Рішення

від 17.05.2017 по справі 372/2951/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 372/2951/16-ц Головуючий у І інстанції Потабенко Л. В. Провадження № 22-ц/780/2548/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1 Категорія 38 17.05.2017

РІШЕННЯ

Іменем України

17 травня 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

Головуючого судді: Ігнатченко Н.В.,

суддів: Фінагєєва В.О., Сушко Л.П.,

за участю секретаря: Волошина В.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 6 березня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4 територіальне управління юстиції у Київській області, Обухівська районна державна нотаріальна контора, про визнання заповіту нечинним,

у с т а н о в и л а:

У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 25 квітня 2011 року помер чоловік її рідної тітки ОСОБА_5, після смерті якого відкрилася спадщина на земельну ділянку (пай), розташовану на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області. За життя ОСОБА_5 склав декілька різних заповітів, зокрема заповіти від 26 травня 2006 року і 2 листопада 2006 року посвідчено нотаріусом на користь ОСОБА_3, а заповіти від 17 серпня 2006 року і 15 квітня 2011 року посвідчено секретарем сільської ради - на користь позивачски. Між сторонами тривалий час існують судові спори щодо права на спадкування земельної ділянки та визнання заповітів недійсними.

Позивач вказала, що 14 листопада 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Обухівської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на підставі заповіту від 2 листопада 2006 року, однак постановою державного нотаріуса йому було відмовлено у зв'язку з наданням анульованих правовстановлюючих документів на спадкове майно.

Позивач вказує, що оскільки в заповіті на ім'я відповідача значиться земельна ділянка, яка належала спадкодавцю на підставі державного акту серії ЯГ № 217402 від 5 травня 2006 року, який за заявою самого ОСОБА_5 був анульований відповідним рішенням Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області № 119 від 18 серпня 2006 року, а на час смерті спірна земельна ділянка належала йому згідно дублікатів державних актів серії ЯЕ № 995211 та серії ЯЕ № 995210 від 15 січня 2008 року, то незалежно від результатів розгляду інших справ заповіт від 2 листопада 2006 року є нечинним, а відтак не може бути підставою для здійснення спадкування відповідачем.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 6 березня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 25 листопада 2016 року у даній справі.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач, через представника за довіреністю ОСОБА_6, подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.

Судом встановлено, що 5 травня 2006 року ОСОБА_5 отримав державний акт серії ЯГ № 217402 на право власності на земельну ділянку площею 2,70 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастрові номери 3223187700:12:027:0039 та 3223187700:12:014:0013.

Рішенням Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області № 119 від 18 серпня 2006 року за заявою ОСОБА_5 було анулювано вищевказаний державний акт та вирішено видати дублікат державного акту на право приватної власності на земельну частку (пай) площею 2,70 га на ім'я останнього.

2 листопада 2006 року ОСОБА_5 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори за реєстровим № 3062, яким належну йому на підставі анульованого державного акту земельну ділянку заповів ОСОБА_3

Розпорядженням Обухівської РДА Київської області № 1079 від 24 листопада 2006 року було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із складання дублікату державного акту на право власності на земельну частку (пай) площею 2,70 га ОСОБА_5 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва за рахунок земель державної власності на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області.

15 січня 2008 року ОСОБА_5 отримав державний акт серії ЯЕ № 995211 на право власності на земельну ділянку площею 2,1700 га та державний акт серії ЯЕ № 995210 на право власності на земельну ділянку площею 0,5300 га, які розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області.

25 квітня 2011 року ОСОБА_5 помер.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 липня 2012 року за позовом ОСОБА_3 визнано заповіт, складений 15 квітня 2011 року ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_2, недійсним.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 20 листопада 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсними заповітів, складених 26 травня 2006 року і 2 листопада 2006 року ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_3, відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 30 січня 2014 року вказане вище рішення змінено, вилучено з його мотивувальної частини висновок суду наступного змісту: Отже ні позивач, ні відповідач ОСОБА_3 не можуть спадкувати майно ОСОБА_5 за заповітом, оскільки чинні заповіти на їх користь відсутні .

