Постанова

від 29.03.2017 по справі 910/22539/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" березня 2017 р. Справа№ 910/22539/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Чорногуза М.Г.

суддів: Агрикової О.В.

Жук Г.А.

за участі секретаря судового засідання: Михайленко С.О.

за участю представників сторін:

від позивача: не з'явився

від відповідача: Фещенко І.В. довіреність № 05 від 06.01.17

розглянувши матеріали апеляційної скарги Концерну "Військторгсервіс"

на рішення Господарського суду міста Києва від 10 січня 2017 року

у справі №910/22539/16 (суддя Отрош І.М.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ"

до Концерну "Військторгсервіс"

про стягнення 822 557 грн. 69 коп., -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про стягнення 822 557,69 грн. (3% річних - 69 239,34 грн. та інфляційні втрати - 753 318,35 грн.) (а.с. 6-7).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10 січня 2017 року у справі № 910/22539/16 позов задоволено повністю (а.с. 83-87).

Не погоджуючись з вказаним рішенням, Концерн "Військторгсервіс" звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 10 січня 2017 року у справі №910/22539/16 та постановити нове, яким в задоволенні позовних вимог - відмовити.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 лютого 2017 року апеляційну скаргу Концерну "Військторгсервіс" на рішення Господарського суду міста Києва від 10 січня 2017 року у справі №910/22539/16 передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді - Чорногуз М.Г., суддів Агрикової О.В., Калатай Н.Ф.

15 лютого 2017 року ухвалою Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Концерну "Військторгсервіс" на рішення Господарського суду міста Києва від 10 січня 2017 року у справі №910/22539/16 прийнято до провадження колегією суддів у складі головуючого судді - Чорногуз М.Г., суддів Агрикової О.В., Калатай Н,Ф., справу призначено до розгляду на 28 лютого 2017 року.

Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 28 лютого 2017 року, у зв'язку з перебуванням судді Калатай Н.Ф., яка входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, на лікарняному, для розгляду справи №910/22539/16, сформовано колегію суддів Київського апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Чорногуз М.Г., суддів Агрикової О.В., Жук Г.А.

28 лютого 2017 року ухвалою Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Концерну "Військторгсервіс" на рішення Господарського суду міста Києва від 10 січня 2017 року у справі №910/22539/16 прийнято до провадження колегією суддів у складі головуючого судді - Чорногуз М.Г., суддів Агрикової О.В., Жук Г.А.

28 лютого та 09 березня 2017 року у судовому засіданні оголошено перерви до 09 та 29 березня 2017 року відповідно.

29 березня 2017 року від представника позивача надійшла заява у якій він просив розгляд зазначеної справи здійснювати за відсутності його представника, а також заперечував проти доводів апеляційної скарги.

У судовому засіданні 29 березня 2017 року представник Концерну "Військторгсервіс" надав пояснення, в яких підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Представник ТОВ "Магазин ВВВТ" в судове засідання 29 березня 2017 року не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, що підтверджується судовою розпискою (а.с. 82). Враховуючи викладене, те, що ТОВ "Магазин ВВВТ" просив здійснювати розгляд справи за відсутності його представника, а також те, що відсутність представника вказаної особи не перешкоджає розгляду вказаної справи, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи за відсутності представника позивача.

Згідно з частиною першою статті 99 ГПК в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених розділом XII ГПК.

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права встановила наступне.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012 р., залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14.11.2012 р. та постановою Вищого господарського суду України від 03.06.2013 р. у справі №7/46/2012/5003 за позовом заступника військового прокурора Вінницького гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Концерну "Військторгсервіс" до ТОВ "Магазин ВВВТ" про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину, позовні вимоги задоволено: визнано недійсним Договір купівлі-продажу від 11.03.2011 р., укладений між Державою в особі Міністерства оборони України в особі філії управління Західного оперативного командування "Концерну Військторгсервіс" та ТОВ "Магазин ВВВТ", зобов'язано ТОВ "Магазин ВВВТ" повернути державі Україна в особі концерну "Військторгсервіс" нерухоме майно - 18/25 часток вбудовано-прибудованих нежитлових приміщень, а саме приміщення №107, №1- №22, площею 470,7 кв.м., І поверху багатоквартирного житлового будинку, що знаходяться в житловому будинку за №62, що по провулку Київському 1 в м. Вінниці, та зобов'язано Концерн "Військторгсервіс" повернути ТОВ "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн. (а.с. 8-12).

На виконання вказаного рішення Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012 р. у справі №7/46/2012/5003, що набрало законної сили, 12.12.2012 р. видано відповідний наказ, щодо зобов'язання концерну "Військторгсервіс" повернути ТОВ "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн. (а.с. 13).

