Рішення

від 15.05.2017 по справі 910/24342/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.05.2017Справа №910/24342/16 За позовом Приватного акціонерного товариства "Київфундаментбуд"

до 1) Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційного банку"

2) Публічного акціонерного товариства "Закритий недиверсифікований

венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Сордант"

3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія з управлянні активами "Домініон-Капітал"

третя особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів Товариство з обмеженою відповідальністю "Цитадель КМД"

про визнання недійсним договору

Суддя Усатенко І.В.

Представники учасників сторін:

від позивача Пекар А.О. (за дов.)

від відповідача 1 Гриб Ю.М. (за дов.)

від відповідача 2 Клименко Є.Г. (за дов.)

від відповідача 3 не з'явились

від третьої особи Болінський С.С. (за дов.)

На підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 15.05.2017 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач звернувся до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до 1) Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційного банк"; 2) Публічного акціонерного товариства "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Сордант"; 3) Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія з управлянні активами "Домініон-Капітал" про визнання недійсним договору.

Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що спірний договір уступки права вимоги є договором факторингу, оскільки, різниця у розмірі 33426363,94 грн. є дисконтом, тобто платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу. А тому відповідач-2 не мав права укладати договір факторингу, оскільки, він не є фінансовою установою, яка має право надавати послуги факторингу, не включений до Переліку фінансових установ, внесених до державного реєстру фінансових установ.

Ухвалою суду від 30.12.2016 порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 06.02.2017.

Ухвалою суду від 06.02.2017 залучено у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів ТОВ "Цитадель КМД" та відкладено розгляд справи на 27.02.2017.

Через загальний відділ діловодства суду від відповідача-2 надійшов відзив, в якому він проти позову заперечує, обґрунтовуючи це тим, що спірний договір є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, оскільки фінансові послуги за вказаним договором не надавались.

Через загальний відділ діловодства суду 24.02.2017 від відповідача-2 надійшла заява про застосування строків позовної давності, в якій він вказав, що про укладення спірного договору позивач був письмово повідомлений листом від 03.12.2013. Отже звернувшись з позовом до суду 29.12.2016 позивач пропустив трирічний строк позовної давності.

27.02.2017 від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач-1 заперечує проти позову, в зв'язку з тим, що спірний договір не являється договором факторингу, а є договором уступки права грошової вимоги, а тому відповідач-2 був наділений достатнім обсягом повноважень для укладення спірного договору. Крім того, укладення вказаного правочину права позивача як боржника не були порушені.

Розпорядженням керівника апарату Господарського суду м. Києва від 13.03.2017 № 05-23/861 відповідно до п. 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду призначено повторний авторозподіл справи № 910/24342/16.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.03.2017 справу передано для розгляду судді Усатенко І.В.

Ухвалою суду від 16.03.2017 справу призначено до розгляду на 06.04.2017.

Через загальний відділ діловодства суду 05.04.2017 від відповідача-2 надійшло клопотання про долучення доказів.

За клопотанням відповідача 2 на підставі ст. 81-1 ГПК України у справі здійснюється фіксування судового процесу з допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Позивач та відповідач 3 в судове засідання не з'явились, явку уповноважених представників не забезпечили, вимог ухвали суду від 16.03.2017 про призначення справи до розгляду не виконали, про причини неявки суд не повідомили.

Представником третьої особи в судовому засіданні подано документи на виконання вимог ухвали суду. Третя особа погодилась з тим, що строк позовної давності позивачем пропущено. В своїх поясненнях третя особа зазначила, що оспорюваний договір є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, крім того, згідно чинного законодавства відповідач -2, як венчурний корпоративний інвестиційний фонд наділений правом придбавати боргові зобов'язання шляхом укладення договорів відступлення права вимоги.

Ухвалою суду від 06.04.2017 розгляд справи відкладено на 15.05.2017.

В судове засідання 15.05.2017 представник відповідача не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час судового розгляду був повідомлений належним чином.

Представник позивача в судовому засіданні подав додаткові документи.

Представник позивача в судовому засіданні заявив клопотання про відкладення розгляду справи, в зв'язку з неявкою відповідача-3.

