Постанова

від 12.04.2017 по справі 910/5477/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" квітня 2017 р. Справа№ 910/5477/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гаврилюка О.М.

суддів: Коротун О.М.

Тищенко А.І.

за участю представників сторін:

від позивача: Скляр Д. - прокурор;

від відповідачів: 1. Безносик А.О. - представник, дов. № 225-КМР-1194 від 10.04.2017;

2. Гладченко В.О. - представник, дов. № 4 від 03.01.2017;

Шапченко І.С. - представник, дов. № 10 від 04.04.2017;

розглянувши апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва

на рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2016

у справі № 910/5477/16 (суддя Ярмак О.М.)

за позовом Заступника прокурора міста Києва

до 1. Київської міської ради;

2. Товариства з обмеженою відповідальністю „Житло-буд"

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору та визнання відсутності права

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду міста Києва звернувся Заступник прокурора міста Києва з позовом про визнання незаконним та скасування пункту 9 рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-8/798 „Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею"; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1002 кв.м. на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі міста Києва (кадастровий № 8 000 000 000:91:171:0009), укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю „Житлобуд", зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у книзі записів державної реєстрації договорів 01.04.2005 № 91-6-00427; визнання відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю „Житлобуд" права користування земельною ділянкою площею 1002 кв.м. на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі міста Києва (кадастровий № 8 000 000 000:91:171:0009).

Рішенням від 17.05.2016 Господарський суд міста Києва у позові відмовив повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2016 рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2016 у справі № 910/5477/16 скасовано; позовні вимоги Заступника прокурора міста Києва задоволено; визнано незаконним та скасовано пункт 9 рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-8/798 „Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", визнано недійсним договір оренди земельної ділянки площею 1002 кв.м. на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі міста Києва (кадастровий № 8000000000:91:171:0009), укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю „Житлобуд", визнано відсутність у Товариства з обмеженою відповідальністю „Житлобуд" права користування земельною ділянкою площею 1002 кв.м. на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі міста Києва (кадастровий № 8000000000:91:171:0009).

Постановою Вищого господарського суду України від 07.02.2017 постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2016 у справі № 910/5477/16 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду, у зв'язку із тим, що суд апеляційної інстанції не розглянув заяви відповідачів про застосування позовної давності, не з'ясував початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах, наявності чи відсутності поважних причин пропуску у разі встановлення таких обставин судом.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.02.2017 апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва на рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2016 у справі № 910/5477/16 прийнято до провадження; розгляд апеляційної скарги призначено на 28.03.2017 у судовому засіданні за участю повноважних представників сторін.

В зв'язку з перебуванням судді-учасника колегії Майданевича А.Г. у відпустці, відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 27.03.2017 було визначено склад колегії суддів: Гаврилюк О.М. (головуючий), Коротун О.М., Тищенко А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.03.2017 прийнято матеріали справи № 910/5477/16 з розгляду апеляційної скарги Заступника прокурора міста Києва на рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2016 у справі № 910/5477/16 до свого провадження.

На підставі ст.ст. 77, 99 ГПК України у судовому засіданні 28.03.2017 оголошено перерву у розгляді апеляційної скарги у справі № 910/5477/16 до 12.04.2017.

У судовому засіданні 12.04.2017 прокурор просив задовольнити вимоги апеляційної скарги, рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2016 у справі № 910/5477/16 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Представники першого та другого відповідачів у судовому засіданні 12.04.2017 проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2016 залишити без змін, вимоги апеляційної скарги без задоволення.

Відповідно до ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу; апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі; в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Дослідивши докази, що є у справі, заслухавши пояснення прокурора, представників першого та другого відповідача, враховуючи доводи, викладені у апеляційній скарзі, письмових поясненнях, перевіривши застосування норм матеріального та процесуального права судом першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути скасовано та прийнято нове рішення, виходячи із наступного.

Як вбачається із матеріалів справи, 10.07.2003 першим відповідачем прийнято рішення № 638-8/798 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", пунктом 9 якого затверджено проект відведення земельної ділянки другому відповідачу для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку по вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському районі м. Києва та вирішено передати вказаному товариству, за умови виконання п.9.1 цього рішення, в довгострокову оренду строком на 25 років земельну ділянку площею 0, 10 га за рахунок земель міської забудови.

