Рішення
від 06.06.2012 по справі 2-32/12
КАГАРЛИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Кагарлицький районний суд Київської області

м. Кагарлик, вул. Володимира Великого, 3, 9200, (04453) 5-13-39

Справа № 2- 32\12

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2012 року м. Кагарлик

Кагарлицький районний суд Київської області в складі:

Головуючого: судді Закаблук О.В.

При секретарі: Галабурда В.О.

З участю представників: ОСОБА_1

ОСОБА_2

Розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права спільної власності на домоволодіння, суд, -

В С Т А Н О В И В :

На адресу Кагарлицького районного суду Київської області надійшла цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права спільної власності на домоволодіння, в якому позивачка просила суд винести рішення, яким визнати за нею, ОСОБА_3, право спільної з ОСОБА_4 власності на домоволодіння, яке розташоване за адресою: вул. Гагаріна 37, с. Стрітівка, Кагарлицького району. Київської області, та стягнути з ОСОБА_4 на її користь всі судові витрати, пов'язані з веденням справи в суді.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_3 свої позовні вимоги уточнила та просить суд винести рішення, яким визнати за нею, ОСОБА_3, право спільної з ОСОБА_4 власності на домоволодіння, що розташоване за адресою: вул.. Гагаріна, 37, с. Стрітівка, Кагарлицького району Київської області, встановити факт спільного проживання як члена її сім ї відповідача ОСОБА_4 в період з 1982 по 2009 рік.

В судовому засіданні представник позивачки, - ОСОБА_1 уточнені позовні вимоги позивачки уточнив та пояснив суду наступне.

Позивачка ОСОБА_3 знаходилася з відповідачем ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі з 12.12.1967 р. (актовий запис про реєстрацію шлюбу № 9537. вчинений Центральним відділом реєстрації шлюбів м. Києва) до 09.12.1982 р. (актовий запис №862, вчинений Залізничним відділом РАЦС м. Києва. Свідоцтво про розірвання шлюбу від 03 квітня 1984 р. П-БК №371362).

Від цього шлюбу в сторін народився син ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1.

Необхідність розірвання шлюбу з відповідачем була пов'язана з тим. що родина (позивачка, відповідач та їхній син) перебували на квартирному обліку, оскільки всі вони були зареєстровані та постійно проживали у маленькій однокімнатній квартирі АДРЕСА_1 в Залізничному (зараз Солом'янському) районі м. Києва.

Син сторін по справі станом на 1984 рік вже був 16-річним юнаком і питання забезпечення його окремим самостійним житлом, де він у подальшому міг би проживати самостійно зі своєю родиною, стало дуже гостро. У квартирному відділі позивачці та відповідачу повідомили, що якщо вони на момент отримання квартири залишаються однією сім'єю, то вони мають право отримати лише одну окрему двокімнатну квартиру, при цьому їхню однокімнатну квартиру вони повинні віддати державі. Але якщо вони з відповідачем будуть розлучені, то позивачці з сином нададуть окрему двокімнатну квартиру, а їхню однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 залишать відповідачу.

Саме тому позивачка з відповідачем задля забезпечення сина окремим житлом пішли на фіктивне розірвання шлюбу, і, залишивши однокімнатну квартиру АДРЕСА_2, отримали окрему двокімнатну квартиру АДРЕСА_3.

25 вересня 1984 року (тобто через п'ять місяців після отримання свідоцтва про розірвання шлюбу) позивачка вже була зареєстрована з сином у новій квартирі.

Відповідач залишився зареєстрованим у однокімнатній квартирі на вул. Мішина, хоча поселився та проживав разом з позивачкою та сином у новій квартирі. При цьому зазначену однокімнатну квартиру сторони здавали в оренду, що наприкінці 80-их початку 90-их років істотно допомагало поповнювати бюджет їхньої родини.

