Рішення

від 29.05.2017 по справі 918/255/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

33013, м. Рівне, вул. Набережна, 26А

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" травня 2017 р. Справа № 918/255/17

Господарський суд Рівненської області в складі головуючого судді Політики Н.А. , при секретарі судового засідання Фаєвській Л.Ю. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду матеріали справи за позовом релігійної громади парафії ОСОБА_1 Миколая-Чудотворця Рівненсько-Волинської єпархії Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 м. Рівне

до Консисторії (єпархіального управління) Рівненсько-Волинської єпархії української автокефальної православної церкви

про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,

за участю представників сторін:

від позивача - ОСОБА_3 довіреність б/н від 31.03.2017 р.;

ОСОБА_4, довіреність б/н від 31.03.2017 р.;

ОСОБА_5, довіреність від 24.04.2017 р.;

ОСОБА_6, довіреність б/н від 07.05.2017 р.;

від відповідача - не з'явився.

В судовому засіданні 29 травня 2017 року, відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

7 квітня 2017 року релігійна громада парафії ОСОБА_1 Миколая-Чудотворця Рівненсько-Волинської єпархії Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 м. Рівне (далі - Громада) звернулася до Господарського суду Рівненської області з позовом до Консисторії (єпархіального управління) Рівненсько-Волинської єпархії Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 (далі - Управління) про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що після відновлення діяльності Громади та реєстрації її статуту, починаючи з 1996 року позивач звертався до Рівненської обласної державної адміністрації та Рівненської міської ради із заявами про повернення йому у власність будинку № 12 по вулиці Словацького у місті Рівному як правонаступнику Парафії Православної, що була власником цієї нерухомості до її націоналізації. Водночас рішенням Рівненської міської ради від 10 грудня 2001 року № 567 вищезазначений будинок було передано у власність відповідача, де у 2004 році при Управлінні було відкрито капличку. Оскільки Громада добросовісно заволоділа наведеною нерухомістю та продовжує відкрито і безперервно володіти та користуватись нею більше 12 років, позивач, посилаючись на статтю 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), просив суд визнати за ним право власності на частину будинку по вулиці Словацького, 12 у місті Рівному, а саме: №№1-5 (архів парафії), №№ 1-6 та 1-7 (Храм ОСОБА_1 Чудотворця), І та ІІ (вхід у підвал та підвал), та право спільної часткової власності для спільного користування на приміщення №№ 1-8 (коридор), 1-9 та 1-10 (туалет), 1-11 (кухня).

Ухвалою суду від 10 квітня 2017 року позовну заяву Громади прийнято до розгляду та порушено провадження у справі № 918/255/17, розгляд якої призначено 24 квітня 2017 року.

Ухвалою суду від 24 квітня 2017 року розгляд справи відкладено на 15 травня 2017 року.

Ухвалою від 15 травня 2017 року розгляд справи відкладено на 29 травня 2017 року.

У судовому засіданні 29 травня 2017 року представники позивача подали заяву про уточнення позовних вимог від 29 травня 2017 року (а.с. 92), згідно якої Громада просила суд визнати за нею право власності на частину будинку по вулиці Словацького, 12 у місті Рівному, а саме: № 6 (кабінет) площею 14,5 м 2 ; № 7 (зал) та № 8 (зал) загальною площею 64,9 м 2 ; № 1 (вхід у підвал) площею 7 м 2 ; № 2 (підвал) площею 10 м 2 та право спільного користування на приміщення № 3 (коридор) площею 14 м 2 ; № 9 (умивальн.) площею 1,6 м 2 ; № 10 (туалет) площею 1,1 м 2 ; № 11 (склад) площею 5,9 м 2 . Вказана заява прийнята судом до розгляду.

Також представники позивача у даному судовому засіданні підтримали вимоги, викладені у позовній заяві, з урахуванням вищенаведеної заяви про уточнення позовних вимог, та наполягали на їх задоволенні.

Відповідач про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, проте явку свого повноважного представника у призначені судові засідання не забезпечив, витребуваних судом документів не надав.

Відповідно до статті 64 ГПК України ухвала про порушення провадження у справі надсилається сторонам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

За змістом цієї норми, зокрема, у разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Аналогічна правова позиція викладена у пункті 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції".

Ухвали суду про порушення провадження у справі від 10 квітня 2017 року та про відкладення розгляду справи від 24 квітня 2017 і від 15 травня 2017 року були надіслані відповідачу за адресами, вказаними у позовній заяві та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, а саме: 33023, місто Рівне, вулиця Остафова, 21/1 та 33028, місто Рівне, вулиця Словацького, 12. Проте вказані поштові відправлення були повернуті підприємством поштового зв'язку на адресу суду без вручення з посиланням на закінчення терміну їх зберігання та відсутність відповідача за наведеними адресами (а.с. 45-47, 57-59, 79-84).

