Постанова

від 25.05.2017 по справі 907/514/16

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" травня 2017 р. Справа № 907/514/16

Львівський апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого-судді: Данко Л.С.,

суддів: Галушко Н.А.,

ОСОБА_1;

при секретарі судового засідання: Кіт М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали за апеляційною скаргою ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Інтерфрахт Ужгород, б/н від 23.02.2017 р. (вх. № ЛАГС 01-05/1028/17 від 06.03.2017 р.),

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 06 лютого 2017 року,

у справі № 907/514/16 (головуючий суддя Пригара Л.І., судді: Івашкович І.В., Ушак І.Г.),

порушеній за позовом

позивача: ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Інтерфрахт Ужгород, м. Ужгород, Закарпатської області,

до відповідача: ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Квадр Транспорт , м. Ужгород, Закарпатської області,

про визнання недійсним договору поставки транспортного засобу № 2/09-2014 від 01.09.2014р., застосування реституції та стягнення судових витрат.

За участю представників сторін:

від апелянта/позивача: ОСОБА_3 (п/к за довіреністю б/н від 01.10.2016 р.);

від відповідача: ОСОБА_4 (п/к за довіреністю № 17 від 13.09.2016 р.).

Права та обов'язки сторін визначені ст. ст. 20, 22, 28 ГПК України. Заяв та клопотань про відвід суддів - не надходило.

Представниками сторін подано спільне, письмове клопотання про відмову від здійснення технічної фіксації судового процесу.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.03.2017 р., справу № 907/514/16 Господарського суду Закарпатської області розподілено головуючому судді Данко Л.С. та суддям: Галушко Н.А., Орищин Г.В.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 09.03.2017 р. прийнято апеляційну скаргу ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Інтерфрахт Ужгород, б/н від 23.02.2017 р. (вх. № ЛАГС 01-05/1028/17 від 06.03.2017 р.) до провадження та розгляд скарги призначено на 05.04.2017 року, про що сторони були належним чином повідомлені рекомендованою поштою з повідомленням про вручення (докази - оригінали повідомлень про вручення знаходяться в матеріалах справи).

В судовому засіданні, яке відбулося 05.04.2017 р., за участю уповноважених представників сторін, судом оголошувалась перерва до 26.04.2017 р. про що представники були особисто повідомлені під розписку.

З підстав зазначених в ухвалі Львівського апеляційного господарського суду від 26.04.2017 р. у даній справі, за клопотанням представника відповідача, продовжено строк розгляду спору та розгляд справи відкладено на 25.05.2017 р., про що сторони були належним чином повідомлені.

В судове засідання (25.05.2017 р.) представник апелянта/позивача прибув, викладене в апеляційній скарзі підтримав в повному обсязі, надав пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, проти відзиву відповідача на апеляційну скаргу заперечив, усно зазначив, що спірні транспортні засоби продані заступником директора ОСОБА_5, який не мав достатніх повноважень проводити збори учасників товариства та продавати транспортні засоби, про що вбачається із рішення місцевого господарського суду від 13.06.2016 р. по справі № 907/274/16, також зазначив, що між директором позивача та засновником відповідача наявні родинні зв'язки, оскільки ОСОБА_5 був одночасно і директором і юристом у позивача, відтак вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а дане рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким визнати недійсним договір на поставку транспортного засобу № 2/09-2014 від 01.09.2014 р., згідно умов якого, ТзОВ Інтерфрахт Ужгород відчужив ТзОВ Квадр Транспорт : сідловий тягач - Е марки Volvo FM/FH - 4х2Т 480, 2008 року випуску д.н.з. НОМЕР_1, сідловий тягач - Е марки Volvo FM/FH - 4х2Т 480, 2008 року випуску д.н.з. НОМЕР_2 та сідловий тягач - Е марки Volvo FH - 42ТВ, 2009 року випуску д.н.з. НОМЕР_3 та застосувати реституцію.

Представник відповідача в судове засідання прибув, проти апеляційної скарги заперечив з підстав зазначених у відзиві на апеляційну скаргу, усно зазначив, що за придбані транспортні засоби відповідачем було сплачено частково кошти, які отримано позивачем, та свідчать про те, що дії директора ОСОБА_5 були схвалені наступним керівником, крім того, представник зазначив, що кожний автомобіль проданий окремо та не перевищував суми згідно якої директор ОСОБА_5 мав повноваження укладати такий правочин, відтак просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення місцевого господарського суду від 06.02.2017 р. по справі № 907/514/16 - залишити без змін.

