Постанова

від 27.09.2017 по справі 902/380/17

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" вересня 2017 р. Справа № 902/380/17

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючої судді Олексюк Г.Є.

суддів Розізнана І.В.

суддів Василишин А.Р.

при секретарі судового засідання Вох В.С.

розглянувши апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо - зернова Корпорація України" на рішення господарського суду Вінницької області від 29.06.17 р.

у справі № 902/380/17 (суддя Нешик О.С. )

позивач ОСОБА_1 акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України"

відповідач ОСОБА_2 господарство "Дар'я і я"

про стягнення 420 164,13 грн штрафу

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_3 ( представник, дов. № 395 від 21.08.2017р.)

відповідача - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ( представники, дов., у справі)

Судом розяснено представникам сторін права та обовязки, передбачені ст.ст.20, 22 ГПК України.

Клопотання про технічну фіксацію судового процесу не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Вінницької області від 29.06.2017 року у справі № 902/380/17( суддя Нешик О.С.) в позові Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова Корпорація України" до Фермерського господарства "Дар'я і я" про стягнення 420 164,13 грн. штрафу відмовлено повністю.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд керувався положеннями ч.1 ст. 173, ч.1 ст. 216, ч.1 ст. ст. 218, 230, ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України, ст.ст. 256, ч.1 ст. 261, п.1 ч.2 ст. 258, 549,611 Цивільного кодексу України, п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 року " Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" та пришов до висновку, що визначена позивачем підстава відповідальності у вигляді штрафної санкції не підтверджує обґрунтованість заявлених вимог, а стягнення штрафу не передбачене укладеним сторонами договором. Крім того, відсутні правові підстави для застосування позовної давності, оскільки позивачу відмовлено у вимогах про стягнення штрафу в розмірі 420 164,13 грн. з підстав необґрунтованості.

Не погодившись з постановленим рішенням, ОСОБА_1 акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова Корпорація України" (ОСОБА_6) звернулась з апеляційною скаргою, в якій вказує, що вважає дане рішення незаконним, необґрунтованим та таким, що прийняте без повного з'ясування обставин справи, з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права.

На думку апелянта, постачальник повинен був скласти розрахунок коригування до податкової накладної № 1/2 від 22.06.2015р. та скоригувати кількість і ціну придбання товару, а на різницю між сумою поставки і попередньої оплати виписати та зареєструвати нову податкову накладну.

Апелянт наголосив, що ПАТ ДПЗКУ вжило всіх передбачених чинним податковим законодавством заходів для виконання умов Договору поставки, в той час, як ФГ Дар'я і я не вірно склавши розрахунок коригування № 2/2 від 10.11.2015р. та не зареєструвавши податкову накладну на різницю між сумою постави і попередньої оплати по Договору поставки, несе передбачену положеннями податкового законодавства відповідальність за порушення вимог Податкового кодексу України. Зазначає, що положенням ст. ст. 525, 526 ЦК України, ст. 193 ГК України, п. 192.1 ст. 192, ст. 201 ПК ФГ Дар'я і я взяті на себе за Договором поставки зобов'язання не виконало.

Апелянт наголошує, що ФГ Дар'я і я, не вірно склавши розрахунок коригування № 2/2 від 10.11.2015р. та не зареєструвавши податкову накладну, що являється порушенням вимог податкового законодавства, порушило вимоги п. 2.3.1 Договору поставки, позбавило ПАТ ДПЗКУ права на отримання податкового кредиту у розмірі 420 164, 13 грн, який дорівнює сумі сплаченого ПАТ ДПЗКУ податку на додану вартість у розмірі 20 %, у зв'язку із чим, відповідно до п. п. 6.1, 6.5 Договору поставки, Постачальник несе повну матеріальну відповідальність і виплачує всі збитки. Вважає, що штраф у розмірі 20%, є мірою відповідальності, яка визначена умовами Договору поставки.

