Постанова

від 01.08.2017 по справі 910/5477/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 серпня 2017 року Справа № 910/5477/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Рогач Л.І., - головуючого, доповідача Алєєвої І.В., Дроботової Т.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника прокурора міста Києва на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2017 у справі№ 910/5477/16 Господарського судуміста Києва за позовомЗаступника прокурора міста Києва до - Київської міської ради - Товариства з обмеженою відповідальністю "Житло - буд" провизнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору та визнання відсутності права,

за участю представників: позивачаПаршутіна Ю.А.- посвідч. № 044787; відповідачів - Глобенко Л.В. - предст. дов. від 20.06.2017; - Шапченко І.С.- предст. дов. від 01.02.2017; Гладченко В.О.-предст. дов. від 03.01.2017;

ВСТАНОВИВ:

25.03.2016 заступник прокурора міста Києва подав до господарського суду міста Києва позов до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Житло - буд" про визнання незаконним та скасування пункту 9 рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-8/798 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1002 кв.м. на вулиці Стрітенській, 8 у Шевченківському районі міста Києва, укладеного відповідачами, зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради у книзі записів державної реєстрації договорів від 01.04.2005 за № 91-600427, визнання відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю "Житло-буд" права користування земельною ділянкою площею 1002 кв.м. на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі міста Києва (кадастровий номер 8000000000:91:171:0009). Позов обґрунтовано невідповідністю прийнятого міською радою рішення та укладеного на підставі такого рішення договору оренди нормам чинного законодавства, зокрема, статтям 53, 54, 150 Земельного кодексу України, статтям 1, 32, 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель історико-культурного призначення зі спеціальним режимом використання, знаходиться у Центральному історичному ареалі міста, в архітектурній охоронній та археологічній охоронній зонах на території охоронної зони ансамблю споруд Софіївського собору, відтак, не може бути передана в оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку.

Прокурор також вказав, що ним не пропущено позовну давність для звернення з позовом, оскільки він дізнався про незаконність прийнятого рішення при вивченні матеріалів проекту відведення спірної земельної ділянки та матеріалів звернення голови правління ОСББ "Велика Житомирська 27", а з самого тексту рішення встановити його незаконність неможливо; передача із порушенням вимог законодавства земель історико-культурного призначення порушує інтереси територіальної громади та інтереси держави; при цьому уповноважений державою у сфері спірних правовідносин орган не наділений правом звернення до суду.

Київська міська рада відхилила позовні вимоги, вказавши, що спірне рішення міської ради прийнято, а спірний договір укладено у порядку та відповідно до вимог, встановлених чинним законодавством України; за приписами статті 53 Земельного кодексу України землі охоронних зон архітектурних пам'яток не належать до земель історико-культурного призначення, міжнародні договори, на які посилається прокурор, не можуть бути застосовані до повноважень Київської міської ради; позов подано про скасування акта Київської міської ради, що припинив свою дію внаслідок його виконання; прокуратура пропустила позовну давність, встановлену для захисту порушеного права у спірних правовідносинах.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Житлобуд" заперечило проти позовних вимог, надавши разом з тим заяву від 17.05.2016 про застосування позовної давності.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.05.2016 (суддя Ярмак О.М.) у позові відмовлено повністю через його необґрунтованість.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2016 рішення місцевого господарського суду скасовано; позовні вимоги задоволено.

Постановою Вищого господарського суду України від 07.02.2017 постанову суду апеляційної інстанції скасовано з тих підстав, що, задовольняючи позовні вимоги, суд залишив поза увагою та не розглянув заяву відповідача про застосування позовної давності, надану до суду першої інстанції; справу направлено на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2017 (судді: Гаврилюк О.М. - головуючий, Коротун О.М., Тищенко А.І.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін в зв'язку з пропуском прокурором, як позивачем позовної давності при зверненні з позовом.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, заступник прокурора міста Києва подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просив суд скасувати прийняті у справі рішення та постанову, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме, апеляційний господарський суд в порушення вимог статей 256, 257, 261 Цивільного кодексу України надав невірну оцінку початку перебігу позовної давності, не врахувавши, що саме після отриманого 30.07.2015 звернення голови ОСББ "Велика Житомирська" щодо порушення пунктом 9 прийнятого рішення Київської міської ради від 10.07.2003 вимог чинного законодавства, прокуратурі стало відомо про незаконність цього рішення; поінформованість саме про незаконність рішення, а не про факт його прийняття, є моментом початку перебігу позовної давності; суд першої інстанції, в порушення вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України, дійшов неправомірного висновку, що на момент прийняття рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-8/798 спірна земельна ділянка не відносилась до земель історико-культурного призначення, залишивши поза увагою положення статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", статті 53 Земельного кодексу України, статтю 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, пункт 172 Настанов, що регулюють виконання цієї Конвенції.

