Постанова

від 18.07.2017 по справі 913/312/17

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

донецький апеляційний господарський суд

Постанова

Іменем України

18.07.2017 справа №913/312/17

Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: суддівОСОБА_1 ОСОБА_2, ОСОБА_3 за участю представників сторін: від позивача: від відповідача ОСОБА_4В - за довіреністю №34 від 11.01.17р.; ОСОБА_5 - за довіреністю №63 від 03.07.17р.; ОСОБА_6 - за довіреністю №3117 від 14.12.16р.; розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Луганськгаз» , м. Сєвєродонецьк Луганської області на рішення господарського судуЛуганської області від 30.05.2017р. (повний текст підписано 06.06.2017р.) у справі№ 913/312/17 (суддя Масловський С.В. ) за позовомПублічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Луганськгаз» , м. Сєвєродонецьк Луганської області до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_7, м. Сєвєродонецьк Луганської області провизнання договору оренди обладнання №142/01-27-14 від 07.04.2014 недійсним В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду Луганської області від 30.05.2017р. у справі №913/312/17 у задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Луганськгаз» , м. Сєвєродонецьк Луганської області до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_7, м. Сєвєродонецьк Луганської області про визнання договору оренди обладнання №142/01-27-14 від 07.04.2014 недійсним - відмовлено у повному обсязі.

Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Луганськгаз» , м. Сєвєродонецьк Луганської області подана апеляційна скарга, відповідно до якої останнє просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Зокрема, скаржник вважає, що суд першої інстанції прийняв рішення з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки при прийнятті рішення не дослідив питання щодо наявності права власності у відповідача на орендоване майно та обставини правомірності володіння таким майном.

Представники позивача підтримали доводи, викладені в апеляційній скарзі, просили рішення суду скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду - без змін, про що також зазначив у відзиві на апеляційну скаргу.

Одночасно, у судовому засіданні представниками позивача надано клопотання про витребування додаткових доказів на підтвердження права власності відповідача на орендоване майно та, у зв'язку з цим, заявлено клопотання про відкладення розгляду справи.

Розглянувши подані клопотання, колегія суддів дійшла висновку про відмову у їх задоволенні з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 38 Господарського процесуального кодексу України сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів. У клопотанні повинно бути зазначено: який доказ витребовується; обставини, що перешкоджають його наданню; підстави, з яких випливає, що цей доказ має підприємство чи організація; обставини, які може підтвердити цей доказ. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує необхідні докази.

Пунктом 2.1. постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 26.12.2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" зазначено, що згідно з частиною другою статті 4- 3 ГПК та статтею 33 ГПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Якщо подані сторонами та іншими учасниками судового процесу докази є недостатніми, господарський суд може за їх клопотанням чи за власною ініціативою витребувати в порядку підготовки справи до розгляду необхідні для цього письмові і речові докази, інші матеріали (пункти 3, 4, 6, 8 і 11 статті 65 ГПК), притому не лише від учасників судового процесу, а й від інших підприємств, установ, організацій, державних органів. У разі неможливості самостійно подати необхідні для розгляду справи докази сторона, прокурор, третя особа вправі звернутися до господарського суду, в тому числі й апеляційної інстанції, з клопотанням про витребування доказів; при цьому обґрунтування такої неможливості покладається на особу, що заявляє відповідне клопотання. Звертаючись з клопотанням про витребування доказів до суду апеляційної інстанції, заявник, з огляду на вимоги частини першої статті 101 ГПК, повинен також обґрунтувати неможливість подання цих доказів до місцевого господарського суду. Така неможливість може бути зумовлена, зокрема, тим, що: сторона (сторони) заявляла в місцевому господарському суді клопотання про витребування в інших осіб відсутніх у неї (них) доказів, але зазначеним судом таке клопотання не задоволено; на час прийняття рішення місцевим господарським судом заявникові не було і не могло бути відомо про існування відповідних доказів; докази з'явилися після розгляду справи судом першої інстанції.

Наразі, запитувані позивачем докази стосовно наявності у відповідача права власності на майно, передане за спірним договором, не стосуються предмету доказування у даній справі, оскільки, у даному випадку, суд не повинен встановлювати факт наявності/відсутності права власності на спірне майно у зв'язку з тим, що предметом спору у даній справі є визнання недійсним договору.

