Постанова

від 10.10.2017 по справі 910/24025/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2017 року Справа № 910/24025/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Малетича М.М.,

Владимиренко С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 травня 2017 року

у справі № 910/24025/16

господарського суду міста Києва

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фоззі"

до Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні

позивача Товариство з обмеженою відповідальністю "Бриклейерз"

про визнання недійсними договорів про внесення змін до договору поруки

за участю представників

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

третьої особи - не з'явився

ТОВ "Фактор Плюс" - Мишакова Ю.А.

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю "Фоззі" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" про визнання недійсними договорів про внесення змін до договору поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року, а саме № 4 від 14 листопада 2013 року; № 5 від 13 березня 2014 року; № 6 від 28 квітня 2014 року; № 7 від 29 липня 2014 року; № 8 від 12 вересня 2014 року; № 9 від 06 жовтня 2014 року; № 10 від 26 листопада 2014 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 21 лютого 2017 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - товариство з обмеженою відповідальністю "Бриклейерз".

Рішенням господарського суду міста Києва від 28 лютого 2017 року (суддя Карабань Я.А.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 травня 2017 року (судді Руденко М.А., Пономаренко Є.Ю., Дідиченко М.А.) у справі № 910/24025/16 позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Фоззі" задоволено повністю: визнано недійсним договір № 4 від 14 листопада 2013 року про внесення змін до договору поруки №23ВД від 31 травня 2007 року, укладений між публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фоззі"; визнано недійсним договір № 5 від 13 березня 2014 року про внесення змін до договору поруки №23ВД від 31 травня 2007 року, укладений між публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фоззі"; визнано недійсним договір № 6 від 28 квітня 2014 року про внесення змін до договору поруки №23ВД від 31 травня 2007 року, укладений між публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фоззі"; визнано недійсним договір № 7 від 29 липня 2014 року про внесення змін до договору поруки №23ВД від 31 травня 2007 року, укладений між публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фоззі"; визнано недійсним договір № 8 від 12 вересня 2014 року про внесення змін до договору поруки №23ВД від 31 травня 2007 року, укладений між публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фоззі"; визнано недійсним договір № 9 від 06 жовтня 2014 року про внесення змін до договору поруки №23ВД від 31 травня 2007 року, укладений між публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фоззі"; визнано недійсним договір № 10 від 26 листопада 2014 року про внесення змін до договору поруки №23ВД від 31 травня 2007 року, укладений між публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фоззі".

Не погодившись з прийнятими рішенням та постановою Публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 28 лютого 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 травня 2017 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Позивач не скористався правом, наданим ст. 111 2 ГПК України, не надав відзив на касаційну скаргу, що в силу положень ст. 111 2 ГПК України не перешкоджає перегляду судових актів, що оскаржуються.

29 вересня 2017 року до Вищого господарського суду України надійшла заява Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" про заміну його правонаступником - ТОВ "Фінансова компанія "Фактор плюс" у зв'язку із заміною кредитора у зобов'язанні.

03 жовтня 2017 року до Вищого господарського суду України надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор плюс" про заміну відповідача - ПАТ "ВТБ Банк" на його правонаступника - ТОВ "Фінансова компанія "Фактор плюс". Також від Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор плюс" надійшла відмова від касаційної скарги в даній справі.

Підставою для заміни сторони у справі у вказаному клопотанні та заяві визначено обставини укладення між ПАТ "ВТБ Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Фактор плюс" договору №22В від 22 травня 2017 року про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за кредитними договорами та прав вимоги за договорами забезпечення, за умовами якого, за доводами заявників, були відступлені права вимоги до позичальника ТОВ "Бриклейерз" та поручителя ТОВ "Фоззі" за договором поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року.

Однак з наданої заявниками копії акту приймання-передачі прав вимоги, складення якого передбачено п. 3.1.3 договору №22В від 22 травня 2017 року, не вбачається передання ПАТ "ВТБ Банк" на користь ТОВ "Фінансова компанія "Фактор плюс" прав вимоги до ТОВ "Фоззі" за договором поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року з урахуванням, зокрема, обставин і висновків щодо припинення поруки, викладених у рішенні господарського суду міста Києва у даній справі.

