Постанова

від 17.08.2017 по справі 910/1177/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" серпня 2017 р. Справа№ 910/1177/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Алданової С.О.

Зеленіна В.О.

секретар: Іванов О.О.

за участю представників

позивача: Бойко А.Д.;

відповідача: не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-

УКРАЇНА"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 09.03.2017

у справі №910/1177/17 (суддя Лиськов М.О.)

за позовом СЕЛЯНСЬКОГО (ФЕРМЕРСЬКОГО) ГОСПОДАРСТВА

"БАСЮКИ"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-

УКРАЇНА"

про визнання недійсним договору та стягнення 72 000,00 грн.

ВСТАНОВИВ:

СЕЛЯНСЬКЕ (ФЕРМЕРСЬКЕ) ГОСПОДАРСТВО "БАСЮКИ" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-УКРАЇНА" (далі - відповідач) про визнання недійсним договору фінансового лізингу №00196 від 29.06.2016 та стягнення 72 000,00 грн., коштів, перерахованих позивачем на користь відповідача за вказаним договором.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між сторонами договір не відповідає вимогам чинного законодавства, а його умови є несправедливими, оскільки всупереч принципу добросовісності встановлений істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін договору на шкоду позивачу, як споживачу.

Відповідач проти позову заперечував, зазначаючи про необґрунтованість та непідтвердженість вимог позивача належними доказами. Зокрема, відповідач наголошував на тому, що укладений між сторонами договір не розірваний, а повернення сплачених коштів відбувається відповідно до положень п.12.1 ст. 12 договору фінансового лізингу №00196 від 29.06.2016 та у строки, визначені у п.12.8 цього договору.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.03.2017 у справі №910/1177/17 позов задоволено. Визнано недійсним договір фінансового лізингу №00196 від 29.06.2016, укладений між позивачем та відповідачем. Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача грошові кошти в сумі 72 000,00 грн. та суму сплаченого судового збору в розмірі 3 200,00 грн.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2017 у справі №910/1177/17 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. Зокрема, відповідач звертав увагу суду апеляційної інстанції на наступне:

- судом безпідставно застосовано до спірних правовідносин Закон України Про захист прав споживачів , оскільки позивач, як юридична особа, не є споживачем у розумінні названого Закону;

- ані у позові, ані у судовому рішенні не зазначено, в якій саме кількості у даному випадку було визначено нерівні права та обов'язки, а також вказана нерівність мала бути істотною;

- у рішенні не вказано, яким чином умови укладеного між сторонами договору фінансового лізингу порушують принцип добросовісності у розумінні ст. ст. 3, 509 Цивільного кодексу України;

- суд вказав про необхідність відповідачу отримання ліцензії на здійснення фінансових послуг щодо залучення активів від фізичних осіб. Однак в даному випадку мають місце правовідносини безпосередньо між юридичними особами;

- основним видом діяльності відповідача є надання послуг фінансового лізингу без набуття спеціального статусу фінансової установи, що відповідає вимогам ст. 5 Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг ;

- договір між сторонами було укладено з дотриманням вимог законодавства, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 17.05.2017 апеляційну скаргу було передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у наступному складі: головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Алданова С.О., Мартюк А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.05.2017 (головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Алданова С.О., Мартюк А.І.) апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 22.06.2017.

В судовому засіданні 22.06.2017 представник відповідача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2017 у справі №910/1177/17 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В судовому засіданні 22.06.2017 представник позивача заперечував проти апеляційної скарги, просив суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - без змін як таке, що було ухвалено з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні 22.06.2017, на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено перерву до 11.07.2017.

Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 10.07.2017, у зв'язку з перебуванням судді Мартюк А.І. у відпустці з 03.07.2017, для розгляду справи №910/1177/17 було визначено наступний склад колегії суддів Київського апеляційного господарського суду: головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Алданова С.О., Зеленін В.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 10.07.2017 апеляційну скаргу було прийнято до провадження колегії суддів у складі головуючого судді Зубець Л.П., суддів: Алданової С.О., Зеленіна В.О. та призначено справу до розгляду в судовому засіданні на 11.07.2017.

В судовому засіданні 11.07.2017 представники сторін підтримали раніше надані пояснення по суті спору.

В судовому засіданні 11.07.2017, на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено перерву до 17.08.2017.

В судовому засіданні 17.08.2017 представник позивача підтримав раніше надані пояснення, просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення.

