Рішення

від 28.02.2017 по справі 910/19663/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.03.2017№910/19663/16

За позовомПриватного акціонерного товариства Автокапітал

до Публічного акціонерного товариства Дельта Банк

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача

Публічне акціонерне товариство «Запорізький автомобілебудівний завод»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача1. Національний банк України

2. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

про визнання Договору недійсним та зобов`язання вчинити дії

та

За зустрічним позовомПублічного акціонерного товариства «Дельта Банк»

доПриватного акціонерного товариства «Автокапітал»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача за зустрічним позовом1. Національний банк України

2. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача за зустрічним позовомПублічне акціонерне товариство «Запорізький

автомобілебудівний завод»

провизнання договору застави дійсним,

Суддя Літвінова М.Є.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: Гвоздецький А.М. за довіреністю від 11.04.2016;

від відповідача: Русскіна О.В. за довіреністю від 08.02.2017;

від третьої особи-1: не з`явився;

від третьої особи-2:не з`явився;

від третьої особи:3:не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство «Автокапітал» (далі позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі відповідач) про:

-визнання недійсним Договору застави № НКЛ-2019631/S5 від 24.10.2013 р., укладеного між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та Приватним акціонерним товариством «Автокапітал»;

-припинення обтяження заставу рухомого майна, що виникло на підставі Договору застави № НКЛ-2019631/S5 від 24.10.2013 р., укладеного між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та Приватним акціонерним товариством «Автокапітал»;

-зобов`язання відповідача вчинити дії щодо державної реєстрації припинення обтяження, що виникло на підставі Договору застави № НКЛ-2019631/S5 від 24.10.2013 р., укладеного між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та Приватним акціонерним товариством «Автокапітал» і вилучення з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису за такими параметрами: боржник: тип особи: юридична, Приватне акціонерне товариство «Автокапітал» (укр.), 31750520; вид обтяження: приватне обтяження; тип обтяження: застава рухомого майна; зареєстровано: 24.10.2013 19:43:30 за № 13973937; підстава обтяження: Договір застави, № НКЛ-2019631/S5, 24.10.2013, АТ «Дельта Банк».

В обґрунтування вимог позивач послався на те, що спірний договір застави суперечить чинному законодавству, а саме: ст. 41 Закону України "Про заставу" та ч. 1 ст. 7 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", оскільки в договорі не індивідуалізовано предмет застави товари в обороті, відсутні конкретні вказівки на його ознаки, тобто в порушення ч. 3 ст. 180 ГК України не встановлено предмету договору застави, у зв`язку з чим зазначений договір застави № НКЛ-2019631/S5 від 24 жовтня 2013 року підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 31.10.2016 порушено провадження у справі № 910/19663/16, її розгляд призначено на 14.11.2016 року.

14.11.2016 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

14.11.2016 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи та клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічне акціонерне товариство «Запорізький автомобілебудівний завод».

Ухвалою господарського суду міста Києва від 14.11.2016 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 28.11.2016 року.

28.11.2016 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує, оскільки Додаток № 1 до Договору прямо передбаченим статтею 41 Закону України «Про заставу» способом ідентифікує товари в обороті. Крім того, відповідач вважає, що товари в обороті ідентифіковані шляхом посилання у Договорі застави на Додаток № 1 та Балансову довідку від 24.10.2013 року, а також шляхом вказівки індивідуальних номерів шасі (кузова) транспортних засобів. Також, відповідач зазначає, що оспорюваний Договір виконувався сторонами в жодні підстави для визнання цього правочину недійсним відсутні.

При цьому, 28.11.2016 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи, а також клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Національний банк України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 28.11.2016 в порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України продовжено строк розгляду спору у справі № 910/19663/16 на п`ятнадцять днів, на підставі статті 27 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічне акціонерне товариство «Запорізький автомобілебудівний завод», залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Національний банк України, згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 12.01.2017 року.

23.12.2016 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

12.01.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи та продовження строку розгляду спору у справі № 910/19663/16.