З 1993 року в однокімнатній квартирі став постійно проживати син сторін по справі, - ОСОБА_5 разом з дружиною, а у 1994 ропі в цій квартирі народився онук ОСОБА_6.

Позивачка з відповідачем після фіктивного розлучення продовжували проживати разом, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, за рахунок якого несли всі спільні витрати, спільно харчувалися, придбавали майно для спільного користування, разом приймали участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, разом планували майбутнє, зокрема необхідність будівництва отаплюваємого дачного будинку, де сторони по справі планували разом жити та виховувати онуків.

У 1996 році син сторін по справі зі своєю родиною вирішив покращити свої житлові умови та придбати більшу за площею квартиру по вул. Фрунзе 24а в м. Києві.

А тому, половину вартості нової квартири проінвестували батьки дружини сина, а другу половину надали позивачка з відповідачем шляхом продажу однокімнатної квартири АДРЕСА_2.

Після зазначеного продажу відповідач зареєструвався по місцю свого фактичного проживання - тобто у новій двокімнатній квартирі АДРЕСА_3, де був зареєстрований аж до лютого 2011 року.

02 квітня 1993 року позивачказ відповідачем отримали у користування земельну ділянку площею 0,2698 га по вул. Гагаріна, 35 у с. Стрітівка Кагарлицького району Київської області на ім'я відповідача, де вирішили збудувати дачний будинок.

Для того щоб, мати можливість відпочивати у селі на придбаній ділянці, зберігати своє майно, переночувати та своїми силами вести будівництво капітального будинку позивачка з відповідачем вирішили придбати на ім'я позивачки у бази відпочинку Ракитне збірний будинок (прибутковий касовий ордер № 232 від 06.04.1994 р. та товаро-транспортна накладна), який був встановлений на зазначеній вище земельній ділянці -тепер кухня під літерою „Б".

Згодом впродовж 1997-2002 років до цього збірного будиночку сторони прибудували сарай і дерев'яний навіс під літерами „61" и „62", побудували цегляний сарай під літерою „63" криті шифером, а також звели криницю під літерою ,Х".

Таким чином, позивачка з відповідачем як члени сім'ї за їхньою спільною усною домовленістю та за рахунок спільних коштів та спільної праці набули право спільної власності на майно.

До цього збірного будиночку позивачка з відповідачем завезли всі необхідні меблі, посуд, дачний та садовий інструментарій, особисті речі. В цьому будинку позивачка з відповідачем відпочивали, позивачка обробляла земельну ділянку та розводила квіти, сторони приймали нашого сина з онуками, родичів та друзів.

06 липня 2000 року відповідач набув права приватної власності на зазначену вище земельну ділянку по вул. Гагаріна, 37 у с. Стрітівка Кагарлицького району Київської області в порядку приватизації, про що отримав Державний акт на право приватної власності на землю ОСОБА_7 1У-КВ № 009642 від 06.07. 2000 р.

Приблизно у 2004 р. позивачка з відповідачем вирішили побудувати новий більш просторий зі всіма зручностями житловий будинок, щоб всій родині було достатньо місця та комфорту. Для цього на додаток до вже накопичених позивачкою з відповідачем коштів позивачка з відповідачем продали оформлену на ім'я позивачки земельну ділянку площею 0,060га., що знаходилася у с. Велика Бугаївка СТ Славутич .

Акумульовані таким чином кошти дозволили позивачці з відповідачем придбавати буд матеріали та потроху вести будівництво будинку, яке остаточно було завершено в кінці 2008 року.

06.09.2010 р. на спірний будинок було видане Свідоцтво про право власності на нерухоме майно на підставі рішення сільської ради, акт-готовності від 21.09.2009 р. № 288-е, та зареєстровано у КП Київської обласної ради Кагарлицьке бюро технічної інвентаризації за № 385 від 06.09.2010 р.