Представник відповідача в судове засідання 17.08.2017 не з'явився, про поважність причин нез'явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Оскільки явка представників сторін у судові засідання не була визнана судом обов'язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представників сторін про місце, дату і час судового розгляду, колегія суддів визнала за можливе розглядати справу у відсутності представника відповідача за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні 17.08.2017 було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, надані у попередніх судових засіданнях, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

29.06.2016 між позивачем, як лізингоодержувачем, та відповідачем, як лізингодавцем, було укладено договір фінансового лізингу №00196 (далі - Договір) (том справи - 1, аркуші справи - 13-18).

У вступній частині Договору наведено визначення термінів, які у ньому застосовуються. Так, відповідно до наведеного визначення платежем за оформлення договору є першочерговий одноразовий платіж, розмір якого погоджений між сторонами, та який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на розрахунковий рахунок лізингодавця за організаційні заходи пов'язані з підготовкою, перевіркою, розглядом документів та укладенням договору, а також за здійснення необхідних дій лізингодавця, які пов'язані з передачею предмету лізингу лізингоодержувачу, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір платежу за оформлення договору становить 10% від погодженої вартості предмету лізингу.

За умовами Договору (п.п.1.1, 1.2) лізингодавець зобов'язується придбати у продавця визначений лізингоодержувачем у Додатку №1 до договору предмет лізингу за вартістю предмету лізингу, яка визначається продавцем, та передати даний предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на умовах, визначених Договором, а лізингоодержувач повинен сплачувати відповідні платежі, які передбачені договором. Лізингоодержувач користується предметом лізингу на умовах договору та згідно з положеннями чинного законодавства України. Предметом фінансового лізингу є транспортний засіб, зазначений в даній статті та у Додатку №1 до договору, а саме комбайн зернозбиральний John Deere 1188 Н4.

Авансовий платіж складає частину від погодженої вартості предмета лізингу, а також у випадках, передбачених договором частину від вартості предмету лізингу, зазначеного у даному договорі та у Додатку №1 до даного договору в розмірі 50% на момент укладання даного договору (п.9.1 Договору)

Укладаючи даний договір сторони погоджуються та визначають, а лізингоодержувач підтверджує, що для проведення розрахунку та подальшої оплати першого платежу, погоджена вартість предмету лізингу на момент укладення даного договору становить 720 000 грн. (п.8.1 Договору).

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що на виконання умов Договору позивач сплатив відповідачу платіж за складання Договору у сумі 72 000,00 грн., що складає 10% від ціни транспортного засобу (об'єкту лізингу).

Однак відповідач не передав позивачу транспортний засіб, у зв'язку з чим позивач направив відповідачу лист від 31.10.2016 (том справи - 1, аркуш справи - 20), в якому просив повернути сплачені за Договором 72 000,00 грн.

Проте, відповідач в листі №517 від 29.11.2016 (том справи - 1, аркуш справи - 21) повідомив позивача про те, що лист останнього від 31.10.2016 не містить чіткого волевиявлення щодо розірвання Договору. Окрім того, повернення сплачених коштів відбувається відповідно до положень п.12.1 ст. 12 Договору фінансового лізингу та у строки, визначені у п.12.8 Договору, однак сплачений платіж за оформлення договору поверненню не підлягає.

Зважаючи на відмову відповідача в добровільному порядку повернути сплачені позивачем грошові кошти, останній звернувся за захистом своїх прав до суду.

Позивач вважає, що укладений між сторонами Договір є недійним, оскільки він не відповідає вимогам законодавства України, зокрема, Цивільному кодексу України та Закону України "Про фінансовий лізинг". На думку позивача, умови Договору є несправедливими, оскільки всупереч принципу добросовісності у Договорі встановлений істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін, направлений на забезпечення захисту інтересів лише лізингодавця (відповідача). Також позивач зазначав про те, що у відповідача не було ліцензії для фінансових послуг, що є грубим порушенням закону і свідчить про нікчемність укладеного з позивачем договору.

З урахуванням наведеного, позивач просив суд визнати укладений між сторонами Договір фінансового лізингу №00196 від 29.06.2016 недійсним та стягнути з відповідача 72 000,00 грн. коштів, перерахованих на користь відповідача.