Крім того, 12.01.2016 р. через відділ діловодства господарського суду представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

12.01.2017 року судове засідання не відбулось у зв`язку з перебуванням судді Літвінової М.Є. на лікарняному.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.01.2017, після виходу судді Літвінової М.Є. з лікарняного, розгляд справи було призначено на 30.01.2017 року.

16.01.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб надійшла заява про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача на підставі статті 27 Господарського процесуального кодексу України.

25.01.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва від представника позивача надійшла заява про зміну підстави позову в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до змісту якої позивач додатково вказує, що оскільки предметом спірного Договору є передання позивачем відповідачу у заставу транспортних засобів, то згідно з вимогами частиною 2 статті 13 Закону України «Про заставу» цей Договір підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню. Проте, оскільки спірний Договір нотаріально не посвідчений, то на думку позивача, він підлягає визнанню недійсним.

В судовому засіданні 30.01.2017 року суд відклав вирішення питання про прийняття до розгляду поданої позивачем заяви про зміну підстави позову до встановлення фактичних обставин у справі.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 30.01.2017, на підставі статті 27 Господарського процесуального кодексу України, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 13.02.2017 року.

10.02.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача в порядку статті 60 Господарського процесуального кодексу України подано зустрічну позовну заяву про визнання Договору застави № НКЛ-2019631/S5 від 24.10.2013 дійсним.

Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги відповідач вказує на те, що сторони домовилися щодо усіх істотних умов оспорюваного Договору та виконували їх, проте позивач безпідставно ухилився від нотаріального посвідчення Договору застави, у зв`язку з чим відповідач просить суд визнати цей Договір дійсним на підставі частини 2 статті 220 Цивільного кодексу України.

В судовому засіданні 13.02.2017 року на підставі статті 77 ГПК України оголошено перерву до 16.02.2017 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.02.2017 прийнято зустрічну позовну заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання договору застави дійсним для спільного розгляду з первісним позовом, її розгляд призначено на 16.02.2017 року.

15.02.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано письмові пояснення щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності, відповідно до змісту якої позивач вважає, що трирічний строк позовної давності не сплинув, оскільки, в даному випадку, за вимогами про визнання недійсним Договору застави перебіг позовної давності обчислюється не з моменту його укладення, а з часу безпосереднього порушення прав позивача на підставі цього нікчемного правочину та коли він про це довідався або міг довідатись. Оскільки відповідач звернув стягнення на заставлене за оспорюваним Договором майно 31.07.2015 року, то на думку позивача, саме в цей день відбулось порушення його прав та законних інтересів, і, відповідно, саме з цієї дати починається перебіг строку позовної давності.

16.02.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником третьої особи-3 подано письмові пояснення у справі, відповідно до змісту яких третя особа вважає заявлені первісні вимоги необґрунтованими та просить суд відмовити в їх задоволенні.

Представник позивача в судовому засіданні 16.02.2017 року просив суд вважати подану ним заяву про зміну підстави позову як заяву про доповнення первісного позову новими обставинами.

В судовому засіданні 16.02.2017 року представник позивача первісні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, проти задоволення зустрічних позовних вимог заперечив.

Представник відповідача в судовому засіданні 16.02.2017 року проти задоволення первісного позову заперечив, зустрічні позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник третьої особи-3 в судовому засіданні 16.02.2017 року надав пояснення по суті первісних та зустрічних позовних вимог.

Представники третьої особи-1 та третьої особи-2 в судове засідання 16.02.2017 року не з`явились, про причину неявки суд не повідомили. Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.02.2017 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 01.03.2017 року.

28.02.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником третьої особи-3 подані письмові пояснення, відповідно до змісту яких третя особа-3 первісні позовні вимоги вважає необґрунтованими та просить суд відмовити в їх задоволенні, а зустрічні позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Представник позивача в судовому засіданні 01.03.2017 року первісні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, проти задоволення зустрічного позову заперечив.

Представник відповідача в судовому засіданні 01.03.2017 року проти задоволення первісних позовних вимог заперечив, просив суд застосувати строки позовної давності. При цьому, представник відповідача зустрічні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд задовольнити їх.

