Постанова

від 22.11.2017 по справі 910/1177/17

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2017 року Справа № 910/1177/17 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого : Кравчука Г.А.,

суддів: Корсака В.А., Алєєвої І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу селянського (фермерського) господарства "Басюки" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.08.2017 у справі Господарського суду№ 910/1177/17 м. Києва за позовомселянського (фермерського) господарства "Басюки" дотовариства з обмеженою відповідальністю "Соул-Україна" провизнання недійсним договору та стягнення 72 000,00 грн.,

в судовому засіданні взяли участь представники:

позивача: Бойко А.Д., дог. від 20.11.2017 № 1; відповідача: не з'явились;

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року селянське (фермерське) господарство "Басюки" (далі - Фермерське господарство) звернулося до Господарського суду м. Києва з позовною заявою, у якій просило визнати недійсним договір фінансового лізингу № 00196 від 29.06.2016 та стягнути 72 000,00 грн., коштів, перерахованих ним на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Соул-Україна" (далі - Товариство) за вказаним договором.

Позовні вимоги Фермерське господарство, посилаючись на норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Господарського кодексу України (далі - ГК України), Закону України "Про фінансовий лізинг" та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" обґрунтовувало тим, що укладений між сторонами договір не відповідає вимогам чинного законодавства, а його умови є несправедливими, оскільки всупереч принципу добросовісності встановлений істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін договору на шкоду Фермерському Господарству, як споживачу. Крім того, за твердженнями позивача, у відповідача не було ліцензії для фінансових послуг, що є грубим порушенням закону і свідчить про нікчемність спірного договору. Недійсність спірного договору обумовлює обов'язок відповідача повернути позивачу кошти, сплачені на його виконання.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 09.03.2017 (суддя Лиськов М.О.) позов задоволено.

Вказане рішення прийнято з мотивів, викладених Фермерським господарством у позовній заяві.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.08.2017 (колегія суддів: Зубець Л.П., Алданова С.О., Зеленін О.О.) рішення Господарського суду м. Києва від 09.03.2017 залишено без змін.

Не погодившись із висновками місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції виходив з того, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних для даного виду договорів умов. Договір скріплено підписами посадових осіб та печатками сторін, а отже, названий правочин було вчинено. Посилання скаржника на невідповідність даного договору вимогам законодавства не підтверджуються матеріалами справи, а його умови в повному обсязі узгоджуються з принципом свободи договору, який передбачено ст. ст. 6, 627 ЦК України та ніяким чином не суперечать принципу справедливості та добросовісності. Враховуючи відмову у визнанні недійсним спірного договору, судом було відмовлено у задоволенні і похідних вимог позивача про повернення на його користь сплачених за договором коштів.

Фермерське господарство звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.08.2017 та залишити в силі рішення Господарського суду м. Києва від 09.03.2017. Викладені у касаційній скарзі вимоги Фермерське господарство обґрунтовує посиланням на обставини справи, окремі положення укладеного між сторонами договору, приписи ст. ст. 203, 215, 216, 693, 808 ЦК України та ст. ст. 3, 4, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", зазначаючи про те, що судом апеляційної інстанції було надано неправильну оцінку умовам спірного договору.

Товариство не скористалось правом, наданим ст. 111 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), та відзив на касаційну скаргу Фермерського господарства до Вищого господарського суду України не надіслало, що не перешкоджає касаційному перегляду судового акта, який оскаржується.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставини справи, застосування господарськими судами першої та другої інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення та постанови, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга Фермерського господарства не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій на підставі матеріалів справи встановлено, що:

- між Фермерським господарством (лізингоодержувач) та Товариством (лізингодавець) 29.06.2016 укладено договір фінансового лізингу № 00196, за яким лізингодавець зобов'язався придбати у продавця визначений лізингоодержувачем у додатку № 1 до договору предмет лізингу за вартістю предмету лізингу, яка визначається продавцем, та передати даний предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на умовах, визначених договором, а лізингоодержувач зобов'язався сплачувати відповідні платежі, які передбачені договором. Предметом фінансового лізингу є транспортний засіб, зазначений в даній статті та у додатку № 1 до договору, а саме комбайн зернозбиральний John Deere 1188 Н4 (далі - Договір);