29.03.2005 на виконання вказаного рішення між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Житло-Буд" було укладено нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки, який зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради, про що зроблено запис від 01.04.2005 № 91-6-00427 у книзі записів державної реєстрації договорів; проект землеустрою у встановленому законом порядку був погоджений із Головним управлінням містобудування, архітектури та дизайну міського середовища (висновок № 19-542 від 12.06.2003), Головним державним санітарним лікарем м. Києва (висновок № 4699 від 27.06.2003), Управлінням охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища (висновок № 3463 від 25.06.2003), Державним управлінням екології та природних ресурсів в м. Києві (висновок № 08-9-20/5812 від 05.08.2003).

Статтею 124 Земельного кодексу України визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Як вбачається з матеріалів справи, спірна земельна ділянка на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському м. Києва знаходиться у Центральному історичному ареалі міста (рішення Київської міської ради від 28.03.2002 року № 370/1804), в архітектурній охоронній та археологічній охоронній зонах (рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів № 920 від 16.07.1979, розпорядження Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002).

Вказане також підтверджується висновками Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 12.06.2003 № 19-542 та Управління охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища від 25.06.2003 № 3463, листами Міністерства культури України від 21.09.2015 № 3087/10/13-15, Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури і заповідних територій від 28.09.2015 № 451, наявними у матеріалах справи.

Згідно зі ст. 53 Земельного кодексу України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані, зокрема, історико-культурні заповідники, архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри.

Статтею 150 Земельного кодексу України визначено, що землі історико-культурного призначення відносяться до особливо цінних земель.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про охорону культурної спадщини зоною охорони пам'яток є встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання.

Статтею 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" передбачено, що території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення.

Крім того, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.10.2010 року у справі № 2а-8698/10/2670 встановлено, що земельні ділянки в межах охоронної зони ансамблю споруд Софійського собору (куди входить спірна земельна ділянка) віднесені до охоронюваної археологічної території законодавством як на місцевому рівні (розпорядження Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002), так і на республіканському рівні (постанова Кабінету Міністрів України № 1761 від 27.12.2001).

Враховуючи викладене, з посиланням на ст. 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" та ст. 150 Земельного кодексу України, суд дійшов висновку, що земельні ділянки в межах охоронної зони ансамблю споруд Софійського собору є землями історико-культурного призначення та особливо цінними землями.

Судом першої інстанції, помилково не взято до уваги, що вказаним судовим рішенням не встановлено (з моменту прийняття рішення) належність земель до охоронної зони ансамблю споруд Софійського собору (куди входить спірна земельна ділянка), а підтверджено, що ці землі були віднесені до охоронюваної археологічної території нормативними актами (розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002 та постановою Кабінету Міністрів України № 1761 від 27.12.2001), прийнятими до рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-8/798.

Висновок суду першої інстанції про те, що положення ст. 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки суперечать ст. 53 Земельного кодексу України, є помилковим з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 3 Земельного кодексу України земельні правовідносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 4 Земельного кодексу України, земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин.

Земельні правовідносини у сфері охорони культурної спадщини регулюються, зокрема, Земельним кодексом України та законом України "Про охорону культурної спадщини".

Пунктом 3 Прикінцевих положень Земельного кодексу України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності Земельним кодексом, діють у частині, що не суперечить кодексу.

Земельний кодекс України та Закон України Про охорону культурної спадщини є тотожними щодо визначення складу земель історико-культурного призначення.

Стаття 34 вказаного Закону не суперечить статті 53 Земельного кодексу України, а доповнює склад земель історико-культурного призначення охоронними зонами , визначеними у ст. 1 Закону України Про охорону культурної спадщини .

Таким чином, висновок суду про незастосування до спірних правовідносин положень Закону України Про охорону культурної спадщини є помилковим.

Статтею 54 Земельного кодексу України передбачено, що навколо історико-культурних заповідників, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони із забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом (ч. 3 ст. 54 Земельного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.

Згідно з п. 2.1 додатку 2 до рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів № 920 від 16.07.1979 "Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м. Києві", а також згідно з п. 5.1 додатку 2 до розпорядження Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002 "Про внесення змін та доповнень до рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів № 920 від 16.07.1979 "Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м. Києві" на території заповідників забороняється будь-яке будівництво не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території і реставрацією пам'яток історії та культури.

Пунктом 3 додатку № 2 до розпорядження Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002 передбачено, що залежно від характеру історичного середовища на історико-культурні заповідники і зони охорони пам'яток історії та культури на території м. Києва поширюється принцип реставрації, реабілітації та режим регенерації з обмеженим перетворенням історичного середовища.

Пунктом 9 вказаного додатку № 2 передбачено, що в архітектурних охоронних зонах зберігається стара планувальна структура та історична забудова. Дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд за індивідуальними проектами, що регламентуються по висоті з врахуванням архітектурної та масштабної ув'язки з існуючою забудовою і загальним силуетом міста.