Просить скасувати рішення господарського суду Вінницької області від 29.06.2017 року у справі № 902/380/17 та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказує серед іншого, що податкова накладна № 1/2 від 22.06.2015 р. та розрахунок коригування до неї №2/2 від 10.11.2015р. складено відповідно до чинного податкового законодавства, що підтверджується квитанцією № 1 від 22.06.2015р. про прийняття податкової накладної та квитанцією № 1 від 10.11.2015 року про прийняття розрахунку коригування. Будь-які або листи з боку податкового органу про неприйняття документів чи про порушення складання вищевказаних документів відсутні.

Звертає увагу, що посилання на лист ДФС України № 24988/6/99-99-19-03-2-15 від 24.11.2015 р., у якому викладено роз"яснення застосування положень порядку складання розрахунку коригування до податкової накладної , не заслуговують на увагу при вирішенні даного спору, оскільки вказаний лист видано після виникнення податкових зобов"зань та після реєстрації податкової накладної та розрахунку коригування до неї.

Вказує, що при складанні як податкової накладної , так і розрахунку коригування до неї, ФГ Дар'я і я керувався Порядком заповнення податкової накладної , затвердженим Наказом Міністерства фінансів України № 957 від 22.09.2014 року ( чинний з 01.12.2014 року по 01.04.2016 року).

Відповідач у відзиві наголосив, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку, що штраф за несвоєчасну реєстрацію відповідачем податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних є податковим правопорушенням .

Зазначив, що апелянт не надав жодних доказів на підтвердження неправильного складання податкової накладної №1/2 від 22.06.2015 року та розрахунку коригування № 2/2 від 10.11.2015 р. Крім того, звернув увагу суду апеляційної інстанції, що сторонами договору не визначено відповідальність відповідача у вигляді штрафних санкцій за не реєстрацію / несвоєчасну реєстрацію або неналежне оформлення податкової накладної та / або розрахунку коригування до неї. Вважає, що пояснення апелянта щодо застосування строків позовної давності не мають жодного значення , оскільки суд не застосував позову давність до спірних правовідносин.

Просить рішення господарського суду Вінницької області від 29.06.2017р. залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

У судовому засіданні представник апелянта підтримав вимоги апеляційної скарги з підстав, викладених у ній. Просить скасувати рішення господарського суду Вінницької області від 29.06.2017 року у справі № 902/380/17 та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Представники відповідача заперечили вимоги апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві . Просили рішення господарського суду Вінницької області від 29.06.2017 р. у даній справі залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши повноту з'ясування та доведеність всіх обставин, що мають значення для справи, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права при винесенні оскарженого рішення , судова колегія вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України» не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 10.06.2015р., між публічним акціонерним товариством "Державна продовольчо-зернова Корпорація України" (покупець) та фермерським господарством "Дар'я і я" (постачальник) укладено договір поставки зерна майбутнього врожаю №ВИН011К-Ф (а.с. 11-20).

Відповідно до п.1.1. договору поставки постачальник у зазначений сторонами строк поставляє покупцю сільськогосподарську продукцію українського походження (товар): найменування товару - зерно кукурудзи 3 класу; одиниця виміру товару-метрична тонна, кількість товару - 1765,00, а покупець зобов'язується прийняти товар (поставлений насипом) та оплатити його.

Згідно п.2.3.1. договору поставки передбачено, що постачальник зобов'язується надати одночасно з товаром (кожною його партією) наступні документи: специфікацію на партію товару; акт приймання-передачі партії товару; видаткову накладну на партію товару; податкову накладну на партію товару.

Попередня оплата товару із розрахунку ціни одиниці виміру товару (станом на момент укладення договору), яка складає 1600,00 грн. за одиниць виміру товару; сума попередньої оплати за товар становить 2824000,00 грн., в тому числі ПДВ (п.п. 3.1. 3.1.1. договору).

Відповідно до п.3.3 договору поставки передбачено, що ціна одиниці виміру товару, за якою здійснюються остаточні розрахунки відображається в специфікації, яка є невід'ємною частиною договору поставки.

