Постанова

від 10.05.2017 по справі 917/2648/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 травня 2017 року Справа № 917/2648/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоМачульського Г.М. (доповідач), суддівКоробенка Г.П., Кравчука Г.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Культурне рибно-мисливське господарство "Чиста хвиля" на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 20.12.2016 у справі№917/2648/14 Господарського судуПолтавської області за позовомзаступника Прокурора Полтавської області до 1. Диканської районної державної адміністрації 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Культурне рибно-мисливське господарство "Чиста хвиля" треті особи 1. Департамент з питань нафтогазового комплексу, промисловості, екології та природних ресурсів Полтавської обласної державної адміністрації 2. Державна інспекція сільського господарства у Полтавській області 3. Регіональний ландшафтний парк "Диканський" 4. Полтавське обласне управління водних ресурсів 5. Водянобалківська сільська рада Диканського району 6. Диканська селищна рада провизнання недійним розпоряджень, визнання недійсними договорів оренди, зобов'язання повернути земельні ділянки за участю: прокурора:Паршутіна Ю.А. (посвідчення № 044787 від 09.11.2016) відповідача-2:Хмурчик АО. (довіреність від 05.05.2017),

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2014 року заступник прокурора Полтавської області звернувся у суд з позовом до Диканської районної державної адміністрації (далі - відповідач-1) і Товариства з обмеженою відповідальністю "Культурне рибно-мисливське господарство "Чиста хвиля" (далі - відповідач-2) про: визнання недійсним розпорядження Диканської районної державної адміністрації №280-з від 03.10.2011 "Про передачу в оренду водного дзеркала в адміністративних межах Диканської селищної та Водянобалківської сільської ради"; визнання недійсним розпорядження Диканської районної державної адміністрації №168-з від 04.04.2012 "Про затвердження технічної документації із землеустрою на території Водянобалківської сільської ради"; визнання недійсним розпорядження Диканської районної державної адміністрації 169-з від 04.04.2012 "Про затвердження технічної документації із землеустрою на території Диканської селищної ради", визнання недійсним договору № 44 оренди водного об'єкту, укладеного 01.11.2011 між відповідачами, розташованого на території Диканської селищної ради і Водянобалківської сільської ради площею водного дзеркала 141,11 га; визнання недійсним договору № 39 оренди землі, укладеного 22.05.2012 між відповідачами, яка знаходиться за межами населеного пункту в адміністративних межах Диканської селищної ради площею 91,6388 га; визнання недійсним договору № 40 оренди землі, укладеного 22.05.2012 між відповідачами, яка знаходиться за межами населеного пункту в адміністративних межах Водянобалківської сільської ради площею 56,6958 га; зобов'язання відповідача-2 повернути земельну ділянку водного фонду площею 91,6388 га, у тому числі: 90,9102 га - під водним дзеркалом, 0,4695 га - пасовище (водоохоронна зона), 0,2591 га - болото (кадастровий номер 532:105:510:00:00:00:10:138) до земель запасу Диканської селищної ради; зобов'язання відповідача-2 повернути земельну ділянку водного фонду площею 56,6958 га у тому числі: 50,1957 га - під водним дзеркалом, 2,7474 га - пасовище (водоохоронна зона), 3,1997 га - болото (кадастровий номер 53:210:826:00:00:00:60:514) до земель запасу Водянобалківської сільської ради Диканського району.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач-1, приймаючи спірні розпорядження розпорядився спірними землями з перевищенням повноважень та з порушенням норм законодавства, зокрема, вказує на те, що матеріалами справи доведено, що відповідач-1 не був уповноважений законодавством надавати в оренду земельні ділянки, за межами населених пунктів, для ведення рибного господарства, оскільки дані земельні ділянки знаходяться в межах території Регіонального ландшафтного парку "Диканський" (далі - третя особа-3), який відповідно до рішення Полтавської обласної ради від 27.10.1994 та п.1.8. Положення про РЛП "Диканський", є частиною природно-заповідного фонду України. У зв'язку з чим спірні земельні ділянки та водний об'єкт, згідно Положення, повинні використовуватися лише для рекреаційної діяльності, а не ведення рибного, водного або сільського господарства. При цьому у договорах відсутні такі істотні умови як визначення обмеження щодо використання земельної ділянки та цільового призначення.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Полтавської області від 28.07.2016 (суддя Погрібна С.В.), в позові відмовлено.

Оскарженою постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20.12.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Білоусова Я.О., судді Пуль О.А., Фоміна В.О.), вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено повністю.

У касаційній скарзі відповідач-2 просить скасувати вищевказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Учасники судового процесу відповідно до приписів статті 111 4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлялися про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач-1 та треті особи не використали наданого законом процесуального права на участь своїх представників у судовому засіданні, що не перешкоджає розгляду касаційної скарги.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, розпорядженням відповідача-1 №280-з від 03.10.2011 "Про передачу в оренду водного дзеркала в адміністративних межах Диканської селищної та Водянобалківської сільської ради" відповідачу-2 надано дозвіл на виготовлення технічної документації щодо складання документів, що посвідчують право користування на умовах оренди земельними ділянками водного фонду загальною площею 194,5663га, що знаходяться в адміністративних межах Диканської селищної та Водянобалківської сільської ради.

