку невиконання боржником обов'язку щодо повернення майна у вигляді грошових коштів.

При цьому, щодо викладеного у постанові Верховного суду України від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15 висновку стосовно можливості нарахування відсотків виключно на підставі статті 536 Цивільного кодексу України у випадку набуття чи збереження грошових коштів без достатньої правової підстави (ст. 1214 Цивільного кодексу України), суд зазначає, що дане правило об'єктивно не може бути застосованим до вимог про стягнення процентів за безпідставне збереження грошових коштів у зв'язку з визнанням недійсним договору, на підставі якого такі грошові кошти було набуто, оскільки за приписами ст. 536 Цивільного кодексу України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства , а тому, враховуючи відсутність встановленого законом чи іншим актом цивільного законодавства розміру процентів за користування грошовими коштами у даних правовідносинах, то навіть у випадку встановлення умовами договору розміру процентів за користування чужими грошовими коштами, такі умови застосовуватись не можуть з огляду на визнання договору недійсним за рішенням суду.

Відтак, враховуючи встановлені судом обставини щодо відсутності у законі розміру процентів за ст. 536 ЦК для застосування у правовідносинах з реституції та неможливість застосування умов договору (з огляду на його недійсність) навіть у випадку встановлення розміру таких відсотків у договорі, - відсутній правовий механізм реалізації приписів ст. 536 Цивільного кодексу України. А отже правовий висновок Верховного суду України щодо неможливості застосування у даних правовідносинах норми ст. 625 ЦК, зводиться, по суті, до неможливості захисту кредитором своїх майнових інтересів, в тому числі від знецінення грошових коштів та неможливості отримання ним відповідної компенсації, у випадку невиконання боржником обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів. Вказана ситуація має наслідком, по суті, безоплатне користування боржником чужими грошовими коштами, що суперечить нормам ЦК щодо захисту права власності та загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, принципам добросовісності, справедливості і розумності.

Більше того, суд зазначає, що викладений у постанові Верховного суду України від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15 висновок щодо неможливості стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України у разі нарахування відсотків відповідно до статті 536 цього Кодексу не містить посилань на норму закону, що, власне, передбачає таку заборону. При цьому, приписи наведених статей Цивільного кодексу України не встановлюють правила, за якого унеможливлюється одночасне стягнення відсотків на підставі статей 625 та 536 Цивільного кодексу України, в тому числі щодо співвідношення даних норм як загальної та спеціальної.

Наведена позиція суду підтверджується висновками Верховного суду України, викладеними у постанові від 30.03.2016 у справі №6-2168цс16, предметом розгляду якої були вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат внаслідок невиконання обов'язку з повернення авансу, стягнутого за рішенням суду у зв'язку з припиненням зобов'язання, що становило предмет договору купівлі-продажу. Як встановлено судом, Верховний суд у даній постанові зазначив про наявність підстав для стягнення інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми, які входять до складу грошового зобов'язання, пов'язаного з поверненням авансу, стягнутого за рішенням суду, на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України.

Так, за змістом ст. 693 Цивільного кодексу України (глава 54 Купівля-продаж ), на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.

Відповідно до ч. 2 ст. 1214 ЦК України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Тобто, спеціальні норми глави Цивільного кодексу України, що регулюють відносини, які виникають за договором купівлі-продажу, а саме щодо обов'язку повернення попередньої оплати за непоставлений товар, так само, як і приписи ст. 1214 цього кодексу, передбачають правило, за якого нарахування відсотків на грошові кошти, що зберігаються боржником, здійснюється в порядку ст. 536 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, в межах справи про стягнення 3% річних та інфляційних втрат внаслідок невиконання обов'язку з повернення авансу, стягнутого за рішенням суду у зв'язку з припиненням зобов'язання, що становило предмет договору купівлі-продажу, яка була предметом перегляду Верховним судом України (справа №6-2168цс16), Верховний суд України дійшов висновку про наявність підстав для стягнення інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми саме на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України.

Враховуючи викладене, суд дійшов наступних висновків:

1. Зобов'язання відповідача з повернення безпідставно набутих коштів виникає безпосередньо з норм закону, які передбачають обов'язок сторін повернути все одержане за недійним правочином, водночас, з огляду на те що правочин був оспорюваний, то лише з моменту набрання рішенням суду законної сили, яким було визнано договір недійним та проведено реституцію, у відповідача виникає обов'язок повернути отримані грошові кошти за недійним правочином позивачу.

2. Зобов'язання відповідача з повернення безпідставно набутих коштів на виконання договору, який був визнаний судом недійним, є грошовим зобов'язанням, так як його змістом є обов'язок відповідача повернути отримані грошові кошти та право позивача вимагати такого повернення від відповідача.