Заслухавши доводи та усні пояснення сторін у справі, які прибули в судове засідання, враховуючи те, що судом апеляційної інстанції не було позбавлено конституційного права на захист охоронюваних законом інтересів, а також, що сторони своєчасно та належним чином були повідомлені про день, час та місце розгляду справи та прибули в судове засідання 25.05.2017 р., судова колегія дійшла до висновку розглянути справу по суті, оскільки в матеріалах справи зібрано достатньо доказів для правильного вирішення справи.

У відповідності до приписів ст.101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Розглянувши та дослідивши матеріали справи та наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування матеріального та процесуального законодавства, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення місцевого суду слід залишити без змін, виходячи з наступного.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 06.02.2017 р. у справі № 907/514/16 (головуючий суддя Пригара Л.І., судді: Івашкович І.В., Ушак І.Г.) у задоволенні позову відмовлено повністю (а. с. 189-190, 191-203).

Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Закарпатської області апелянт/позивач (ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Інтерфрахт Ужгород) звернувся до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (а. с. 212-215), просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.02.2017 р., визнати недійсним договір на поставку транспортного засобу № 2/09-2014 від 01.09.2014 р., згідно умов якого, ТзОВ Інтерфрахт Ужгород відчужив ТзОВ Квадр Транспорт : сідловий тягач - Е марки Volvo FM/FH - 4х2Т 480, 2008 року випуску д.н.з. НОМЕР_1, сідловий тягач - Е марки Volvo FM/FH - 4х2Т 480, 2008 року випуску д.н.з. НОМЕР_2 та сідловий тягач - Е марки Volvo FH - 42ТВ, 2009 року випуску д.н.з. НОМЕР_3 та застосувати реституцію.

Апеляційну скаргу мотивує тим, що місцевим господарським судом при прийнятті рішення порушено норми матеріального та процесуального права, а висновки суду такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, що призвело до незаконного та необґрунтованого рішення, відтак вважає, що дане рішення підлягає скасуванню.

Апелянт в апеляційній скарзі зазначає, що підставою звернення апелянта/позивача до суду існувало прийняте місцевим господарським судом рішення від 13.06.2016 р. по справі № 907/274/16, яким позовні вимоги учасника ТзОВ Інтерфрахт Ужгород ОСОБА_6 задоволено повністю та визнано недійсним протоколи № 11 та № 12 про укладення з ТзОВ Квард Транспорт договору на поставку транспортних засобів, на підставі яких було надано дозвіл на укладення спірного договору на поставку транспортних засобів № 2/09-2014 від 01.09.2014 р.

Відповідно до наведеного апелянт вважає, що спірний договір укладений за відсутності повноважень у керівника та при наявності фактору родинних зв'язків, так, як директор ТзОВ Інтерфрахт Ужгород був одночасно засновником ТзОВ Квадр Транспорт .

Також апелянт зазначає, що відповідачем в день укладення спірного договору було також підписано акт приймання-передачі транспортних засобів без проведення фактичного розрахунку за такі транспортні засоби.

Крім того, апелянт в апеляційній скарзі звертає увагу на те, що місцевим господарським судом не було надано жодної оцінки факту, що ТзОВ Квадр Транспорт при укладенні спірного договору на думку апелянта, володіло інформацією щодо неправомірних дії ОСОБА_5, оскільки директор ТзОВ Квадр Транспорт ОСОБА_7 була заступником директора і юристом ТзОВ Інтерфрахт та мала доступ до всіх документів позивача/апелянта.

Апелянт також покликається на ту обставину, що засновником ТзОВ Квадр Транспорт є ОСОБА_8 являється дочкою директора ТзОВ Інтерфрах Ужгород ОСОБА_5, що на думку апелянта є прямим порушенням норм статті 238 Цивільного кодексу України, яка забороняє представнику вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, однак, даний факт судом першої інстанції взагалі не було взято до уваги, а докази родинних відносин апелянтом було підтверджено в суді першої інстанції документально, а також на те, що місцевим господарським судом не було взято до уваги, що довіреність від засновника ТОВ Інтерфрахт Ужгород на представництво інтересів засновника на руках мав тільки ОСОБА_5 і після звільнення з ТзОВ Інтерфрахт Ужгород не залишив копії довіреності для ОСОБА_2, останнє дізналось взагалі про вчинені ОСОБА_5 неправомірні дії після отримання позову від засновника ТзОВ Інтерфрахт Ужгород про визнання недійсним протокольних рішень № 11 та № 12 від 01.09.2014 року.