Положеннями п.6.1. договору поставки передбачено, що у разі невиконання (неналежного виконання) зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність згідно із законодавством України та/або цим договором.

10.11.2015 р., сторонами було підписано специфікацію №1, яка є невід'ємною частиною вказаного договору поставки, згідно якої скоригована ціна за одиницю товару складає 2523,60 грн., вартість товару (без ПДВ) складає 4454154,00 грн., вартість товару з ПДВ складає 5344984,80 грн. (а.с.21).

В свою чергу, ПАТ "Державна продовольчо-зернова Корпорація України" оплатила зерно кукурудзи 3 класу в кількості 1765 т., яке отримала від ФГ "Дар'я і я" у відповідності до вимог п. 3.1.1. даного договору, що підтверджується платіжним дорученням №89468 від 17.06.2015р. у сумі 2733383,68 грн. та сплатила страховий платіж у сумі 90616,32 грн., що підтверджується платіжним дорученням №89462 від 17.06.2015р. (а.с.22-23). ФГ "Дар'я і я" було виписано податкову накладну №1/2 від 22.06.2015 року на загальну суму 2824000,00 грн. (а.с. 24).

В подальшому, згідно видаткової накладної №2/11 від 10.11.2015р. відбулася поставка товару на загальну суму 5344984,80 грн. по скоригованій ціні відповідно до договору поставки в кількості 1765 т. по ціні 2523,60 грн. (а.с.25).

Актом приймання-передачі №1 від 10.11.2015р. підтверджується факт прийому-передачі зерна кукурудзи 3 класу в кількості 1765 т. (а.с.26).

02.02.2017р., позивачем на адресу відповідача було надіслано лист-вимогу від №130-2-12/619 з проханням виписати розрахунок коригування до податкової накладної №1/2 від 22.06.2015р., та скоригувати кількість та ціну придбання, а на різницю між сумою поставки та попередньої оплати виписати та зареєструвати нову податкову накладну (а.с.30-31).

Разом з тим, лист-вимога №130-2-12/619 від 02.02.2017р. залишилась відповідачем не розглянута.

На думку позивача, ФГ "Дар'я і я" в порушення ст.ст. 198,2 ст.198, ст.201 Податкового кодексу України не зареєструвало податкову накладну на різницю між сумою поставки і попередньої оплати по договору поставки зерна майбутнього врожаю №ВИН011К-Ф від 10.06.2015р., а штрафна санкція за договором поставки застосована на підставі того, що розрахунком №2/2 від 10.11.2015р. коригування кількісних і вартісних показників до податкової накладної №1/2 від 22.06.2015 збільшено на 2100820,33 грн. суми попередньої оплати, що призвело до втрати позивачем права на податковий кредит в розмірі 420164,13 грн., у зв"язку з чим ОСОБА_1 акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова Корпорація України" звернулась з позовом до суду.

Аналізуючи зазначені обставини справи, колегія суддів вважає за необхідне відзначити таке.

Згідно частини 2 статті 175 Господарського кодексу України: майнові зобовязання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Статтями 11 Цивільного кодексу України та 174 Господарського кодексу України унормовано, що господарські зобовязання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

З положень статті 509 Цивільного кодексу України вбачається, що: зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно статті 193 Господарського кодексу України та статтей 525, 526 Цивільного кодексу України: субєкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобовязання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобовязання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; одностороння відмова від виконання зобов'язань або їх зміна не допускається.

Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України: якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України він зобов'язаний сплатити штрафні санкції (неустойку, штраф, пеню).

Відповідно до ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 218 ГК України встановлено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно до ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

При цьому колегія суддів зауважує, що апелянт, доводячи порушення відповідачем податкового законодавства щодо оформлення та реєстрації податкових накладних , просить стягнути штраф розмірі 420 164,13 грн.

Однак, враховуючи таку конструкцію правового захисту порушених прав позивача вбачається, що об`єкт судового дослідження зводиться до з`ясування дотримання відповідачем вимог податкового законодавства щодо належного (своєчасного) оформлення податкових накладних, їх офіційної реєстрації та наявності чи відсутності у позивача можливості відшкодувати податковий кредит. Тобто об`єкт дослідження не знаходиться в площині цивільно-правових відносин, а перевірка даних обставин відноситься до компетенції ДФС.

