Ухвала

від 29.03.2017 по справі 814/1969/15

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 березня 2017 року м. Київ К/800/16314/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача) , Бухтіярової І.О., Приходько І.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва Головного управління Державної фіскальної служби у Миколаївській області

на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 липня 2015 року

та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2015 року

у справі № 814/1969/15

за позовом Приватного підприємства Транспорт-Сервіс

до Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва Головного управління Державної фіскальної служби у Миколаївській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення

в с т а н о в и в :

Приватного підприємства Транспорт-Сервіс (далі - Товариство) звернулось в суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області (далі - Інспекція) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 26 січня 2015 року № 0000812208.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 липня 2015 року, яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2015 року, позов задоволено: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 26 січня 2015 року № 0000812208.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Інспекція подала касаційну скаргу, в якій просила їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами перевірки Інспекцією складено акт від 12 січня 2015 року № 13/14-03-22-08/36099641, згідно з яким позивачем порушено вимоги: пункту 185.1 статті 185, пункту 187.1 статті 187, пункту 188.1, пункту 198.1 статті 198, пункту 200.1 статті 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України), в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість за вересень-жовтень 2014 року на суму 355 655, 00 грн.

Висновок відповідача про порушення позивачем наведених норм ґрунтується на тому, що операції позивача з його контрагентом ТОВ Євроімпорт-2012 не були реальними, а тому позивач на підставі таких операцій не має правових підстав включати суми податку на додану вартість до складу податкового кредиту.

На підставі акта перевірки Інспекцією прийнято податкове повідомлення-рішення від 26 січня 2015 року № 0000812208, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем на - 355 655, 00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями на - 88 913, 75 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про протиправність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, оскільки господарські операції позивача з контрагентом мали товарний (реальний) характер, придбання товарів підтверджувалось документально, що дає право підприємству на формування податкового кредиту.

Колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.

Статтею 1 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні від 16 липня 1999 року № 996-Х11 (далі - Закон № 996) визначено, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до статті 9 Закону № 996 підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Оскільки, згідно зі статтею 1 Закон № 996 господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства, то визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

При цьому, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків (як обов'язкова ознака господарської операції) кореспондується з нормами ПК України.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 201.10 статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

З огляду на наведені приписи податкового законодавства, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що суми податку на додану вартість для цілей визначення об'єкта оподаткування мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків. Крім того, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Нереальність господарських операцій з придбання платником податку товару (робіт, послуг) має підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами і не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема обумовлюватись лише допущеними контрагентами порушеннями вимог законодавства. Якщо вказані контрагенти допустили такі порушення, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо них, адже законом іншого не передбачено.

Документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо.

При цьому сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між позивачем та ТОВ Євроімпорт-2012 було укладено договір купівлі-продажу товарів народного споживання промислової групи.

На підтвердження фактичного здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом надано видаткові та податкові накладні.

Як свідчать обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, придбаний позивачем товар зберігався на складі, що підтверджується договором зберігання, актом приймання-передачі та товарно-транспортною накладною.

З огляду на те, що основним видами діяльності позивача є неспеціалізована оптова торгівля придбання таких товарів обумовлене господарською метою.

На підставі наведених доказів, оцінка яким надана судами попередніх інстанцій з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України. Суди попередніх інстанцій дійшли юридично правильного висновку про документальне підтвердження фактичного придбання позивачем у його контрагента товарів з метою використання у господарській діяльності.

В касаційній скарзі відповідач посилався на те, що позивачем до перевірки не надано довіреностей та журналів реєстрації довіреностей. Разом з тим вказана обставина не є свідченням про нездійснення придбання товарів, адже згідно наявних у матеріалах справи видаткових накладних товар отримував директор позивача, а чинне законодавство надає право керівникові підприємства вчиняти будь-які дії від імені підприємства без довіреності.

Обставина відсутності документів, які б засвідчили факт перерахування коштів позивачем контрагенту, також не спростовує ані фактичної поставки товару, ані наявності у Товариства права на включення до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, адже пункт 198.2 статті 198 Податкового кодексу України надає платнику податків право відносити суми податку до податкового кредиту за датою тієї події, що відбулася раніше: або за датою списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг, або датою отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

В касаційній скарзі відповідач вказує на те, що під час контрольного заходу встановлено також порушення позивачем норм податкового законодавства при взаємовідносинах із Транспортно-експедиційною фірма TRANS AG та Товариством з обмеженою відповідальністю Діпсхолдінг Агро , разом з тим, це не може бути свідченням того, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, адже, як свідчать наявні у матеріалах справи докази, грошове зобов'язання на підставі оскарженого податкового повідомлення-рішення донараховано відповідачем саме на підставі висновків про порушення позивачем норм податкового законодавства при взаємовідносинах з ТОВ Євроімпорт-2012 .

Висновки відповідача, які ґрунтуються не на аналізі суті та наслідків господарських операцій, які мали місце у перевіряємому періоді, не є безумовною підставою для висновків про відсутність фактичного здійснення господарських операцій.

Суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі Федорченко та Лозенко проти України , відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення поза розумними сумнівом . Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі Компанія Вестберґа таксі Актіеболаґ та Вуліч проти Швеції Суд визначив, що …адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління. .

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагента, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про невідповідність фактичним обставинам справи тверджень відповідача про відсутність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом, а відтак, з урахуванням вимог частини третьої статті 2, частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили обґрунтований висновок щодо наявності підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За наведених обставин підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій відсутні.

Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва Головного управління Державної фіскальної служби у Миколаївській області відхилити, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 липня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236 - 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін І.О. Бухтіярова І.В. Приходько