Крім того, колегія суддів, аналізуючи в тому числі наведені норми чинного процесуального законодавства, зазначає, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, отже, обов'язок доказування своїх вимог і заперечень покладається на сторони. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розглядові у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Такі дії суду при підготовці справи до розгляду, зокрема, як витребування від сторін документів, відомостей, висновків, мають місце лише у випадку об'єктивної необхідності дослідження їх судом для вирішення спору.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання позивача про витребування додаткових документів. Клопотання позивача про відкладення розгляду справи також відхиляється у зв'язку з необгрунтованістю.

Крім того, аналогічні клопотання вже заявлялись позивачем під час розгляду справи у суді першої інстанції та були розглянуті під час прийняття рішення, з підставами у відмові яких погоджується суд апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII Господарського процесуального кодексу України. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і переглядає законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Перевіркою матеріалів справи встановлено наступне.

Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Луганськгаз» , м.Сєвєродонецьк Луганської області звернулось до господарського суду Луганської області з позовом до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_7, м. Сєвєродонецьк Луганської області про визнання договору оренди обладнання №142/01-27-14 від 07.04.2014 недійсним.

Позовні вимоги до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_7, м.Сєвєродонецьк Луганської області обґрунтовані тим, що укладений між сторонами договір оренди обладнання №142/01-27-14 від 07.04.2014 не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки при укладенні оспорюваного правочину відповідач ввів в оману позивача щодо наявності у Фізичної особи - підприємця ОСОБА_7 права власності на прилади обліку газу, які є предметом договору оренди.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем обставин, які на його думку, є підставою для визнання недійсним договору оренди.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши доводи заявника апеляційної скарги, повноту встановлених судом обставин справи та їх юридичну оцінку, оцінюючи правильність застосування місцевим господарським судом норм чинного законодавства, судова колегія дійшла висновку, що рішення господарського суду є законним та обгрунтованим з наступних підстав.

Так, 07.04.2014 між Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Луганськгаз» та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_7 укладено договір оренди обладнання №142/01-27-14 від 07.04.2014, відповідно до умов якого сторони погодили, що за цим договором орендодавець зобов'язується передати орендарю, а орендар зобов'язується прийняти в тимчасове користування обладнання згідно додатку №1 та зобов'язується сплачувати орендодавцю орендну плату (п.1.1.).

Умовами договору сторони погодили, що перелік обладнання, що орендується, визначається у Додатку № 1 до цього договору та може бути змінений за згодою сторін (п.1.2.); майно, що орендується, повинно бути передано орендодавцем та прийняте орендарем протягом 10 (десяти) календарних днів з моменту підписання цього договору (п.3.1.); передача майна в оренду здійснюється відповідними спеціально уповноваженими на те фахівцями сторін за актом приймання-передачі (п.3.2.); термін оренди складає 5 (п'ять) календарних років з дати прийняття майна, що орендується, за актом приймання передачі (п.4.3.); у випадку порушення своїх зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність, визначену цим договором та чинним в Україні законодавством. Порушення зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушення визначених змістом зобов'язань (п.9.1.).

Предметом договору оренди було обладнання, яке визначене в додатку №1 до договору, а саме-вузли обліку газу: комплекси вимірювальні роторні, лічильники газу, коректори об'єму газу та комплектуючи до них.

Відповідно ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Статтею 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Визначальною ознакою договору є мета його укладення.

За змістом ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Договір може містити будь-які умови, узгоджені сторонами на власний розсуд. Наявність таких умов не є підставою для визнання укладеного договору недійсним, якщо вони не суперечать нормам ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Зокрема, відповідно до ч.ч. 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Одночасно, у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України, господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. (п. 3.10 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними ).

Пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 Цивільного кодексу України.

Виходячи з чого, з наведених норм вбачається, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання), вчиненого під дією обману необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію, а також наявність умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину.

Дослідивши та проаналізувавши умови спірного договору, колегією суддів встановлено, що при укладенні договору сторонами дотримано всі вимоги щодо свободи волевиявлення, форми, наявності істотних умов, що передбачені вимогам цивільного та господарського законодавства.