07 лютого 2013 року старшим державним виконавцем відділу Державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження з виконання наказу №7/46/2012/5003, виданого Господарським судом Вінницької області про зобов'язання концерну "Військторгсервіс" повернути ТОВ "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн., отримані концерном "Військторгсервіс" за Договором купівлі-продажу від 11.03.2011 р. (а.с. 14).

Актом державного виконавця від 15.10.2013 р. при примусовому виконанні наказу № 7/46/2012/5003 Господарського суду Вінницької області, від 12.12.2012 р. про зобов'язання ТОВ "Магазин ВВВТ" повернути державі Україна в особі концерну "Військторгсервіс" нерухоме майно встановлено, що 15.10.2013 р. це майно було передано державі Україна в особі концерну "Військторгсервіс" (а.с. 30).

Отже позивачем у даній справі, рішення Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012 р. у справі №7/46/2012/5003 виконано.

Разом з тим, відповідачем не було виконано вказане рішення суду в частині повернення ТОВ "Магазин ВВВТ" грошових коштів у розмірі 769326,00 грн., у зв'язку з чим позивач звернувся з даним позовом, у яком просив стягнути з відповідача на підставі ст. 625 ЦК України 3% річних у розмірі 69239,34 грн. та інфляційних втрат у розмірі 753318,35 грн. нарахованих за період з 01.10.2013 р. по 31.10.2016 р.

У постанові Верховного суду України від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15 зазначено, що: "з рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що зазначено в статті 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність. У разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 цього Кодексу"

Відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України, суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Щодо вказаного висновку слід зазначити наступне.

Так, позивачем заявлено вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат у зв'язку з невиконанням відповідачем свого обов'язку з повернення позивачу грошових коштів, обов'язок з повернення яких виник у відповідача на підставі рішенням Господарського суду Вінницької області у справі № 7/46/2012/5003 (застосованої реституції за рішенням суду).

У п. 1.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" зазначено, що: "грошовим, за змістом статей 524, 533-535, 625 ЦК України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку."

Згідно з пунктом 4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань": "сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові."

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Норма ст. 536 ЦК України розміщена у главі "Виконання зобов'язання" та передбачає обов'язок боржника сплачувати проценти за користування чужими грошовими коштами, по суті, встановлюється загальне правило про необхідність здійснювати плату за користування чужими грошовими коштами (з певними виключеннями щодо правовідносин за участю фізичних осіб). При цьому, розмір таких процентів встановлюється законом або договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 1214 ЦК України зазначено, що у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу). Дана норма міститься у статті "Відшкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання".

Виходячи зі змісту наведених норм, можна дійти висновку, що проценти, передбачені ст. 536 ЦК України, нараховуються у випадку користування чужими грошовими коштами саме як плата за таке користування, при чому таке користування може бути як правомірним, зокрема за погодженням з кредитором (наприклад, протягом встановленого договором позики/кредиту строку; протягом встановленого кредитором строку розстрочення платежу чи внесення ним попередньої оплати), так і неправомірним - коли виникає прострочення з користування такими коштами, тобто строк виконання обов'язку зі сплати/повернення таких коштів настав, а боржник його не виконує (наприклад, у випадку здійснення кредитором попередньої оплати та прострочення боржником-постачальником строку з поставки товару) або у випадку користування боржником грошових коштів у випадку безпідставного їх збереження (ст. 1214 ЦК України).

Водночас, ст. 625 ЦК України передбачає відповідальність за порушення грошового зобов'язання, в тому числі у вигляді сплати 3% річних, та розміщена у главі "Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання", що свідчить про можливість застосування даної норми до всіх випадків порушення грошового зобов'язання незалежно від підстав виникнення такого зобов'язання (підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, які, по суті, є змістом зобов'язання, вказані у ст. 11 ЦК України). Дані висновки підтверджуються, зокрема, і тими обставинами, що дана норма не містить будь-яких обмежень у її застосуванні. Так само, ст. 536 ЦК України не містить жодних обмежень щодо можливості одночасного застосування з нормами ст. 625 ЦК України, зокрема, законом не встановлено будь-якого співвідношення між цими нормами як загальною та спеціальною або альтернативною.

Крім того, норми ЦК України, що регулюють зобов'язання з повернення безпідставно набутого майна у випадку визнання договору недійним та застосуванні реституції, не містять будь-яких виключень чи обмежень щодо застосування відповідальності за порушення грошового зобов'язання (яким є у даному випадку зобов'язання відповідача), передбаченої ст. 625 ЦК, у випадку невиконання боржником обов'язку щодо повернення майна у вигляді грошових коштів.