Отже, за змістом вищезазначеної норми Управління завчасно та належним чином було повідомлене про місце, дату та час судового засідання. Крім того, останньому надавалося достатньо часу для подання відзиву на позовну заяву, письмових пояснень та документів.

За таких обставин суд не вбачає підстав для чергового відкладення розгляду справи та відповідно до статті 75 ГПК України здійснює її розгляд за наявними матеріалами без участі відповідача.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність наявних у матеріалах справи копій документів поданим позивачем оригіналам цих документів, заслухавши пояснення представників Громади, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -

ВСТАНОВИВ:

В обгрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що після відновлення діяльності Громади та реєстрації її статуту, починаючи з 1996 року позивач звертався до Рівненської обласної державної адміністрації та Рівненської міської ради із заявами про повернення йому у власність будинку № 12 по вулиці Словацького у місті Рівному як правонаступнику Парафії Православної, що була власником цієї нерухомості до її націоналізації, та діяла до 1939 року в структурі Волинської єпархії АПЦ (УАПЦ) у Польщі.

Зі змісту наявних у матеріалах справи копій довідок Державного архіву Рівненської області від 5 квітня 1996 року № 80 та від 24 березня 1999 року № 137 (а.с. 13-14) вбачається, що згідно книг реєстрації нерухомості по місту Рівному за 1935-1939 роки кам'яний одноповерховий будинок з 4 кімнат і 2 кухонь, а також земельна ділянка загальною площею 1400 м 2 , розташовані у місті Рівному по вулиці Словацького, 12, належали Парафії Православній.

У 1927 році прийнято Адміністративний кодекс Української РСР, відповідно до статті 366 якого все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю.

24 серпня 1991 року було прийнято Постанову Верховної ОСОБА_7 Української РСР "Про проголошення незалежності" (Акт проголошення незалежності), яким було проголошено незалежність України та створено самостійну українську державу - УКРАЇНА. Україна перестала бути федеративним утворенням у складі СРСР.

12 вересня 1991 року ухвалено Закон України "Про правонаступництво", відповідно до якого Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною ОСОБА_7 Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України.

Виходячи з цього, право державної власності на культові споруди, що є предметом даного судового спору, виникло у держави у 1927 році (згідно приписів статті 336 Адміністративного кодексу Української РСР).

Постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 року № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю) " затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). У вказаному переліку не зазначено споруд, будівель тощо культового призначення.

Також у вказаній постанові зазначено, що державне майно України, крім майна, яке належить до комунальної власності, є загальнодержавною (республіканською) власністю.

6 червня 1991 року введено в дію Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон).

Відповідно до статті 18 Закону релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.

Отже, до введення в дію Закону (діє по сьогоднішній день), все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно із статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визнано нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не породило правових наслідків.

Тому, держава в особі органів, визначених в статті 17 Закону, була належним власником культових будівель і майна.

Аналогічна правова позиція викладена у пункті 9.8 Роз'яснення Вищого Арбітражного Суду України № 02-5/109 від 29 лютого 1996 року "Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

З матеріалів справи вбачається, що неодноразові звернення релігійної громади УАПЦ та прохання про розгляд та вирішення питання щодо передачі у власність парафії Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 культового приміщення у місті Рівному по вулиця Словацького, 12 (а.с. 10-12) задоволені Рівненською міською радою не були.

Листами від 9 вересня 1999 року № 283 та від 24 січня 2000 року № 12 єпископ Львівський, Керуючий Рівненсько-Волинською Єпархією Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 звернувся до Рівненської міської ради з проханням передати для Управління будинок № 12 по вулиці Словацького у місті Рівному, який згідно архівних довідок належав 1935-39 роках общині Рівненської Православної Соборної ОСОБА_2 у безоплатну оренду (а.с. 23-24).

Судом встановлено, що рішенням Рівненської міської ради від 10 грудня 2001 року № 567 (а.с. 25) Рівненсько-Волинському єпархіальному управлінню Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 було передано у власність будинок загальною площею 158,2 м 2 , який знаходиться у місті Рівному по вулиці Словацького, 12.

У той же час розпорядженням міського голови міста Рівного від 5 квітня 2002 року № 795-Р "Про оформлення права власності на будівлю по вул. Словацького, 12 в м. Рівне" було вирішено оформити право колективної власності на будівлю загальною площею 158, 2 м 2 за Українською Автокефальною Православною ОСОБА_2 (Рівненсько-Волинська єпархія), а комунальному підприємству "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації" було доручено провести реєстрацію цього права та видати свідоцтво про право власності (а.с. 26).

На підставі вищенаведеного розпорядження 8 квітня 2002 року Українській Автокефальній Православній ОСОБА_2 (Рівненсько-Волинська єпархія) було видано відповідне свідоцтво про право власності на вищенаведену нерухомість, записане в реєстрову книгу № 8 за реєстровим номером 119-906 (а.с. 27).

