Постанова

від 12.09.2018 по справі 372/2951/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

12 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 372/2951/16-ц

провадження № 61-11514св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: Головне територіальне управління юстиції в Київській області, Обухівська районна державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Фінагєєва В. О., Сушко Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Головне територіальне управління юстиції в Київській області, Обухівська районна державна нотаріальна контора, про визнання заповіту нечинним.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, за життя якого було складено чотири заповіти, якими спадкодавець розпорядився щодо належної йому земельної ділянки - паю, розташованого на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області. 26 травня 2006 року та 02 листопада 2006 року ОСОБА_3 склав заповіт на користь сусіда ОСОБА_2, а 17 серпня 2006 року і 15 квітня 2011 року - на її користь. 11 травня 2011 року ОСОБА_2 звернувся до Обухівської районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 за заповітом, на підставі якої державним нотаріусом було заведено спадкову справу. 10 жовтня 2011 року вона звернулася до Обухівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом від 15 квітня 2011 року. Однак ні вона, ні відповідач не отримали свідоцтва про право на спадщину. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 липня 2012 року було визнано недійсним заповіт від 15 квітня 2011 року, складений на її користь. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 20 листопада 2013 року було відновлено дію заповіту від 02 листопада 2006 року, складеного на користь ОСОБА_2 12 листопада 2014 року вона звернулася до Обухівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 за законом. Однак їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, у зв'язку з ненаданням документів, які б підтверджували родинні стосунки з померлим. Протягом 2014-2015 років тривав судовий розгляд справи за її позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту від 02 листопада 2006 року недійсним. У даній справі було постановлено рішення на користь ОСОБА_2 та відмовлено їй у визнані заповіту від 02 листопада 2006 року недійсним. 14 листопада 2015 року ОСОБА_2 звернувся до Обухівської державної нотаріальної контори із заявою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину на підставі заповіту від 02 листопада 2006 року, однак постановою державного нотаріуса від 14 листопада 2015 року № 1723/02-31 йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку з наданням ним анульованих правовстановлюючих документів на спадкове майно. Оскільки в заповіті на користь відповідача зазначена земельна ділянка, яка належала спадкодавцю на підставі державного акта серії НОМЕР_1 від 05 травня 2006 року, який за заявою ОСОБА_3 був анульований рішенням Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області від 18 серпня 2006 року № 119, а на час смерті заповідача спірна земельна ділянка належала йому на підставі дублікатів державних актів серії НОМЕР_2 та серії НОМЕР_3 від 15 січня 2008 року, то незалежно від результатів розгляду інших справ, заповіт від 02 листопада 2006 року є нечинним, тому не може бути підставою для здійснення спадкування відповідачем. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати нечинним заповіт, складений ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори 02 листопада 2006 року та зареєстрований в реєстрі за № 3062.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 06 березня 2017 року у складі судді Потабенко Л. В. в задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем не доведено вимоги, з якими вона звернулася до суду. Разом з тим рішенням Обухівського районного суду Київської області від 22 вересня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено та визнано заповіт від 02 листопада 2006 року, посвідчений державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори і зареєстрований у реєстрі за № 3062, яким ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,70 га, розташовану на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, державний акт серії НОМЕР_1, виданий Обухівською районною державною адміністрацією 05 травня 2006 року, кадастрові номери НОМЕР_4, НОМЕР_5, таким, що не був скасований заповітом від 15 квітня 2011 року, та визнано таким, що діє заповіт від 02 листопада 2006 року, визнано за ОСОБА_2 право на спадкування за оспорюваним заповітом. Крім того, позивач звернулася до суду з цим позовом після спливу трирічної позовної давності, що також є підставою для відмови в задоволенні позову з урахування заяви відповідача про застосування цього строку, поданої до ухвалення рішення.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 березня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано заповіт, складений 02 листопада 2006 року ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_2 та посвідчений державним нотаріусом Обухівської державної нотаріальної контори за реєстровим № 3062, нечинним. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 157 грн 52 коп. сплаченого судового збору.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що ознаки заповіданого майна відповідачу відрізняються від ознак предмета спору, оскільки суду було надано докази на підтвердження того, що заповіт від 02 листопада 2006 року складений спадкодавцем щодо земельної ділянки, яка належала йому на підставі анульованого державного акта на право власності на земельну ділянку і на день відкриття спадщини йому були видані дублікати таких актів. Посилання місцевого суду на рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 вересня 2014 року, яким заповіт, складений 02 листопада 2006 року ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_2, визнано таким, що не був скасований заповітом від 15 квітня 2011 року, не мають преюдиційного значення для вирішення справи, оскільки обставини, щодо яких має місце спір про нечинність заповіту, не були предметом попереднього судового розгляду. Зі змісту вказаного судового рішення вбачається, що судом встановлювалося право відповідача на спадкування за оспорюваним заповітом у зв'язку із скасуванням в судовому порядку заповіту, складеного на ім'я позивача. З моменту винесення державним нотаріусом постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 14 листопада 2015 року та у зв'язку з пред'явленням відповідачем позову про визнання права власності на спадкове майно в лютому 2016 року у позивача виникло право на звернення до суду з позовом про визнання заповіту нечинним, оскільки з цього часу оригінал державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 05 травня 2006 року вважався втраченим і позивач не могла об'єктивно знати про його існування.