При цьому, оскільки за приписами ст. 536 ЦК України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства, можливість нарахування відсотків виключно на підставі статті 536 ЦК України у випадку набуття чи збереження грошових коштів без достатньої правової підстави (ст. 1214 ЦК України), щодо якої зазначено у постанові Верховного суду України від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15, не може бути застосованим до вимог про стягнення процентів за безпідставне збереження грошових коштів у зв'язку з визнанням недійсним договору, на підставі якого такі грошові кошти було набуто. Тому, враховуючи відсутність встановленого законом чи іншим актом цивільного законодавства розміру процентів за користування грошовими коштами у даних правовідносинах, навіть у випадку встановлення умовами договору розміру процентів за користування чужими грошовими коштами, такі умови застосовуватись не можуть з огляду на визнання договору недійсним за рішенням суду.

Поряд з цим, положеннями чинного законодавства окремого розміру процентів, що підлягають відшкодуванню у випадку неповернення одержаних за недійсним договором коштів не передбачено, тому, з урахуванням неможливості застосування умов договору (з огляду на його недійсність) навіть у випадку встановлення розміру таких відсотків у договорі, - відсутній правовий механізм реалізації приписів ст. 536 ЦК України. А отже правовий висновок Верховного суду України щодо неможливості застосування у даних правовідносинах норми ст. 625 ЦК, зводиться, по суті, до неможливості захисту кредитором своїх майнових інтересів, в тому числі від знецінення грошових коштів та неможливості отримання ним відповідної компенсації, у випадку невиконання боржником обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів.

Крім того, викладений у постанові Верховного суду України від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15 висновок щодо неможливості стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України у разі нарахування відсотків відповідно до статті 536 цього Кодексу не містить посилань на норму закону, що, власне, передбачає таку заборону. При цьому, приписи наведених статей ЦК України не встановлюють правила, за якого унеможливлюється одночасне стягнення відсотків на підставі статей 625 та 536 ЦК України, в тому числі щодо співвідношення даних норм як загальної та спеціальної.

З огляду на викладене, колегія судів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відступлення від правової позиції, викладеної у постанові Верховного суду України від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15.

Разом з тим, у постанові від 30.03.2016 у справі №6-2168цс16 (предметом розгляду в межах якої були вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих внаслідок невиконання обов'язку з повернення авансу, стягнутого за рішенням суду), Верховний Суд України дійшов висновку про наявність підстав для стягнення інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми саме на підставі ст. 625 ЦК України з посиланням на те, що оскільки судовим рішенням стягнуто грошову суму і таке зобов'язання зводиться до сплати грошей, а отже є грошовим, що дає підстави для стягнення інфляційних втрат та 3% річних від простроченої суми, які входять до складу грошового зобов'язання, оскільки боржник зобов'язаний відшкодувати інфляційні від знецінення неповернутих коштів за час виконання рішення суду про стягнення суми.

При цьому, у постанові від 30.03.2016 у справі №6-2168цс16 Верховним Судом України зазначено наступне:

"Положення ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду."

Враховуючи викладене, грошове зобов'язання слід розуміти не тільки як таке, що може виникати лише з договору та містить у собі обов'язок з оплати іншій стороні за виконані роботи/надані послуги/товар (тобто бути елементом зобов'язання, яке передбачає оплатність), а як і таке, що може виникати з будь-яких юридичних фактів, які передбачені ст. 11 ЦК України, та передбачати будь-який обов'язок з передачі грошових коштів, тобто коли одна особа зобов'язана такі кошти надати іншій особі, а інша особа має право вимагати передання таких коштів, зокрема, і у випадку обов'язку повернути грошові кошти, сплачені у якості авансу, попередньої оплати (ст. 693 ЦК України), отримані на виконання недійсного правочину тощо.

Таким чином, зобов'язання відповідача з повернення грошових коштів, які були ним отримані на виконання договору, визнаного судом недійсним, є грошовим, так як змістом такого зобов'язання є обов'язок відповідача повернути отримані грошові кошти та право позивача вимагати такого повернення від відповідача.

