Ухвала

від 22.03.2017 по справі 826/1377/14

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ У Х В А Л А 22 березня 2017 року                                                                              К/800/34333/16 Суддя Вищого адміністративного суду України Голубєва Г.К., розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 вересня 2016 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 р. у справі № 826/1377/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "П'ятий елемент" до  Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві   про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,- В С Т А Н О В И В :  Товариство з обмеженою відповідальністю "П'ятий елемент"   звернулось до суду з позовом до  Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві  про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 вересня 2016 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 р., позов задоволено. Державна податкова інспекція у Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві  подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким  відмовити в задоволенні позову. Ухвалою Вищого адміністративного суду України вказану касаційну скаргу залишено без руху з підстав порушення скаржником вимог ч. 5 ст. 213 КАС України та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги у спосіб, визначений в ухвалі. Скаржник звернувся до Вищого адміністративного суду України із клопотанням, в якому просить продовжити зазначений строк з підстав неможливості сплатити у визначений термін судовий збір за подання касаційної скарги. За приписом ч. 1 ст. 102 КАС України пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений судом, може бути продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі. Розглянувши заявлене клопотання, суд приходить до висновку про відсутність підстав для його задоволення. Крім того, зважаючи на встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи, слід погодитись із наступними висновками судів. Пунктом 5.1 статті 5 Закону України від 28.12.1994 року № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (далі - Закон № 334/94-ВР) встановлено, що валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. У п. 138.1 ст. 138 Податкового кодексу України встановлено, що витрати, які враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються, зокрема, із витрат операційної діяльності та інших витрат. Згідно пп. 138.1.1 п. 138.1, п.138.6 наведеної статті витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати. Собівартість придбаних та реалізованих товарів формується відповідно до ціни їх придбання з урахуванням ввізного мита і витрат на доставку та доведення до стану, придатного для продажу. За приписами п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів. Відповідно до п. 138.4 та п. 138.5 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг. Інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку, з урахуванням того, що датою здійснення витрат, нарахованих платником податку у вигляді сум податків та зборів, вважається останній день звітного податкового періоду, за який проводиться нарахування податкового зобов'язання з податку та збору. Згідно з абз. 4 пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону № 334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку. Судами встановлено та підтверджено матеріалами справи, що всі необхідні первинні бухгалтерські документи є в наявності у позивача. Згідно з п. 5.11 ст. 5 Закону № 334/94-ВР встановлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі, не дозволяється. Відповідно до пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України від 03.04.1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі - Закон № 168/97-ВР), п.198.1, п. 198.3 ст.198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт і послуг), вартість яких відноситься до складу витрат виробництва (обігу). Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. Згідно пп.7.4.5 п.7.4. ст.7 Закону № 168/97-ВР, п.198.6 ст.198 Податкового кодексу України не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами. Відповідно до пп.7.5.1 п.7.5 Закону № 168/97-ВР, п.198.2 ст.198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною. Згідно п.201.10 ст.201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. Законом України «Про бухгалтерський обік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Для підтвердження включення сум сплаченого податку на додану вартість у складі ціни за придбаний товар (роботи, послуги) до складу податкового кредиту, необхідні первинні документи, оформлені відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні». Як було вірно встановлено судами, факт здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами підтверджується наявними в матеріалах справи первинними документами, виписаними позивачу його контрагентами. Доводи відповідача про нікчемність угод, укладених між позивачем та його контрагентами,  судами правомірно не прийняті до уваги, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження такого факту. Чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини. Крім того, документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, зміст послуг, що надають тощо. При цьому, сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податку у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце. Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення    від 23 липня 2002 року    у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" визначив, що "…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.". В той же час, податковим органом під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень. Відповідно до положень пункту 5 частини 5 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. За змістом цієї норми касаційна скарга повинна містити посилання на помилкове та/або неправильне застосування судами норм матеріального права при вирішенні справи та/або порушення судами норм процесуального права (у разі оскарження судового рішення по суті – пояснення, яким чином такі порушення вплинули на правильність вирішення справи). При цьому, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на те, що в рішенні Європейського суду з прав людини від 3 грудня 2003 року у справі "Рябих проти Росії" зазначено, що повноваження вищих судів щодо перегляду судових рішень мають використовуватись задля виправлення судових помилок. Виходячи із змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, які відповідають практиці Вищого адміністративного суду України у цій категорії справ, ця касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи з урахуванням специфіки спірних правовідносин та повноти встановлення судами фактичних обставин справи. Заявник не наводить підстав, які б дозволили вважати, що суд неправильно застосував норми матеріального та процесуального права. На підставі викладеного та керуючись пунктом 5 частини 5 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України, - У Х В А Л И В: Відмовити в задоволенні клопотання Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про продовження процесуального строку для усунення недоліків касаційної скарги. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою  Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві  на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 вересня 2016 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 р. Ухвала може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеному статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.              Суддя                                                                                                       Г.К. Голубєва