3. Законом (ст. 1214 ЦК) передбачено право кредитора на нарахування процентів відповідно до ст. 536 ЦК за користування грошовими коштами, які боржник повинен повернути у випадку реституції (стаття 536 цього Кодексу). Сплата таких процентів є однією з форм відшкодування боржником доходів від безпідставно набутого майна (враховуючи назву ст. 1214), яке з огляду на особливий різновид - грошові кошти - презюмується як таке, що може приносити дохід з огляду на особливу правову та економічну природу грошових коштів, та, по суті, такі проценти є платою за неправомірне користування чужими грошовими коштами.

4. Норма ст. 625 ЦК передбачає право кредитора на стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, яким у даному випадку є зобов'язання відповідача, 3% річних та інфляційних втрат. Дана норма та інші норми ЦК, які регулюють правовідносини, які виникли між сторонами, не містить будь-яких обмежень щодо застосування передбаченої відповідальності у формі 3% річних та інфляційних втрат, які є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

5. У законі відсутні будь-які вказівки щодо неможливості застосування ст. 625 ЦК у випадку, якщо закон у конкретних правовідносинах встановлює право кредитора на стягнення з боржника процентів за користування чужими грошовими коштами відповідно до ст. 536 ЦК.

6. Проценти, які передбачені ст. 625 та ст. 536 ЦК, жодним чином не збігаються за обсягом понять, з огляду на те, що перші є загальною формою відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання, а другі - встановленою законом або договором платою за користування чужими грошовими коштами як правомірне, так і неправомірне.

7. Відсутній правовий механізм стягнення процентів за ст. 536 ЦК у правовідносинах реституції, враховуючи що стягнення процентів за ст. 536 ЦК можливе лише у випадку встановлення законом або договором розміру таких процентів, водночас законом не передбачено для правовідносин, які виникли між сторонами, розміру таких процентів, та враховуючи специфіку правовідносин з реституції за недійсним правочином навіть у випадку встановлення розміру таких процентів у договорі - вони не могли б бути застосовані, так як недійсний правочин не породжує будь-яких зобов'язань.

8. Викладений у постанові Верховного суду України від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15 висновок щодо неможливості стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України у разі передбачення законом права кредитора на нарахування відсотків відповідно до статті 536 ЦК, враховуючи встановлені судом обставини щодо відсутності у законі розміру процентів за ст. 536 ЦК для застосування у правовідносинах з реституції та неможливість застосування умов договору (з огляду на його недійсність) навіть у випадку встановлення розміру таких відсотків у договорі, по суті, зводиться до неможливості захисту кредитором своїх майнових інтересів, в тому числі від знецінення грошових коштів та неможливості отримання ним відповідної компенсації, у випадку невиконання боржником обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів. Вказана ситуація має наслідком, по суті, безоплатне користування боржником чужими грошовими коштами, що суперечить нормам ЦК щодо захисту права власності та загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, принципам добросовісності, справедливості і розумності.

За наведених обставин, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат в порядку ст. 625 Цивільного кодексу України у зв'язку з невиконанням відповідачем обов'язку з повернення грошових коштів у розмірі 769326,00 грн. за наслідками визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 11.03.2011, укладеного між позивачем та відповідачем, на підставі якого такі грошові кошти було, власне, набуто.

Так, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 69239,34 грн. за період з 01.10.2013 по 01.10.2016 та інфляційні втрати у розмірі 753318,35 грн. за період з 01.10.2013 по 31.10.2016 (згідно з наданими позивачем поясненнями щодо помилки у вказівці кінцевої дати періоду розрахунку інфляційних втрат).

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, суд встановив, що він є правильним, таким, що відповідає матеріалам справи та вимогам чинного законодавства, у зв'язку з чим позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ до Концерну "Військторгсервіс" про стягнення суми 3% річних у розмірі 69239,34 грн. та інфляційних втрат у розмірі 753318,35 грн. підлягають задоволенню повністю.

Згідно з ч. 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ч. 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Положеннями статті 34 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати позивача, пов'язані зі сплатою судового збору за подання даного позову, покладаються на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 43, 49, 75, 82, 82-1, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (03151, м. Київ, вул. Молодогвардійська, 28-А; ідентифікаційний код: 33689922) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" (21001, м. Вінниця, вул. Коцюбинського, 30; ідентифікаційний код: 34095137) 3% річних у розмірі 69239 (шістдесят дев'ять тисяч двісті тридцять дев'ять) грн. 34 коп., інфляційні втрати у розмірі 753318 (сімсот п'ятдесят три тисячі триста вісімнадцять) грн. 35 коп. та судовий збір у розмірі 12338 (дванадцять тисяч триста тридцять вісім) грн. 37 коп.

3. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Відповідно до частини 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання, протягом 10 днів з дня складання повного рішення, апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Повне рішення складено: 17.01.2017

Суддя І.М. Отрош