Представники третіх осіб в судове засідання 01.03.2017 року не з`явились, про причини неявки суд не повідомили.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з`явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв`язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез`явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представників третіх осіб не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 01.03.2017 року судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

24.10.2013 року між відповідачем (Кредитор) та третьою особою-1 (Позичальник) було укладено Договір кредитної лінії № НКЛ-2019631, відповідно до п. 1.1. якого Кредитор зобов`язується надавати Позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.

24.10.2013 року між позивачем (Заставодавець) та відповідачем (Заставодержатель) було укладено Договір застави № НКЛ-2019631/S5 (далі Договір), відповідно до п. 1.1. якого Заставодавець передає Заставодержателю в заставу у якості забезпечення виконання Публічним акціонерним товариством «Запорізький автомобілебудівний завод», ідентифікаційний код 25480917 (надалі за текстом Позичальник) своїх зобов`язань за Договором кредитної лінії № НКЛ-2019631 від 24.10.2013р., надалі за текстом «Договір кредиту», укладеного між Заставодержателем та Позичальником, товари в обороті, перелік яких викладено в Додатку № 1 до цього Договору, який є його невід`ємною частиною, надалі за текстом разом «Предмет застави». Предмет застави передається в заставу разом з усіма його приналежностями.

Згідно з п. 1.1.1. Договору предмет застави знаходиться за адресами, вказаними в Додатку № 1 до цього Договору.

Право власності Заставодавця на предмет застави підтверджується Балансовою довідкою від 24.10.2015 р. (п. 1.2. Договору).

Відповідно до п. 1.3. Договору балансова вартість предмету застави згідно Балансової довідки від 24.10.2013 р. Заставодавця становить 102 825 874,00 грн.

Пунктом 1.3.1. Договору передбачено, що за взаємною згодою сторін цього Договору заставна вартість становить 102 500 000,00 грн.

У пункті п. 2.1.7 Договору застави визначено обов`язок Заставодавця у разі реалізації предмета застави або його частини змінити його іншим аналогічним за вартістю та якістю і таким, що задовольняє Заставодержателя, майном або (незалежно від строку) виконати зобов`язання за Договором кредиту у повному обсязі на протязі трьох календарних днів з моменту реалізації предмету застави або його частини. Заміна товарів в обороті, що є предметом застави, здійснюється шляхом заміни їх іншими товарами такої ж або більшої вартості та такої ж або більшої якості, які фактично знаходяться у власності Заставодавця на момент такої заміни, без укладення додаткового договору до цього Договору.

В обґрунтування заявлених позовних вимог про визнання недійсним Договору застави №НКЛ-2019631/S5 від 24.10.2013 позивач посилається на невідповідність його змісту нормам Цивільного кодексу України та Закону України «Про заставу», а саме на відсутність конкретної вказівки на ознаки предмету застави, що свідчить про відсутність його індивідуалізації, а також вказує на нікчемність вказаного договору у зв`язку із недодержанням визначеної законодавством форми.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги первісні позовні вимоги підлягають задоволенню, тоді як у задоволенні зустрічних позовних вимог слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Таким чином, наявність порушення або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковим в силу приписів статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а позивач, звертаючись до суду з даним позовом, згідно з вимогами статті 33 Господарського процесуального кодексу України повинен довести (підтвердити) в установленому законом порядку наявність факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов`язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Статтею 584 Цивільного кодексу України зазначено, що у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про заставу» в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Згідно з частинами 1-3 статті 4 Закону України «Про заставу» предметом застави можуть бути майно та майнові права. Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення. Предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби тощо), якщо це передбачено договором.

У відповідності до норм статті 12 Закону України «Про заставу» у договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. Опис предмета застави в договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).

Положеннями статті 41 Закону України «Про заставу» визначено, що договір застави товарів у обороті повинен індивідуалізувати предмет застави шляхом зазначення знаходження товарів у володінні заставодавця чи їх розташування в певному цеху, складі, іншому приміщенні або іншим способом, достатнім для ідентифікації сукупності рухомих речей як предмета застави.