У порушення наведених норм чинного законодавства перший відповідач надав другому відповідачу спірну земельну ділянку за рахунок земель історико-культурного призначення для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку, який не відноситься до особливо важливих споруд.

Апеляційний господарський суд вважає помилковим висновок господарського суду першої інстанції про неналежність спірної земельної ділянки до земель історико-культурного призначення, крім того, судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги доводи прокурора про необхідність при прийнятті Київською міською радою оспорюваного рішення та наданні земельної ділянки під забудову інформування секретаріату ЮНЕСКО про заплановане будівництво, чим порушено ст. 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 6673 від 04.10.1988), п. 172 Настанов, що регулюють виконання цієї Конвенції, ст. 14 Закону України "Про міжнародні договори України".

Відведення спірної земельної ділянки в оренду другому відповідачу здійснено з порушенням Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, яка є одним з основних пам'яткоохоронних міжнародних документів (ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 6673 від 04.10.1988).

Статтею 9 Конституції України та статтею 17 Закону України Про міжнародні договори України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

У грудні 1990 року до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО за № 527 внесено перший український об'єкт під назвою Софійський собор у Києві та прилеглі монастирські споруди. Києво-Печерська лавра . При включенні ансамблів до Списку ІКОМОС (Міжнародна рада з питань пам'яток і визначних місць) звернув увагу на необхідність визначення буферної зони навколо ансамблів та дотримання Україною на майбутнє норм будівництва, сумісних з винятковим характером ансамблю Софійського собору, тобто створення умов для існування пам'ятки такого рівня.

Відповідно до статті 4 Конвенції кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї.

Україна, як держава, що внесла пам'ятку до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, згідно з п. 172 Настанов, що регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, добровільно взяла на себе зобов'язання по інформуванню Комітету всесвітньої спадщини через Секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, що охороняється Конвенцією, значні роботи по відновленню чи новому будівництву, які могли б вплинути на цінність об'єкта всесвітньої спадщини.

Згідно зі ст. 14 Закону України Про міжнародні договори України Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Республіки Крим, інші державні органи, до компетенції яких входять питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами Українською Стороною, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для Української Сторони, і за виконанням іншими учасниками міжнародних договорів їх зобов'язань.

Таким чином, при прийнятті Київською міською радою оспорюваного рішення та наданні земельної ділянки під забудову не вжито заходів щодо інформування секретаріату ЮНЕСКО про заплановане будівництво, чим порушено ст. 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, п. 172 Настанов, що регулюють виконання цієї Конвенції, ст. 14 Закону України "Про міжнародні договори України".

Апеляційний господарський суд дійшов висновку, що господарським судом першої інстанції залишено поза увагою та не надано оцінки доводам прокурора щодо відсутності в матеріалах проекту відведення спірної земельної ділянки висновку державної землевпорядної експертизи, проведеної уповноваженим органом.

Матеріалами справи підтверджується, що державну землевпорядну експертизу проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки проведено не територіальним органом Держкомзему України, як того вимагало чинне законодавство, а Головним управлінням земельних ресурсів КМДА, що є порушенням вимог ст. ст. 123, 124 Земельного кодексу України, ст. 51 Закону України "Про землеустрій", пп. 1.2, 1.4 п. 1, підп. 4.2.3 п. 4 Наказу Державного комітету України по земельних ресурсах № 39 від 11.03.1997 "Про затвердження Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи", постанови Кабінету Міністрів України № 200 від 24.02.2003 (в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин).

За змістом ч. 1 ст. 116 та ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України підставою набуття юридичними особами права користування земельними ділянками із земель комунальної власності є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, прийняте в межах повноважень, визначених цим кодексом.

Відповідно до ч. 3 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123 цього Кодексу.

Згідно з ч. 6 ст. 123 цього Кодексу проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і в межах своїх повноважень приймають рішення про надання земельної ділянки.

Відповідно до вимог ст. ст. 123, 124 Земельного кодексу України, ст. 51 Закону України "Про землеустрій", піди. 1.2, 1.4 п. 1, підп. 4.2.3 п. 4 Наказу Державного комітету України по земельних ресурсах № 39 від 11.03.1997 "Про затвердження Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи", постанови Кабінету Міністрів України № 200 від 24.02.2003 (в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) проект відведення земельної ділянки другому відповідачу підлягав державній землевпорядній експертизі.

У проекті відведення земельної ділянки міститься позитивний висновок державної землевпорядної експертизи № 4783, проведеної Головним управлінням земельних ресурсів КМДА, який не відповідає вимогам Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи, затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 11.03.1997 № 39.