- у вступній частині Договору наведено визначення термінів, які у ньому застосовуються. Так, відповідно до наведеного визначення платежем за оформлення договору є першочерговий одноразовий платіж, розмір якого погоджений між сторонами, та який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на розрахунковий рахунок лізингодавця за організаційні заходи пов'язані з підготовкою, перевіркою, розглядом документів та укладенням договору, а також за здійснення необхідних дій лізингодавця, які пов'язані з передачею предмету лізингу лізингоодержувачу, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір платежу за оформлення договору становить 10% від погодженої вартості предмету лізингу;

- відповідно до п. 9.1 Договору авансовий платіж складає частину від погодженої вартості предмета лізингу, а також у випадках, передбачених договором частину від вартості предмету лізингу, зазначеного у даному договорі та у Додатку № 1 до даного договору в розмірі 50% на момент укладання даного договору;

- згідно з п. 8.1 Договору, укладаючи даний договір сторони погоджуються та визначають, а лізингоодержувач підтверджує, що для проведення розрахунку та подальшої оплати першого платежу, погоджена вартість предмету лізингу на момент укладення даного договору становить 720 000,00 грн.;

- у п. 12.1 Договору сторони погодили, що лізингоодержувач, який сплатив платіж за оформлення Договору та/або не сплатив чи частково або повністю сплатив авансовий платіж та не отримав транспортний засіб, має право протягом трьох днів з моменту підписання Договору, розірвати даний Договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі (заяві) з чітким волевиявленням щодо розірвання Договору, шляхом направлення відповідного рекомендованого листа з повідомленням про вручення на адресу лізингодавця. У строк, встановлений чинним законодавством України, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання Договору та наслідки такого розірвання. В даному випадку поверненню підлягає сплачений лізингоодержувачем авансовий платіж та/або частина авансового платежу та 20% від сплаченого лізингоодержувачем платежу за оформлення Договору. У разі якщо заява про розірвання Договору подана з порушенням строку, вказаного у даному пункті, платіж за оформлення Договору в такому випадку поверненню не підлягає;

- на виконання умов Договору 29.06.2016 Фермерське господарство сплатило Товариству платіж за складання Договору у сумі 72 000,00 грн., що становить 10 % від ціни транспортного засобу (об'єкту лізингу);

- 31.10.2016 Фермерське господарство звернулось до Товариства із листом-вимогою, в якому просило повернути сплачені за Договором кошти у сумі 72 000,00 грн.;

- у листі-відповіді від 29.11.2016 № 517 Товариство повідомило Фермерське господарство про те, що його звернення не містить чіткого волевиявлення щодо розірвання Договору. Окрім того, повернення сплачених коштів відбувається відповідно до положень п. 12.1 Договору та у строки, визначені у п. 12.8 Договору, однак сплачений платіж за оформлення договору поверненню не підлягає;

- зважаючи на відмову Товариства в добровільному порядку повернути сплачені позивачем грошові кошти, вважаючи Договір несправедливими, таким, що суперечить принципу добросовісності, оскільки у Договорі встановлений істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін, направлений на забезпечення захисту інтересів лише лізингодавця, а також таким, що в цілому не відповідає вимогам законодавства України, Фермерське господарство звернулося до суду з даним позовом.

Судами вірно встановлено, що за своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором лізингу.

Відповідно до ст. 808 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Як вже частково зазначалося вище, задовольняючи позов місцевий господарський суд виходив з того, що вимоги Фермерського господарства нормативно обґрунтовані та документально підтверджені. Зокрема, суд у своєму рішенні зазначив наступне:

- в Договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом, звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені у Законі України "Про фінансовий лізинг", положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства;

- судом не встановлено наявності ліцензії у Товариства для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії) та суперечить вимогам чинного законодавства;

- оскільки укладений між сторонами Договір є недійсним, то сума грошових коштів, отриманих відповідачем на виконання зазначеного договору в розмірі 72 000,00 грн., як платіж за оформлення Договору, є такою, що отримана без достатніх правових підстав та підлягає поверненню на користь позивача в порядку ст. 1212 ЦК України.

Між тим, за результатами перегляду справи в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції вірно не погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції, з огляду на наступне.

В силу положень ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені ст. ст. 215, 216 ЦК України та ст. ст. 207, 208 ГК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно з ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За приписами ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Фермерське господарство вказує на те, що спірний правочин не відповідає вимогам ЦК України та Закону України "Про фінансовий лізинг".

Згідно з ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору (ч. 3 ст. 180 ГК України).