Не довівши належними та допустимими доказами порушення відповідачем норм податкового законодавства, позивач безпідставно стверджує про порушення відповідачем цивільно-правових зобов`язань.

За таких обставин, колегія суддів прийшла до висновку, що складання та реєстрації розрахунку коригування не є господарським зобов"язанням, відповідальність за порушення якого може врегульовуватись умовами договору, а за своєю правовою природою це зобов"язання є податковим, яке регулюється нормами податкового законодавства, та за порушення якого нормами Податкового кодексу України передбачена окрема відповідальність у вигляді штрафних санкцій згідно кодексу.

Суд апеляційної інстанції також вважає за необхідне вказати, що умовами п. 6.1. договору не визначений розмір штрафних санкцій, оскільки він може бути визначений або у вигляді конкретної суми, або у відсотках від суми невиконаного зобов"язання, Умови цього пункту не можуть розцінюватись як визначений сторонами розмір штрафних санкцій відповідно до вищенаведених вимог закону, що підлягає стягненню в примусовому порядку.

Таким чином, колегія суддів констатує, що умови для стягнення штрафу не передбачені укладеним сторонами договором, а покликання апелянта як в суді першої інстанції, так і під час апеляційного розгляду справи на п.6.1 договору є безпідставним і не відповідає чинному законодавству, а висновки місцевого суду щодо підстав відмови у задоволенні в позові є вірними.

Крім того,колегія суддів вважає вірним висновок місцевого суду щодо не застосування до спірних правовідносин строків позовної давності , з огляду на таке.

Згідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із п.1 ч.2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Поряд з цим, у п.1.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" зазначено, що за змістом ч.2 ст.9 Цивільного кодексу України та ч.1 ст.223 Господарського кодексу України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених ст.175 Господарського кодексу України. При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України). Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

У п. 2.2 зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" вказано, що за змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові від 12.06.2007р. Верховного Суду України у справі №П-9/161-16/165.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Отже, місцевий господарський суд правомірно не застосував положення про позовну давність, оскільки позивачу відмовлено у вимогах про стягнення штрафу в розмірі 420164,13 грн. з підстав їх необґрунтованості.

З огляду на таке, колегія суддів зауважує, що апеляційний господарський суд не приймає до уваги доводи апелянта щодо правомірності звернення останнього з позовом до суду ( щодо строків, передбачених ч.2 ст.258 ЦК України).

Щодо доводів апелянта про порушення місцевим господарським судом при ухваленні рішення норм процесуального права, а саме ст.ст. 32, ч.3 ст. 84 ГПК України.

Відповідно до пунктів 2, 4 частини 3 статті 129 Конституції України одним з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Зазначені конституційні принципи закріплені в статтях 42 (Рівність перед законом і судом) та 43 (Змагальність) ГПК України.

В свою чергу, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010р. у справі "Серявін та інші проти України" Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

З огляду на зазначене, колегія суддів апеляційної інстанції зауважує, що покликання апелянта на невмотивованість рішення місцевого господарського суду не приймаються до уваги апеляційним судом у зв"язку із їх безпідставністю.

З огляду на зазначене, колегія суддів констатує, що суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують по суті вірного рішення господарського суду Вінницької області від 29 червня 2017 року у даній справі.

Статтею 4-3 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

За наведених у даній постанові обставин, колегія суддів дійшла висновку, що відсутні підстави для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції в розумінні статті 104 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 Про судове рішення, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає рішення суду по даній справі обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо - зернова Корпорація України" є необґрунтованою та до задоволення не підлягає.

Керуючись ст.ст. 49,99,101,103,105 ГПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Вінницької області від 29 червня 2017 року у справі № 902/380/17 залишити без змін, а апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо - зернова Корпорація України" залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуюча суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Розізнана І.В.

Суддя Василишин А.Р.