Крім того, апелянт зазначає, що у зв'язку з оскарженням протоколів № 11 та № 12 зборів учасників, якими було надано дозвіл на укладення спірного договору про передачу транспортних засобів підтверджено факт невизнання правочину позивачем.

Апелянт стверджує, що ринкова вартість спірних транспортних засобів є більшою від зазначеної у спірному договорі ціни, а покликання суду першої інстанції на заяву від 22.09.2014 р., якою засновник ТзОВ Інтерфрахт Ужгород зазначила про відсутність у неї до директора ТзОВ Інтерфрахт Ужгород ОСОБА_5 претензії стосовно її представництва, як засновника, на думку апелянта свідчить лиш про представництво її інтересів, а не про розпорядженням майном товариства.

Скаржник покликається на те, що відповідач не мав наміру купляти транспортні засоби, оскільки спірні транспортні засоби були перепродані різним особам, та після того, як їх було продано відповідачем було проведено остаточний розрахунок з позивачем.

Враховуючи вищенаведене в апеляційній скарзі апелянт вважає, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні було проігноровано доводи позивача та докази, які надані останнім на підтвердження власної правової позиції, яка полягає в тому, що правочин, який було укладено між сторонами у справі були відомі про наявні обмеження повноважень представника позивача, а саме ОСОБА_5, який уклав спірний договір у власних інтересах, внаслідок домовленості з відповідачем, яка знала про обмеження повноважень представника ТзОВ Інтерфрахт Ужгород, відтак, дане рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а позовні вимоги до задоволення.

Як вбачається з матеріалів даної справи, Позивач: ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Інтерфрахт Ужгород / далі за текстом - ТзОВ Інтерфрахт Ужгород / є юридичною особою, ідентифікацій код юридичної особи 37493281, місцезнаходження: 88014, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Федьковича, буд. 13.

Відповідач: ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Квадр Транспорт є юридичною особою, йому присвоєно код ЄДРПОУ 88000, місцезнаходження юридичної особи: 88014, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Фогорашія, 13, що підтверджується інформаційною довідкою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб (а. с. 24-25).

Як вбачається з матеріалів даної справи, ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю „Інтерфрахт» Ужгород подано за вх. № 02.5.1-17/561/16 на розгляд Господарського суду Закарпатської області позов до відповідача ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Квадр Транспорт про визнання недійсним договору на поставку транспортного засобу № 2/09-2014 від 01.09.2014 року та застосування реституції, який ухвалою місцевого господарського суду від 15.08.2016 р. прийнято до розгляду та в процесі розгляду справи було прийнято рішення по даній справі.

Щодо суті спору слід зазначити наступне.

Місцевим господарським судом встановлено, що 01.09.2014 року проведено Збори Учасників ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Інтерфрахт Ужгород, за результатами яких прийнято рішення, оформлене протоколом Зборів Учасників ТзОВ Інтерфрахт Ужгород за № 11 від 01.09.2014 року, яким вирішено укласти з ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Квадр Транспорт , м. Ужгород, договір на поставку транспортного засобу, а саме: сідлового тягача-E марки VOLVO FM/FH-4х2Т 480, 2008 року випуску, шасі № YV2ASW0A58B527127, д.н.з. НОМЕР_4 та сідлового тягача-Е марки VOLVO FM FH 4х2Т, 2008 року випуску, шасі № YV2ASW0A78B526268, д.н.з. НОМЕР_5; підписання договору доручено директору ОСОБА_2 ОСОБА_5 (а. с. 12).

Також Зборами Учасників ТзОВ Інтерфрахт Ужгород, 01 вересня 2014 р. було прийнято рішення, яке оформлене протоколом Зборів Учасників ТзОВ Інтерфрахт Ужгород за № 12 від 01.09.2014 року, яким вирішено укласти з ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "Квадр Транспорт", м. Ужгород договір на поставку транспортного засобу, в саме: сідлового тягача-E марки VOLVO FH 42ТВ, 2009 року випуску, шасі № YV2ASW0A09B544368, д.н.з. НОМЕР_6; підписання договору доручено директору ОСОБА_2 ОСОБА_5 (а. с. 13).