За результатами надання оцінки умов спірного Договору, судом апеляційної інстанції було з'ясовано, що сторонами при його укладенні було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов даного виду договорів, зокрема, щодо: предмету договору (стаття 1); строку лізингу (стаття 2); вартості предмета лізингу та відповідних платежів (статті 8-10); умови переходу права власності на предмет лізингу (викуп предмета лізингу) (стаття 11), тощо.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає вказані висновки правомірними та обґрунтованими, такими, що підтверджуються матеріалами справи. Посилання скаржника у касаційній скарзі на відсутність в договорі умов щодо предмету лізингу спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи, зокрема вони погодженні в ст. 1 Договору та додатку № 1 до нього.

Договір скріплено підписами посадових осіб та печатками сторін, а отже, названий правочин є вчиненим. Обставин перевищення повноважень особами, що підписали спірний договір судами не встановлено.

За приписами положень ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Як вірно відзначено судом апеляційної інстанції вказаною нормою Закону не встановлено виключного переліку складових лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу".

За таких обставин включення до умов Договору платежу за його оформлення договору не порушує вимог ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", відтак відповідні доводи скаржника також відхиляються колегією суддів як необґрунтовані та такі, що ґрунтуються на довільному тлумаченні норм законодавства.

Фермерське господарство також вказувало на те, що умови Договору є несправедливими, оскільки всупереч принципу добросовісності у ньому встановлений істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін договору на шкоду Фермерського господарства.

Відповідно до ст. ст. 626, 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. ст. 628, 629 ЦК України).

Колегія суддів Вищого господарського суду України відзначає, що сторони вільно, на власний розсуд визначили умови Договору та прийняли ці умови шляхом його підписання.

Як було з'ясовано судом апеляційної інстанції:

- порядок розірвання Договору, порядок повернення коштів, відповідальність сторін і порядок повернення предмета лізингу сторонами погоджено в ст. 12 Договору;

- право лізингоодержувача у випадку неможливості придбання предмету лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу або з інших причин звернутись до лізингоодержувача з заявою про надання будь-якої іншої моделі/марки та/або модифікації транспортного засобу передбачено п. п. 3, 4 та 5 Договору;

- відповідальність лізингоодержувача визначена в п. п.12.4 та 12.9 Договору.

Таким чином, визначення наведених умов спірного Договору узгоджується з принципом свободи договору, який передбачено ст. ст. 6, 627 ЦК України, та не суперечить принципу справедливості та добросовісності. Наявність у Договорі умов щодо взаємних прав та обов'язків його сторін свідчить про дотримання збалансованості інтересів контрагентів при визначенні умов Договору.

Судом апеляційної інстанції було також достовірно встановлено факт наявності у Товариства права надавати послуги фінансового лізингу без отримання ліцензії, що узгоджується з вимогами Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Так, 26.12.2015 Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Товариством було взято на облік як особу, що має право надавати послуги фінансового лізингу, про що видано відповідну довідку від 29.12.2015 серії ФЛ № 558.

Згідно зі статтею 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За таких обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується із висновком суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для визнання недійсним спірного Договору та необхідності відмови у задоволенні цих вимог Фермерського господарства.

Враховуючи відмову у задоволенні основних позовних вимог про визнання Договору недійсним, відсутні підстави і для задоволення похідних позовних вимог про повернення Фермерському господарству сплачених на виконання цього договору коштів у розмірі 72 000,00 грн.

Доводи касаційної скарги наведених висновків не спростовують та не впливають на них.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне окремо зазначити про те, що окремі посилання Фермерського господарства, викладені у його касаційній скарзі, зводяться до неналежного виконання Товариством своїх зобов'язань за договором. Вказані посилання можуть слугувати підставою для розірвання укладеного між сторонами Договору, а не визнання його недійсним, у зв'язку із чим, вони відхиляються колегією суддів як такі, що не стосуються предмету спору.

Посилання Фермерського господарства на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, у тому числі вимог щодо оцінки доказів, не знайшли свого підтвердження за результатами перегляду справи в порядку касації, у зв'язку із чим відхиляються колегією суддів.

На підставі викладеного колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що відповідно до вимог ст. 43 ГПК України постанова Київського апеляційного господарського суду від 17.08.2017 ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги Фермерського господарства не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не впливають на них, у зв'язку з чим підстав для її скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 та 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу селянського (фермерського) господарства "Басюки" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.08.2017 у справі № 910/1177/17 Господарського суду м. Києва - без змін.

Головуючий суддя Г.А. Кравчук

Суддя В.А. Корсак

Суддя І.В. Алєєва