Отже, надані заявниками докази належним чином не підтверджують викладені ними обставини правонаступництва у спірних правовідносинах, а відтак у Вищого господарського суду України відсутні правові підстави для здійснення заміни сторони у справі у порядку ст. 25 ГПК України.

Водночас оскільки ст. 111 6 ГПК України надає право відмовитися від касаційної скарги саме особі, що подала касаційну скаргу, то за відсутності процесуального правонаступництва ТОВ "Фінансова компанія "Фактор плюс" щодо відповідача у справі, подана вказаною особою заява про відмову від касаційної скарги ПАТ "ВТБ Банк", не підлягає розгляду.

Учасники судового процесу згідно з приписами ст. 111 4 ГПК України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак сторони у справі не скористались передбаченим законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарським судом апеляційної інстанції норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 31 травня 2007 року між відкритим акціонерним товариством "ВТБ Банк", правонаступником якого відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань № 1002037960 від 23 січня 2017 року є публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" (банк) та товариством з обмеженою відповідальністю "Бриклейерз" (позичальник) був укладений кредитний договір № 23ВД (кредитний договір), відповідно до п. 1.1 якого (з урахуванням змін, внесених до нього договором № 16 про внесення змін до кредитного договору від 14 листопада 2013 року) кредитор зобов'язується надати позичальнику кредит у сумі 18000000,00 доларів США 00 центів, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використати та повернути банку кредит не пізніше 14 травня 2014 року включно, а також сплатити плату за кредит та використати інші зобов'язання у повному обсязі на умовах та в строки, визначені цим договором (том 1, а. с. 16)

Позивач зазначає, що сторони неодноразово вносили зміни до кредитного договору № 23ВД від 31 травня 2007 року, в тому числі й в частині зміни розміру відсотків за користування та строку користування кредитними коштами.

З метою забезпечення виконання зобов'язання позичальником за кредитним договором, між відкритим акціонерним товариством "ВТБ Банк", правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк", (банк) та ЗАТ "Фоззі", правонаступником якого є ТОВ "Фоззі" відповідно до статуту ТОВ "Фоззі", (поручитель) було укладено договір поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року (договір поруки), відповідно до п. 1.1. якого (в редакції договору № 1 про внесення змін до договору поруки від 10 вересня 2010 року) поручитель поручається перед банком за виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Бриклейерз" (позичальником) зобов'язань, що виникли на підставі кредитного договору або можуть виникнути на підставі нього у майбутньому (том 1, а.с. 57, 173).

За умовами п. 2.1. договору поруки (в редакції договору № 1 про внесення змін до договору поруки від 10 вересня 2010 року) у випадку порушення позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, поручитель і позичальник несуть солідарну відповідальність перед банком у повному обсязі зобов'язань позичальника за кредитним договором, включаючи повернення кредиту, сплату нарахованих процентів за користування кредитом, комісій, неустойки (пені, штрафів) та відшкодування збитків, пов'язаних з порушенням виконання зобов'язань позичальником.

У подальшому, сторонами неодноразово вносились зміни до договору поруки, а саме були укладені договори № 3 від 30 листопада 2011 року, № 4 від 14 листопада 2013 року, № 5 від 13 березня 2014 року, № 6 від 28 квітня 2014 року, № 7 від 29 липня 2014 року, № 8 від 12 вересня 2014 року, № 9 від 06 жовтня 2014 року, № 10 від 26 листопада 2014 року про внесення змін до договору поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року, якими були внесені, зокрема, такі зміни:

- договором про внесення змін № 4 від 14 листопада 2013 року було внесено зміни у п. 4.2. договору поруки, а саме змінено строк позовної давності до вимог про сплату штрафних санкцій та договірних санкцій, передбачених п.п. 7.1.-7.10. кредитного договору, до 18 місяців;

- договором про внесення змін № 5 від 13 березня 2014 року було внесено зміни у п. 4.2. договору поруки, а саме змінено строк позовної давності до вимог про сплату штрафних санкцій та договірних санкцій, передбачених п.п. 7.1.-7.10. кредитного договору, до 24 місяців;