На підставі вищезазначених протоколів Зборів Учасників ТзОВ Інтерфрахт Ужгород від 01.09.2014 р. за № 11 та № 12, між ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Інтерфрахт Ужгород (продавець - за договором, позивач - у справі) та ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Квадр Транспорт (покупець - за договором, відповідач - у справі) було укладено Договір на поставку транспортного засобу № 2/09-2014 (далі за текстом договір)(а. с. 14-15).

Слід зазначити, що договір № 2/09-2014 від 01.09.2014 р. укладений між сторонами у письмовій формі єдиного документа, підписаний від ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "Інтерфрахт" Ужгород директором ОСОБА_5 та від ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "Квадр Транспорт" - директором ОСОБА_7, їх підписи посвідчено печатками сторін, що відповідає приписам ст. 181 ГК України, ст.ст. 207,208 ЦК України.

У відповідності до умов даного Договору, продавець зобов'язався здійснити поставку транспортних засобів бувших у користуванні, а саме: сідлового тягача марки VOLVO FM/FH-4х2Т 480, 2008 року випуску, шасі № YV2ASW0A58B527127, сідлового тягача марки VOLVO FM FH 4х2Т, 2008 року випуск, шасі № YV2ASW0A78B526268 та сідлового тягача марки VOLVO FН 42ТВ, 2009 року випуску, шасі № YV2ASW0A09B544368, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити їх.

Загальна вартість договору у відповідності до п. 4.2. договору складає суму 530999,00 грн.

Оплата покупцем придбаних транспортних засобів згідно пункту 4.3. Договору проводиться у гривнях, шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок продавця згідно виставлених рахунків, на протязі одного року з дня виставлення рахунків.

На виконання вищевказаного договору ТзОВ Інтерфрахт Ужгород згідно акту приймання-передачі транспортних засобів від 18.09.2014 року передало ТзОВ Квадр Транспорт визначені договором транспортні засоби.

Місцевим судом також встановлено та вбачається з матеріалів справи, що наказом № 156 І/У від 01.10.2014 року ОСОБА_5 був звільнений з посади директора «Інтерфрахт» Ужгород за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України (а. с. 23).

Крім того, в матеріалах спарив наявне рішення Господарського суду Закарпатської області від 13.06.2016 року у справі № 907/274/16 яким визнано недійсними рішення Зборів Учасників ТзОВ Інтерфрахт Ужгород від 01.09.2014 року, оформленого протоколом № 11 від 01.09.2014 року та рішення Зборів Учасників ТОВ „Інтерфрахт» Ужгород від 01.09.2014 року, яке оформлене протоколом № 12 від 01.09.2014 року.

Рішення місцевого господарського суду по справі № 907/274/16 встановлено, що ОСОБА_6, яка фактично є єдиним учасником ТзОВ Інтерфрахт Ужгород та володіє часткою у статутному капіталі ОСОБА_2 в розмірі 100%, жодним чином не була повідомлена про скликання Зборів учасників ОСОБА_2 01.09.2014 року. На вказаних зборах учасник ОСОБА_6 не була присутня, а ОСОБА_5, який згідно з протоколами зборів № 11 від 01.09.2014 року та № 12 від 01.09.2014 року зазначений як представник учасника ОСОБА_6, не мав належним чином підтверджених повноважень на здійснення такого представництва, оскільки у протоколах зборів міститься посилання на довіреність без зазначення точних реквізитів такої довіреності.

Дослідивши наявні в матеріалах справи документи, які подані сторонами у справі, зокрема апелянтом, судом апеляційної інстанції встановлено наступне.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України (далі за текстом ЦК України), цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина 1 ст. 202 ЦК України).

З позовної заяви позивача вбачається, що предметом позову у даній справі є вимога позивача: ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Інтерфрахт Ужгород про визнання недійсним договору на поставку транспортного засобу № 2/09-2014, укладеного 01.09.2014 року між ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Інтерфрахт Ужгород та ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Квадр Транспорт та застосування реституції шляхом повернення транспортних засобів позивачу.

У відповідності до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 3 ст. 215 Цивільного кодексу України визначено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Пунктом 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Частиною 2 ст. 207 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

За положеннями ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Статтею 97 Цивільного кодексу України встановлено, що управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 1 ст. 145 Цивільного кодексу України, вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.

Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад (ч. 1 ст. 99 Цивільного кодексу України).

