Постанова

від 07.02.2017 по справі 910/5477/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2017 року Справа № 910/5477/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Рогач Л.І.- головуючого, Алєєвої І.В., Кравчука Г.А. за участю представників: позивачаГришина Т.А.- посвідч. № 044815; відповідачів - Рог О.В. - предст. дов. від 30.01.2017; - Шапченко І.С. -предст. дов. від 01.02.2017; розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Київської міської ради на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 11.10.2016 у справі№ 910/5477/16 Господарського суду міста Києва за позовомЗаступника прокурора міста Києва до - Київської міської ради; - Товариства з обмеженою відповідальністю "Житло-Буд" провизнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, визнання відсутності права

ВСТАНОВИВ:

25.03.2016 заступник прокурора міста Києва звернувся до господарського суду з позовом про визнання незаконним та скасування пункту 9 рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-8/798 "Про надання в вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1002 кв.м. на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі міста Києва (кадастровий № 8000000000:91:171:0009), укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Житлобуд", про визнання відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю "Житлобуд" права користування земельною ділянкою площею 1002 кв.м. на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі міста Києва (кадастровий № 8000000000:91:171:0009). Позивач послався на положення статей 213, 215 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України з огляду на незаконність надання в оренду земельної ділянки, яка знаходиться в межах охоронних зон та належить до земель історико-культурного призначення, для здійснення забороненого в такій зоні будівництва житлового будинку, всупереч приписам статей 32, 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", статей 53, 54, 150 Земельного кодексу України, без вжиття заходів інформування секретаріату ЮНЕСКО про заплановане будівництво в порушення статті 4 Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, а також з порушенням порядку проведення державної землевпорядної експертизи, визначеного статтями

123, 186 Земельного кодексу України.

В позовній заяві прокурор обґрунтував своє звернення з позовом тим, що дізнався про незаконність прийнятого рішення при вивченні матеріалів проекту відведення спірної земельної ділянки та матеріалів звернення голови правління ОСББ "Велика Житомирська 27", а з самого тексту рішення встановити його незаконність неможливо; передача із порушенням вимог законодавства земель історико-культурного призначення порушує інтереси територіальної громади та інтереси держави; при цьому уповноважений державою у сфері спірних правовідносин орган не наділений правом звернення до суду.

Відповідач - Київська міська рада відхилив позовні вимоги, вказавши, що спірне рішення міської ради прийнято, а спірний договір укладено у порядку та відповідно до вимог, встановлених чинним законодавством України; за приписами статті 53 Земельного кодексу України землі охоронних зон архітектурних пам'яток не належать до земель історико-культурного призначення, а міжнародні договори, на які посилається прокурор, не можуть бути застосовані до повноважень Київської міської ради; позов подано про скасування акта Київської міської ради, що припинив свою дію внаслідок його виконання; прокуратура пропустила позовну давність, встановлену для захисту порушеного права у спірних правовідносинах.

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Житлобуд" заперечив проти позовних вимог, надавши разом з тим заяву від 17.05.2016 про застосування позовної давності (а.с.112).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.05.2016 (суддя Ярмак О.М.) у позові відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2016 (судді: Гончаров С.А. - головуючий, Чорногуз М.Г., Скрипка І.М.) рішення місцевого господарського суду скасовано; позовні вимоги задоволено; визнано незаконним та скасовано пункт 9 рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-8/798 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", визнано недійсним договір оренди земельної ділянки площею 1002 кв.м. на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі міста Києва (кадастровий № 8000000000:91:171:0009), укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Житлобуд", про визнання відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю "Житлобуд" права користування земельною ділянкою площею 1002 кв.м. на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі міста Києва (кадастровий № 8000000000:91:171:0009).