Представник відповідача-2 поклався у вирішенні клопотання на розсуд суду; представник відповідача-1 та представник третьої особи заперечували проти задоволення клопотання.

Суд відмовив у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи, в зв'язку з його необґрунтованістю.

Представник позивача в судовому засіданні заявив клопотання про відкладення розгляду справи для можливості надання письмових пояснень щодо строків позовної давності. Позивач вважає, що заява відповідача є необґрунтованою, а строк позовної давності не пропущений.

Відповідно до ст.. 69 ГПК України спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Справа № 910/24342/16 була порушена 30.12.2016 та передана на розгляд судді Усатенко І.В. 13.03.2017. Суд обмежений ст.. 69 ГПК України у строках вирішення спору, а тому відмовляє у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи, в зв'язку з необґрунтованістю, оскільки, з 24.02.2017 (дати подачі заяви про застосування строків позовної давності) у позивача було достатньо часу для дачі пояснень чи заперечень.

Представник відповідача-3 в судові засідання не з'являвся, копії ухвал суду ним отримувались, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень.

Відповідач не скористався своїм правом, забезпеченим ст. 59 Господарського процесуального кодексу України, відзив суду не надав.

Відповідно до положень ст. 75 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

21.06.2007 між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (закрите акціонерне товариство) далі банк та Закритим акціонерним товариством "Київфундаментбуд" (позивальник) укладено кредитний договір № 1254, відповідно до якого банк зобов'язується надати позичальнику кредит у сумі 9100000,00 грн., а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, встановлені цим договором.

04.10.2007 договором про внесення змін до кредитного договору № 1254 від 21.06.2007 сторони погодили, що сума кредиту становитиме 9400000,00 грн.

28.02.2008 договором № 2 про внесення змін до кредитного договору № 1254 від 21.06.2007 сторони погодили, що датою остаточного повернення всіх отриманих в межах кредиту коштів є 20.12.2010.

Судом встановлено, що кредитний договір не містить застережень щодо заборони відступлення права вимоги за ним іншій особі без погодження з боржником.

02.12.2013 між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (первісний кредитор) та Публічним акціонерним товариством "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Сордант" (новий кредитор), від імені, в інтересах та за рахунок якого діє Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Домініон-Капітал" уклали договір відступлення права вимоги № 39/233.

Відповідно до п. 1.1 договору про відступлення в порядку та на умовах, визначених цим договором, первісний кредитор відступає новому кредитору належне первісному кредитору право вимоги за договором, укладеним між первісним кредитором Приватним акціонерним товариством "Київфундаментбуд", яке є правонаступником прав та зобов'язань Закритого акціонерного товариства "Київфундаментбуд", ідентифікаційний код за даними ЄДРПОУ 33056977 (боржник): кредитний договір № 1254 від 21.06.2007, разом із договорами про внесення змін до кредитного договору надалі іменується кредитним договором.

Цей договір спрямований на врегулювання цивільних правовідносин, що виникають з приводу відступлення в порядку та на умовах, визначених цим договором та чинним законодавством України, первісним кредитором новому кредитору права вимоги, належного первісному кредитору, в межах, в яких новий кредитор стає кредитором за кредитним договором, укладеним між первісним кредитором та боржником. За цим договором до нового кредитора переходить право вимоги до боржника щодо виконання наступних обов'язків: повернення грошових коштів у розмірі 8985618,37 грн., отриманих боржником згідно з кредитним договором, укладеним між боржником та первісним кредитором; повернення нарахованих на дату укладення цього договору процентів за користування кредитом за кредитним договором у розмірі 14699988,39 грн.; сплати пені за неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором в розмірі 10000415,47 грн.; сплати втрат від інфляції за неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором у розмірі 1528292,71 грн.; інших обов'язків, встановлених кредитним договором. До нового кредитора переходять всі без винятку права первісного кредитора за кредитним договором. До нового кредитора переходять всі права кредитора у відношенні до боржника, що належать первісному кредитору по кредитному договору з моменту укладення цього договору. (п. 1.2, 1.3, 1.4, 1.5, 1.7 договору відступлення права вимоги).