Спірне домоволодіння представляє собою одноповерховий житловий будинок з мансардою загальною площею 75, 1 кв.м. з них житлової 45, 1 кв.м. та складається з наступних житлових приміщень: 1-1 коридор пл.2, 1 кв.м., 1-2 хол пл. 10, 7 кв.м., 1-3 їдальня пл. 24, 8 кв.м., 1-4 ванна пл. 4, 4 кв.м., 1-5 хол пл. 10, 2 кв.м., 1-6 житлова кімната пл. 10, 3 кв.м.. 1-7 житлова кімната пл. 10, 0 кв.м.. 1-8 туалет пл. 2, 6 кв.м.

Крім того до спірного домоволодіння входять: кухня під літ. Б , сарай під літ. 61 , навіс під літ. 62 , сарай під літ 63 , криниця під літ. Л .

Згідно технічного паспорту загальна вартість спірного домоволодіння складає 178 948 грн.

Таким чином, позивачка ОСОБА_3 разом з відповідачем ОСОБА_4 створили спільну власність, вклавши кожен по 1\2 частині коштів та особистої праці у придбання збірного житлового будинку у 1994 році, зведення прибудов та господарських споруд у 1997-2002 роках, а потім спільно побудували спірне домоволодіння, що знаходиться за адресою: вул. Гагаріна, 37, с. Стрітівка, Кагарлицького району, Київської області.

Після завершення будівництва спірного будинку восени 2009 року відповідач повідомив позивачкуі, що в нього виникла непереборна тяга до куми, що він не хоче щось приховувати від позивачки, або зраджувати позивачку, просив позивачку відпустити його.

При цьому відповідач ніколи не заперечував того, що вони разом були співзабудовниками спірного будинку, а згодом і його співвласниками; в будинку були і залишаються на сьогодні наші спільні речі (меблі, побутова техніка, посуд, особисті речі, предмети гігієни, книжки, тощо.). Від споруд цього домоволодіння в позивачки завжди був свій комплект ключів аж до травня 2010 року.

Спір між сторонами виник лише у травні 2010 року, коли відповідач після реєстрації нового шлюбу змінив на усіх спорудах замки. Мотивував свою позицію тим, що правовстановлюючі документи видані на його ім'я, земельна ділянка приватизована також на його ім'я, а тому позивачка не має жодного права на будь що у спірному домоволодінні.

Так, згідно ОСОБА_1 від 25.05.2010 року, складеного за участі сусідів та депутата виборчого округу ОСОБА_8, вбачається що громадянин ОСОБА_4 поміняв замки на житловому будинку та господарському блоку, чим перешкоджає користування садибою, та веденню весняно-польових робіт на ділянці громадянці ОСОБА_3

Цим актом підтверджується, що гр. ОСОБА_3 на очах сусідів з 1993 року разом з чоловіком гр. ОСОБА_4 вела спільне господарство, обробляла землю, будувала та обслуговувала житло та господарчі будівлі. Поруч знаходилися і росли онуки Євген та ОСОБА_6. У 2009 році ОСОБА_3 самостійно обробила півгороду та частково відремонтувала житловий будиночок -кухня під літ. „Б", в якому вони спільно мешкали всі ці роки.

Отже, для регулювання спірних правовідносин повинні бути застосовувані норми ЦК УРСР та ЗУ Про власність щодо придбання збірного дерев'яного будиночку та зведення прибудов і господарських споруд під літерами 61 . 62 , 63 , а щодо будівництва спірного житлового будинку під літерою А у 2008 році повинні бути застосовувані норми чинного ЦК України.

Згідно ст. 112 ЦК УРСР - майно може належати на праві спільної власності двом або декільком колгоспам або іншим кооперативним та громадським організаціям, або державі та одному чи декільком колгоспам або іншим кооперативам та громадським організаціям, або двом чи декільком громадянам.

Згідно ст. 12 ЗУ Про власність праця громадян є основою створення і примноження їх власності.