- договором про внесення змін № 8 від 12 вересня 2014 року було внесено зміни у п. 4.2. договору поруки, а саме змінено строк позовної давності до вимог про сплату штрафних санкцій та договірних санкцій, передбачених п.п. 7.1.-7.10. кредитного договору, до 30 місяців.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідачем було направлено на адресу ТОВ "Бриклейерз" (позичальника) лист-вимогу №1376/1-2 від 22 лютого 2013 року щодо дострокового повернення останнім отриманого кредиту в повному обсязі, яка отримана ТОВ "Бриклейерз" відповідно до вхідного штампу товариства 05 березня 2013 року, в якій відповідач вимагав сплатити кредит, штрафні і договірні санкції не пізніше 30 банківських днів з моменту отримання цієї вимоги. (том 1, а.с. 122)

Предметом даного спору є вимоги позивача про визнання недійсними договорів № 4 від 14 листопада 2013 року, № 5 від 13 березня 2014 року, № 6 від 28 квітня 2014 року, № 7 від 29 липня 2014 року, № 8 від 12 вересня 2014 року, № 9 від 06 жовтня 2014 року, № 10 від 26 листопада 2014 року про внесення змін до договору поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року.

Задовольняючи позовні вимоги повністю, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що додаткові договори № 4 від 14 листопада 2013 року, № 5 від 13 березня 2014 року, № 6 від 28.04.2014 р., № 7 від 29.07.2014 р., № 8 від 12.09.2014 р., № 9 від 06.10.2014 р., № 10 від 26 листопада 2014 року про внесення змін до договору поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року не відповідають актам цивільного законодавства, оскільки неможливо внести зміни у правовідносини, які припинились, а також не можуть бути спрямовані на реальне настання наслідків, а саме: наслідків щодо зміни умов договору поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року, правовідносини за яким припинились 18 жовтня 2013 року.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з погоджується з вищезазначеними висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, саме на момент вчинення правочину.

Згідно приписів статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Однією з підстав для визнання недійними договорів про внесення змін до договору поруки позивач зазначає збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок збільшення строку позовної давності до вимог про сплату штрафних санкцій та договірних санкцій.

Відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання останнім свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Згідно з частиною 1 статті 559 Цивільного кодексу України порука припиняється у разі збільшення зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Виходячи з аналізу зазначеної правової норми, порука припиняється за одночасної наявності двох умов: 1) внесення без згоди поручителя змін до основного зобов'язання; 2) ці зміни призвели, або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя.

Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; установлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. (Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України № 6-701цс15 від 24 червня 2015 року).

Таким чином, посилання ТОВ "Фоззі" щодо збільшення обсягу відповідальності внаслідок збільшення строку позовної давності судом першої інстанції були правомірно відхилені через те, що збільшення строку позовної давності за договірними та штрафними санкціями не свідчить про збільшення обсягу відповідальності поручителя.

Висновки судів попередніх інстанцій про недійсність договорів про внесення змін до договору поруки у зв'язку із тим, що ними вносились зміни в неіснуюче зобов'язання є обґрунтованим з огляду на наступне.

За приписами частини 4 статті 559 Цивільного кодексу України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Сторонами у п. 5.1. договору поруки (в редакції договору № 1 про внесення змін до договору поруки від 10 вересня 2010 року) було визначено, що цей договір набирає чинності з дати його підписання сторонами та скріплення печатками банку та поручителя (у випадку наявності у поручителя печатки) і діє до повного виконання зобов'язання за кредитним договором.

Частинами 1, 2 ст. 251 ЦК України встановлено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

За положеннями статті 252 Цивільного кодексу України, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Судами встановлено та з п. 5.1. договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки про його дію до повного припинення усіх зобов'язань боржників за основними договорами не вважається встановленим сторонами строком дії поруки, оскільки суперечить частині 1 статті 251 та частині 1 статті 252 ЦК України. (Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України № 3-42гс15 від 15 квітня 2015 року, № 6-436цс15 від 23 грудня 2015 року).

Отже, для визначення строку дії договору поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року підлягають застосуванню норми частини 4 ст. 559 Цивільного кодексу України в тій частині, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Банком на адресу ТОВ "Бриклейерз" (позичальника) було надіслано лист-вимогу №1376/1-2 від 22 лютого 2013 року, яка отримана товариством 05 березня 2013 року, що підтверджується відміткою про реєстрацію вхідної кореспонденції на зазначеному листі. (том 1, а.с. 122).