Згідно п. 2.1, 2.2 договору відступлення права вимоги новий кредитор зобов'язаний перерахувати первісному кредитору відшкодування за відступлення права вимоги за кредитним договором в сумі 1787951,00 грн. не пізніше 01.02.2014. Первісний кредитор зобов'язаний передати протягом 6 робочих днів з моменту укладення цього договору оригінали всіх документів, які свідчать про право вимоги за кредитним договором та інформацію, яка важлива для їх здійснення.

Протягом 5 робочих днів з моменту переходу права вимоги до нового кредитора повідомити боржника про здійснення відступлення права вимоги за кредитним договором. (п. 2.2.2 договору про відступлення права вимоги).

Повідомлення про відступлення права вимоги за кредитним договором було направлено позивачу (боржнику) 03.12.2013, що підтверджується матеріалами справи.

Відповідно до п. 4.1, 4.2 договору про відступлення права вимоги даний договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторонами та діє до його повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором. Передбачене цим договором право вимоги по зобов'язаннях, що випливають з кредитного договору переходить до нового кредитора з моменту підписання цього договору.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до ст.ст. 42, 43 ГК України (п.п.1, 2, 3) підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Особливості здійснення окремих видів підприємницької діяльності встановлюються законодавчими актами. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюються виключно законом.

Ст. 6 ГК України встановлені загальні принципи господарювання: свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави.

Ст. 14 ГК України визначає порядок ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності, який є засобом державного регулювання у сфері господарювання, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у статті 6 цього Кодексу. Відносини, пов'язані з ліцензуванням видів господарської діяльності, регулюються законом.

Відповідно до ст. 43 ГК України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюються виключно законом.

Відповідно до частини першої статті 72 ГК України підприємства в Україні здійснюють свою діяльність відповідно до вимог статей 62-71 цього Кодексу, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Так, згідно із частиною третьою статті 62 Господарського кодексу України підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Частиною четвертою статті 57 цього Кодексу встановлено, що статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Цивільний кодекс України закріплює універсальну правоздатність юридичної особи - здатність мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і

фізична особа. Поряд з цим статтею 91 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" встановлено, що господарські товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.

Враховуючи вищевикладене підприємство здійснює свою господарську діяльність відповідно до його мети і предмету діяльності, вказаними у статуті. Водночас можливе виникнення інших прав та обов'язків, прямо не передбачених статутом, але при умові, якщо вони не суперечать чинному законодавству і цілям діяльності цього підприємства.

Новим кредитором за договором відступлення права вимоги є Публічне акціонерне товариство "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Сордант", створений для отримання прибутку шляхом здійснення діяльності зі спільного інвестування. Згідно статуту, Фонд діє на підставі ЦК України, ГК України, Закону України " Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)", тощо.

Відповідно до ст. 34 Закону України " Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" (чинного на момент укладення спірного договору) до складу активів венчурного фонду можуть входити боргові зобов'язання. Такі зобов'язання можуть бути оформлені векселями, заставними, договорами позики та в інший спосіб, не заборонений законодавством України. Позики за рахунок коштів венчурного фонду можуть надаватися тільки юридичним особам, учасником яких є такий венчурний фонд.

Відповідно до ч. 4 ст. 48 Закону України "Про інститути спільного інвестування" (чинний) до складу активів венчурного фонду можуть входити боргові зобов'язання. Такі зобов'язання можуть бути оформлені векселями, заставними, договорами відступлення прав вимоги, позики та в інший спосіб, не заборонений законодавством.

Отже право відповідача-2 на укладення договорів відступлення права вимоги прямо передбачена законами.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно із п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Згідно положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 202, ч. 2 ст. 203, ч. 1 ст. 205, ч. 2 ст. 207 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Виходячи з аналізу вищенаведених норм чинного законодавства, обов'язковими умовами визнання договору недійсним є наявність у позивача певного суб'єктивного права (охоронюваного інтересу) - об'єкту судового захисту, порушення у зв'язку з укладенням відповідного договору таких прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі, та належність обраного способу судового захисту. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

В силу п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до ч. 1 ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Згідно ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

В силу ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Відповідно до положень ст. 518 ЦК України боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

Таким чином, якщо інше не встановлено договором або законом, відступлення права вимоги є двостороннім правочином, в якому сторонами є первісний кредитор і новий кредитор. У цьому випадку боржник - не є стороною у цьому правочині, а лише наділений правом не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні (ч. 2 ст. 517 ЦК України) та правом висувати проти вимоги кредитора заперечення (ст. 518 ЦК України).