Частиною 4 ст. 62 Закону України "Про господарські товариства" встановлено, що дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами.

Представництвом, відповідно до ч. 1 ст. 237 Цивільного кодексу України, є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

У відповідності до ч. 3 ст. 237 Цивільного кодексу України представництво виникає на підставі договору, закону, акту органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Інститут представництва передбачає певні законодавчі обмеження. Так, орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень; представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Як вбачається зі змісту наведених протоколів Зборів Учасників ТзОВ Інтерфрахт Ужгород № 11 від 01.09.2014 року та № 12 від 01.09.2014 року, рішення зборів прийняті за участю ОСОБА_5, як представника по довіреності учасника ТзОВ Інтерфрахт Ужгород ОСОБА_6 та ОСОБА_9 - механіка ТзОВ "Інтерфрахт" Ужгород.

В даному випадку довіреність, видана засновником ТзОВ Інтерфрахт Ужгород ОСОБА_6 на момент укладення спірного договору була чинною, не скасованою та не відкликаною.

Видача довіреності є одностороннім правочином, і порядок її посвідчення підпорядковується правилам ЦК України.

Стаття 244 ЦК України передбачає, що представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватись за довіреністю (ч. 1). Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи (ч. 2 зазначеної статті). Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі (ч. 3 ст. 244 ЦК України).

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ст. 246 ЦК України). Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії (частина 1 ст. 247 ЦК України).

Статтею 248 ЦК України визначено підстави припинення представництва за довіреністю, а саме: 1) закінчення строку довіреності; 2) скасування довіреності особою, яка її видала; 3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; 4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність; 5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність; 6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безпідставно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

Зазначений у статті 248 ЦК України перелік підстав припинення представництва за довіреністю є вичерпним, розширеному тлумаченню не підлягає.

Статтею 249 ЦК України передбачено порядок скасування довіреності.

Слід також зазначити, що оспорюваний договір на поставку транспортного засобу № 2/09-2014 від 01.09.2014 року укладено від імені ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю „Інтерфрахт» Ужгород директором ОСОБА_5 на виконання рішень Зборів Учасників ТзОВ „Інтерфрахт» Ужгород від 01.09.2014 року, оформлених протоколом № 11 від 01.09.2014 року та протоколом № 12 від 01.09.2014 року, які в подальшому, рішенням Господарського суду Закарпатської області від 13.06.2016 року у справі № 907/274/16 визнано недійсними з огляду на те, що ОСОБА_6, яка фактично є єдиним учасником ТзОВ "Інтерфрахт" Ужгород та володіє часткою у статутному капіталі ОСОБА_2 в розмірі 100%, жодним чином не була повідомлена про скликання зборів учасників 01.09.2014 року та не була присутня на них, а зазначений у вказаних протоколах, як представник учасника ОСОБА_6, ОСОБА_5 не мав належним чином підтверджених повноважень на здійснення такого представництва, оскільки у протоколах зборів міститься посилання на надану довіреність без зазначення точних реквізитів такої довіреності.

Як зазначено у пункті 3.2. рішення Конституційного Суду України від 12.01.2010 року № 1-рп/2010, реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися в межах корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

Дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає у правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Законодавство ураховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми відносинами між юридичною особою та її органом, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

Частина третя статті 92 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 Цивільного кодексу України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це.

Закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою. Тому, з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 ЦК України), висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності у поведінці третьої особи несе юридична особа.

Відповідно до наведених вище положень слід зазначити, що покликання апелянта/позивача на те, що у колишнього директора ОСОБА_5 були відсутні повноваження щодо підписання від ТзОВ Інтерфрахт Ужгород ОСОБА_5 спірного договору за відсутності погодження із учасником ОСОБА_2, якого вимагає припис підпункту 6.3.13. пункту 6.3. розділу 6 Статуту, оскільки вартість відчуженого за оспорюваним договором майна (транспортні засоби) перевищує половину статутного фонду (капіталу) ОСОБА_2, колегія суддів вважає, такими, що не заслуговують на увагу суду виходячи з наступного.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи Статуту ТзОВ Інтерфрахт Ужгород, а саме з підпункту 6.3.13. пункту 6.3. розділу 6 Статуту визначено, що до компетенції зборів учасників ОСОБА_2 належить затвердження укладених директором договорів (угод, контрактів) по господарських операціях з майном ОСОБА_2, балансова вартість якого перевищує суму еквіваленту половині статутного фонду ОСОБА_2 на момент укладення договору (угоди, контракту).