Розпорядженням голови Рівненської обласної державної адміністрації від 14 вересня 2004 року № 473 було зареєстровано статут Громади та у подальшому видано останній відповідне свідоцтво від 27 вересня 2004 року № 1423 (а.с. 41). Згідно наведених документів діяльність позивача поширюється на місто Рівне.

Разом з тим судом встановлено, що постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2008 року у справі № 2-а-3151/08 за позовом Управління до виконавчого комітету Рівненської міської ради про визнання недійсним розпорядження вимоги позивача у даній справі задоволено. Визнано недійсним розпорядження міського голови міста Рівного від 5 квітня 2002 року № 795-Р про оформлення права колективної власності на будівлю загальною площею 158, 2 м 2 по вулиці Словацького, 12 у місті Рівному за Українською Автокефальною Православною ОСОБА_2 (Рівненсько-Волинська єпархія) та видане РМБТІ свідоцтво про право власності від 8 квітня 2002 року на наведену будівлю.

Вказане судове рішення на момент розгляду даного спору не було у встановленому законом порядку скасовано та набрало законної сили.

У той же час рішенням Господарського суду Рівненської області від 9 липня 2010 року у справі № 2/55 у задоволенні позову Громади до Рівненської міської ради про визнання недійсним рішення цього органу місцевого самоврядування від 10 грудня 2001 року № 567 про передачу у власність Рівненсько-Волинському єпархіальному управлінню Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 будинку загальною площею 158,2 м 2 , який знаходиться у місті Рівному по вулиці Словацького, 12, було відмовлено. Зазначене рішення на час вирішення цього спору також набрало законної сили.

Відтак, враховуючи вищенаведені обставини, власником спірного нерухомого майна з 2001 року було Управління.

Більше того, розпорядженням міського голови міста Рівного від 11 липня 2011 року № 659-р "Про оформлення права власності на будівлю" було вирішено оформити право приватної власності на будівлю загальною площею 159, 9 м 2 по вулиці Словацького, 12 у місті Рівному за Управлінням (а.с. 28).

На підставі вищенаведеного розпорядження відповідачем 13 липня 2011 року було у встановленому законом порядку оформлено та зареєстровано право власності на вищезазначену нерухомість, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру прав на нерухоме майно (а.с. 29, 60-62).

Як було вказано вище, в обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що він добросовісно заволодів наведеною нерухомістю та продовжує відкрито і безперервно володіти та користуватись нею більше 12 років.

Так, з матеріалів справи вбачається, що згідно протоколу засідання розширеної ОСОБА_7 Рівненсько-Волинської єпархії Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 від 22 липня 2004 року було вирішено відкрити капличку при Управління за адресою: місто Рівне, вулиця Словацького, 12 (а.с. 30).

Судом також встановлено, що листом від 11 серпня 2004 року Архієпископ Львівський, Керуючий Рівненсько-Волинською Єпархією Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 надав Громаді згоду на обладнання у вказаному приміщенні каплиці (а.с. 31).

Відтак, з матеріалів справи вбачається, що позивачем добросовісно зайнято спірне приміщення з 2004 року, що підтверджується, зокрема, вищенаведеними документами.

Судом встановлено, що спірна будівля не була передана Громаді на підставі цивільно-правового правочину (договору купівлі-продажу, дарування, міни, оренди тощо), у зв'язку з чим володіння позивачем спірним нерухомим майном, з урахуванням постанови Рівненського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2008 року у справі № 2-а-3151/08, є безтитульним, тобто, таким, що не спирається на які-небудь правові підстави набувальної давності (титули), внаслідок чого до спірних відносин можливе застосування статті 344 ЦК України.

З огляду на обставини, за яких Громада заволоділа майном, вбачається, що таке заволодіння є добросовісним.

Водночас у матеріалах справи відсутні докази того, що Храм ОСОБА_1 Миколая-Чудотворця у місті Рівному по вулиці Словацького, 12 був зайнятий позивачем всупереч волі попередніх власників.

Таким чином, вищенаведене приміщення з 2004 року по теперішній час перебуває у фактичному відкритому та безперервному володінні Громади.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 344 ЦК України встановлено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Згідно з положеннями статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Зі змісту імперативних законодавчих приписів вбачається, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України.

При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:

- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;

- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України).

Аналогічна правова позиція наведена у пункті 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав".

Оскільки ЦК України набрав чинності з 1 січня 2004 року, то набувальна давність може застосовуватися для набуття права власності на майно, володіння яким почалося не раніше 1 січня 2001 року. Тобто набувальна давність щодо об'єктів нерухомості могла застосовуватися лише після 1 січня 2001 року.