Представник прокуратури у судовому засіданні підтримав доводи касаційної скарги.

Представники відповідачів у судовому засіданні та у відзиві на касаційну скаргу заперечили її доводи, вказуючи на законність та обґрунтованість рішень, прийнятих у справі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові, колегія суддів вважає, що касаційна скар га не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Місцевий господарський суд встановив, що 10.07.2003 Київська міська рада прийняла рішення № 638-8/798 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", пунктом 9 якого затверджено проект відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Житло-Буд" для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку по вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі м. Києва та вирішено передати вказаному товариству, за умови виконання пункту 9.1 цього рішення, в довгострокову оренду строком на 25 років земельну ділянку площею 0, 10 га за рахунок земель міської забудови.

29.03.2005 на виконання вказаного рішення Київська міська рада та Товариство з обмеженою відповідальністю "Житло-Буд" уклали нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки, який зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради, про що зроблено запис від 01.04.2005 № 91-6-00427 у книзі записів державної реєстрації договорів.

Проект землеустрою спірної земельної ділянки у встановленому законом порядку був погоджений із Головним управлінням містобудування, архітектури та дизайну міського середовища (висновок № 19-542 від 12.06.2003), Головним державним санітарним лікарем м. Києва (висновок № 4699 27.06.2003), Управлінням охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища (висновок № 3463 від 25.06.2003), Державним управлінням екології та природних ресурсів в м. Києві (висновок № 08-9-20/5812 від 05.08.2003); висновком державної землевпорядної експертизи № 4783 встановлено, що проект відведення земельної ділянки відповідає нормативно-технічним вимогам. Відповідно до змісту вказаних вище висновків, установи, що їх складали, не заперечували проти відведення земельної ділянки.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог з огляду на відсутність порушень чинного законодавства при прийнятті спірного рішення та укладенні спірного договору оренди, місцевий господарський суд виходив з висновку, що в силу приписів статті 53 Земельного кодексу України на момент прийняття рішення та укладення договору оренди землі спірна земельна ділянка не відносилася до земель історико-культурного призначення, та відхилив посилання прокуратури на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.10.2010 у справі № 2а-8698/10/2670, вказавши, що спірне рішення прийняте за сім років до винесення постанови адміністративним судом. Також місцевий господарський суд вказав на недоведеність прокурором належними доказами в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України порушення відповідачами інтересів держави, які стосуються розпорядження спірною земельною ділянкою, правом на розпорядження якою наділена Київська міська рада, яка виступає в даній справі відповідачем. При цьому суд першої інстанції не взяв до уваги заяву відповідача про застосування позовної давності, виходячи з відсутності підстав для задоволення позову по суті позовних вимог.

Переглядаючи справу в повному обсязі за приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишив без змін резолютивну частину рішення, при цьому не погодився з висновками місцевого господарського суду щодо недоведеності порушеного права та охоронюваного інтересу держави. Суд апеляційної інстанції дійшов висновків про доведеність та обґрунтованість позову за умов невідповідності прийнятого радою рішення вимогам чинного законодавства та розпорядження земельною ділянкою, що відноситься до земель історико-культурного призначення зі спеціальним режимом використання, проте з урахуванням порушення прокурором встановленого строку звернення з позовом, відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України.