Місцевий господарський суд позов задовольнив повністю, визнавши вимоги позивача нормативно обґрунтованими та документально підтвердженими. Зокрема, суд у своєму рішенні зазначив наступне:

- в Договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом, звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені у Законі України "Про фінансовий лізинг", положеннях Цивільного кодексу України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства;

- судом не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії) та суперечить вимогам чинного законодавства;

- оскільки укладений Договір між сторонами є недійсним, то сума грошових коштів, отриманих відповідачем на виконання зазначеного договору в розмірі 72 000,00 грн., як платіж за оформлення Договору, є такою, що отримана без достатніх правових підстав та підлягає поверненню на користь позивача в порядку ст. 1212 Цивільного кодексу України;

Колегія суддів не погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх передчасними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 806 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. ст. 610, 612 Цивільного кодексу України).

Як уже зазначалося вище, предметом розгляду у даній справі, зокрема, є вимога позивача про визнання недійсним укладеного з відповідачем Договору фінансового лізингу.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

В ч.1, п.2 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені ст. ст. 215, 216 Цивільного кодексу України, ст. ст. 207, 208 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України у разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (аналогічна правова позиція наведена в п.2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. (із змінами та доповненнями) Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними ).

Відповідно до положень ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, в силу припису наведеної статті правомірність правочину презюмується і обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Вимога про визнання недійсним укладеного між сторонами Договору, серед іншого, обґрунтована тим, що спірний правочин не відповідає вимогам законодавства України, зокрема, Цивільному кодексу України та Закону України "Про фінансовий лізинг", а також умови Договору є несправедливими, оскільки всупереч принципу добросовісності у ньому встановлений істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін договору на шкоду позивачу.

З цього приводу колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. ст. 626, 627 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. ст. 628, 629 Цивільного кодексу України).

В ст. 638 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч.3 ст. 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Згідно з нормами ст. ст. 1, 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

Чинне законодавство свідчить про те, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо) (аналогічна правова позиція наведена в п.2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 (із змінами та доповненнями)"Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" ).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (аналогічна правова позиція наведена в постанові Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

За результатами перегляду справи, керуючись приписами чинного на момент укладання Договору цивільного та господарського законодавства України, судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних для даного виду договорів умов, зокрема, щодо: предмету договору (стаття 1); строку лізингу (стаття 2); вартості предмета лізингу та відповідних платежів (статті 8-10); умови переходу права власності на предмет лізингу (викуп предмета лізингу) (стаття 11), тощо. Договір скріплено підписами посадових осіб та печатками сторін, а отже, названий правочин було вчинено.

Відносно посилання позивача на те, що умови укладеного між сторонами Договору порушують принципи добросовісності та справедливості, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди позивачу, лінзингоодержувачу, судом було встановлено наступне.

Відповідно до положень ч.2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

З наведеного випливає, що вказаною нормою Закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу". При цьому не можна дійти висновку, що ця норма містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності (аналогічна правова позиція наведена Вищим господарським судом України у постанові від 24.11.2016 у справі №904/4411/15).

Тобто, у даному випадку посилання позивача на те, що платіж за оформлення договору, сплата якого передбачена умовами спірного правочину, виходять за межі переліку лізингових платежів, передбаченого ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", є такими, що не свідчать про наявність підстав для визнання укладеного між сторонами Договору недійсним.

Доводи позивача про відсутність на момент укладання Договору у відповідача, як лізингодавця, предмету лізингу як підстави для визнання Договору недійсним, є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Як уже зазначалося вище, відповідно до ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі) (ч.2 ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг").

З наведеного вбачається, що нормами чинного законодавства передбачено два види лізингу прямий - у разі, коли предмет лізингу на момент укладання договору належить лізингодавцю на праві власності, та непрямий - у разі, якщо предмет лізингу придбавається лізингодавцем у відповідності до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов.

З матеріалів справи вбачається, що укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором непрямого лізингу, що узгоджується з вимогами чинного законодавства.

Конституційний Суд України у рішенні від 11.07.2014 №7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" наголосив на тому, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004 Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

У рішенні №7-рп/2013 від 11.07.2013 Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" вказано про те, що зобов'язання повинні ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

При цьому значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав) (аналогічна правова позиція наведена у постанові Вищого господарського суду України від 29.05.2013 у справі №5011-5/14825-2012).

В статті 12 сторонами погоджено порядок розірвання Договору, порядок повернення коштів, відповідальність сторін і порядок повернення предмета лізингу.