Згідно з указаним Положенням проведення державної землевпорядної експертизи відноситься до повноважень територіального органу Держкомзему України, а не виконавчого органу Київської міської ради.

Таким чином, у порушення вимог ст. 123, ч. 3 ст. 186 Земельного кодексу України державну землевпорядну експертизу проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки територіальним органом Держкомзему України проведено не було.

Згідно із п. 17 ст. 5 Закону України "Про охорону культурної спадщини" до повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини належить, зокрема, погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт у зонах охорони пам'яток національного значення, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм та проектів, реалізація яких може позначитися на об'єктах культурної спадщини.

Відповідно до висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 12.06.2003 № 19-542 при відведенні земельної ділянки необхідно забезпечити дотримання вимог чинного законодавства з охорони культурної спадщини та отримати позитивний висновок Міністерства культури і мистецтв України

Однак, за інформацією Міністерства культури України від 21.09.2015 землевпорядна документація щодо відведення земельної ділянки на вул. Стрітенській, 8 у Шевченківському м. Києва до Міністерства не надходила.

Також, у порушення вимог ст. ст. 123, 124 Земельного кодексу України висновок Державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві надано 05.08.2003, тобто вже після прийняття Київською міською радою спірного рішення від 10.07.2003 № 638-8/798 про передачу земельної ділянки другому відповідачу в оренду.

Положеннями ст. 19 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 9 Земельного кодексу України, п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" Київська міська рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Пункт 9 рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-8/798 прийнято з порушеннями вимог законодавства, а тому, відповідно до вимог ст. 21 ЦК України, підлягає визнанню незаконним та скасуванню.

Згідно з ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або Законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Стаття 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на землю.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (п.5 ст. 16 указаного Закону України).

Частиною 1 ст. 6 Закону України "Про оренду землі" визначено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Також, у ч. 2 ст. 15 зазначеного Закону вказано, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Статтями 4, 10 та 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законами України, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. ч. 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) на момент вчинення правочину вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочии може бути визнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

У зв'язку з тим, що договір оренди земельної ділянки укладений між першим та другим відповідачем на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування, він підлягає визнанню недійсними у судовому порядку.

Щодо обґрунтованості прокурором необхідності захисту інтересів держави шляхом пред'явлення позову, апеляційний господарський суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. ст. 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Аналогічні положення містить ст. 1 Земельного кодексу України.

Аналіз зазначених приписів законодавства вказує на те, що землі державної та комунальної форми власності водночас належать усьому Українському народу, а тому перебувають під особливою охороною держави, інтереси якої щодо земель прямо встановлено Конституцією та Земельним кодексом України.

Разом із тим, інтереси держави стосуються також дотримання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, про що свідчить зміст ст. 15 Земельного кодексу України, ст.ст. 2, 6 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель".

У зв'язку із зазначеним, порушення вимог законодавства України при розпорядженні землями державної та комунальної власності є підставою для захисту інтересів держави прокурором, про що зазначено у позові.

Згідно зі ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до ч. 2 ст. 29 ГПК України у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

Таким чином, законодавством України передбачені повноваження прокурора на звернення з позовом до суду.

Безпідставними є посилання суду першої інстанції, що вимоги прокурора про визнання відсутнім у другого відповідача права користування спірною земельною ділянкою не ґрунтуються на положеннях ст. 152 Земельного кодексу України, оскільки останньою не передбачено такого способу захисту прав на земельні ділянки.

Статтею 152 Земельного кодексу України визначено перелік способів захисту прав на земельні ділянки, який не є вичерпним. Підтвердженням цього є пункт д) частини 3 вказаної статті, якою визначено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється також шляхом застосування інших, передбачених законом, способів.

При цьому положеннями ст. 20 ГК України встановлено, що права та законні інтереси захищаються, зокрема, шляхом визнання наявності або відсутності прав.

Обраний спосіб захисту в даному випадку спрямований на поновлення порушених прав територіальної громади міста Києва на вказану ділянку, оскільки визнання факту відсутності у другого відповідача права користування спірною земельною ділянкою унеможливить її забудову останнім.

З огляду на викладене, позовні вимоги Заступника прокурора міста Києва є обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Однак, незважаючи на правомірність позовних вимог про визнання недійсним і скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, визнання відсутності права, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, у зв'язку з пропуском прокурором строку позовної давності, про застосування наслідків пропуску якої було заявлено першим відповідачем у тексті відзиву у справі № 910/5477/16 (а.с. 94-101, т. І) та другим відповідачем у заяві про застосування строків позовної давності у справі № 910/5477/16 (а.с. 112-113, т. І).