Судова колегія зазначає, що частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що заперечувати дійсність правочину може одна із сторін чи заінтересована особа на підставах, встановлених законом; розглядаючи спір, господарський суд повинен встановити об'єктивну наявність порушення чи оспорювання цивільного права чи охоронюваного законом інтересу позивача та наявність підстав недійсності правочину відповідно до підстав поданого позову.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним; підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним та настання відповідних наслідків: відповідність змісту правочину вимогам закону, додержання встановленої форми правочину, правоздатність сторін правочину, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї, а статтею 9 Конституції України та статтею 17 Закону України "Про міжнародні договори України" передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 9 Земельного кодексу України, пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" міська рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

За статтею 3 Земельного кодексу України земельні правовідносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 4 Земельного кодексу України, земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин.

Відповідно до статті 53 Земельного кодексу України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані, зокрема, історико-культурні заповідники, архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, а статтею 54 Земельного кодексу України передбачено, що навколо історико-культурних заповідників, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони із забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель; порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом. Створення охоронних зон навколо, зокрема, об'єктів культурної спадщини передбачено також статтею 112 Земельного кодексу України, частиною другою якої унормовано, що правовий режим земель охоронних зон визначається законодавством України, тобто, в спірному випадку, законодавством про охорону культурної спадщини.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) охорона культурної спадщини являє собою систему правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини; зоною охорони пам'яток є встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання. При цьому статтею 1 зазначеного вище Закону також встановлено, що об'єкт культурної спадщини - це визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; зони охорони пам'ятки (далі - зони охорони) - встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання.

Стаття 2 Закону України "Про охорону культурної спадщини" визначає види об'єктів культурної спадщини, серед яких археологічні, історичні, об'єкти архітектури та містобудування, ландшафтні.

Відповідно до частини першої статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару, на яких встановлюється певний режим їх використання; статтею 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" передбачено, що території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

При цьому стаття 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" не суперечить статті 53 Земельного кодексу України, а визначає правовий режим земель охоронних зон в силу прямої вказівки Земельного кодексу України, як основного законодавчого акта в галузі земельних правовідносин.

Згідно з пунктом 107 Провідних настанов ЮНЕСКО щодо втілення у життя Конвенції про всесвітню спадщину хоча буфернi (охоронні) зони зазвичай не є частиною надбання, запропо нованого для занесення, будь-яка змiна буферної зони, здiйснена пiсля занесення надбання до Списку всесвiтньої спадщини, має бути схвале на Комiтетом всесвiтньої спадщини.

Україна як держава, яка внесла пам'ятку до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, згідно з пунктом 172 зазначених Провідних настанов добровільно взяла на себе зобов'язання з інформування Комітету всесвітньої спадщини через Секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, що охороняється Конвенцією, значні роботи з відновлення чи нового будівництва, які могли би вплинути на цінність об'єкта всесвітньої спадщини.

Згідно з частиною десятою статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або Законам України визнаються незаконними в судовому порядку; враховуючи, що у даному спорі позовну вимогу про визнання недійсним акта органу місцевого самоврядування об'єднано з вимогою про визнання недійсним правочину, яким і було реалізовано цей акт, судова колегія констатує, що прокурор у даному спорі вірно визначив спосіб захисту порушеного права у спірних правовідносинах.

Згідно зі статтею 14 Закону України "Про міжнародні договори України" Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Республіки Крим, інші державні органи, до компетенції яких входять питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами Українською Стороною, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для Української Сторони, і за виконанням іншими учасниками міжнародних договорів їх зобов'язань; звертаючись до господарського суду, прокурор визначив, в чому саме полягає порушення інтересів держави в особі її органів, уповноважених у таких функціях.

Відповідно до частини третьої статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123 цього Кодексу. Згідно з частиною шостою статті 123 Земельного кодексу України проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і в межах своїх повноважень приймають рішення про надання земельної ділянки.

Відповідно до вимог статей 123, 124 Земельного кодексу України, статті 51 Закону України "Про землеустрій", підпунктів 1.2, 1.4 пункту 1, підпункту 4.2.3 пункту 4 Наказу Державного комітету України по земельних ресурсах № 39 від 11.03.1997 "Про затвердження Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи", постанови Кабінету Міністрів України № 200 від 24.02.2003 (в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) проект відведення земельної ділянки другому відповідачу підлягав державній землевпорядній експертизі, порядок проведення якої визначено Положенням про здійснення державної землевпорядної експертизи, затвердженим наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 11.03.1997 № 39. Згідно з указаним Положенням проведення державної землевпорядної експертизи відноситься до повноважень територіального органу Держкомзему України, а не виконавчого органу Київської міської ради.