У червні 2016 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року, в якій просив скасувати оскаржуване судове рішення, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що ОСОБА_1 є неналежним позивачем у цій справі. На порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції поклав обов'язок щодо доказування постійного проживання ОСОБА_1 разом із спадкодавцем не на позивача як на сторону, що посилалася на цю обставину, а на відповідача, не встановив фактичних обставин справи та застосував закон, який не підлягав застосуванню. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про втрату чинності заповітом у зв'язку з тим, що було анульовано первісний державний акт, оскільки право власності спадкодавця на спадкове майно на час його смерті не припинилося. ОСОБА_1 пред'явлено позов з пропуском позовної давності, про застосування якої ним було подану відповідну заяву.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 04 грудня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

У серпні 2017 року ОСОБА_1 подала заперечення на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що з 2001 року по час смерті ОСОБА_3 проживав у належному їй будинку, вів з нею спільне господарство, виховував її як дочку та отримував від неї допомогу. Зазначені обставини свідчать про те, що після смерті ОСОБА_3 вона є його спадкоємцем четвертої черги за законом як така, що проживала зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини. У період з 18 серпня 2006 року по 15 січня 2008 року будь-які дії щодо спірної земельної ділянки ОСОБА_3 не могли вчинятися, оскільки на момент посвідчення оспорюваного заповіту державні акти на право власності на земельну ділянку були анульовані. Тому вказана земельна ділянка не належала ОСОБА_3 Вона не пропустила строк звернення до суду з цим позовом, оскільки про порушення свого права дізналася у лютому 2016 року, тому з цього часу почався перебіг позовної давності для подачі позову про нечинність заповіту.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

28 лютого 2018 року справу № 372/2951/16-цВищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 був власником земельної ділянки площею 2,70 га з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 (кадастрові номери НОМЕР_5 - ділянка № 1 та НОМЕР_4 - ділянка № 2).

Рішенням Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області від 18 серпня 2006 року № 119 у зв'язку з втратою державного акта на право приватної власності на земельну частку (пай) серії НОМЕР_1 від 05 травня 2006 року вирішено анулювати вказаний державний акт та видати дублікат державного акта на ім'я ОСОБА_3

02 листопада 2006 року ОСОБА_3 було складено заповіт, яким належні йому на підставі державного акта серії НОМЕР_1 земельні ділянки він заповів ОСОБА_2 Вказаний заповіт було посвідчено державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори та зареєстровано в реєстрі за № 3062.

Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 24 листопада 2006 року № 1079 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із складання дубліката державного акта на право власності на земельну частку (пай) площею 2,70 га ОСОБА_3 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва за рахунок земель державної власності на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області.