Оскільки рішенням Господарського суду Вінницької області від 24.09.2012 р. у справі №7/46/2012/5003 зобов'язано Концерн "Військторгсервіс" повернути ТОВ "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769326, 00 грн. і таке зобов'язання зводиться до сплати грошей, отже, є грошовим зобов'язанням, між сторонами наявні грошових зобов'язання, які Концерн "Військторгсервіс" належним чином не виконує, що дає підстави для стягнення на користь позивача інфляційних витрат за весь час прострочення та 3 % річних від простроченої суми, які входять до складу грошового зобов'язання, оскільки боржник зобов'язаний відшкодувати інфляційні витрати від знецінення неповернутих коштів за час виконання рішення суду, яким було зобов'язано відповідача повернути суму сплачену на виконання договору, визнаного цим судом недійсним.

Аналогічний висновок міститься також у постанові Верховного суду України від 30.03.2016 у справі №6-2168цс16.

У даній справі позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 69239,34 грн. за період з 01.10.2013 по 01.10.2016 та інфляційні втрати у розмірі 753318,35 грн. за період з 01.10.2013 по 31.10.2016 (згідно з наданими позивачем поясненнями щодо помилки у вказівці кінцевої дати періоду розрахунку інфляційних втрат).

Здійснивши перевірку заявлених до стягнення сум 3% річних та інфляційних втрат, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що вказаний розрахунок є арифметично правильним, а відповідно і про наявність підстав для задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача 3% річних у сумі 69239,34 грн. та інфляційних втрат у розмірі753318,35 грн.

У відповідності з п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України та ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідач, з посиланням на ст. 223 ГК, ст.ст. 257, 267 ЦК України зазначає те, що днем початку перебігу строку позовної давності є 24.09.2012 р., отже позивачем порушено строк позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Поряд з цим, як зазначено у абз. 2 п. 2.1. постанови пленуму вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 пр. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", "у суді апеляційної інстанції заявити про сплив позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом."

Поряд з цим, як свідчать матеріали справи, відповідача було належним чином та завчасно повідомлено про час та місце розгляду вказаної справи Господарським судом міста Києва, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення за штрихмасовим ідентифікатором 0315118756755 (а.с. 4), проте відповідач на стадії розгляду вказаної справи судом першої інстанції із заявою про застосування позовної давності не звертався, підстав неможливості звернення з такою заявою до суду першої інстанції, відповідачем надано не було, з огляду на що доводи відповідача про порушення позивачем і незастосування судом першої інстанції строку позовної давності.

Також є безпідставними доводи відповідача про те, що нарахування інфляційних втрат за прострочення виконання рішення суду, повинно здійснюватись з моменту винесення судом ухвали від 08.06.2016 про зміну способу виконання рішення та заміни зобов'язання на стягнення.

Зазначеною ухвалою Господарського суду Вінницької області від 08.06.2016 задоволено скаргу позивача на дії головного державного виконавця відділу ДВС Солом'янського РУЮ у м. Києві та визнано їх неправомірними, а також зобов'язано Солом'янський Відділ державної виконавчої служби м.Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві провести виконавчі дії щодо виконання наказу Господарського суду Вінницької області № 7/46/2012/5003 від 12.12.2012 р. у відповідності до вимог Закону України "Про виконавче провадження" примусово стягнувши з Концерну "Військторгсервіс" на користь ТОВ "Магазин ВВВТ" грошові кошти в сумі 769 326,00 грн.

Слід зазначити, що прийняття вказаної ухвали не вплинуло на строк та порядок виконання судового рішення, а отже доводи відповідача про те, що саме з моменту прийняття вказаної ухвали слід здійснювати нарахування 3% річних та інфляційних втрат є безпідставними.

Також не є підставою звільнення від відповідальності за несвоєчасне виконання судового рішення, посилання відповідача на неспроможність виконання ним вказаного судового рішення, оскільки враховуючи положення ст. 42 ГК України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду прийнято у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, підстав його скасовувати або змінювати не вбачається.

Рішення Господарського суду міста Києва від 10 січня 2017 року у справі №910/22539/16 підлягає залишенню без змін.

Апеляційна скарга Концерну "Військторгсервіс" на рішення Господарського суду міста Києва від 10 січня 2017 року у справі №910/22539/16 задоволенню не підлягає.

Судові витрати, згідно до ст. 49 ГПК України покласти на апелянта.

Керуючись ст.ст. 49, 99, 101, п. 1 ч.1 ст. 103, ст. 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну Концерну "Військторгсервіс" на рішення Господарського суду міста Києва від 10 січня 2017 року у справі №910/22539/16 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 10 січня 2017 року у справі №910/22539/16 залишити без змін.

3. Справу №910/22539/16 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено протягом 20 днів до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 109 ГПК України.

Головуючий суддя М.Г. Чорногуз

Судді О.В. Агрикова

Г.А. Жук