Не погоджуючись з висновками апеляційного суду, Київська міська рада подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить судові рішення у даній справі скасувати та залишити в силі рішення місцевого господарського суду. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, а саме: спірне рішення прийнято Київською міською радою в межах наданих їй повноважень та у відповідності до приписів статей 116, 123, 124, 125 Земельного кодексу України про надання в оренду земельних ділянок, висновок суду апеляційної інстанції щодо статусу спірної земельної ділянки як земель історико-культурного призначення суперечить положенням статті 53 Земельного кодексу України, а застосування до спірних правовідносин статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" здійснено всупереч статті 53 Земельного кодексу України; у даному спорі не може бути застосовано статтю 172 Настанов, що регулюють виконання Конвенції про охорону Всесвітньої культурної та природної спадщини, оскільки відсутній факт їх ратифікації Україною; за результатами розгляду справи не встановлено порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача; суд невірно застосував статті 257, 261 пункт 4 частини першої статті 268 Цивільного кодексу України та не врахував, що прокурор пропустив строк звернення із позовом; спірне рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію фактом його виконання.

Прокурор відхилив доводи касаційної скарги у повному обсязі; представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Житло-Буд" у відзиві та усно у судовому засіданні просив задовольнити касаційну скаргу, скасувати постанову апеляційного суду, залишити в силі рішення господарського суду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до частини першої статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Також за приписами частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, щодо відповідності змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства; наявності у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільного і відповідного внутрішній волі волевиявлення учасника правочину, тощо. Згідно з частиною 3 цієї статті якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Місцевий господарський суд встановив, що 10.07.2003 Київська міська рада прийняла рішення № 638-8/798 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", пунктом 9 якого затверджено проект відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Житло-Буд" для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку по вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі м. Києва та вирішено передати вказаному товариству, за умови виконання пункту 9.1 цього рішення, в довгострокову оренду строком на 25 років земельну ділянку площею 0, 10 га за рахунок земель міської забудови.

29.03.2005 на виконання вказаного рішення Київська міська рада та Товариство з обмеженою відповідальністю "Житло-Буд" уклали нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки, який зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради, про що зроблено запис від 01.04.2005 № 91-6-00427 у книзі записів державної реєстрації договорів.

Проект землеустрою спірної земельної ділянки у встановленому законом порядку був погоджений із Головним управлінням містобудування, архітектури та дизайну міського середовища (висновок № 19-542 від 12.06.2003), Головним державним санітарним лікарем м. Києва (висновок № 4699 27.06.2003), Управлінням охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища (висновок № 3463 від 25.06.2003), Державним управлінням екології та природних ресурсів в м. Києві (висновок № 08-9-20/5812 від 05.08.2003); висновком державної землевпорядної експертизи № 4783 встановлено, що проект відведення земельної ділянки відповідає нормативно-технічним вимогам. Відповідно до змісту вказаних вище висновків, установи, що їх складали, не заперечували проти відведення земельної ділянки.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог з огляду на відсутність порушень чинного законодавства при прийнятті спірного рішення та укладенні спірного договору оренди, місцевий господарський суд виходив з висновку, що в силу приписів статті 53 Земельного кодексу України на момент прийняття рішення та укладення договору оренди землі спірна земельна ділянка не відносилася до земель історико-культурного призначення, та відхилив посилання прокуратури на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.10.2010 у справі № 2а -8698/10/2670 вказавши, що спірне рішення прийняте за сім років до винесення постанови адміністративним судом.

Також місцевий господарський суд вказав на недоведеність прокурором належними доказами в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України порушенням відповідачами інтересів держави, які стосуються розпорядження спірною земельною ділянкою, правом на розпорядження якою наділена Київська міська рада, яка виступає в даній справі відповідачем.

Суд першої інстанції не взяв до уваги заяви відповідача про застосування позовної давності, виходячи з відсутності підстав для задоволення позову по суті позовних вимог.

Переглядаючи справу в повному обсязі за приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції, натомість, встановив, що у грудні 1990 року до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО за № 527 внесено перший український об'єкт під назвою "Софійський собор у Києві та прилеглі монастирські споруди. Києво-Печерська лавра". При включенні ансамблів до Списку ІКОМОС (Міжнародна рада з питань пам'яток і визначних місць) звернув увагу на необхідність визначення буферної зони навколо ансамблів та дотримання Україною на майбутнє норм будівництва, сумісних з винятковим характером ансамблю Софійського собору, тобто створення умов для існування пам'ятки такого рівня.