Виходячи з наведеного пункту Статуту, без погодження Зборів Учасників ОСОБА_2, у даному випадку одноособового засновника ТзОВ „Інтерфрахт» Ужгород ОСОБА_6, директор вправі підписувати договори щодо розпорядження майном ОСОБА_2 на суму, що не перевищує половину статутного фонду (капіталу) ОСОБА_2, тобто до 300000,00 грн.

Однак, підписання директором ОСОБА_2 спірного договору, за яким відчужено транспортні засоби на загальну суму 530999 грн., без погодження учасника ОСОБА_2, не може бути визнано неправомірним з огляду на недійсність рішень загальних зборів, оформлених протоколами Зборів Учасників ТзОВ Інтерфрахт Ужгород за № 11 та № 12 від 01.09.2014 року на момент укладення та підписання спірного договору, оскільки скасування рішенням Господарського суду Закарпатської області від 13.06.2016 року у справі № 907/274/16 рішень загальних зборів учасників ТзОВ „Інтерфрахт» Ужгород від 01.09.2014 року, оформлених протоколом № 11 від 01.09.2014 року та протоколом № 12 від 01.09.2014 року не може бути підставою для визнання недійсним договору на поставку транспортного засобу № 2/09-2014 від 01.09.2014 року, підписаного директором ТзОВ „Інтерфрахт» Ужгород ОСОБА_5, так як не усуває факту законності дій директора ОСОБА_2 у 2014 році по виконанню рішень загальних Зборів учасників ТзОВ „Інтерфрахт» Ужгород.

У разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, яким визначені повноваження виконавчого органу, це рішення є недійсним з моменту його прийняття. Для вирішення в подальшому спору про визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства в той період, коли рішення загальних зборів учасників товариства було дійсне, зазначена обставина має правове значення, оскільки вона підтверджує, що станом на час укладення оспорюваного договору повноваження щодо представництва юридичної особи у виконавчого органу були відсутні чи обмежені.

Проте, визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства саме по собі не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем не обґрунтовано та не підтверджено належними та допустимим доказами недобросовісності та нерозумності поведінки третьої особи ТзОВ «Квадр Транспорт» при укладенні оспорюваного договору на поставку транспортного засобу № 2/09-2014 від 01 вересня 2014 року.

Щодо тверджень апелянта про те, що відповідачеві було відомо про відсутність у виконавчого органу ТзОВ Інтерфрахт Ужгород директора ОСОБА_5 необхідного обсягу повноважень, оскільки ОСОБА_7 перебувала одночасно на посаді директора ТзОВ «Квадр Транспорт» , та заступника директора ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород, колегією суддів до уваги не приймається, оскільки на момент укладення оспорюваного договору, питання відсутності у директора ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород ОСОБА_5 необхідних повноважень на укладення оспорюваного договору у встановленому законом порядку ніким не порушувалось, і у судовому порядку не вирішувалось.

Також не заслуговують покликання позивача на ту обставину, що між директором ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород ОСОБА_5 та засновником ТзОВ «Квадр Транспорт» ОСОБА_8 існують родинні зв'язки, оскільки остання є його дочкою, судом відхиляється, так як представником позивача не доведено при цьому порушень ст. 238 Цивільного кодексу України, яка забороняє представнику вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.

Слід також зазначити, що правові наслідки вчинення правочинів з перевищенням повноважень визначено частиною першою статті 241 Цивільного кодексу України: правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Таким чином, стаття 241 Цивільного кодексу України не ставить схвалення правочину в залежність від рішення загальних зборів, а підтвердження такого схвалення є вчинені на його виконання дії, особою в інтересах якої його укладено.

Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т.ін.). Наведене також кореспондується із п. 3.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", постановою Верховного Суду України від 06.04.2016 р. у справі № 3-84гс16 та у Висновках Верховного суду України, викладених у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 111-16 ГПК України, за І півріччя 2016 року.