У зазначеному листі-вимозі банк вимагав у ТОВ "Бриклейерз" (позичальника) повернути кредит у повному обсязі, сплатити плату за кредит, штрафні та договірні санкції не пізніше 30 банківських днів з моменту отримання цієї вимоги.

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У відповідності до п. 5.3. кредитного договору (з урахуванням змін, внесених до нього договором №11 про внесення змін до кредитного договору від 30 листопада 2011 року) банк набуває право вимагати від позичальника достроково повернути виданий позичальнику кредит у випадку виникнення будь-якої несприятливої події, а позичальник зобов'язаний незважаючи на положення п. 1.1. цього договору виконати таку вимогу банку і повернути отриманий кредит в повному обсязі, сплатити плату за кредит, штрафні санкції і договірні санкції, що підлягають сплаті позичальником на користь банку згідно умов цього договору, в строк не пізніше 30 банківських днів з моменту отримання відповідної вимоги.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач, пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, відповідно до частини 2 статті 1050 ЦК України та п. 5.3. кредитного договору змінив строк виконання основного зобов'язання.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 09 листопада 2016 року у справі № 6-2251цс16.

У відповідності до ч. 1 ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Оскільки лист-вимога позивача отримана ТОВ "Бриклейерз" (позичальником) 05 березня 2013 року та з врахуванням постанови Кабінету Міністрів України №1043-р від 19 грудня 2012 року, позичальник повинен був повернути кредит до 17 квітня 2013 року у зв'язку з чим починаючи з 18 квітня 2013 року підлягає обрахуванню передбачений ч. 4 ст. 559 Цивільного кодексу України шестимісячний строк. (Зазначений правовий висновок відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові № 6-28цс14 від 10 вересня 2014 року).

Згідно з приписами ч. 4 ст. 559 Цивільного кодексу України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов'язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку (статті 61, 64 Господарського процесуального кодексу України) протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. (Зазначена позиція міститься в постановах Верховного Суду України № 6-170цс13 від 17 вересня 2014 року, № 6-53цс14 від 17 вересня 2014 року та №6-2662-цс15 від 20 квітня 2016 року).

Отже, виходячи з положень другого речення ч. 4 ст. 559 Цивільного кодексу України, слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). (Зазначений правовий висновок відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові № 6-28цс14 від 10 вересня 2014 року та №6-2662-цс15 від 20 квітня 2016 року.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ПАТ "ВТБ Банк" в період з 18 квітня 2013 року по 17 жовтня 2013 року не звертався з позовом до поручителя в судовому порядку.

Посилання ПАТ "ВТБ Банк" на направлення листа-вимоги № 5203-1/1-2 поручителю, як на факт пред'явлення вимоги поручителю були предметом дослідження судів попередніх інстанцій та спростовуються наведеними вище правовими висновками Верховного Суду України, які є обов'язкові для виконання, відповідно до вимог ст. 111-28 ГПК України.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що оскільки починаючи з 18 квітня 2013 року ПАТ "ВТБ Банк" протягом шестимісячного строку не звернулось до ТОВ "Фоззі" (позивача), як до поручителя за договором поруки, з позовом у судовому порядку, то починаючи з 18 жовтня 2013 року правовідносини поруки є такими, що припинилися.

Посилання відповідача на договір № 4 від 14 листопада 2013 року про внесення змін до договору поруки, як на підтвердження своїх доводів про те, що поручителем визнано за собою обов'язок виконувати зобов'язання по договору поруки та кредитному договору до 14 травня 2014 року є необґрунтованими з огляду на наступне.

Договором № 4 від 14 листопада 2013 року про внесення змін до договору поруки сторонами було внесено зміни в п. 1.2 договору поруки та викладено його в такій редакції: "Згідно кредитного договору банк надає позичальнику кредит в сумі 18000000,00 доларів США у вигляді невідновлювальної відкличної кредитної лінії на строк до 14 травня 2014 р. включно зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі: 12 % процентів річних за період до 31 грудня 2011 року (включно); 9,6 % річних на період з 01 січня 2012 року (включно) до 31 грудня 2012 року (включно); 12 % річних на період з 01 січня 2013 року (включно) до повного виконання боргових зобов'язань за кредитним договором, або в іншому розмірі, передбаченому кредитним договором".