Така правова позиція міститься і в ухвалі Верховного Суду від 20 лютого 2008 року у справі № 6-27245св07 за позовом Б. до П., треті особи: Б., К., Комунальне підприємство з утримання житлового господарства Шевченківського району м. Києва, про визнання права власності на 1/2 частину жилого будинку, встановлення земельного сервітуту.

В підтвердження факту відкритого та безперервного володіння майном у вказаний період позивачем було представлено суду, зокрема, вищенаведений лист Архієпископа Львівського, Керуючого Рівненсько-Волинською Єпархією Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 від 11 серпня 2004 року, додаткову угоду від 5 листопада 2013 року № 1 до договору про постачання електричної енергії від 28 березня 2008 року № 270016608 про постачання електричної енергії до спірного приміщення, споживачем послуг за яким є позивач.

За таких обставин, за висновками суду, наданими позивачем документами підтверджується відкритість та безперервність володіння Громадою у період з 2004 року по теперішній час, зокрема, частиною будинку № 12 по вулиці Словацького у місті Рівному, а саме: № 6 (кабінет) площею 14,5 м 2 ; № 7 (зал) та № 8 (зал) загальною площею 64,9 м 2 ; № 1 (вхід у підвал) площею 7 м 2 ; № 2 (підвал) площею 10 м 2 .

При цьому, суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів які б свідчили про наявність інших осіб ніж позивач, які претендують на це майно. В тому числі, в матеріалах справи відсутні докази із яких би вбачалося, що відповідачем у період, протягом якого Громада володіє спірним нерухомим майном, здійснювалися заходи щодо витребування спірного майна від позивача.

Можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК України, а також частини 4 статті 344 ЦК, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.

Відповідачами за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади (пункт 13 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" від 7 лютого 2015 року № 5).

За змістом пункту 9 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

За таких обставин, враховуючи встановлення судом усіх обставин, які є необхідними для визнання права власності на майно за набувальною давністю, з огляду на висновки суду про можливість застосування до спірних правовідносин статті 344 ЦК України, суд дійшов висновку про задоволення позову про визнання за набувальною давністю за Громадою права власності на частину будинку № 12 по вулиці Словацького у місті Рівному, а саме: № 6 (кабінет) площею 14,5 м 2 ; № 7 (зал) та № 8 (зал) загальною площею 64,9 м 2 ; № 1 (вхід у підвал) площею 7 м 2 ; № 2 (підвал) площею 10 м 2 .

З огляду на викладене, а також зважаючи на те, що приміщення № 3 (коридор) площею 14 м 2 ; № 9 (умивальн.) площею 1,6 м 2 ; № 10 (туалет) площею 1,1 м 2 ; № 11 (склад) площею 5,9 м 2 є допоміжними (обслуговуючими), суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача про визнання за останнім права користування даним майном.

Згідно статті 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно статті 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно статті 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Зважаючи на все вищевикладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог Громади, у зв'язку з чим даний позов підлягає задоволенню.

Судові витрати згідно статті 49 ГПК України покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 1, 12, 22, 32-34, 43, 49, 75, 81-1, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Визнати за Релігійною громадою парафії ОСОБА_1 Миколая-Чудотворця Рівненсько-Волинської Єпархії Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 м. Рівне вул. Словацького, 12 (33028, місто Рівне, вулиця Словацького, будинок 12, ідентифікаційний код: 35307906) право власності на частину будинку № 12 по вулиці Словацького у місті Рівному, а саме: № 6 (кабінет) площею 14,5 м 2 ; № 7 (зал) та № 8 (зал) загальною площею 64,9 м 2 ; № 1 (вхід у підвал) площею 7 м 2 ; № 2 (підвал) площею 10 м 2 , а також право користування частиною цього будинку, а саме: № 3 (коридор) площею 14 м 2 ; № 9 (умивальн.) площею 1,6 м 2 ; № 10 (туалет) площею 1,1 м 2 ; № 11 (склад) площею 5,9 м 2 .

Стягнути з Консисторії (ОСОБА_7 управління) Рівненсько-Волинської Єпархії Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 (33028, місто Рівне, вулиця Словацького, будинок 12, ідентифікаційний код: 23303677) на користь Релігійної громади парафії ОСОБА_1 Миколая-Чудотворця Рівненсько-Волинської Єпархії Української Автокефальної Православної ОСОБА_2 м. Рівне вул. Словацького, 12 (33028, місто Рівне, вулиця Словацького, будинок 12, ідентифікаційний код: 35307906) 7 653 (сім тисяч шістсот п'ятдесят три) грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано 01.06.2017 р.

Суддя Політика Н.А.

Віддруковано 3 примірники:

1 - до справи;

2 - позивачу рекомендованим (33027, м. Рівне, вул. Орлова, 48/88);

3 - відповідачу рекомендованим (33028, м. Рівне, вул. Остафова, 21/1).