В даному випадку позивачем було схвалено наступні дії оспорюваного правочину, оскільки відповідачем на рахунок позивача було здійснено перерахування коштів на загальну суму 530999,00 грн., що підтверджується копіями платіжних доручень: № 2594 від 11.12.2014 р. про сплату 20000,00 грн.; № 2675 від 13.01.2015 р. про сплату 20000,00 грн.; № 514 від 08.04.2015 р. про сплату 20000,00 грн., № 523 від 16.04.2015 р. про сплату 50000,00 грн.; № 544 від 29.04.2015 р. про сплату 30000,00 грн.; № 602 від 16.06.2015 р. про сплату 20000,00 грн.; № 3536 від 12.10.2015 р. про сплату 40000,00 грн.; № 718 від 01.09.2015 р. про сплату 30000,00 грн.; № 743 від 10.09.2015 р. про сплату 30000,00 грн.; № 3443 від 17.09.2015 р. про сплату 20000,00 грн.; №3530 від 09.10.2015 р. про оплату 30000,00 грн.; № 643 від 13.07.2015 р. про сплату 50000,00 грн.; № 2353 від 23.09.2015 р. про сплату 50000,00 грн.; № 2368 від 24.09.2015 р. про сплату 50000,00 грн.; № 2528 від 26.11.2015 р. про сплату 70999,00 грн. та копіями рахунків, які долучено до матеріалів справи (а. с. 100 - 114, а. с. 120 - 134).

Відповідно до Додатку № 1 до договору № 2/09-2014 від 01.09.2014 р. під найменуванням Акт приймання-передачі транспортних засобів Продавець передав Покупцю транспортні засоби: сідловий тягач марки VOLVO FM/FH-4х2Т 480, 2008 року випуску, шасі № YV2ASW0A58B527127, сідловий тягач марки VOLVO FM FH 4х2Т, 2008 року випуск, шасі № YV2ASW0A78B526268 та сідловий тягач марки VOLVO FН 42ТВ, 2009 року випуску, шасі № YV2ASW0A09B544368, в кількості 3 (три) штуки, а також заводський сертифікат відповідності технічним вимогам та вимогам безпеки для вантажних автомобілів в кількості 3 (три) штуки та комплект ключів в кількості 3 (три) штуки. Акт приймання-передачі транспортних засобів підписаний сторонами без будь-яких застережень (а. с. 135).

Слід зазначити, що перерахування зазначених коштів було здійснено у період з 23.09.2014 року по 12.10.2015 року, тобто і у період після звільнення директора ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород ОСОБА_5 (звільнений наказом № 156 1/У від 01.10.2014 р. за власним бажанням з 03.10.2014 р.)(а.с. 23) та призначення нового директора ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород, що також є підтвердження схвалення оскаржуваного правочину.

Крім того, отримані позивачем кошти за вищевказані транспортні засоби відповідачу, як безпідставно отримані, позивачем не повернуто, що не заперечувалося представником апелянта у судовому засіданні.

У відповідності до наведеного вбачається, що якщо особа, яка отримала грошові кошти була незгодна з тим, що їх отримала безпідставно, вона була зобов'язана повернути отримані кошти у відповідності до приписів чинного законодавства України.

Враховуючи той факт, що отримані грошові кошти позивачем не повернуті, оскільки суду не надано доказів належного повернення відповідачу перерахованих коштів, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що позивач своїми діями погодився на отримання перерахованих відповідачем коштів за оспорюваним договором, чим було схвалено оскаржуваний правочин.

Також не заслуговують на увагу суду твердження позивача/скаржника на притримання грошових коштів, що надійшли від ТзОВ «Квадр Транспорт» на рахунок ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород до з'ясування підстав їх надходження , оскільки таке твердження позивачем законодавчо необґрунтовано, доказів звернення позивача до ТзОВ «Квадр Транспорт» щодо підставності перерахування останнім вказаних коштів, суду не подано.

Разом з тим, положеннями Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства. Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» , бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації. Питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів.

Для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства зобов'язані проводити інвентаризацію активів і зобов'язань, під час якої перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан і оцінка (ст. 10 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» ).

Аналізуючи вищезазначені положення Закону, відчуження транспортних засобів за оспорюваним договором та зарахування сплачених відповідачем коштів за їх придбання, мало бути відображено ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород у своєму бухгалтерському обліку, а тому відсутні підстави вважати, що вказані операції щодо вибуття основних засобів та розрахунків за них не були відображені в обліку та звітності ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород, з огляду на що були відомі позивачу, що також свідчить про схвалення позивачем спірного договору.