15 січня 2008 року ОСОБА_3 отримав дублікат державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3 площею 0,5300 га та дублікат державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 площею 2,1700 га, що розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастрові №№ НОМЕР_5 та НОМЕР_4.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_6, виданим виконавчим комітетом Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, актовий запис № 7.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 липня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту позов задоволено. Визнано заповіт, складений 15 квітня 2011 року ОСОБА_3, посвідчений секретарем Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області та зареєстрований у реєстрі за № 38, недійсним. Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_3 не підписував зазначений заповіт, а його зміст не відповідав волі останнього.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 20 листопада 2013 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання заповітів, складених 26 травня 2006 року та 02 листопада 2006 року на користь ОСОБА_2, недійсними відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б вказували на те, що на час складання оспорюваних ОСОБА_1 заповітів на користь ОСОБА_2 померлий не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 30 січня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 20 листопада 2013 року змінено, вилучено з мотивувальної частини рішення висновок суду наступного змісту: Отже ні позивач, ні відповідач ОСОБА_2 не можуть спадкувати майно ОСОБА_3 за заповітом, оскільки чинні заповіти на їх користь відсутні . В решті рішення залишено без змін. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що на порушення норм процесуального права місцевий суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки предметом спору було визнання недійсними заповітів, а не питання про права сторін на спадкування майна. Ці обставини не досліджувалися судом та не були предметом розгляду, тому суд не вправі був робити висновки з цього приводу.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 квітня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання заповітів недійсними за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 20 листопада 2013 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 30 січня 2014 року.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 22 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11 листопада 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року, позов ОСОБА_2 до Обухівської районної державної нотаріальної контори, Головного управління юстиції в Київській області, Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, третя особа - ОСОБА_1, про визнання заповіту таким, що не був скасований новим, визнання заповіту таким, що діє, визнання права на спадкування за заповітом, задоволено. Визнано заповіт від 02 листопада 2006 року, посвідчений державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за № 3062, яким ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,70 га, що розташована на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, державний акт серії НОМЕР_1, виданий Обухівською районною державною адміністрацією 05 травня 2006 року, кадастрові номери НОМЕР_4, НОМЕР_5, таким, що не був скасований заповітом від 15 квітня 2011 року, складеним секретарем Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району та зареєстрованим за № 38. Визнано таким, що діє заповіт від 02 листопада 2006 року, посвідчений державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі зад № 3062. Визнано за ОСОБА_2 право на спадкування за заповітом від 02 листопада 2006 року, посвідченим державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори та зареєстрованим у реєстрі за № 3062. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що судовими рішеннями від 31 липня 2012 року та від 20 листопада 2013 року встановлено, що ОСОБА_3 не складав та не підписував заповіт від 15 квітня 2011 року на користь ОСОБА_1, який зареєстрований за № 38 секретарем Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області на земельну ділянку (пай) загальною площею 2,7 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в КСП Колос , даний заповіт складався іншою особою, тобто не було волевиявлення заповідача на скасування попереднього заповіту та складання нового, а тому діє заповіт, складений 02 листопада 2006 року на користь ОСОБА_2 як останній дійсний (законний) заповіт.

12 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернулася до Обухівської районної державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку (пай) площею 2,70 га, яка знаходиться на території Старобезрадичівської сільської ради та належала ОСОБА_3

Листом від 13 листопада 2014 року № 1474/02-14 завідувач Обухівської районної державної нотаріальної контори повідомив ОСОБА_1 про те, що видати свідоцтво про право на спадщину за законом неможливо, оскільки заявником не надано документів, які б підтверджували її родинні стосунки з померлим, згідно з якими вона відноситься до категорії спадкоємців за законом. Одночасно роз'яснено, що видача їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спадкове майно також неможлива, так як заповіт від імені ОСОБА_3, посвідчений Старобезрадичівською сільською радою від 15 квітня 2011 року за реєстровим № 38, в судовому порядку визнаний недійсним.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 16 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 26 жовтня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Головне Управління юстиції в Київській області, Обухівська районна державна нотаріальна контора, Старобезрадичівська сільська рада, про визнання заповіту від 26 травня 2006 року недійсним, відмовлено повністю. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів, які б вказували на те, що ОСОБА_3 під час вчинення заповіту був не здатний усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, що він перебував у стані, який би свідчив про його недієздатність на цей момент. Недоведеним є також і факт відсутності у ОСОБА_3 під час складання заповіту паспорта громадянина України.