Так у п.12.1 ст. 12 Договору передбачено, що лізингоодержувач, який сплатив платіж за оформлення договору та/або не сплатив чи частково або повністю сплатив авансовий платіж та не отримав транспортний засіб, має право протягом трьох днів з моменту підписання Договору, розірвати даний Договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі (заяві) з чітким волевиявленням щодо розірвання Договору, шляхом направлення відповідного рекомендованого листа з повідомленням про вручення на адресу лізингодавця. У строк, встановлений чинним законодавством України, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання Договору та наслідки такого розірвання. В даному випадку поверненню підлягає сплачений лізингоодержувачем авансовий платіж та/або частина авансового платежу та 20% від сплаченого лізингоодержувачем платежу за оформлення Договору. У разі якщо заява про розірвання Договору подана з порушенням строку, вказаного у даному пункті, платіж за оформлення Договору в такому випадку поверненню не підлягає.

Тобто, названим пунктом спірного Договору чітко встановлено порядок розірвання Договору за ініціативи позивача, як лізингоодержувача, у випадку не отримання транспортного засобу. При чому вказано про те, що платіж за оформлення Договору не повертається лише у випадку подання лізингоодержувачем заяви у встановлений в Договорі строк, а не взагалі не підлягає поверненню, як зазначав позивач.

В матеріалах справи наявний лист позивача від 31.10.2016 (том справи - 1, аркуш справи - 20), складений через 4 місяці після укладення Договору та сплати частини коштів відповідачу, в якому він лише вимагає повернення сплачених коштів у сумі 72 000,00 грн. Жодної вимоги про розірвання договору з відповідачем названий лист не містить. Будь-яких інших документів, які б свідчили про звернення позивача до відповідача з приводу неотримання об'єкту лізингу та/або розірвання (припинення) Договору, тощо ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Таким чином, визначення наведених умов спірного Договору в повному обсязі узгоджується з принципом свободи договору, який передбачено ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України та ніяким чином не суперечить принципу справедливості та добросовісності.

Окрім того, в п.п.3.4.5 Договору передбачено право лізингоодержувача у випадку неможливості придбання предмету лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу або з інших причин звернутись до лізингоодержувача з заявою про надання будь-якої іншої моделі/марки та/або модифікації транспортного засобу.

Вказана умова Договору свідчить про дотримання збалансованості інтересів контрагентів при визначенні умов договору фінансового лізингу.

Посилання позивача на те, що у спірному Договорі не визначено ніякої відповідальності лізингодавця за порушення своїх обов'язків, що на думку позивача призводить до дисбалансу прав та обов'язків контрагентів, є безпідставним, оскільки відповідальність лізингоодержувача визначена в п.п.12.4, 12.9 Договору.

Колегією суддів враховано надані позивачем судові рішення у справах №175/3891/16-ц від 24.01.2017, №674/1505/16-ц від 12.012017 та №420/2071/16-ц від 19.12.2016 (том справи - 1, аркуші справи - 60-76). Однак обставини, встановлені названими рішеннями, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо (аналогічна правова позиція щодо преюдиціальної дії рішень суду наведена в п.2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 (із змінами та доповненнями) "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив в законну силу (аналогічна правова позиція викладена Вищим господарським судом України у постановах від 30.01.2013 у справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014 у справі №910/11595/13).

Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір (аналогічна правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України від 30.01.2013 у справі №5020-660/2012, від 06.03.2014 у справі №910/11595/13, від 23.02.2016 у справі №910/16120/14).

Як вбачається з матеріалів справи, у наданих позивачем судових рішеннях не встановлено ніяких фактів, які входять до предмету доказування по спору у справі №910/1177/17, а лише наведено правову оцінку обставин, викладених позивачем. Тобто, у даному випадку висновки суду, наведені у вищезгаданих судових рішеннях, не мають преюдиційного значення при розгляді справи №910/1177/17.

Посилання позивача на відсутність у відповідача ліцензії на надання фінансових послуг, що в свою чергу є підставою для визнання укладеного між сторонами правочину недійсним, є необґрунтованим, з огляду на наступне.

Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлено Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", згідно зі ст. ст. 1, 5 якого(в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фінансовою послугою є операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями. Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Відповідно до вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Указом Президента України від 04.04.2003 №292, а також з метою удосконалення державного регулювання діяльності з надання фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України Розпорядженням №21 від 22.01.2004р. затверджено Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами (далі - Положення).

В п.п.1.2, 1.3.1, 1.5 Положення останнє встановлює можливості надання послуг з фінансового лізингу та порядок, якого необхідно дотримуватись при наданні цієї послуги юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають визначене законами та нормативно-правовими актами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, право надавати послугу з фінансового лізингу. Фінансова послуга з фінансового лізингу (послуга з фінансового лізингу) - операції з фінансовими активами, які полягають в набутті юридичною особою (лізингодавцем) у власність речі у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передачі цієї речі у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі) на підставі договору фінансового лізингу. Дія цього Положення поширюється на юридичних осіб, які надають послуги з фінансового лізингу та укладають договори з лізингоодержувачами та продавцями (постачальниками) відповідно до вимог Закону України "Про фінансовий лізинг".