Беручи до уваги викладене, у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції вірно виходив із того, що під час відведення та передачі спірної земельної ділянки не було дотримано вимог земельного законодавства та законодавства, що регулює відносини у сфері охорони культурної спадщини.

Водночас за змістом статті 267 Цивільного кодексу України, коли суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів встановить порушення права особи, про захист якого вона просить, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 Цивільного кодексу України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності.

У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

Верховний Суд України на засіданнях Судової палати у цивільних справах за № 6-267цс16 від 10.06.2016, № 6-178цс 15 від 01.07.2015, № 6-2469цс16 від 16.11.2016, висловив таку правову позицію.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 Цивільного кодексу, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Для правильного застосування частини першої статті 261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини такого порушення.

У постанові від 16.09.2015 у справі № 6-68цс15, яка була прийнята на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах Верховний Суд України зазначив, що оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Інше тлумачення закону щодо спірних правовідносин суперечить, як меті забезпечення стабільності цивільного обороту, так і правопорядку в державі в цілому, зокрема, таке тлумачення повністю змінює інститут позовної давності, як засобу захисту стабільності обороту, оскільки, якщо пристати на нього, прокурор має право на задоволення своїх вимог в будь-який проміжок часу, починаючи з того дня, коли прокурор побажав провести перевірку спірних правовідносин.

Обґрунтовуючи початок перебігу позовної давності, прокурор вказав, що позов у справі пред'явлено за результатами розгляду звернення голови правління ОСББ "Велика Житомирська 27", яке надійшло до Прокуратури міста Києва 30.07.2015, об'єктивної можливості дізнатися про незаконність спірного рішення, відтак, на день звернення до суду позовна давність не сплинула.

Однак, відповідно до статті 1 Закону України "Про прокуратуру" прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами. В силу частини першої статті 19 Закону України "Про прокуратуру" предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є: 1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам; 2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав; 3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності. При цьому, перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора.

Суд апеляційної інстанції достовірно встановив, що прокурор з 24.05.2004 знав про прийняття першим відповідачем спірного рішення від 10.07.2003, при цьому заступник прокурора міста Києва із клопотанням про поновлення пропущеного строку позовної давності до суду не звертався, не зазначав обставин, які б могли бути підставами для відновлення строку позовної давності з поважних причин, і з матеріалів справи не вбачається наявності поважних причин для пропущення позовної давності і суд апеляційної інстанції таких обставин не знайшов.

Доводи прокурора про початок перебігу позовної давності суперечать наведеним вище нормам та не доводять об'єктивної неможливості своєчасно перевірити та з'ясувати обставини наведені в позові щодо незаконності спірного рішення та договору.

Водночас судова колегія зазначає, що збіг позовної давності щодо позовних вимог про недійсність рішення органу місцевого самоврядування та укладеного на його підставі договору не звільняє відповідачів від обов'язку додержуватися у спірних правовідносинах вимог статті 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини та Провідних настанов ЮНЕСКО щодо втілення у життя Конвенції про всесвітню спадщину у разі наміру розпочати або дозволити в зоні, що охороняється Конвенцією, значні роботи з відновлення чи нового будівництва, які могли би вплинути на цінність об'єкта всесвітньої спадщини.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111 5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що апеляційний суд в порядку статей 99, 101 Господарського процесуального кодексу України розглядаючи справу, розглянув всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; внаслідок чого висновок суду є законним та обґрунтованим.

Доводи касаційної скарги не спростовують належно та повно встановлених судами істотних обставин справи та законності їх правових висновків відповідно до наведених вище положень законодавства; підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції з мотивів, викладених у касаційній скарзі, не вбачається.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 43, 111 7 , пунктом 1 статті 111 9 , статтями111 10 , 111 11 , 111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Заступника прокурора міста Києва залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2017 у справі №910/5477/16 Господарського суду міста Києва залишити без змін.

Головуючий Л. Рогач

Судді: І. Алєєва

Т. Дроботова