14 листопада 2015 року державний нотаріус Обухівської районної державної нотаріальної контори Київської області виніс постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій, якою відмовив ОСОБА_2 у видачі йому свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченим Обухівською районною державною нотаріальною конторою Київської області 02 листопада 2006 року за реєстровим № 3062 на земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_5 та НОМЕР_4, надані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, що належали померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3

Згідно з листами Головного управління юстиції у Київській області від 01 серпня 2016 року та від 30 вересня 2016 року, наданими за публічним запитом ОСОБА_1, заповіт в частині земельної ділянки, державний акт на право власності на яку анульовано, є нечинним.

Статтею 1233 ЦК України передбачено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до статті 1247 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Згідно з статтею 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту).

Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених нормами ЦК України.

Частиною четвертою статті 1236 ЦК України передбачено, що чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Місцевим судом встановлено, що посвідчення оспорюваного ОСОБА_1 заповіту відбулося з додержанням вимог чинного законодавства, заповіт вчинено у письмовій формі за допомогою технічних засобів спадкодавцем ОСОБА_3, дієздатність якого нотаріусом перевірено, із зазначенням місця та часу його складання, прочитано вголос (про що є запис в заповіті), складено текст зі слів заповідача, підписано ОСОБА_3 особисто.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановленні частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-третьої, п'ятої та шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вищевказаним рішеннямОбухівського районного суду Київської області від 22 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11 листопада 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року, визнано заповіт від 02 листопада 2006 року, таким, що не був скасований заповітом від 15 квітня 2011 року. Визнано таким, що діє заповіт від 02 листопада 2006 року, посвідчений державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі під № 3062. Визнано за ОСОБА_2 право на спадкування за заповітом від 02 листопада 2006 року, посвідчений державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за № 3062.

Відповідно до частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦПК України 2004 року), обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Оцінивши в сукупності досліджені докази, з'ясувавши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність заявлених позовних вимог, оскільки оспорюваний позивачем заповіт складено та посвідчено з додержанням вимог закону.

Місцевим судом повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дано їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215 ЦПК України 2004 року правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про визнання заповіту, складеного 02 листопада 2006 року ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, нечинним, апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що заповідане відповідачу майно відрізняється від ознак предмета спору. В дійсності у вказаному заповіті йдеться саме про земельні ділянки, належні спадкодавцю на праві власності, які він заповів ОСОБА_2, із зазначенням їх кадастрових номерів, що збігаються з кадастровими номерами, вказаними у дублікатах державних актів, виданих взамін втраченого державного акта, на який міститься посилання у заповіті. За таких обставин втрата спадкодавцем правовстановлюючого документа не потягнула за собою припинення його права власності на спірне майно і не може бути підставою для висновку про нечинність заповіту.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано судове рішення місцевого суду, яке відповідає закону, то рішення апеляційного суду необхідно скасувати з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Разом з тим, дійшовши правильного висновку про відмову в позові у зв'язку з його безпідставністю, суд першої інстанції помилково зазначив ще й іншу підставу для відмови - пропуск ОСОБА_1 позовної давності.

Однак з таким висновком суду погодитися не можна.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Як роз'яснено у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 Про судове рішення у цивільній справі , встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

За обставин, коли позов не доведено, посилання суду на сплив позовної давності і застосування відповідних наслідків є формальним порушенням норм матеріального права, оскільки до неправильного вирішення справи це не призвело, тому не тягне за собою скасування судового рішення, однак таке посилання підлягає виключенню з мотивувальної частини рішення.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи викладене, зміст рішення суду першої інстанції дає підстави для висновку про те, що місцевим судом при розгляді справи було допущено порушення вказаних норм матеріального права в частині одночасного зазначення підстав для відмови в позові по суті заявлених вимог та у зв'язку зі спливом позовної давності. Тому рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 березня 2017 року підлягає зміні шляхом виключенням з його мотивувальної частини посилання на сплив позовної давності як на правову підставу відмови в позові.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року скасувати, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 березня 2017 року змінити.

Виключити з мотивувальної частини рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 березня 2017 року посилання на сплив позовної давності як правову підставу відмови в позові.

В решті рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 березня 2017 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик