Рішення

від 15.03.2017 по справі 910/4358/15-г

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.03.2017 Справа №910/4358/15-г

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "С і Б" доДепартаменту економіки та інвестиції виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) За участюПрокуратури міста Києва провизнання недійсним договору Суддя Трофименко Т.Ю.

Представники сторін:

від позивача: Скопич Я.В. по довіреності № б/н від 16.04.2016

від відповідача: Кахарев Д.О. по довіреності № 050/05-213 від 13.01.2017

від прокуратури: Скляр Д.Ю. по посвідченню від 03.02.2016

Обставини справи:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма "С і Б" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Департаменту економіки та інвестиції виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсним договору.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 18.08.2015 року у справі №910/4358/15-г у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2015 року апеляційну скаргу залишено без задоволення. Рішення господарського суду міста Києва від 18.08.2015 року у справі №910/4358/15-г залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 15.12.2015 року касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "С і Б" задоволено частково. Рішення Господарського суду м. Києва від 18.08.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2015 року справі №910/4385/15-г - скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

У вказаній постанові судом касаційної інстанції, зокрема, зазначено про те, що судами не враховано, що розмір пайової участі (пайового внеску) замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту при будівництві нових об'єктів повинен визначатися на підставі проектної документації, що підтверджує вартість об'єкта будівництва; укладення сторонами договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва можливо виключно після отримання позивачем документів про затвердження у встановленому порядку проекту будівництва (реконструкції) з техніко-економічними показниками.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.02.2016 (суддя Мудрий С.М.) відмовлено у задоволенні позовних вимог

Рішення мотивоване тим, що на момент укладання договору договір не суперечив чинному законодавству та був спрямований на реальне настання правових наслідків.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2016 у справі № 910/4358/15-г (у складі колегії суддів: Пономаренка С.Ю. - головуючого, Смірнової Л.Г., Дідиченко М.А.) рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2016 скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "С і Б" до Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсним договору задоволено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 15.12.2016 касаційні скарги Заступника прокурора міста Києва, Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2016 у справі № 910/4358/15-г задоволено частково. Скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2016 у справі № 910/4358/15-г, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Автоматизованою системою документообігу Господарського суду міста Києва справу № 910/4358/15-г передано на новий розгляд судді Трофименко Т.Ю.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.01.2017 року прийнято справу до свого провадження та призначено розгляд справи № 910/4358/15-г на 01.02.2017.

31.01.2017 через загальний відділ діловодства суду позивач подав суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із неможливістю забезпечити явку повноважного представника; відповідач подав суду заяву про застосування строків позовної давності.

Представник позивача у судове засідання 01.02.2017 не з`явився; представники відповідача і прокуратури не заперечували проти задоволення клопотання позивача про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.02.2017 розгляд справи відкладено на 22.02.2017.

22.02.2017 через загальний відділ діловодства суду позивач подав суду клопотання про відкладення розгляду справи для надання сторонам часу на укладення мирової угоди.

У судовому засіданні 22.02.2017 представники відповідача і прокуратури заперечували проти задоволення клопотання позивача, судом оголошено перерву у судовому засіданні до 15.03.2017.

14.03.2017 відповідач через загальний відділ діловодства суду подав суду письмові пояснення по справі в яких просив застосувати строк позовної давності.

15.03.2017 позивач через загальний відділ діловодства суду подав суду заяву про зміну предмету позову.

У судовому засіданні 15.03.2017 представник позивача підтримав заяву про зміну предмету позову, представники відповідача і прокуратури заперечили проти заяви, суд відмовив у задоволенні вказаної заяви з наступних підстав.

Згідно до п. 3.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції у разі подання позивачем заяви, направленої на одночасну зміну предмета і підстав позову, господарський суд повинен відмовити в задоволенні такої заяви і, приєднавши її до матеріалів справи та зазначивши про цю відмову в описовій частині рішення (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи), розглянути по суті раніше заявлені позовні вимоги, якщо позивач не відмовляється від позову. Позивач при цьому не позбавлений права звернутися з новим позовом у загальному порядку.

