Постанова

від 23.08.2017 по справі 922/388/17

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 серпня 2017 року Справа № 922/388/17

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоМачульського Г.М. (доповідач), суддівДанилової М.В., Поляк О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуПриватного підприємства "Торгово-комерційна фірма "Дана" на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 25.04.2017 у справі№922/388/17 Господарського суду Харківської області за позовомПриватного підприємства "Торгово-комерційна фірма "Дана" до 1.Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 2.Повного товариства "Ломбард "Любий друже" про визнання договору припиненим та виселення,

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом, Приватне підприємство "Торгово-комерційна фірма "Дана" (далі - позивач) просило визнати договір оренди від 01.11.2013 з додатковою угодою від 01.08.2015 № 1, які укладені між позивачем та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (далі-відповідач-1) припиненими з 01.01.2017 та виселити Повне товариство "Ломбард "Любий друже" (далі-відповідач-2) з нежитлового приміщення площею 10 кв.м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі-нежитлове приміщення) та належить позивачу на підставі свідоцтва про право власності від 28.05.2015.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що термін дії договору оренди закінчився, у зв'язку з чим нежитлове приміщення підлягає поверненню позивачу, а оскільки відповідач-2, який отримав об'єкт оренди від відповідача-1 на підставі згоди позивача, відмовляється в добровільному порядку повернути його, наявні підстави для примусового звільнення відповідача-2 із займаного нежитлового приміщення.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 28.02.2017 (суддя Байбак О.І.), позов задоволено.

Оскарженою постановою Харківського апеляційного господарського суду від 25.04.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Терещенко О.І., судді Сіверін В.І., Слободін М.М.), вказане рішення суду скасоване та прийнято нове, яким у позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вказану постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Учасники судового процесу відповідно до приписів статті 111 4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлялися про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак не використали наданого законом процесуального права на участь своїх представників у судовому засіданні, що не перешкоджає розгляду касаційної скарги.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач є власником нежитлових приміщень цокольного поверху № 1-22, 4а, 26-31, 33, 35, 39, 73-88 загальною площею 607,8 кв.м. в літ. "А-5" за адресою: АДРЕСА_1.

01.11.2013 між позивачем (орендодавець) та відповідачем-1 (орендар) укладено договір оренди, відповідно до умов якого орендодавець передав відповідачу-1 в оренду нежитлові приміщення загальною площею 10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується актом приймання-передачі нежитлових приміщень від 01.11.2013.

Пунктами 2.1, 2.2 договору встановлено, що об'єкт оренди передається орендарю для передачі його в суборенду третім особам. Передача об'єкта оренди в суборенду допускається після письмової згоди орендодавця.

Згідно пункту 4.1 договору у редакції додаткової угоди від 01.08.2015 № 1 до договору, його укладено строком до 01.05.2014 і він вступає в силу з моменту підписання сторонами акта приймання - передачі, термін дії якого було продовжено до 31.12.2016.

Також встановлено, що листом від 23.08.2015 орендодавець надав орендарю згоду на передачу останнім об'єкту оренди в суборенду відповідачу-2 на весь час дії договірних відносин між позивачем та відповідачем-1.

Крім того, судами встановлено, що листами від 09.11.2016, та від 11.01.2017 орендодавець повідомляв орендаря про припинення дії договору, відсутністю намірів продовжувати його дію та вважати його розірваним 31.12.2016, а також просив відповідача-1 повернути об'єкт оренди протягом п'яти календарних днів з дати розірвання договору, але відповідач-1 відмовився отримувати листи.

Судами встановлено, що позивач звертався із письмовою вимогою до відповідача-2 про звільнення належного позивачу нежитлового приміщення, що ним було передано в оренду відповідачу-1.

Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги своє рішення мотивував тим, що оскільки позивач висловив заперечення щодо продовження терміну дії договору, то останній є припиненим, у зв'язку з чим об'єкт оренди, який займає відповідач-2, підлягає поверненню позивачу. При цьому суд зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту щодо визнання договору припиненим відповідає приписам статті 16 Цивільного кодексу України.

Апеляційний господарський суд скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові виходив з того, що позовна вимога щодо визнання договору припиненим є вимогою про визнання факту, що суперечить вимогам статті 12 Господарського процесуального кодексу України та не відповідає способу захисту порушеного права, передбаченого статтею 16 Цивільного кодексу України, статтею 20 Господарського кодексу України. Також суд виходив із того, що відсутні докази наявності договірних відносин між відповідачами, а також доказів користування відповідачем-2 приміщенням, що, в свою чергу, унеможливлює його виселення.