Згідно ст. 17 ЗУ Про власність майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Оскільки чинне на 1993-1997 роки цивільне законодавство не визначало поняття члени сім'ї , вбачається можливість керуючись загальними засадами цивільного законодавства застосувати аналогію закону, а саме посилатися на частину 2 ст. 64 ЖК УРСР, яка передбачає, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки; членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Рішенням Конституційного Суду України № 5-рп/99 від 03.06.1999р. визначено, що батьки і їх діти є членами сім'ї, якщо вони разом проживають, нарівні користуються комунальними послугами. Однак, обов'язковою умовою для визнання осіб членами сім'ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення з спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, відповідно до наведених вище норм позивачка ОСОБА_3, разом з відповідачем на підставі усної угоди про створення спільної власності та за рахунок спільних коштів ( зарплати, а згодом зарплати та пенсії) і спільної праці сторони по справі створили спільну власність, а саме на земельній ділянці по вул. Гагаріна, 37, с. Стрітівка, Кагарлицького району, Київської області, яка була у встановленому законом порядку надана сторонам у користування на ім'я відповідача, сторони встановили придбаний за спільні кошти збірний дерев'яний будиночок -кухня під літ. „Б" та прибудували до нього сарай і дерев'яний навіс під літерами „61", 62 . побудували цегляний сарай під літерою 63 та звели криницю під літерою „Ь", а згодом і житловий будинок. Зазначені обставини можуть бути підтверджені письмовими доказами та показами свідків.

Згідно ст. 355 ЦК України - Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Згідно частини 4 ст. 368 ЦК України - майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Отже, протягом 1993-2008 років позивачка з відповідачем як члени сім'ї в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти набули права спільної власності на домоволодіння № 37 по вул. Гагаріна, в с. Стрітівка, Кагарлицького району, Київської області.

Факт отримання правовстановлюючого документу відповідачем на спірне домоволодіння та його реєстрація у БТІ у вересні 2010 року жодним чином не спростовує наведені вище доводи виходячи з наступного.

Будинок був завершений будівництвом у 2008 році, а у вересні 2009 року прийнятий в експлуатацію. Отримання правовстановлюючого документу на спірний будинок відповідачем під час нового шлюбу не тягне за собою автоматичного визнання його об'єктом права спільної власності відповідача з його новою дружиною. Визначальне значення при цьому має джерело коштів, витрачених на придбання будматеріалів та ведення будівельних та оздоблювальних робіт. Наведені вище обставини повно та достовірно визначають правовий режим коштів, витрачених на будівництво будинку, а саме мова йде про наші з відповідачем спільні кошти та спільну працю.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_4 проти уточненого позову позивачки повністю заперечував.

Представник відповідача, - ОСОБА_2 в судовому засіданні проти уточненого позову позивачки ОСОБА_9 повністю заперечував та надав суду наступні пояснення .

Відповідач у даній цивільній справі проти задоволення вимог, викладених в позовній заяві, заперечує, вважає їх неправомірними, такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, що підтверджується, виходячи із наведеного нижче.

18 липня 2010 року ОСОБА_3 звернулась до Кагарлицького районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя.

Суддею Кагарлицького районного суду Київської області Кириченко В.І., було розглянуто значену вище позовну заяву та відкрите провадження по справі № 2-687/10.

За результатами розгляду зазначеної позовної заяви 12 жовтня 2010 року було винесено рішення, яким відмовлено Позивачці у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

У вступній частині зазначеного Рішення від 12 жовтня 2010 року, вказано, що Позивачка звернулась із позовом про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, про поділ незавершеного будівництвом домоволодіння та земельної ділянки і зобов'язання не чинити перешкод вказаним чином.

Зазначене Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 12 жовтня 2010 року по справі № 2-687/10 набрало законної сили та не було оскаржене сторонами.

27 жовтня 2010 року, ОСОБА_3 звертається до Кагарлицького районного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_10 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поділ спільного майна.