Згідно з нормами п.2.1 Положення юридична особа має можливість надавати послугу з фінансового лізингу, якщо у предметі діяльності, визначеному установчими (засновницькими) документами, передбачено здійснення діяльності з надання послуг з фінансового лізингу та враховано вимоги законодавства щодо можливості суміщення фінансових послуг, а також за наявності: внутрішніх правил з надання послуги з фінансового лізингу, затверджених уповноваженим органом юридичної особи, згідно з установчими документами; кваліфікованих працівників, які безпосередньо здійснюють діяльність з фінансового лізингу (укладання, супроводження та виконання відповідних договорів), які мають вищу освіту за фінансовим, економічним або юридичним напрямами, та не мають непогашеної або незнятої судимості за корисливі злочини; довідки про взяття на облік юридичної особи (далі - Довідка), виданої Держфінпослуг та/або Нацкомфінпослуг (додаток 1); керівників (засновників), які не мають непогашеної або незнятої судимості за корисливі злочини; документа, що підтверджує право власності або користування приміщенням за місцезнаходженням юридичної особи.

В п.3 Положення наведено перелік документів, які юридична особа має подати Нацкомфінпослуг для отримання Довідки.

Таким чином, юридична особа на момент укладання спірного правочину мала право надавати послуги фінансового лізингу без отримання відповідної ліцензії за умови дотримання вимог Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, а саме отримання відповідної довідки Нацкомфінпослуг.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, п.3.2 Статуту відповідача (том справи - 1, аркуш справи - 43-57) основним видом діяльності товариства є здійснення діяльності з надання послуг фінансового лізингу.

26.12.2015 Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, відповідача було взято на облік як особу, що має право надавати послуги фінансового лізингу, про що видано відповідну довідку ФЛ№558 від 29.12.2015 (том справи - 1, аркуш справи - 40).

Наведеним спростовується висновок місцевого господарського суду про те, що на час укладення Договору з позивачем у відповідача була відсутня ліцензія на надання фінансових послуг, що є порушенням чинного законодавства та є підставою для визнання спірного правочину недійсним.

Таким чином, з урахуванням вищевикладених обставин, колегія суддів за результатами перегляду справи дійшла висновку про відсутність в позові підстав, з якими законодавець пов'язує недійсність правочинів, а тому вимоги позивача щодо визнання недійсним укладеного між сторонами Договору є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем сплачено на рахунок відповідача 72 000,00 грн., тобто 10% від вартості предмету лізингу, що є платежем за оформлення договору.

Відповідно до ч.1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Оскільки вимога про повернення грошових коштів у сумі 72 000,00 грн., сплачених позивачем на підставі спірного Договору, є похідною від вимоги про визнання цього Договору недійсним і заявлена фактично як застосування наслідків недійсного правочину, то в цій частині вимог позов також не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Згідно зі ст. 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності заявлених ним вимог та/або доказів на спростування висновків місцевого господарського суду.

Натомість доводи апеляційної скарги підтвердилися під час розгляду даної справи, що в свою чергу свідчить про неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин, які мають значення для справи, а також невірне застосування норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

За результатами перегляду справи колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2017 у справі №910/1177/17 має бути скасоване з прийняттям нового рішення про відмову у позові.

У зв'язку з відмовою у позові, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за його подання покладаються на позивача.

З урахуванням задоволення апеляційної скарги відповідача, судові витрати за її подання підлягають відшкодуванню відповідачу за рахунок позивача.

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 75, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-УКРАЇНА" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2017 у справі №910/1177/17 задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2017 у справі №910/1177/17 скасувати та прийняти нове рішення.

3. У задоволенні позову відмовити повністю.

4. Стягнути з СЕЛЯНСЬКОГО (ФЕРМЕРСЬКОГО) ГОСПОДАРСТВА "БАСЮКИ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-УКРАЇНА" 3 520,00 грн. (три тисячі п'ятсот двадцять гривень 00 копійок) судового збору за подання апеляційної скарги.

5. Доручити Господарському суду міста Києва видати наказ із зазначенням необхідних реквізитів сторін.

6. Матеріали справи №910/1177/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

7. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом 20 днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді С.О. Алданова

В.О. Зеленін