Між тим, повністю погодитися із висновками суду апеляційної інстанції не можна виходячи із наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем-1 врегульовано договором, який за своєю правовою природою є договором найму (оренди).

Статтею 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ч.1).

Відповідно до статті 763 цього кодексу договір найму укладається на строк, встановлений договором (ч.1).

Згідно статті 764 вказаного кодексу якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

При цьому норми зазначеного кодексу не містять вказівки про необхідність саме отримання такого повідомлення орендарем, а також про зобов'язання власника перевіряти вчасність надходження кореспонденції до адресата, а зазначається лише про необхідність здійснити заперечення, що і було ним (власником) зроблено.

Частиною 2-ю статті 759 наведеного кодексу встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Відповідно до частини другої статті 291 Господарського кодексу України договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Разом з тим, згідно статті 291 цього кодексу правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (ч.4).

Відповідно до статті 785 вказаного Кодексу у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі (ч.1). Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (ч.2).

Із встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи вбачається, що пунктом 4.1 договору з урахуванням додаткової угоди від 01.08.2015 № 1 до нього, визначено кінцевий термін дії договору до 31.12.2016, а небажання продовжувати його дію позивач висловлював у відповідних листах 09.11.2016 та 11.01.2017, адресованих відповідачу-1.

Таким чином враховуючи наведені норми права та наявності заперечень орендодавця на продовження договору оренди, договір оренди припинив свою дію в силу закону, а тому правові підстави для визнання його припиненим у судовому порядку відсутні.

Отже висновок апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову щодо визнання договору припиненим, є законним та обґрунтованим.

При цьому апеляційним судом встановлено, що згідно умов договору об'єкт оренди був переданий орендарю для передачі його в суборенду, про що позивач у листі від 23.08.2015 не заперечував, але виключно на термін дії договору оренди.

Також встановлено, що договір суборенди та акт приймання-передачі об'єкта оренди між відповідачами не складався.

Крім того, місцевим господарським судом у рішенні встановлено, що, як зазначав позивач та не заперечували відповідачі, об'єкт оренди займає відповідач-2.

Відповідно до приписів статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ч.1). Ці дані встановлюються такими засобами, зокрема, як поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі (ч.2).

Отже зазначені судом першої інстанції обставини справи можуть встановлюватися поясненнями представників сторін.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд встановлених судом першої інстанції обставин справи у цій частині спору не спростував, його висновки про те, що встановлені судом першої інстанції обставини мають встановлюватися іншими засобами доказування не ґрунтуються на наведених нормах права, відтак прийняв незаконне рішення у цій частині, яке не може бути залишене в силі.

Відповідно до приписів статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч.1). На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ч.2).

Згідно статті 386 цього кодексу держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Положеннями статті 391 вказаного кодексу визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Отже обраний позивачем спосіб захисту власності шляхом виселення відповідача-2 із нежитлового приміщення є таким, що забезпечує належний захист прав позивача.

Відповідно до приписів статті 111 11 частини 2-ї пункту 11 Господарського процесуального кодексу України належить здійснити новий розподіл судових витрат.

Керуючись ст.ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 п.п.1, 6, 111 10 ч.1, 111 11 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Торгово-комерційна фірма "Дана" задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25.04.2017 у справі Господарського суду Харківської області №922/388/17 в частині відмови в задоволенні позову про виселення із нежитлового приміщення Повного товариства "Ломбард "Любий друже" скасувати, а рішення Господарського суду Харківської області від 28.02.2017 у цій частині, залишити в силі.

В іншій частині постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25.04.2017 залишити без змін.

Стягнути з Повного товариства "Ломбард "Любий друже" на користь Приватного підприємства "Торгово-комерційна фірма "Дана" 3520 (три тисячі п'ятсот двадцять) грн. витрат зі сплати судового збору за подання позову та розгляд касаційної скарги.

Стягнути з Приватного підприємства "Торгово-комерційна фірма "Дана" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 1760 (одну тисячу сімсот шістдесят) грн. витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Видачу відповідних наказів доручити Господарському суду Харківської області.

Головуючий суддя Г.М. Мачульський

Судді М.В. Данилова

О.І. Поляк