16 лютого 2011 року за результатами розгляду цивільної справи по зазначеній вище позовній заяві, суддя Кагарлицького районного суду Київської області Шевченко 1.1., ухвалює Рішення, відповідно до якоґо у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено у повному обсязі.

На початку 2011 року ОСОБА_3 звертається до Апеляційного суду Київської області з апеляційною скаргою на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 16.02.2011 р. по справі № 2-89/11 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поділ майна.

22 квітня 2011 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області ухвалила: апеляційну скаргу ОСОБА_3 - відхилити; рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 16.02.2011 р. - залишити без змін.

Отже, Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 12.10.2010 р. по справі № 2-687/10, набрало законної сили та не було оскаржене сторонами.

Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 16.02.2011 р. по справі № 2-89/11 набрало законної сили та було залишено Апеляційним судом Київської області без змін.

Відповідно до п. 3 ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до ст. 14 Цивільного процесуального кодексу України, судові рішення, що абрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого амоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і ідлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними оговорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами, невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Зважаючи на ст. 14 Цивільного процесуального кодексу України подача алогічного позову до Кагарлицького районного суду Київської оласті Позивачем свідчить про навмисне ігнорування і не виконання вже прийнятих судових рішень, про той самий предмет і між тими самими сторонами, щоб продовжити судові спори, щодо яких вже було винесено рішення.

Не надання Позивачем доказів своїх позовних вимог у минулому цивільному процесі (в

Кагарлицькому районному суді Київської області при розгляді спору між Позивачем та відповідачем, предметом якого було встановлення факту перебування у фактичних шлюбних

віносинах, поділ незавершеного будівництвом домоволодіння та земельної ділянки і зобов'язання не чинити перешкод вказаним чином), не дає Позивачу права на повторне звернення до суду першої інстанції про той самий предмет до тієї ж самої сторони за тих самих обставин, зважаючи на існуюче вже рішення суду, яке оскаржене не було і набрало законної сили.

Після розірвання шлюбу з позивачем, відповідач був змушений до 1984 року проживати з нею (позивачем) за адресою: АДРЕСА_4.

Але ведення спільного господарства, фактичні шлюбні відносини та взагалі будь-які відносини відповідача з позивачем були неможливими, оскільки на той час, як встановлено попередніми, зазначеними вище, рішеннями, як першої інстанції так і Апеляційним судом Київської області, позивач планувала створити нову сім'ю із громадянином - ОСОБА_11

Також, в минулих судових засіданнях встановлено, що позивач у своїй пояснювальній записці доданої до позовної заяви демонструє листи відповідача та фотографії, зроблені до 1986 року. Після того, як позивач отримала 2-кімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_5, куди і переїхала разом із сином - відповідач залишився в однокімнатній квартирі, де був зареєстрований до 01 квітня 1997 року.

Далі у 1996 році склалась ситуація, у якій була необхідність допомогти спільному позивача з відповідачем сину - ОСОБА_5, а саме: продати однокімнатну квартиру, що належала відповідачу, з метою придбання сином двокімнатної квартири. Таким чином, відповідач був змушений погодитись на проживання в окремій кімнаті двокімнатної квартири, що належала позивачу. Також, в судових засіданнях суду першої інстанції та апеляційної інстанції знайшов місце той факт, що як позивач, так і відповідач, намагалися прилюдно не демонструвати справжній характер особистих відносин. Тому для більшості оточуючих вони здавалися подружжям. Будь-яких відносин між позивачем та відповідачем не існувало, та й не могло існувати.

Зважаючи на встановлені чинним законодавством обставини, за яких виникає право спільної сумісної, а саме статтею 368 Цивільного кодексу України (надалі за текстом - ЦК України) встановлено два випадки у яких виникає право спільної сумісної власності. Майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено законом або договором. Статтями 60-73 Сімейного кодексу України (надалі за текстом - СК України) визначено підстави набуття права спільної сумісної власності, порядок здійснення такого права та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності.