Розпорядженням відповідача-1 №169-з від 04.04.2012 "Про затвердження технічної документації із землеустрою на території Диканської селищної ради" затверджено технічну документацію щодо складання документів, що посвідчують право користування відповідача-2 на умовах оренди земельною ділянкою водного фонду загальною площею 91,6388 га, що знаходиться на території Диканської селищної ради.

Розпорядженням відповідача-1 №168-з від 04.04.2012 "Про затвердження технічної документації із землеустрою на території Водянобалківської сільської ради" затверджено технічну документацію щодо складання документів, що посвідчують право відповідача-2 користуватись на умовах оренди земельною ділянкою водного фонду загальною площею 56,6958га, що знаходиться на території Водянобалківської сільської ради.

На підставі вказаних розпоряджень між відповідачами укладено наступні договори оренди землі: 01.11.2011 - договір №44 оренди водного об'єкту, розташованого на території Диканської селищної ради і Водянобалківської сільської ради площею водного дзеркала 141,11га; 22.05.2012 - договір № 39 оренди землі, яка знаходиться за межами населеного пункту в адміністративних межах Диканської селищної ради площею 91,6388 га; 22.05.2012 - договір № 40 оренди землі, яка знаходиться за межами населеного пункту в адміністративних межах Водянобалківської сільської ради площею 56,6958 га.

Ці договори оренди зареєстровані у встановленому порядку, а передача в оренду земельних ділянок підтверджується, як встановлено судами, наявними у справі актами приймання-передачі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанцій свій висновок мотивував тим, що прокурор не довів, що спірними розпорядженнями та договорами порушено інтереси держави.

Апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив з того, що спірні земельні ділянки та водний об'єкт не могли надаватися відповідачем-1 у користування відповідачу-2 для рибогосподарських потреб, оскільки розташовані на території об'єкту природно-заповідного фонду України, відтак спірні розпорядження та договори суперечать вимогам законодавства, а тому підлягають визнанню недійсними з поверненням земельних ділянок до земель запасу відповідних рад. При цьому апеляційний суд послався на те, що прокурор звернувся з позовом в межах строку позовної давності, оскільки про порушення йому стало відомо наприкінці 2014 року, а позов заявлено 19.12.2014.

Підстави для скасування постанови апеляційного суду відсутні виходячи із наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2).

Згідно пункту 7 частини першої статті 13 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Відповідно до статті 14 Конституції України, статті 1 Земельного кодексу України, частини першої статті 6 Водного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а води (водні об'єкти) є виключною власністю Українського народу.

Положеннями статті 13 Конституції України визначено, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Аналогічні за змістом положення містяться і у статті 324 Цивільного кодексу України.

Згідно статті 16 частини 1-ї цього кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до приписів статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Отже правом на звернення до господарського суду наділені лише особи, які звертаються за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а із приписів статті 29 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що у спірних правовідносинах таким правом наділений і прокурор.

Як убачається з матеріалів справи, прокурор оспорює правомірність передачі у користування земельних ділянок відповідачем-1 відповідачу-2.

Таким чином із наведених положень норм права та фактичних обставин справи вбачається, що спірні відносини мають приватноправовий характер, а отже справа підвідомча господарським судам.

Стаття 3 Земельного кодексу України визначає, що земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, вод, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про води, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Частиною третьою статті 122 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваних розпоряджень) передбачено, що районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності (крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті) у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини шостої цієї статті.

Відповідно до частини першої статті 123 цього кодексу у тій же редакції, надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі, зокрема, надання у користування земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою.

Приписами статті 51 Водного кодексу України (в редакції чинній на момент прийняття спірних розпоряджень та укладення спірних договорів) у користування на умовах оренди водні об'єкти (їх частини) місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, можуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях (ч.1). Орендодавцями водних об'єктів загальнодержавного значення є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації (ч.5). Право водокористування на умовах оренди оформляється договором, погодженим з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства (ч.7).

На момент винесення спірних розпоряджень відповідачем-1 статтею 43 Земельного кодексу України було передбачено, що землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва) (стаття 44 Земельного кодексу України).

Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом (стаття 44 Земельного кодексу України).

Частиною 4 статті 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" в редакції чинній на момент винесення спірних розпоряджень передбачено, що межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що на території Троянівського водосховища, в ареалі якого були надані відповідачу-2 спірні земельні ділянки, знаходиться Регіональний ландшафтний парк "Диканський" (далі-Парк), який є природоохоронною, науково - дослідною та рекреаційною установою, на території якого не передбачалося введення рибного господарства.