Із заяви вбачається, що позивач одночасно просить змінити і предмет і підстави позову, а отже заява задоволенню не підлягає.

Також, представником позивача заявлено усне клопотання про відкладення розгляду справи, представники відповідача і прокуратури заперечили проти клопотання, суд відмовив у задоволенні вказаного клопотання.

Представниками учасників процесу надані усні пояснення по суті спору, представник позивача підтримав позовні вимоги та просив задовольнити, представники відповідача і прокуратури заперечили проти задоволення позовних вимог.

У судовому засіданні 15.03.2017 відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Оцінивши наявні в матеріалах справи докази, які мають значення для розгляду справи по суті, проаналізувавши встановлені фактичні обставини справи в їх сукупності, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.

07.08.2008 між Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фірма "СіБ" було укладено договір пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва.

Даний договір укладений відповідно до рішення Київської міської ради „Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва" від 27.02.2003 р. № 271/431.

Вищезазначене рішення втратило чинність з 01.09.2008 року.

Так, рішенням Київської міської ради від 17.07.2008 року №16/16 доповнено рішення Київської міської ради від 17 січня 2008 року №3/4475 пунктом 94, в якому зазначено: "затвердити з 1 вересня 2008 року нормативи для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва та порядок залучення і використання пайових коштів, а також Методику розрахунку розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (додаток 19).

Рішення Київради від 27.02.2003 N 271/431 "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва" визнано таким, що втратило чинність з 1 вересня 2008 року.

Вказаний договір було укладено 07.08.2008 року.

Згідно п. 6.1 договору він набирає чинності з моменту реєстрації в Головному управлінні економіки та інвестицій.

Договір №434 від 07.08.2008 року було зареєстровано 07.08.2008 року, що підтверджується наданим на вимогу суду витягом з журналу реєстрації, а отже відповідно він набрав чинності із вказаної дати.

Таким чином, рішення Київради від 27.02.2003 № 271/431 "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва" на момент укладання договору було чинним.

Відповідно до п.1.1. цього Договору предметом договору є сплата Забудовником пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної структури м. Києва у зв'язку із будівництвом торговельно-офісного комплексу на Саксаганського 37 у м. Києві.

У п.1.2. Договору встановлено, що розмір пайового внеску, згідно із розрахунками 1, 2 та 3 від 25.07.2008 року становить 2603,72 тис грн. і підлягає уточненню після введення в експлуатацію Об'єкту і визначення фактичної вартості будівництва.

П.2.3. Договору визначено, що Забудовник зобов'язаний після закінчення будівництва Об'єкту надати Головному управлінню економіки та інвестицій Акт про приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта , зареєстрований в Держархбудконтролі та документи, що підтверджують фактичну вартість будівництва.

Відповідно до п.3.1. Договору пайової участі, забудовник сплачує пайовий внесок вказаний у п. 2.1. Договору, у строк з серпня 2008 року по липень 2009 включно рівними частками щомісячно, але не пізніше 28 числа кожного місяця.

Позивач, вважаючи, що вказаний договір було укладено сторонами без затвердження проектної документації на об'єкт будівництва, на підставі якої повинен визначатись розмір пайового внеску забудовника, а також, що договір не приведено у відповідність до рішення Київської міської ради від 17.01.2008 № 3/4475 "Про бюджет міста Києва на 2008 рік", звернувся до суду з вимогою про визнання договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 434 від 07.08.2008 недійсним.

Також, позивач зазначив в позовній заяві що станом на день звернення до суду не розпочато будівництво торгівельно-офісного комплексу на вул. Саксаганського 37 у м. Києві з незалежних від нього причин, а саме, через відсутність коштів та можливих інвестувань у будівництво. Позивач зазначив що неодноразово повідомляв про вище зазначене листами Головне управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації та просив відстрочити виплату пайових внесків, до початку отримання дозвільної документації для будівництва. Позивач вважає, що відбулась істотна зміна обставин, які сторони не передбачили в момент укладення Договору, а саме: вплив світової фінансової кризи на господарську діяльність позивача, значне погіршення фінансового та майнового становища товариства, позивач зазначив що ці умови не можливо було передбачити в момент укладення договору пайової участі.