Статтею 74 СК України визначено право спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Інше може бути встановлено договором між ними. Але жодне із вищезазначених положень не можна застосувати у даному випадку, оскільки факт проживання однією сім'єю не знайшов своє місце в судових засіданнях.

Відповідно до п. 18-2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року № 7 (із змінами, внесеними відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 року), відповідно до положень статей 81, 116 Земельного кодексу України (надалі за текстом - ЗК України) окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, набуте подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

У випадку, якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до положень статей 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України. Але вищезазначеними рішеннями судів було встановлено, що ні шлюбу, ні сім'ї у стосунках відповідача з позивачем не вбачалось.

Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Також, представник відповідача звернув увагу на те, що Кодексом законів про шлюб та сім'ю, який діяв у вищезазначений період, не існувало такого факту, як встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

Окрім того, Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 12.10.2010 року по справі № 2-687/10 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, поділ незавершеного будівництвом домоволодіння та земельної ділянки і зобов'язання не чинити перешкод вказаним майном (копія наявна в матеріалах справи) було встановлено:

Відповідно до ч. 2 ст. З СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Із пояснень позивача та свідків слідує, що сторони не мали взаємних прав та обов'язків, так як відповідач не надавав коштів на лікування позивача і власні кошти витрачав на будівництво житлового будинку, яке позивач не бажала проводити та не приймала в ньому участі ні коштами ні працею. Позивач та відповідач проживали за однією адресою і спали в різних кімнатах та часто сварилися.

Отже, позивач відповідно до ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України не довела обставин, на які посилалась. Тобто, при розгляді зазначеної справи позивачем також не доведено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з відповідачем за період часу з 01.01.2004 р. по 02.01.2009 р.

Відповідно до п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 р. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя , при застосуванні ст. 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно врахувати, що право зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та дружина не перебувають в будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 Цивільного процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із ч. 1 ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Таким чином, твердження Позивача не відповідають дійсності та є помилковими, жодним доказом не підкріплені.

Стаття 10 Цивільного процесуального кодексу України зобов'язує сторони у справі довести ті обставини, на які вони посилаються в обґрунтування своїх позовних вимог.

Позивач не виконав вимог вищезазначених норм законодавства, не довів обставини в обґрунтування свого позову, не надав судові жодного доказу на підтвердження позовних вимог, документи, які надані Позивачем не відповідають дійсним обставинам справи, в зв'язку з чим позов не підлягає задоволенню.

Свідок ОСОБА_12 в судовому засіданні показала, що знає сторін по справі близько 40 років.

З 1974 року по 1984 рік були сусідами по квартирі.

В 1993 році сім я ОСОБА_3 отримала земельну ділянку в Кагарлицькому районі.

В 2008 році вона була на дні народження ОСОБА_9, на той час сім я жила дружно, спільно обговорювали проблеми, які необхідно долати в зв язку з обслуговуванням дачного будинку. Як вона знає з розмов сторін по справі, на той час всі сімейні збереження вкладалися в дачну дільницю. В неї до 2011 року не виникало ні найменшої підозри, що в сім ї був якийсь негаразд.

Свідок ОСОБА_13 в судовому засіданні показала, що знає дану сім ю близько 23 років.

Скільки вона знає сторін по справі, вони завжди жили однією сім єю, дружно, вели спільний побут, вели спільне господарство.

На початку 1990 - их в сторін по справі був свій бізнес у виді ларька, де торгували косметикою.

Всі речі в квартирі були спільними.

Відповідач проживав спільно з відповідачкою в квартирі до 2009 року.

Свідок ОСОБА_14 в судовому засіданні показала, що знає дану сім ю близько 40 років..

В 1982 році позивачка розірвала шлюб з відповідачем.

В кінці 80 - их до середини 90 - их сторони мали бізнес на базарі.