Позивач зазначає, що сторонами у Договорі застави не достатньо індивідуалізоване майно, оскільки умовами п. 1.1 Договору застави та додатку № 1 до нього не визначено яке саме майно знаходиться у визначеного дилера та за якою адресою.

Проте, відповідно до додатку № 1 до Договору застави сторонами погоджено, що предметом застави є автомобілі Mersedes-Benz. Інших ідентифікуючих ознак предмету застави в додатку № 1 до Договору застави не міститься.

Натомість у вказаному додатку № 1 є інформація з приводу дилерів та їх адрес. При цьому, ніяким чином інформація про дилерів та автомобілі, що є предметом застави, у даному додатку № 1 не є пов`язаною. Тобто, у додатку № 1 міститься окремо інформація про марки та модель автомобілів, їх кількість та загальну балансову вартість, а окремо - інформацію про назву підприємств та їх адреси. При цьому, які саме автомобілі, яка їх кількість за якою адресою та у якого дилера знаходиться у вказаному додатку № 1 не наведено.

Водночас, в матеріалах справи наявна балансова довідка від 24 жовтня 2013 року, в якій встановлено, що вона видана банку на підтвердження того факту, що станом на 24 жовтня 2013 року на балансі позивача на бухгалтерських рахунках 2810, 2830 враховуються автомобілі вартістю 102 825 874,13 грн. Також, в означеній довідці наведений перелік цих автомобілів із зазначенням в ній номеру кузова, балансової вартості та адреси місцезнаходження кожного автомобіля.

Таким чином, проаналізувавши умови п.п. 1.1.1., 1.2., 1.3., 1.3.1. Договору у сукупності з Додатком № 1 та Балансовою довідкою від 24.10.2013 року, суд дійшов висновку, що у спірному договорі застави сторони визначили опис предмета застави у загальній формі з вказівкою на вид заставленого майна - автомобілі марки Mersedes-Benz та зазначили конкретні адреси місць зберігання заставленого майна, що відповідає положенням частини 2 статті 12 та ст. 41 Закону України "Про заставу".

Отже, предметом застави є автомобілі - колісні транспортні засоби, які приводиться в рух джерелом енергії, мають не менше чотирьох коліс, призначені для руху безрейковими дорогами і використовуються для перевезення людей та (чи) вантажів, буксирування транспортних засобів, виконання спеціальних робіт (відповідно до визначення, яке міститься у ст. 1 Закону України «Про автомобільний транспорт»).

Відповідно до частини 1 статті 577 Цивільного кодексу України якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом.

Приписами частини 2 статті 13 Закону України «Про заставу» передбачено, що у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об`єкти, транспортні засоби, що підлягають державній реєстрації, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна, транспортних засобів провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін договору, договору застави космічних об`єктів - за місцем реєстрації цих об`єктів.

Згідно з ч. 4 ст. 55 Закону України «Про нотаріат» посвідчення правочинів щодо відчуження, іпотеки житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, а також правочинів щодо відчуження, застави транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін відповідного правочину.

За умовами Договору застави відповідач передав позивачу у заставу 222 автомобіля Mersedes-Benz.

У відповідності до наданого у ст. 1 Закону України «Про автомобільний транспорт» визначення поняття автомобіль, це колісний транспортний засіб, який приводиться в рух джерелом енергії, має не менше чотирьох коліс, призначений для руху безрейковими дорогами і використовується для перевезення людей та (чи) вантажів, буксирування транспортних засобів, виконання спеціальних робіт.

Оскільки, предметом спірного договору є передання транспортних засобів позивачем відповідачу у заставу, то в силу імперативних приписів законодавства Договір застави підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню.

Проте, як вбачається із матеріалів справи в порушення приписів ст. 13 Закону України «Про заставу» оспорюваний договір застави укладено з недодержанням визначеної законодавством форми, а саме - за відсутності нотаріального посвідчення.

