Ухвала

від 12.04.2017 по справі 823/2714/15

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 квітня 2017 року м. Київ К/800/32351/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Бухтіярової І.О., Приходько І.В.,

секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представника позивача: Кривопустової А.І., Савенка Р.С.,

представника відповідача: Павленко М.В.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Черкасах Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області

на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2015 року

у справі №823/2714/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю АГРОХІМ 2001

до Державної податкової інспекції у м. Черкасах Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю Агрохім 2001 (далі - Товариство) звернулось в суд з позовом до Державної податкової інспекції у м. Черкасах Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області (далі - Інспекція) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 07 серпня 2015 року №0001712301 та №0001722301.

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2015 року, позовні вимоги задоволено: визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 07 серпня 2015 року №0001712301 та №0001722301.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати та прийняти рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Письмові запереченнях на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає розгляду касаційної скарги.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем за результатами проведеної перевірки було складено акт від 18 травня 2015 року №104/23-01-22-01/35274677, згідно з яким позивачем порушено вимоги:

- пунктів 44.1, 44.3, 44.6 статті 44, підпункту 135.5.4 пункту 135.5 статті 135, пунктів 138.2, 138.4, підпункту 138.8.1 пункту 138.8, підпункту 138.10.3 пункту 138.10 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту139.1 статті 39 Податкового кодексу України (далі - ПК України) в результаті чого занижено податок на прибуток всього на суму 4 624 934 грн. в т.ч. за 2013 рік на суму 1 220 987, 00 грн., за 2013 рік на суму 3 403 947, 00 грн.;

- пунктів198.3, 198.5, 198.6 статті 198, пункту 201.1 статті 201 ПК України із змінами та доповненнями, в результаті чого занижено податок на додану вартість на суму 5 214 080, 00 грн.

На підставі вказаного акта перевірки та з урахуванням заперечень 4 червня 2015 року були прийняті податкові повідомлення-рішення, якими збільшено позивачу суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість та податку на прибуток. За результатами адміністративного оскарження вказаних податкових повідомлень-рішень та часткового задоволення скарги позивача відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від

На підставі акта перевірки з урахуванням заперечень позивача відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 07 серпня 2015 року:

- №0001712301, яким позивачу визначено грошові зобов'язання з податку на додану вартість в загальному розмірі 4 698 150,48 грн., в тому числі за основним платежем 3 132 100,48 грн. та за штрафними санкціями на суму 1 566 050, 00 грн.;

- №0001722301, яким позивачу визначено грошові зобов'язання з податку на прибуток в загальному розмірі 4 105 627,5 грн. в тому числі за основним платежем 2 737 085, 00 грн. та за штрафними санкціями на суму 1 368 542,5 грн.

Фактичною підставою прийняття вказаних податкових повідомлень-рішень стали висновки відповідача про те, що Товариство безпідставно у даних податкового обліку відобразило наслідки у вигляді податкового кредиту та витрат за результатами операцій з ТОВ Корола (ТОВ Юніком-Сервіс ), ТОВ НВФ Персона , ТОВ АВД-Технологія (ТОВ Мінатур ), ТОВ Євроконтакт-ЛТД (ТОВ Контер ), ТОВ Гарант-ТД (ТОВ Мадо-Гарант ), ТОВ Біфлекс , ТОВ Приватбізнесгруп . На думку відповідача операції позивача з названими контрагентами оформлювались лише документально і без фактичного здійснення, з метою отримання податкових вигод.

Суди попередніх інстанцій, зазначаючи про протиправність оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, не погодилися із висновками відповідача та зазначили про те, що операції були реальними, що підтверджується наданими під час судового процесу доказами.

Колегія суддів погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Склад витрат та порядок їх визнання визначений статтею 138 Податкового кодексу України.

Згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За змістом підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України не відносяться до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 200.1 статті 201 ПК України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для цілей визначення податкового кредиту та витрат мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо.

При цьому сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між позивачем та його контрагентами ТОВ Корола (ТОВ Юніком-Сервіс ), ТОВ НВФ Персона , ТОВ АВД-Технологія (ТОВ Мінатур ), ТОВ Євроконтакт-ЛТД (ТОВ Контер ), ТОВ Гарант-ТД (ТОВ Мадо-Гарант ), ТОВ Біфлекс , ТОВ Приватбізнесгруп укладені договори поставки мінеральних добрив.

На підтвердження фактичної поставки товару позивачем надано копії податкових та видаткових накладних, специфікацій, заявок на поставку товарів, рахунків-фактур, товарно-транспортних накладних,подорожніх листів.

Як свідчать обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, транспортування придбаних товарів відбувалось силами позивача, що підтверджується договорами оренди транспортних засобів та інших механізмів, призначених для перевезення вантажів. Позивачем надані також накази про відрядження двох водіїв на кожен рейс для їх відпочинку та взаємозамінності з метою безпечного перевезення вантажу.

Придбаний позивачем товар використаний для подальшої реалізації іншим суб'єктам господарювання.

На підставі наведених доказів, оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшов юридично правильного висновку про підтвердження реальності господарських операцій з поставки мінеральних добрив позивачу з метою використання у господарській діяльності.

Та обставина, що в товарно-транспортних накладних відсутні деякі відомості, зокрема щодо посади особи, як здійснила відпуск товару, не кваліфікує операції з поставки товару, як такі, що фактично не здійснені, адже по суті це є недоліком первинного документу, який, в силу закріпленого правилами фінансової звітності принципу превалювання суті над формою, не має розцінюватися як доказ не здійснення операцій з поставки взагалі.