Враховуючи наведене, колегія суддів зазначає, що дії позивача з виконання спірного договору (прийняття оплати за спірним договором, в тому числі після зміни директора ТзОВ „Інтерфрахт» Ужгород) дають підстави вважати, що оспорюваний правочин схваленим особою, на користь якої його було укладено.

Крім того, жодних документальних доказів того, що у зв'язку з перевищенням наявних у директора ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород ОСОБА_5 повноважень при підписанні спірного договору, вказану посадову особу відповідно до положень Статуту ОСОБА_2 було притягнуто до майнової відповідальності, матеріали справи не містять.

Натомість, у матеріалах справи наявна заява від 22.09.2014 року, якою засновник ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород ОСОБА_6 зазначила про відсутність у неї до ОСОБА_5 претензій стосовно її представництва як засновника ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород, яке тривало до 22.09.2014 року; відсутність претензій та заперечень до ОСОБА_5 як до директора ТОВ «Інтерфрахт» Ужгород; відсутність заперечень проти рішень засновника ТОВ «Інтерфрахт» Ужгород, які підписував ОСОБА_5 та які були оформлені протоколами зборів учасників ТОВ «Інтерфрахт» Ужгород включно по 22.09.2014 року. Вказана заява містить проставлення апостилю та її зміст представником позивача не спростований (а. с. 57).

Твердження апелянта, які викладені в апеляційній скарзі, що при укладенні спірного договору вартість транспортних засобів була значно заниженою від ринкової вартості та відсутності у ТзОВ «Квадр Транспорт» реального наміру купляти дані транспортні засоби для здійснення господарської діяльності, враховуючи подальше їх відчуження третім особам, судом до уваги не приймається з огляду на наступне.

Відповідно до положень ст. 42 Господарського кодексу України, відповідач має право самостійно здійснювати господарську діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, а отже, вправі на власний розсуд розпоряджатися придбаними за оспорюваним договором транспортними засобами. Крім цього, розрахунки ТзОВ «Квадр Транспорт» з ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород за придбані транспортні засоби не були поставлені у залежність від подальшої їх реалізації третім особам, а були проведені у відповідності до п. 4.3. спірного правочину, тобто після виставлення рахунків протягом одного року.

З урахуванням наведеного та приймаючи факт наступного схвалення ТзОВ «Інтерфрахт» Ужгород оспорюваного договору, що в силу приписів ст. 241 Цивільного кодексу України унеможливлює визнання його недійсним, тому у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору на поставку транспортного засобу № 2/09-2014 від 01.09.2014 року належить відмовити.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 06.06.2011 року у справі № 4/105-10, від 19.08.2014 року № 3-38гс14, від 19.08.2014 року № 3-59гс14, від 21.09.2016 року у справі № 902/841/15, від 27.04.2016 року у справі № 6-62цс16, від 06.04.2016 р. у справі № 3-84гс16, а також Вищим господарським судом України у постановах від 01.04.2015 року у справі № 925/1425/14, від 23.01.2017 року у справі № 910/4818/16 ).

Щодо вимоги позивача про застосування реституції шляхом повернення йому транспортних засобів, колегія суддів також вважає, що така вимога не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Стаття 216 Цивільного кодексу України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним .

Інші твердження апелянта, які викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки вони не доведені належними та допустимими доказами та спростовуються матеріалами даної справи.

Згідно ст. 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, належними та допустимими доказами (ст. 34 ГПК України).

Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що апелянтом/позивачем всупереч положенням ст.33 ГПК України, не доведено належними та допустимими доказами наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи все вищенаведене в сукупності, дослідивши всі обставини, що мають значення для вирішення спору по суті в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, апеляційну скаргу апелянта/позивача залишити без задоволення, рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.02.2017 р. у справі № 907/514/16 - без змін.

Судовий збір за перегляд судового рішення в апеляційному порядку покласти на апелянта/позивача.

Керуючись ст. ст. 4-3, 22, 32-34, 35, 43, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.02.2017 року у справі № 907/514/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

2. Витрати зі сплати судового збору за перегляд рішення місцевого суду в апеляційному порядку покласти на апелянта/позивача.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

4. Матеріали справи повернути в Господарський суд Закарпатської області.

Головуючий суддя Л.С.Данко

Суддя Н.А.Галушко

Суддя Г.В.Орищин

25.05.2017 р. оголошено вступну і резолютивну часини постанови. Повний текст постанови складено та підписано - 30.05.2017 р.