З аналізу наведених норм вбачається, що заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів, та здійснюється без згоди боржника, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі.

Оскільки сторони у кредитному договорі не обумовили необхідність обов'язкової згоди боржника на відступлення права вимоги за кредитним договором, то укладення спірного договору не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів та не порушує його права, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Щодо твердження позивача, що спірний правочин являється договором факторингу та укладений відповідачем за відсутності права надавати фінансові послуги.

До загальних засад цивільного законодавства відносять, зокрема, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України).

Частина третя статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Норму статті 6 ЦК України розкриває стаття 627 цього Кодексу, в якій зазначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії (відступлення права вимоги), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Суть договору факторингу в першу чергу полягає в наданні фінансових послуг, а не в переході права грошової вимоги. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансова послуга - це операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. У частині 1 статті 4 цього Закону міститься перелік фінансових послуг, серед яких у пункті 11 зазначається і факторинг. З урахуванням положень статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" факторинг визначається як кредитна операція.

Відповідно до статті 1 Конвенції Міжнародного інституту з уніфікації приватного права (УНіДРУА) Про міжнародний факторинг (Оттава, 28 травня 1988 року) для цілей цієї Конвенції "договір факторингу" означає договір, укладений між однією стороною (постачальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого: (a) постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання; (b) фактор має виконувати принаймні дві з таких функцій: - фінансування постачальника, включаючи надання позики та здійснення авансових платежів; - ведення обліку (головної бухгалтерської книги) щодо дебіторської заборгованості; - пред'явлення до сплати грошових вимог; - захист від несплат боржників.

Отже згідно Конвенції взяття на себе фактором виконання двох із наведених функцій є обов'язковою умовою договору факторингу.

Згідно позиції колегії суддів ВГСУ у постанові від 16 лютого 2016 року у справі № 910/17428/15: "між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса: вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги)". На цьому спільні риси цих договорів вичерпуються. Відмінності ж проявляються в тому, що договір купівлі-продажу права грошової вимоги вважається виконаним і припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор виплатив первісному кредитору кошти. Договір факторингу діє і після того, як фактор виплатив клієнту кошти, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту, коли боржник (або клієнт, якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Судом встановлено, що спірний договір припиняється належним виконанням своїх зобов'язань сторонами (новим та первісним кредитором), строк його дії не ставиться в залежність від виконання грошового зобов'язання боржником новому кредитору.

Отже метою укладення договору факторингу є фінансування клієнта фактором шляхом передачі в його розпорядження коштів. Ця послуга надається фактором за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не вважається платою за надану фактором фінансову послугу. Різниця в вартості відступлення права вимоги та розміру самої відступленої вимоги не є платою, як твердить позивач. Отже спірний договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, оскільки за укладеним договорами жодна з сторін не передає кошти у розпорядження іншої сторони за плат.

В преамбулі договору про відступлення права вимоги № 39/233 від 02.12.2013 чітко зазначено, що сторони при укладенні договору про відступлення права вимоги керувалися положеннями статей 512-519 ЦК України. Посилання на норми що регулюють укладення договору факторингу у спірному правочині відсутні.

З урахуванням зазначених норм права та встановлених обставин суд дійшов висновку про те, що договір від 02.12.2013 № 39/233 є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання цього договору недійсним.

Щодо заяви відповідача-2 про застосування строків позовної давності.

Відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із п. 28 постанови пленуму Верховного суд України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" до окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (частини третя, четверта статті 258 ЦК). Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В той же час, суд зазначає, що заява відповідача про застосування позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки за змістом частини першої ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє у позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (п. 2.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Оскільки суд відмовляє в позові по суті в зв'язку і в зв'язку з відсутністю порушеного права або охоронюваного інтересу позивача, тому питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення та не підлягає застосуванню.

Судом встановлено відсутність підстав для визнання договору № 39/233 від 02.12.2007 недійсним.

Відповідно до ч.1 статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 82 - 85 ГПК України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 22.05.2017.

Суддя Усатенко І.В.