Пунктом 94 рішення Київської міської ради від 17.01.2008 № 3/4475 "Про бюджет міста Києва на 2008 рік" затверджено з 01.09.2008 нормативи для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва та порядок залучення і використання пайових коштів, а також Методику розрахунку розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва. Визнано таким, що втратило чинність з 01.09.2008 рішення Київської міської ради від 27.02.2003 № 271/431 "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва", на підставі якого сторонами укладено вказаний договір.

Відповідно до частини 7 пункту 1 додатку № 19 до рішення Київської міської ради, граничний розмір пайової участі визначається відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 24.01.2007 № 40 "Про встановлення граничного розміру коштів замовників, що залучаються для розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів" та становить: 20 відсотків вартості будівництва інженерних споруд та нежитлових будинків (крім будівель закладів культури і закладів освітнього, медичного та оздоровчого призначення); 10 відсотків вартості спорудження житлових будинків, будівель закладів культури і закладів освітнього, медичного та оздоровчого призначення.

Частиною 9 статті 27-1 Закону України "Про планування і забудову територій", у редакції, чинній на момент укладання договору, встановлено, що розмір пайової участі (внеску) замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту визначається не пізніше десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва (реконструкції) об'єкта містобудування, з техніко-економічними показниками.

Відповідно до пункту 4.5 додатку № 19 до рішення Київської міської ради, вирішення питань щодо пайової участі та розрахунки розмірів пайового внеску здійснюються Управлінням після одержання звернення заявника і документів: при будівництві (реконструкції) - документи на землекористування, документи щодо визначення економіко-планувальної зони земельної ділянки, документи про затвердження у встановленому порядку проекту будівництва (реконструкції) з техніко-економічними показниками, лист-погодження Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища та позитивний висновок експертизи проекту, проведеної відповідними організаціями, які були залучені Головним управлінням економіки та інвестицій на конкурсній основі.

Відповідно до пункту 4.6 додатку № 19 до рішення Київської міської ради, пайовий внесок сплачується на підставі договору між містом (Управлінням) та інвестором (забудовником) або власником. Договір на сплату пайової участі оформляється при будівництві (реконструкції) будь-яких об'єктів - після затвердження інвестором (забудовником) в установленому порядку проектної документації та передує оформленню дозвільних документів на будівництво (реконструкцію) в Управлінні державного архітектурно-будівельного контролю.

Відповідно до частини п'ятої статті 27 Закону України "Про планування і забудову територій" (в редакції від 16.05.2007, чинній на момент укладення спірного договору) граничний розмір коштів на розвиток відповідної інфраструктури та порядок його визначення встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про встановлення граничного розміру коштів замовників, що залучаються для розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів" від 24 січня 2007 р. № 40 встановлено, що граничний розмір коштів замовників, що залучаються для розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів (з урахуванням вартості робіт, передбачених вихідними даними на проектування), не може перевищувати 20 відсотків вартості будівництва інженерних споруд та нежитлових будинків (крім будівель закладів культури, закладів освітнього, медичного та оздоровчого призначення).

В свою чергу, Рішенням Київської міської ради №271/431 від 27.02.2003р. "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва" було встановлено, що граничний розмір коштів замовників, що залучаються для розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів, не може перевищувати 25 відсотків вартості будівництва інженерних споруд та нежитлових будинків.

Враховуючи те, що Постанова Кабінету Міністрів України підлягає застосуванню на всій території України без виключень та має вищу юридичну силу, саме її положення і підлягають застосуванню. Київська міська рада в свою чергу, відповідно до ч. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" має право залучати кошти інвесторів та визначати нормативи пайової участі, але при визначенні порядку розрахунку повинна враховувати граничний розмір внеску встановлений на підставі Закону Кабінетом Міністрів України та визначений в обов'язковій для виконання на всій території України постанові №40.

В даному контексті слід вказати, що Міністерство Юстиції у своєму листі від 26.12.2008 №758-0-2-08-19 зазначило наступне. У разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності. Така неузгодженість може виникнути внаслідок того, що прийняття нової норми не завжди супроводжується скасуванням "застарілих" норм з одного й того ж питання.

Саме така ситуація неузгодженості через не приведення у відповідність одного, раніше виданого Закону до іншого "оновленого" Закону і мала місце у даному випадку, що згодом було виправлено законодавцем.

Крім того, слід зазначити, що аналогічної позиції про пріоритет у застосуванні розміру пайового внеску визначеного Кабінетом міністрів України над розміром визначеним рішенням Київської міської ради дотримується і Вищий господарський суд України згідно постанови від 28.01.2013 у справі №5011-68/3583-2012.

Таким чином, граничний розмір пайової участі позивача у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва у зв'язку із будівництвом торговельно-офісного комплексу на Саксаганського 37 у Голосіївському районі м. Києва, повинен був становити 20 відсотків вартості такого будівництва.

Як вбачається із матеріалів справи відповідач при розрахунках розміру пайової участі за договором №434 від 07.08.2008 року керувався рішенням Київської міської ради N271/431 від 27.02.2003 та позитивним висновком комплексної державної експертизи проекту нового будівництва торговельно-офісного комплексу на вул. Саксаганського, 37 у Голосіївському районі м. Києва від 26.10.2004 (в якому визначено загальну кошторисну вартість будівництва в сумі 6 266, 48 грн.).

Отже, сума пайового внеску, визначена в договорі складає більше 40 % вартості будівництва, що в свою чергу не відповідає положенням Постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення граничного розміру коштів замовників, що залучаються для розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів" від 24 січня 2007 р. № 40.

Позивачем було сплачено 216 980 грн. пайового внеску, а отже сума перевищує 20 відсотків вартості будівництва у зв`язку з чим порушено право позивача.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з приписами п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 р. вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Пунктом 2.9 вказаної постанови визначено, що на підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Згідно п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

Враховуючи те, що договір пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 434 від 07.08.2008 було укладено сторонами всупереч положень Постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення граничного розміру коштів замовників, що залучаються для розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів" від 24 січня 2007 р. № 40, такий договір підлягає визнанню недійсним.

Відповідач в наданій суду заяві просить суд застосувати строк позовної давності до спірних відносин.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою N 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами NN 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.

Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно до п. 2.8. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (далі - Постанова № 11) встановлено щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 ЦК України, з урахуванням водночас наведеного в підпунктах 2 і 3 пункту 5 Перехідних та прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 N 4176-УІ). Для окремих видів вимог законом встановлюється й спеціальна позовна давність, наприклад, статтею 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Перебіг позовної давності починається, за загальним правилом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України), за винятком випадків, зазначених у частинах другій і третій цієї статті. Зокрема, за позовами про застосування наслідків нікчемного правочину (повернення коштів, іншого майна тощо) позовна давність починається не від дня вчинення такого правочину, а від дня, коли почалося його виконання.

07.07.2008 позивач звернувся до відповідача з листом № 2 з проханням визначити розмір пайової участі у зв`язку із будіництвом торгово-офісного комлексу по вул. Саксаганського, 37 у Голосіївському р-ні.

Вказаний лист залишений відповідачем без відповіді і належного реагування.

06.08.2008 Товариство звернулося до Департаменту з проханням зареєструвати підписаний договір.

Оскільки спірний договір пайової участі зареєстрований відповідачем 07.08.2008 , а позовна заява подана до суду 24.05.2015 (через 6 років і 9 місяців), тобто з пропуском строку позовної давності, на що і посилався відповідач заперечуючи проти позовних вимог у відзиві на позов, позов задоволенню не підлягає.

У відповідності до ч. 3 ст. 267 ЦК України, суд зобов'язаний застосувати позовну давність за заявою сторони у спорі, якщо така заява була подана до винесення судового рішення.

Відповідно до п. 2.2. Постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29 травня 2013 року N 10, за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що позивачем не зазначені поважні причини пропуску строку позовної давності, а тому суд відмовляє в задоволенні позовних вимог.

Згідно частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 22.03.2017.

Суддя Т.Ю. Трофименко