Частиною 1 статті 220 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

При цьому, в матеріалах справи відсутні будь-які докази ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення Договору застави, з якими приписи ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України пов`язують можливість визнання такого договору дійсним.

Статтею 14 Закону України «Про заставу» встановлено, що недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством України.

Відтак, укладений сторонами Договір застави є нікчемним в силу закону, у зв`язку з недотриманням сторонами вимог щодо форми такого правочину, що є самостійною окремою підставою для задоволення вимог позивача.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до наявного у п. 1.4 Інструкції з використання контрольних пристроїв (тахографів) на автомобільному транспорті, затвердженої наказом Міністерства транспорту та в`язку №385 від 24.06.2010, визначення VIN-коду (Vehicle Identification Number) - це ідентифікаційний номер транспортного засобу, який є структурованим поєднанням буквено-цифрових символів, присвоюється виробником транспортного засобу з метою його ідентифікації та наноситься на кузов транспортного засобу.

З аналізу наведеної норми вбачається, що кожному автомобілю виробником транспортного засобу присвоюється VIN-код - ідентифікаційний номер транспортного засобу, який є індивідуальним та унікальним для кожного автомобіля.

Більше того, відповідно до пункту 4 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1388 від 07.09.1988, органи Державтоінспекції ведуть облік торговельних організацій, підприємств-виробників та суб`єктів господарювання, діяльність яких пов`язана з реалізацією транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, забезпечують їх номерними знаками для разових поїздок, бланками довідок-рахунків та актів приймання-передачі транспортних засобів установленого зразка із сплатою вартості зазначених номерних знаків і бланків, розробляють порядок видачі таких бланків, обліку та контролю за їх використанням, надають відповідним військовим комісаріатам за їх запитами відомості про державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку транспортних засобів (за винятком легкових автомобілів, причепів до них, мотоциклів, мотоколясок та мопедів).

Пунктом 6 вказаного Порядку встановлено, що транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами в реєстраційно-екзаменаційних підрозділах Державтоінспекції (далі - підрозділи Державтоінспекції). Транспортні засоби, що належать декільком фізичним або юридичним особам (співвласникам), за їх письмовою заявою реєструються за однією з таких осіб.

Відповідно до вимог пункту 32.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №1306 від 10.10.2001, забороняється, у тому числі в умовах спеціалізованих підприємств, які займаються ремонтом і технічним обслуговуванням транспортних засобів, внесення змін в ідентифікаційні номери і номерні таблички кузова чи шасі (рами), двигуна транспортного засобу, а також їх знищення (перенесення, закріплення, відновлення тощо) без попереднього узгодження з Державтоінспекцією (далі - ДАІ).

З наведених приписів законодавства вбачається, що законодавцем встановлено спеціальний режим використання такого майна як автомобілі, який полягає у чіткій індивідуалізації такої речі, в тому числі шляхом присвоєння їй унікального номеру кузову, та встановленні окремого режиму його використання та набуття у власність.

Водночас, відповідно до ст. 7 Закону України «Про заставу» заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок заміни предмета застави при заставі товарів в обороті або у переробці регулюється розділом III цього Закону.

Статтею 40 Закону України «Про заставу» визначено, що предметом застави товарів в обороті або у переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. При заставі товарів в обороті або у переробці реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пошту для пересилки набувачу, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності.

З аналізу наведеної норми та норми ст. 41 Закону України «Про заставу» вбачається, що товарами в обороті не можуть бути унікальні товари, оскільки втрачається сама суть такого виду предмету застави, так як унеможливлюється заміна товару на аналогічний у разі реалізації предмета застави.

Тобто, передання автомобілів в заставу в якості товару в обороті є неможливою, оскільки виключається можливість заміни такого товару на аналогічний.

Отже, специфіка режиму використання спірного майна виключає правомірність при укладенні правочинів визначення автомобілів у їх сукупності із зазначенням лише їх родових ознак, а отже автомобілі не можуть бути предметом застави в якості товарів в обороті.

Відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом постанови № 9 від 06.11.2009 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Суд, дослідивши викладені приписи законодавства в редакції, чинній на момент вчинення спірного правочину, дійшов висновку, оспорюваний Договір застави не відповідає вимогам законодавства, а відтак позовна вимога про визнання нікчемного Договору застави недійсним є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Щодо заявлених позовних вимог про припинення обтяження та про зобов`язання відповідача вчинити дії щодо державної реєстрації припинення обтяження та вилучення з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису про обтяження, суд зазначає наступне.

Процедура реєстрації обтяжень рухомого майна регламентується Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 № 1255-ІV, Порядком ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 № 830 та Інструкцією про порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна та заповнення заяв, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 29.07.2004 № 73/5, зареєстрованою в Мін`юсті України 29.07.2004 за № 942/9541.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у правочині, на підставі якого або у зв`язку з яким виникає обтяження, повинен визначатись опис предмета обтяження. У разі відсутності опису предмета обтяження чи якщо існуючий опис не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження, таке обтяження є недійсним. Якщо предметом обтяження є окремий об`єкт, його опис надається за індивідуальними ознаками.

Як вбачається з запису № 3 в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна стосовно ПАТ «Автокапітал» 24.10.2013 відповідачем зареєстроване приватне обтяження за № 13973933, де об`єктом обтяження є товари в обороті, а саме: автомобілі Mersedes-Benz Е-клас 41 одиниця, Mersedes-Benz В-клас 7 одиниць, Mersedes-Benz С-клас 23 одиниці, Mersedes-Benz ML 59 одиниць, Mersedes-Benz Viano - 19 одиниць, Mersedes-Benz Vito 13 одиниць, Mersedes-Benz S-клас 12 одиниць, Mersedes-Benz GL 13 одиниць, Mersedes-Benz А-клас 8 одиниць, Mersedes-Benz GLK 6 одиниць, Mersedes-Benz Axor 3 одиниці, Mersedes-Benz Actros - 5 одиниць, Mersedes-Benz Sprinter 9 одиниць, Mersedes-Benz G-клас 4 одиниці.

При цьому, запис не містить майна за родовими ознаками та ідентифікаційних ознак (тип, модель, рік виготовлення, колір, об`єм двигуна, повна маса, VIN-код) об`єкту обтяження.

Згідно з приписами статті 43 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», реєстрація обтяжень здійснюється на підставі заяви обтяжувача, в якій зазначаються, зокрема, опис рухомого майна, що є предметом обтяження, достатній для його ідентифікації. Обтяжувач має право вносити зміни до опису предмету обтяження.

Тобто, як вбачається з норм даної статті та приписів статті 7 Закону, навіть внесення до Державного реєстру застав запису про предмет застави без достатньої його ідентифікації не створює виникнення прав за таким обтяженням у сторін.

Таким чином, якщо опис обтяженого майна у Реєстрі обтяжень рухомого майна не містить ідентифікуючих ознак, то це обтяження за змістом статті 7 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» недійсне.

Оскільки предмет застави не ідентифікований, а Договір застави є нікчемним в силу закону, то вказаний договір не створює правові наслідки виникнення права застави.

У відповідності до статті 43 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» реєстрація обтяжень здійснюється на підставі заяви обтяжувача, в якій зокрема зазначаються: - відомості про обтяжувача та боржника: для юридичних осіб - резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код; для фізичних осіб - громадян України - прізвище, ім`я, по батькові, адресу постійного місця проживання та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; посилання на підставу виникнення обтяження та його зміст; опис рухомого майна, що є предметом обтяження, достатній для його ідентифікації; відомості про заборону чи обмеження права боржника відчужувати предмет обтяження.

Заяви про виникнення, зміну, припинення обтяжень та про звернення стягнення на предмет обтяження підписуються обтяжувачем. Якщо обтяжувачем є юридична особа, підпис її уповноваженої особи скріплюється печаткою. Якщо заява подається в електронній формі, вона повинна містити електронний підпис обтяжувача.