Земельна ділянка на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі м. Києва знаходиться у Центральному історичному ареалі міста (рішення Київської міської ради від 28.03.2002 № 370/1804), в архітектурній охоронній та археологічній охоронній зонах (рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів № 920 від 16.07.1979, розпорядження Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002). Вказане вище також підтверджується висновками Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 12.06.2003 № 19-542 та Управління охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища від 25.06.2003 № 3463, листами Міністерства культури України від 21.09.2015 №3087/10/13-15, Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури і заповідних територій від 28.09.2015 № 451.

Те, що земельні ділянки в межах охоронної зони ансамблю споруд Софійського собору (куди входить спірна земельна ділянка) віднесені до охоронюваної археологічної території законодавством як на місцевому рівні (розпорядження Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002) так і на республіканському рівні (постанова Кабінету Міністрів України № 1761 від 27.12.2001), встановлено також постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.10.2010 у справі № 2а-8698/10/2670.

Суд апеляційної інстанції з'ясував, що згідно з пунктом 2.1 додатку 2 до рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів № 920 від 16.07.1979 "Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м. Києві", а також згідно з пунктом 5.1 додатку 2 до розпорядження Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002 "Про внесення змін та доповнень до рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів № 920 від 16.07.1979 "Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м. Києві" на території заповідників забороняється будь-яке будівництво не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території і реставрацією пам'яток історії та культури.

Пунктом 3 додатку № 2 до розпорядження Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002 передбачено, що залежно від характеру історичного середовища на історико-культурні заповідники і зони охорони пам'яток історії та культури на території м. Києва поширюється принцип реставрації, реабілітації та режим регенерації з обмеженим перетворенням історичного середовища. Пунктом 9 вказаного додатку № 2 передбачено, що в архітектурних охоронних зонах зберігається стара планувальна структура та історична забудова. Дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд за індивідуальними проектами, що регламентуються по висоті з врахуванням архітектурної та масштабної ув'язки з існуючою забудовою і загальним силуетом міста.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд дійшов висновку, що при прийнятті Київською міською радою спірного рішення та укладенні договору про надання земельної ділянки під забудову, міська рада грубо порушила вимоги чинного законодавства, не вжила заходів щодо інформування секретаріату ЮНЕСКО про заплановане будівництво, чим порушено сгаттю 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, пункт 172 Настанов, що регулюють виконання цієї Конвенції, статтю 14 Закону України "Про міжнародні договори України", надала у користування земельну ділянку, що знаходиться під особливою охороною держави, що є підставою для захисту інтересів держави прокурором.

Судова колегія зазначає, що відповідно до статті 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї.

Статтею 9 Конституції України та статтею 17 Закону України "Про міжнародні договори України" передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 9 Земельного кодексу України, пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" міська рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

За статтею 3 Земельного кодексу України земельні правовідносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 4 Земельного кодексу України, земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин.

Відповідно до статті 53 Земельного кодексу України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані, зокрема, історико-культурні заповідники, архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, а статтею 54 Земельного кодексу України передбачено, що навколо історико-культурних заповідників, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони із забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель; порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

Створення охоронних зон навколо, зокрема, об'єктів культурної спадщини передбачено також статтею 112 Земельного кодексу України, частиною другою якої унормовано, що правовий режим земель охоронних зон визначається законодавством України, тобто, в спірному випадку, законодавством про охорону культурної спадщини.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)охорона культурної спадщини являє собою систему правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини; зоною охорони пам'яток є встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона,зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання.

При цьому статтею 1 зазначеного вище Закону також встановлено, що об'єкт культурної спадщини - це визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; зони охорони пам'ятки (далі - зони охорони) - встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання.

Стаття 2 Закону України "Про охорону культурної спадщини" визначає види об'єктів культурної спадщини, серед яких археологічні, історичні, об'єкти архітектури та містобудування, ландшафтні.