Приблизно в 1993 році сторони взяли землю в с. Стрітівка. В м. Миронівна позивачка придбала будинок розбірний, який поставили на вищевказаній земельній ділянці.

В 1984 році ОСОБА_3 отримала однокімнатну квартиру, яку потім здавали в аренду. Саміж всією сім єю поїхали на нову квартиру, яка розміщена в м. Києві по пр- ту Правди.

Всі кошти, що сім я заробляла, вкладували в будівництво дачного будинку.

Відповідач пішова з сім ї лише в 2010 році.

Свідок ОСОБА_8 в судовому засіданні показала суду, що знає родину ОСОБА_4 з 1993 року.

На той час сторони по справі проживали однією сім єю, вели спільне господарство, вели спільний побут.

В 1995 році вона була в гостях на квартирі сім ї ОСОБА_4, сиділи за одним столом. Вона нічого підозрілого не замітила, сторони по справі вели себе як звичайна сім я.

Знає, що в сторін на той час був автомобіль, на якому постійно їздив відповідач.

Потім їй зі слів позивачки стало відомо, що відповідач перестав допускати позивачку до дачного будинку.

Свідок ОСОБА_7 показала суду, що знає дану сім ю тривалий час. До 2010 року Дана сім я вела спільне господарство, був спільний побут, до цього часу вона нічого підозрілого не знала та не бачила, ще раз наголошує, що сторони по справі жили як одна сім я.

Суд, вислухавши сторін по справі, їх представників, свідків, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку щодо задоволення позову, обґрунтовуючи своє рішення наступним.

Як встановлено судом в судовому засіданні з пояснень сторін та матеріалів справи позивачка ОСОБА_3 знаходилася з відповідачем ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі з 12.12.1967 р. (актовий запис про реєстрацію шлюбу № 9537. вчинений Центральним відділом реєстрації шлюбів м. Києва) до 09.12.1982 р. (актовий запис №862, вчинений Залізничним відділом РАЦС м. Києва. Свідоцтво про розірвання шлюбу від 03 квітня 1984 р. П-БК №371362).

Від цього шлюбу в сторін народився син ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1.

Необхідність розірвання шлюбу з відповідачем була пов'язана з тим. що родина (позивачка, відповідач та їхній син) перебували на квартирному обліку, оскільки всі вони були зареєстровані та постійно проживали у маленькій однокімнатній квартирі АДРЕСА_1 в Залізничному (зараз Солом'янському) районі м. Києва.

Син сторін по справі станом на 1984 рік вже був 16-річним юнаком і питання забезпечення його окремим самостійним житлом, де він у подальшому міг би проживати самостійно зі своєю родиною, стало дуже гостро. У квартирному відділі позивачці та відповідачу повідомили, що якщо вони на момент отримання квартири залишаються однією сім'єю, то вони мають право отримати лише одну окрему двокімнатну квартиру, при цьому їхню однокімнатну квартиру вони повинні віддати державі. Але якщо вони з відповідачем будуть розлучені, то позивачці з сином нададуть окрему двокімнатну квартиру, а їхню однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 залишать відповідачу.

Саме тому позивачка з відповідачем задля забезпечення сина окремим житлом пішли на фіктивне розірвання шлюбу, і, залишивши однокімнатну квартиру АДРЕСА_2, отримали окрему двокімнатну квартиру АДРЕСА_3.

25 вересня 1984 року (тобто через п'ять місяців після отримання свідоцтва про розірвання шлюбу) позивачка вже була зареєстрована з сином у новій квартирі.

Відповідач залишився зареєстрованим у однокімнатній квартирі на вул. Мішина, хоча поселився та проживав разом з позивачкою та сином у новій квартирі. При цьому зазначену однокімнатну квартиру сторони здавали в оренду.

З 1993 року в однокімнатній квартирі став постійно проживати син сторін по справі, - ОСОБА_5 разом з дружиною.