Згідно з пунктом 24 Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженого Постановою Кабінету міністрів України від 05.07.2004 № 830, після припинення обтяження обтяжувач самостійно, на письмову вимогу боржника чи особи, права якої порушено внаслідок наявності запису про обтяження, протягом п`яти днів зобов`язаний подати реєстратору заяву про припинення обтяження і виключення його з Реєстру.

Відповідно до пункту 5 Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна державна реєстрація обтяження рухомого майна може проводитися будь-яким реєстратором.

Згідно з пунктом 2 Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна реєстратори - суб`єкти, уповноважені держателем Реєстру надавати послуги з державної реєстрації відомостей про виникнення, зміну, припинення обтяжень, а також звернення стягнення на предмет обтяження, приймати заяви, видавати завірені витяги з Реєстру та виконувати інші функції, передбачені цим Порядком.

Враховуючи наведене, суд вважає вимоги позивача про припинення обтяження та про зобов`язання відповідача вчинити дії щодо державної реєстрації припинення обтяження та вилучення з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису про обтяження обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Що стосується поданої відповідачем заяви про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

Так, в означеній заяві відповідач вказував на те, що строк позовної давності щодо визнання недійсним Договору застави сплив 24.10.2016, оскільки позивач знав про можливе порушення свого права/особу, яка його ймовірно порушила з моменту укладення кредитного договору, а саме з 24.10.2013 року. Натомість, позивач звернувся до суду з позовом у даній справі лише 10.11.2016 р., тобто на думку відповідача, строк позовної давності закінчився до дати звернення позивача до суду.

Проте, суд до вказаних тверджень відповідача відноситься критично та не погоджується з ними, з огляду на таке.

Згідно з положеннями статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до правової позиції пленуму Вищого господарського суду України, яку викладено у постанові № 10 від 29.05.2013 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» у вирішенні питань, пов`язаних із застосуванням позовної давності у спорах, що виникають у зв`язку з визнанням недійсними правочинів (господарських договорів), господарським судам слід враховувати викладене в пункті 2.8 постанови № 11 від 29.05.2013 Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

У пункті 2.8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013 зазначено, що щодо вимог, пов`язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 Цивільного кодексу України).

Перебіг позовної давності починається, за загальним правилом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 Цивільного кодексу України), за винятком випадків, зазначених у частинах другій і третій цієї статті.

Як вбачається з запису № 3 в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна стосовно ПАТ «Автокапітал» 31.07.2015 року на підставі розпорядження ПАТ «Дельта Банк» від 29.07.2015 зареєстровано звернення стягнення на предмет застави за спірним Договором застави.

Тобто, враховуючи правову приводу спірних правовідносин, приймаючи до уваги, що фактично права та законні інтереси ПАТ «Автокапітал» у зв`язку з невідповідністю Договору застави вимогам чинного законодавства, у даному випадку були порушені саме в момент звернення стягнення на предмет застави 31.07.2015, суд дійшов висновку, що строк позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання недійсним спірного правочину недійсним не сплив.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, у зв`язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Що стосується зустрічних позовних вимог відповідача про визнання Договору застави № НКЛ-2019631/S5 від 24.10.2013 дійсним, суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 220 Цивільного кодексу України передбачено, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.

Однією з умов застосування частини другої статті 220 Цивільного кодексу України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин посвідчити правочин.

Правовий аналіз статті 220 Цивільного кодексу України свідчить про те, що, по-перше, дійсним можна визнати лише укладений договір, а по-друге, суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Відповідно до пункту 13 постанови пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 при розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість.

Відповідно до роз`яснень Вищого господарського суду України у постанові Пленуму від 29 травня 2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (п.3.2.) у вирішенні спорів, пов`язаних з визнанням правочинів, які піддягали нотаріальному посвідченню, дійсними (статті 219, 220 ЦК України), господарські суди повинні з`ясувати: чи підлягав відповідний правочин нотаріальному посвідченню, з яких причин його не було нотаріально посвідчено та чи втрачена можливість такого посвідчення, а також чи не суперечить зміст правочину вимогам закону, оскільки в такому разі позов не може бути задоволений.