Відповідно до частини першої статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару, на яких встановлюється певний режим їх використання; а статтею 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" передбачено, що території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

При цьому стаття 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" не суперечить статті 53 Земельного кодексу України, а визначає правовий режим земель охоронних зон в силу прямої вказівки Земельного кодексу України (частина друга статті 112 Земельного кодексу України), як основного законодавчого акта в галузі земельних правовідносин.

Згідно з пунктом 107 Провідних настанов ЮНЕСКО щодо втілення у життя Конвенції про всесвітню спадщину хоча буфернi (охоронні) зони зазвичай не є частиною надбання, запропо нованого для занесення, будь-яка змiна буферної зони, здiйснена пiсля занесення надбання до Списку всесвiтньої спадщини, має бути схвале на Комiтетом всесвiтньої спадщини.

Україна як держава, яка внесла пам'ятку до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, згідно з пунктом 172 зазначених Провідних настанов добровільно взяла на себе зобов'язання з інформування Комітету всесвітньої спадщини через Секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, що охороняється Конвенцією, значні роботи з відновлення чи нового будівництва, які могли би вплинути на цінність об'єкта всесвітньої спадщини.

Беручи до уваги викладене, у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції вірно виходив із того, що під час відведення та відчуження спірної земельної ділянки не було дотримано вимог земельного законодавства та законодавства, що регулює відносини у сфері охорони культурної спадщини.

Згідно з частиною десятою статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або Законам України визнаються незаконними в судовому порядку; враховуючи, що у даному спорі позовну вимогу про визнання недійсним акта органу місцевого самоврядування об'єднано з вимогою про визнання недійсним правочину, яким і було реалізовано цей акт, судова колегія констатує, що прокурор у даному спорі вірно визначив спосіб захисту порушеного права у спірних правовідносинах.

Згідно зі статтею 14 Закону України "Про міжнародні договори України" Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Республіки Крим, інші державні органи, до компетенції яких входять питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами Українською Стороною, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для Української Сторони, і за виконанням іншими учасниками міжнародних договорів їх зобов'язань; звертаючись до господарського суду, прокурор визначив, в чому саме полягає порушення інтересів держави в особі її органів, уповноважених у таких функціях, про що також вірно вказав суд апеляційної інстанції.

Разом з тим, дійшовши обґрунтованих висновків щодо задоволення позовних вимог з підстав невідповідності прийнятого міською радою рішення та укладеного на підставі вказаного рішення договору оренди нормам законодавства та порушення інтересів держави, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою та не розглянув наявні у матеріалах справи клопотання відповідачів про застосування позовної давності.

За змістом статті 267 Цивільного кодексу України, коли суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів встановить порушення права особи, про захист якого вона просить, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 Цивільного кодексу України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності.

У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

За приписами статті 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; статті 84 та 105 Господарського процесуального кодексу передбачають, що постанова суду апеляційної інстанції має містити, зокрема, доводи, за якими суд відхилив клопотання та докази сторін.

В порушення наведених норм процесуального законодавства суд апеляційної інстанції не розглянув та не надав жодної правової оцінки заявам відповідачів про застосування позовної давності, не з'ясував початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах, наявності чи відсутності поважних причин пропуску у разі встановлення таких обставин судом.

Враховуючи, що суд апеляційної інстанції припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а встановлення таких обставин виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, постанову у даній справі слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

Судове рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111 5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків, що суд всупереч статей 43, 99, 101 Господарського процесуального кодексу України не розглянув всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; не дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; невірно застосував норми матеріального та процесуального права.

З огляду на межі повноважень касаційної інстанції, визначені статтею 111 7 Господарського процесуального кодексу України, постанову у даній справі слід скасувати, направивши справу на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

Під час нового розгляду справи суду слід врахувати вищенаведене та вирішити спір у відповідності до вимог чинного законодавства.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 43, 111 7 , пунктом 3 статті 111 9 , статтею 111 10 , 111 11 , 111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Київської міської ради задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2016 у справі № 910/5477/16 Господарського суду міста Києва скасувати.

Справу направити на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду.

Головуючий Л. Рогач

Судді І. Алєєва

Г. Кравчук