Також встановлено, що Парк створено відповідно до рішення Полтавської обласної ради народних депутатів від 27.10.1994 на замовлення Диканської селищної ради та зареєстровано 03.09.1999. Проект "Організація території, охорона та рекреаційне використання природних комплексів та об'єктів Парку Полтавської області" розроблений Українським державним інститутом проектування міст "Дніпроміст", м.Київ у 1996-1997 роках та затверджено рішенням 8-ої сесії 23-го скликання Полтавської обласної ради від 17.08.1999.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно п.3.9 Положення про Парк, яке затверджено наказом Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Полтавській області від 30.04.2010 №31 (далі-Положення), Парк є юридичною особою, яка має круглу печатку з зображенням Державного герба України, штампи, розрахункові рахунки в установах банку, майно.

Апеляційним судом встановлено, що згідно картографічних матеріалів проектів організації території та об'єктів Парку, водний об'єкт та спірні земельні ділянки знаходяться в межах території Парку.

Положеннями частини 1-ї статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а згідно частини 1-ї статті 215 наведеного кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 216 зазначеного кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч.1).

За приписами статті 124 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного розпорядження) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що спірні розпорядження відповідача-1, суперечать вимогам природоохоронного законодавства, а також встановлено, що спірні договори укладені з порушенням чинного законодавства, враховуючи положення наведених норм права відсутні правові підстави вважати, що не встановлено порушення відповідачем-1 вимог природоохоронного законодавства у цій частині спору.

Відтак суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про наявність підстав для визнання недійними спірних розпоряджень, та про визнання недійсними спірних договорів оренди.

Відповідач-2 наведених обставин не спростував.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, з посиланням на відповідні судові рішення різних інстанцій, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та частково зводяться до необхідності додатково перевірити докази, що, відповідно до приписів статті 111 7 частини 2 Господарського процесуального кодексу України, при здійсненні у касаційному порядку перегляду судових рішень не допускається.

Посилання відповідача-2 на те, що суд апеляційної інстанції помилково визначив про обізнаність прокурора про порушення інтересів держави наприкінці 2014 року, оскільки про наявність спірних розпоряджень та договорів він довідався 31.03.2013, тобто з дня складання державним інспектором сільського господарства в Полтавській області акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства, яка була проведена на вимогу прокуратури, є безпідставними, так як згідно встановлених апеляційним судом обставин, прокурор звернувся з позовом 19.12.2014, тобто в межах строку позовної давності.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності судових рішень.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки судом апеляційної інстанції не вчинено фундаментальних порушень у частині вирішення спору про визнання недійними спірних розпоряджень, та про визнання недійсними спірних договорів оренди, підстав для скасування оскарженої постанови суду у наведеній частині спору, немає.

Разом з тим, не можна погодитися із висновками цього суду про те, що спірні земельні ділянки підлягають поверненню третім особам у справі, оскільки це суперечить наведеним положенням статті 216 Цивільного кодексу України, якою визначено, що за наслідками недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Отже повернення отриманого за спірним правочином згідно цієї норми має здійснюватися однією стороною другій стороні правочину, а зазначені прокурором треті особи у справі, яким він просив повернути спірні землі, такими сторонами правочину не є.

Крім того, як на підставу для повернення спірних земельних ділянок таким третім особам у справі, прокурор у своєму позові посилався на приписи статті 208 Господарського кодексу України, зазначаючи, що у разі визнання недійсним зобов'язання кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього зобов'язання.

Між тим, положення цієї норми у цій частині є тотожними наведеним положенням статті 216 Цивільного кодексу України, а отже виходячи із наведеного не можуть бути правовою підставою для задоволення позову у вказаній частині, тому у цій частині постанову суду апеляційної інстанції належить скасувати, а рішення місцевого господарського суду у наведеній частині, належить залишити в силі.

Оскільки пред'явлення і розгляд судами вимог прокурора у частині повернення спірних земель третім особам у справі залежали виключно від волевиявлення прокурора як позивача, та виходячи із того, що за наслідками розгляду судами таких вимог відповідачем-2 понесені судові витрати, то їх компенсацію відповідно до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, та згідно статті 111 11 частини 2-ї пункту 11 Господарського процесуального кодексу України належить покласти на прокурора.

Керуючись ст.ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 п.п.1, 6 111 11 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Культурне рибно-мисливське господарство "Чиста хвиля" задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.12.2016 у справі Господарського суду Полтавської області №917/2648/14 в частині покладення обов'язку на Товариство з обмеженою відповідальністю "Культурне рибно-мисливське господарство "Чиста хвиля" повернути земельні ділянки до земель запасу Диканської селищної ради та Водянобалківської сільської ради Диканського району скасувати, а рішення Господарського суду Полтавської області від 28.07.2016 у цій частині, залишити в силі.

В іншій частині постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.12.2016, залишити без змін.

Стягнути з прокуратури Полтавської області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Культурне рибно-мисливське господарство "Чиста хвиля" 5846,20 (п'ять тисяч вісімсот сорок шість) грн. 20 коп. витрат на сплату судового збору із апеляційної та касаційних скарг.

Видачу наказу покласти на Господарський суд Полтавської області.

Головуючий суддя Г.М. Мачульський

Судді Г.П. Коробенко

Г.А. Кравчук