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 22 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11 листопада 2014 року, за позовом ОСОБА_3 визнано заповіт, складений 2 листопада 2006 року ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_3 та посвідчений державним нотаріусом Обухівської державної нотаріальної контори за реєстровим № 3062, таким, що не був скасований заповітом, складеним 15 квітня 2011 року ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_2 та посвідчений секретарем Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області за реєстровим № 38. Визнано таким, що діє заповіт від 2 листопада 2006 року та визнано за ОСОБА_3 право на спадкування за цим заповітом.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року вказані вище судові рішення від 22 вересня 2014 року та 11 листопада 2014 року залишено без змін.

В подальшому, рішенням Обухівського районного суду Київської області від 16 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 26 жовтня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року вказані вище судові рішення від 16 липня 2015 року та 26 жовтня 2015 року залишено без змін.

Також встановлено, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 3 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 7 липня 2016 року, за ОСОБА_3 було визнано право власності в порядку спадкування за заповітом на земельну ділянку площею 0,53 га, кадастровий номер 3223187700:12:014:0013 та земельну ділянку площею 2,17 га, кадастровий номер 3223187700:12:027:0039, які розташовані в межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та належали на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку ОСОБА_5, який помер 25 квітня 2011 року.

Проте ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року вказані вище судові рішення від 3 березня 2016 року та 7 липня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог про визнання заповіту нечинним, оскільки його складено та посвідчено з дотриманням вимог закону. Крім того, суд послався на рішення суду 22 вересня 2014 року та вказав про пропуск позивачем строку позовної давності, що є також підставою для відмови в задоволенні позову.

Колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Захист прав це передбачені законом способи охорони прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні правовідносини.

Приблизний перелік способів захисту цивільних прав наведено в ст. 16 ЦК України.

Зміст зазначених і інших способів захисту та порядок їх застосування конкретизується в нормах діючого законодавства, а також у договірних угодах.

Так, в ст. 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до ст. 1234 ЦК України, право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.

Стаття 1236 ЦК України передбачає, що заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Та відповідно до 4 вказаної статті, чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Правовий аналіз вказаних вище норм права свідчить про те, що право заповідача на визначення у заповіті обсягу спадщини обумовлюється існуванням принципу свободи заповіту. Спадкодавець має право у тексті заповіту передбачити перехід до спадкоємців як тих прав та обов'язків, які йому належать на момент складання заповідального розпорядження, так і тих з них, які виникнуть або можуть виникнути в майбутньому. Заповідач може тільки передбачати, але не знати, в яких саме цивільних правах та з якими суб'єктами він перебуватиме на час відкриття спадщини, тому у разі зазначення у заповіті про те, що спадкодавець залишає на випадок смерті, наприклад, земельну ділянку, яка належить йому на підставі певного правовстановлюючого документа, а на час відкриття спадщини виявилося, що у його власності ця земельна ділянка не перебувала, остання не є об'єктом спадкування внаслідок невідповідності її ознакам заповіданого майна.

При цьому, закон не пов'язує дійсність заповіту із наявністю у заповідача документів про право власності на майно, що заповідається.

В даному випадку ознаки заповіданого майна відповідачу відрізняються від ознак предмета спору, оскільки суду було надано докази на підтвердження того, що заповіт від 2 листопада 2006 року складений спадкодавцем стосовно земельної ділянки, яка належала йому на підставі анульованого державного акту на право власності на земельну ділянку і на день відкриття спадщини йому були видані дублікати таких актів.

14 листопада 2015 року відповідач звертався до Обухівської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на підставі заповіту від 2 листопада 2006 року, однак постановою державного нотаріуса йому було відмовлено у зв'язку з наданням анульованих правовстановлюючих документів на спадкове майно.