Водночас, згідно пункту 1.1. кредитного договору (з урахуванням всіх змін внесених до нього) банк на умовах цього договору зобов'язується надати позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної відкличної кредитної лінії в сумі 18 000 000,00 доларів США, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використати та повернути банку кредит не пізніше 14.05.2014 р. включно, а також сплатити плату за кредит та виконати інші зобов'язання у повному обсязі на умовах та в строки/терміни, визначені даним договором.

У пункті 5.1. договору поруки встановлено, що цей договір набирає чинності з дати його підписання сторонами та скріплення печатками банку і поручителя (у випадку наявності у поручителя печатки) і діє до повного виконання зобов'язання за кредитним договором.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновком судів попередніх інстанції, що пункт 1.2. договору поруки містить лише опис зобов'язання, за яке поручився поручитель за договором поруки, а відтак викладення його у наведеній судом редакції не є зміною строку повернення кредиту чи зміною (встановленням) строку дії договору поруки.

Отже, з наведених умов кредитного договору та договору поруки вбачається, що сторонами не вносились зміни до строку дії договору поруки і незважаючи на укладення договору № 4 до договору поруки строк дії договору поруки залишився незмінним, що спростовує твердження відповідача про визнання позивачем свого обов'язку виконувати зобов'язання по договору поруки та кредитному договору до 14 травня 2014 року або про наявність волі останнього на продовження дії договору поруки.

Таким чином, укладення договору № 4 ніяким чином не спростовує зміни банком строку виконання основного зобов'язання за кредитним договором шляхом направлення вимоги боржнику про дострокове повернення кредиту.

Відповідно до частини 1 статті 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Припинення зобов'язання є останньою стадією його існування. Під припиненням зобов'язання розуміють припинення правового зв'язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання. Тобто кредитор втрачає право вимагати від боржника виконання передбачених у зобов'язанні дій, а боржник звільняється від обов'язку виконувати такі дії під загрозою застосування до нього мір відповідальності.

Припинення зобов'язання (в даному випадку правовідносини поруки) має остаточний характер, чинне цивільне законодавство не передбачає можливості відновлення вже припиненого зобов'язання.

Аналогічна позиція наведена у постановах Вищого господарського суду України від 19 лютого 2009 року у справі №19/72пн та від 04 вересня 2013 року у справі № 922/1027/130, а також в ухвалі Верховного Суду України № 6-19076ск10 від 14 липня 2010 року.

За загальними нормами цивільного законодавства зміна договору допускається тільки за існуючим правовідношенням, про що також зазначав Вищий господарський суд України у своїх постановах від 13 січня 2016 року у справі № 910/11920/15 та від 23 червня 2014 року у справі № 910/22121/13.

У супереч наведеному договори про внесення змін № 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 були укладені після припинення договору поруки.

Посилання відповідача на невірне тлумачення ч. 4 ст. 559 Цивільного кодексу України, а саме необхідності пред'явлення саме вимоги або позовної заяви не приймаються судом до уваги з огляду на викладену раніше правову позицію Верховного Суду України у 2016 року.

Частиною 5 ст. 203 ЦК України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Враховуючи, що спірні додаткові договори не відповідають актам цивільного законодавства, оскільки неможливо внести зміни у правовідносини, які припинились, а також не можуть бути спрямовані на реальне настання наслідків, а саме наслідків щодо зміни умов договору поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року, правовідносини за яким припинились 18 жовтня 2013 року, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги позивача щодо визнання недійсними спірних додаткових договорів № 4 від 14 листопада 2013 року, № 5 від 13 березня 2014 року, № 6 від 28 квітня 2014 року, № 7 від 29 липня 2014 року, № 8 від 12 вересня 2014 року, № 9 від 06 жовтня 2014 року, № 10 від 26 листопада 2014 року про внесення змін до договору поруки № 23ВД від 31 травня 2007 року є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 10 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 травня 2017 року у справі № 910/24025/16 залишити без змін.

Головуючий суддя І. А. Плюшко

Судді М. М. Малетич

С. В. Владимиренко