Згідно із ст.ст. 256, 257, 258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, проте, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Частиною 4 ст. 267 ЦК України визначено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Сторони в судовому процесі мають рівні права, тому прокурор, який звернувся з позовом в інтересах держави не має в розумінні чинного ГПК України та законодавства привілейованого статусу порівняно з іншими учасниками процесу, зокрема, особою в інтересах якої він звернувся.

Таким чином, дія правового інституту позовної давності та положення щодо наслідків її спливу, встановлені законом, мають розповсюджуватися на всіх учасників судового процесу, у тому числі на прокурора.

Частинами 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави; у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

У разі коли згідно із законом позивачем у справі виступає прокурор (частина друга статті 29 ГПК), позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор (п. 4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів".

Як зазначає прокурор у письмових поясненнях позов прокурора у даній справі пред'явлено за результатами розгляду звернення голови правління ОСББ "Велика Житомирська 27", яке надійшло до Прокуратури міста Києва 30.07.2015.

Прокурор вважає, що на день звернення останнього до суду строк позовної давності не сплив.

Однак, апеляційний господарський суд вважає за необхідне вказати наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про прокуратуру прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

В силу ч. 1 ст. 19 Закону України "Про прокуратуру" предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є: 1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам; 2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав; 3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності. При цьому, перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора.

Заступником прокурора міста Києва подано до Господарського суду міста Києва позовну заяву - 25.03.2016, що підтверджується відбитком штампу Господарського суду міста Києва.

Як вбачається із рішення Київської міської ради від 15.07.2004 № 422/1832 відхилено протест першого заступника прокурора міста Києва від 24.05.2004 № 07/1/1-102 на пункт 4 рішення Київської міської ради № 638-8/798 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею".

Таким чином, із рішення Київської міської ради від 15.07.2004 № 422/1832 вбачається, що Прокуратурі міста Києва було відомо про рішення Київської міської ради від 10.07.2003 за № 638-8/798 саме з 24.05.2004, тобто після встановлення обставин, які слугували причиною для внесення вказаного протесту.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що початок перебігу строку позовної давності для прокуратури розпочався саме з моменту подання протесту від 24.05.2004 № 07/1/1-102 на пункт 4 рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-8/798.

Таким чином, оскільки судом апеляційної інстанції встановлено в порядку ст. 101 ГПК України, що прокурор з 24.05.2004 знав про прийняття першим відповідачем спірного рішення від 10.07.2003, то трирічний строк позовної давності сплив 24.05.2007.

Твердження прокурора про те, що йому стало відомо про оскаржуване рішення Київської міської ради за результатами розгляду звернення голови правління ОСББ "Велика Житомирська 27", яке надійшло до прокуратури міста Києва 30.07.2015, не відповідає матеріалам справи.

Заступник прокурора міста Києва із клопотанням про поновлення пропущеного строку позовної давності до суду не звертався, не зазначав обставин, які б могли бути підставами для відновлення строку позовної давності з поважних причин.

Відповідно до ст. 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Із матеріалів справи не вбачається наявності поважних причин для пропущення позовної давності.

Суд апеляційної інстанції, за результатами перевірки, не встановив таких обставин.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги Заступника прокурора міста Києва до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Житло-Буд" про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, визнання відсутності права, хоча і є обґрунтованими та доведеними, проте не підлягають задоволенню в зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Відповідно до п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29.05.2013 № 10, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Київський апеляційний господарський суд за результатами перевірки рішення у даній справі, з урахуванням правової позиції Верховного Суду України стосовно того, що пропуск позовної давності є достатньою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку про відмову в позові Заступника прокурора міста Києва.

Згідно із п. 12 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України" не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення. Водночас апеляційний господарський суд у мотивувальній частині своєї постанови не лише вправі, а й повинен зазначити власну правову кваліфікацію спірних відносин та правову оцінку обставин справи.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2016 у справі № 910/5477/16 у зв'язку із тим, що його резолютивна частина є правильною, однак, оскільки висновки місцевого господарського суду не були належним чином обґрунтовані, зазначив у мотивувальній частині постанові власну правову кваліфікацію спірних відносин та правову оцінку обставин справи.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103-105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва на рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2016 у справі № 910/5477/16 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2016 у справі № 910/5477/16 залишити без змін.

3. Справу № 910/5477/16 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя О.М. Гаврилюк

Судді О.М. Коротун

А.І. Тищенко