Крім того, на письмове звернення позивача ОСОБА_4 територіальне управління юстиції у Київській області двічі, а саме 22 липня 2016 року та 23 вересня 2016 року, повідомило у своїх листах, що оспорюваний заповіт в частині земельної ділянки, державний акт на право власності на яку анульовано, є нечинним.

У зв'язку з викладеним та враховуючи обраний позивачем спосіб захисту права, а також правові наслідки нікчемності, недійсності й нечинності заповіту, висновок суду першої інстанції про те, що правильність форми та порядку посвідчення заповіту є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, суперечить указаним нормам матеріального та процесуального права.

Посилання суду на рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 вересня 2014 року, яким заповіт, складений 2 листопада 2006 року ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_3 , визнано таким, що не був скасований заповітом, складеним 15 квітня 2011 року ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_2; визнання його таким, що діє, та визнання права на спадкування за цим заповітом не мають преюдиційного значення (ч. 3 ст. 61 ЦПК України) для вирішення справи, оскільки обставини, щодо яких має місце спір про нечинність заповіту, не були предметом попереднього судового розгляду. Зі змісту вказаного рішення вбачається, що судом встановлювалося право відповідача на спадкування за оспорюваним заповітом у зв'язку із скасуванням в судовому порядку заповіту, складеного на ім'я позивача.

Також апеляційний суд не приймає до уваги доводи відповідача про те, що позивач являється неналежним позивачем у справі з огляду на те, що її право спадкування було визнано судом касаційної інстанції при скасуванні судових рішень про задоволення позову ОСОБА_3 до Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області про визнання права власності в порядку спадкування. Крім того, як зазначено позивачем та не спростовано відповідачем, вона постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та у встановлений законом строк звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини як за заповітом так і за законом (ст. 1268 ЦК України).

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України).

Відповідно до ч. ч. 1 та 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Крім того, відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного ОСОБА_7 України від 18 грудня 2009 року № 14 Про судове рішення , встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Суд першої інстанції вказані обставини справи та роз'яснення постанови Пленуму не врахував, відмовляючи у задоволені позову з підстав недоведеністі позовних вимог, одночасно дійшов висновку про пропуск позивачем строку позовної давності, що в свою чергу є неправильним з огляду на те, що відмовляти в позові через пропуск без поважних причин строку для звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим.

Разом із тим, на порушення положень процесуального закону та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як мотивування судового рішення судом, який має право за певних обставин на дослідження нових доказів та переоцінку доказів, суд обмежився лише узагальнюючою фразою про те, що позивач звернулася з позовом після спливу трирічного строку позовної давності, про що письмово було заявлено відповідачем, однак належним чином не мотивував свого висновку та не встановив з якого часу остання довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

З огляду на положення ст. 261 ЦК України, проаналізувавши матеріали справи та доводи сторін з цього приводу, колегія суддів вважає, що саме з моменту винесення державним нотаріусом постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 14 листопада 2015 року та у зв'язку з цим пред'явленням відповідачем позову про визнання права власності на спадкове майно в лютому 2016 року у позивача виникло право на звернення до суду з позовом про визнання заповіту нечинним, оскільки до цього часу оригінал державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 217402 від 5 травня 2006 року вважався втраченим й позивач не могла об'єктивно знати про його існування.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову не відповідає матеріалам справи, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права і відповідно до ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача стягуються документально підтвердженні судові витрати, понесені позивачем, а саме 551,20 грн. судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 606,32 грн. - за подання апеляційної скарги, а всього 1 157, 52 грн.

Керуючись ст. ст. 303, 304, ч. 1 п. 2 ст. 307, 309, 310, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 6 березня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4 територіальне управління юстиції у Київській області, Обухівська районна державна нотаріальна контора, про визнання заповіту нечинним задовольнити.

Визнати заповіт, складений 2 листопада 2006 року ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_3 та посвідчений державним нотаріусом Обухівської державної нотаріальної контори за реєстровим № 3062, нечинним.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1 157, 52 грн. сплаченого судового збору.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Н.В. Ігнатченко

Судді: В.О. Фінагєєв

ОСОБА_7