Правочини можуть визнаватися дійсними виключно з підстав, визначених частиною другою статті 219 і частиною другою статті 220 ЦК України. Вимоги про визнання дійсними правочинів з інших підстав задоволенню не підлягають з огляду на невідповідність таких вимог установленим законом способам захисту прав та законних інтересів (частина друга статті 16 ЦК України, частина друга статті 20 ГК України).

Як зазначалось судом вище, предметом Договору застави № НКЛ-2019631/S5 від 24.10.2013 є транспортні засоби, відтак у силу закону такий договір підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню згідно з вимогами частини 2 статті 13 Закону України «Про заставу».

Проте, як стверджує відповідач, під час підготовки до укладення Договору застави АТ «Дельта Банк» перевіряв його на відповідність чинному законодавству та виявив, що його необхідно нотаріально посвідчити, що підтверджується зауваженнями юридичного департаменту АТ «Дельта Банк», проте позивач ухилився від нотаріального посвідчення Договору.

Проте, суд вважає безпідставними та не приймає до уваги пояснення відповідача стосовно причини ухилення позивача від нотаріального посвідчення спірного Договору застави, оскільки такі пояснення причин не можна розцінювати, як ухилення від нотаріального посвідчення Договору, оскільки в порушення вимог статті 33 ГПК України вони не підтверджені жодними належними доказами.

За таких обставин, оскільки матеріали справи не містять жодних належних доказів безповоротного ухилення позивача від нотаріального посвідчення договору, а також те, що відповідач остаточно втратив можливість посвідчити правочин, суд вважає зустрічні позовні вимоги безпідставними та відмовляє у їх задоволенні.

Згідно з п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. З огляду на вимоги частини першої статті 4 ГПК господарський суд у прийнятті судового рішення керується (та відповідно зазначає у ньому) не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання первісного та зустрічного позову покладаються на відповідача за первісним позовом.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 60, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1.Позовні вимоги за первісним позовом задовольнити повністю.

2.Визнати недійсним договір застави № НКЛ-2019631/S5, укладений 24.10.2013 між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (01133, м. Київ, вул. Щорса, буд.36-Б; ідентифікаційний код 34047020) та Приватним акціонерним товариством «Автокапітал» (01004, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 15/2; ідентифікаційний код 31750520).

3. Визнати заставу за договором застави №НКЛ-2019631/S5, укладеним 24.10.2013 між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (01133, м. Київ, вул. Щорса, буд.36-Б; ідентифікаційний код 34047020) та Приватним акціонерним товариством «Автокапітал» (01004, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 15/2; ідентифікаційний код 31750520), припиненою.

4. Зобов`язати Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (01133, м. Київ, вул. Щорса, буд. 36-Б, ідентифікаційний код 34047020) вчинити дії щодо державної реєстрації припинення обтяження на підставі договору застави №НКЛ-2019631/S5 від 24.10.2013, укладеного між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (01133, м. Київ, вул. Щорса, буд. 36-Б, ідентифікаційний код 34047020) та Приватним акціонерним товариством «Автокапітал» (01004, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 15/2; ідентифікаційний код 31750520) і вилучення з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису за такими параметрами:

- боржник: тип особи: юридична, Приватне акціонерне товариство «Автокапітал» (укр.), 31750520;

- вид обтяження: приватне обтяження;

- тип обтяження: застава рухомого майна;

- зареєстровано: 24.10.2013 19:43:30 за № 13973937;

- підстава обтяження: Договір застави, №НКЛ-2019631/S5, 24.10.2013, АТ «Дельта Банк».

5. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (01133, м. Київ, вул. Щорса, буд.36-Б; ідентифікаційний код 34047020) на користь Приватного акціонерного товариства «Автокапітал» (01004, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 15/2; ідентифікаційний код 31750520) витрати зі сплати судового збору в розмірі 4 134 (чотири тисячі сто тридцять чотири) грн. 00 коп.

6. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

7.В задоволенні зустрічного позову відмовити.

8.Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 06.03.2017.

СуддяМ.Є. Літвінова