Одночасно, доказів наявності в діях відповідача умисного введення в оману позивача при укладенні спірного договору, позивачем не надано, а отже оспорюваний договір повністю відповідає нормам цивільного законодавства, якими врегульовано порядок укладення та виконання договорів.

Доводи позивача про відсутність правоустановлюючих документів на об'єкти оренди, не приймаються судом до уваги, оскільки як вбачається з додатку № 1 до договору оренди обладнання №142/01-27-14 від 07.04.2014р., орендоване майно (обладнання) є рухомим, а в силу приписів чинного законодаства, права на рухомі речі не підлягають державній реєстрації.

При цьому, відповідно до ч. 2 статті 328 Цивільного кодексу України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Наразі, позивачем не доведено, що відповідачем неправомірно набуто право власності на обладнання, яке є предметом спірного договору оренди, як і не доведено незаконність набуття права власності на вказане майно, встановленого у судовому порядку.

В силу положень ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Також, судом першої інстанції при вирішенні спору враховано обставини, встановлені постановою Донецького апеляційного господарського суду від 31.01.2017р. у справі №913/1043/16, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 05.04.2017р.

Зокрема, постановою Донецького апеляційного господарського суду встановлено, що договір оренди обладнання №142/01-27-14 від 07.04.2014р. припинив свою дію 16.08.2016р., з огляду на направлення відповідачем на адресу позивача листа №03-16 від 16.08.2016р. про відмову від договору оренди, його розірвання та повернення майна.

Матеріалами справи підтверджується часткове повернення Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Луганськгаз» орендованого майна Фізичній особі - підприємцю ОСОБА_7, про що свідчить акт приймання- передачі майна (повернення) від 16.12.2016р. (а.с. 99).

Судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій в межах справи №913/1043/16 встановлено, що оспорюваний правочин виконувався сторонами, позивач фактично користувався переданим в оренду майном у період дії цього Договору та не заперечував факт його вчинення, а отже укладання спірного Договору жодним чином не порушує права та інтереси позивача.

Одночасно, розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. (п. 2.6. Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними ).

В свою чергу, посилання відповідача на відсутність предмету спору з огляду на правову позицію Верховного суду України, викладену у постанові від 23.12.2015р у справі №3-1143гс15 є помилковим, оскільки, як зазначено вище орендоване обладнання не повернуто позивачем у повному обсязі. В свою чергу, у справі № 3-1143гс15 мова йшла про повне припинення зобов'язань сторін з огляду на повернення орендованого майна. Тобто, обставини у справі № 3-1143гс15 та у даній не є тотожними.

Також, не приймаються судом до уваги надані відповідачем під час апеляційного розгляду письмові пояснення з огляду на приписи ст.101 Господарського процесуального кодексу України, оскільки відповідачем не доведено об'єктивних причин неможливості подання таких пояснень до суду першої інстанції. Крім того, зазначені письмові пояснення не мають відношення до суті спору.

За таких обставин, матеріали справи свідчать, що місцевим господарським судом в порядку ст.43 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи в їх сукупності і вірно застосовано норми процесуального та матеріального права.

Інші доводи, наведені в апеляційній скарзі, не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та спростовані вищевикладеними висновками судової колегії.

Виходячи з наведеного, колегія суддів Донецького апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду Луганської області від 30.05.2017р. у справі №913/312/17 ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, що відповідає приписам ст.43 Господарського процесуального кодексу України, тому залишає зазначене рішення без змін, а апеляційну скаргу за наведеними в ній мотивами - без задоволення.

Відповідно до ст.49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору по апеляційній скарзі покладаються на заявника скарги по справі.

Керуючись ст. ст. 33, 43, 49, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Донецький апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Луганськгаз» , м. Сєвєродонецьк Луганської області - залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Луганської області від 30 травня 2017 р. у справі № 913/312/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Вищого господарського суду України у касаційному порядку через апеляційний господарський суд протягом двадцяти днів.

Головуючий Марченко О.А.

Судді: Татенко В.М.

ОСОБА_3