В касаційній скарзі відповідач посилається на те, що у контрагентів позивача була відсутня мінімально необхідна кількість ресурсів для здійснення поставки товару. Водночас у комерційній діяльності виконання поставок товарів не завжди вимагає наявності власних основних та транспортних засобів, основних фондів, значної кількості персоналу; звичаями ділового обороту встановлені й інші можливості залучення матеріальних ресурсів без реєстрації в уповноважених органах (як-от - на умовах оренди, найму за цивільними договорами тощо); до того ж податковою інспекцією не доведено неможливості поставки товару спірними постачальниками.

Висновки про відсутність необхідних ресурсів у контрагентів зроблені відповідачем не за результатами фактичної перевірки діяльності таких суб'єктів господарювання, а лише на підставі актів про неможливість проведення зустрічних звірок. Разом з цим, вказані акти по суті лише фіксують неможливість проведення звірки контрагентів через відсутність за юридичною адресою, а чинне законодавство дозволяю суб'єктам господарювання здійснювати господарську діяльність за адресою, відмінною від юридичної.

Відповідачем під час судового розгляду не надано жодних доказів на підтвердження обставин підписання первинних документів неуповноваженими особами платників податків, як і не надано доказів, які б свідчили про те, що контрагенти мають ознаки фіктивності.

Відсутність документів, які б засвідчили якість придбаного позивачем товару, з урахуванням усіх наявних у матеріалах справи доказів щодо поставки товару та використання його у господарській діяльності також не спростовує того, що товар фактично був поставлений.

Щодо тверджень відповідача про неможливість позивача здійснити транспортування товару через те, що на один рейс затрачалось 18 годин на добу, то колегія суддів звертає увагу на те, що згідно наявних у матеріалах справи наказів, 1 рейс з транспортування мінеральних добрив здійснювало 2 водія, що вказує про об'єктивну можливість здійснити такі операції.

В касацій скарзі відповідач також вказує на те, що за адресою, звідки відбувалось транспортування товару, відсутні будь-які резервуари, цистерни та технічні потужності, необхідні для виробництва мінеральних добрив, водночас, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, вказане не може спростовувати неможливості постачання товару із вказаної адреси. Адже, по-перше, така інформація сформована після значного спливу часу після завершення операцій позивача з його контрагентами, а матеріали справи не містять доказів про те, що такі об'єкти були відсутні на час операцій позивача з його контрагентами, по-друге, відповідачем не надано доказів, що за вказаною адресою саме виготовлялись мінеральні добрива, адже Інспекція в касаційній скарзі вказує на те, що за відповідною адресою наявні склади, а відтак товар тут міг перебувати на зберіганні.

Крім того, колегія суддів, акцентує увагу на тому, що Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини у справі БУЛВЕС АД проти Болгарії (заява № 3991/03) у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив:

70. І, нарешті, що стосується зусиль для попередження обманних зловживань системою оподаткування ПДВ, Суд визнає, що коли Держави - члени Конвенції володіють інформацією про такі зловживання зі сторони певної фізичної чи юридичної особи, вони можуть вжити відповідних засобів щодо недопущення, зупинення чи покарання за такі зловживання. Однак, Суд вважає, що коли національна влада за відсутності будь-яких вказівок на пряму участь фізичної або юридичної особи у зловживаннях, пов'язаних зі сплатою ПДВ, що нараховується при низці операцій з поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все-таки карає одержувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії чи бездіяльність постачальника, який знаходився поза контролем одержувача і по відношенню до якого не було засобів відстеження і забезпечення його старанності, то влада виходить за розумні межі і порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності.

71. Враховуючи своєчасне і повне виконання компанією-заявником своїх обов'язків із декларування ПДВ, неможливості з її сторони забезпечити дотримання постачальником його обов'язків щодо декларування ПДВ і той факт, що не було ніякого шахрайства стосовно системи оподаткування, про яке компанія-заявник знала чи могла знати, Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності. Таким чином, мало місце порушення статті 1 Протоколу N 1 .

Подібну позицію висловив і Верховний Суд України, який у постанові від 11 грудня 2007 року (справа № 21-1376во06) дійшов висновку, що у разі невиконання контрагентом зобов'язання зі сплати податку до бюджету, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи. Ця обставина не є підставою для позбавлення платника ПДВ права на його відшкодування у разі, коли цей платник виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту .

Таким чином, якщо податкові органи володіють інформацією щодо ухилення від сплати податків платником, вони повинні вживати заходи з метою притягнення до відповідальності саме такого суб'єкта господарювання, а не покладати відповідальності на його контрагента, який документально підтвердив своє право на податкові відрахування.

Висновки відповідача, які ґрунтуються не на аналізі суті та наслідків господарських операцій, які мали місце у перевіряємому періоді, не є безумовною підставою для висновків про відсутність фактичного здійснення господарських операцій.

Суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі Федорченко та Лозенко проти України , відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення поза розумними сумнівом . Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі Компанія Вестберґа таксі Актіеболаґ та Вуліч проти Швеції Суд визначив, що …адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління. .

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагентів, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про невідповідність фактичним обставинам справи тверджень відповідача про відсутність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами, а відтак, з урахуванням вимог частини третьої статті 2, частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили обґрунтований висновок щодо наявності підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Черкасах Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області залишити без задоволення, а постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, що передбачені статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін І.О. Бухтіярова

І.В. Приходько