Ухвала

від 24.10.2017 по справі 910/17698/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА

24 жовтня 2017 року Справа № 910/17698/15

Постановою Вищого господарського суду України від 24.10.2017 колегією суддів у складі: Катеринчук Л.Й. (головуючого), Панової І.Ю., Удовиченка О.С. залишено без задоволення касаційну скаргу ЗАТ "Київський проектно-вишукувальний інститут "Укркомундорпроект", залишено без змін Постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.06.2017 у справі №910/17698/15.

Мною, Катеринчук Л.Й., при прийнятті зазначеної постанови було висловлено окрему думку, суть якої полягає в такому.

У справі, рішення в який переглядається, апеляційний суд встановив такі факти та обставини:

- Позивач набув право власності на спірний будинок за нотаріально-посвідченим Договором купівлі-продажу №712 від 03.10.2000, придбавши його у Регіонального відділення Фонду держмайна України по місту Києву відповідно до законодавства про приватизацію державного та комунального майна за ціною 358 800 грн. із зобов'язанням здійснення повного розрахунку за придбаний об'єкт протягом 30 днів з дня переходу права власності (розділ 2 Договору 03.10.2000, том 1, а.с. 10-13 ).

- 18.04.2003 позивачем укладено в простій письмовій формі, без нотаріального посвідчення, Договір купівлі продажу з відповідачем ТОВ "Елай", згідно з яким позивач продав, а відповідач придбав за 360 000 грн. нежитловий будинок загальною площею 211,9 кв.м в м. Києві по вул. Рейтарській, 18, літера "Б", передача якого мала здійснюватися у триденний строк з дня перерахування Покупцем другого платежу за актом приймання передачі (пункти 2.1-2.2 Договору), а розрахунок мав відбутися у такому порядку: суму 130 000 грн. покупець зобов'язався сплатити продавцю у триденний строк з дня підписання договору, а суму 230 000 грн. - у 3-денний строк з дня надання "покупцем" примірника договору №712 від 03.10.2000 з відміткою Київського БТІ про реєстрацію переходу права власності на Об'єкт від Фонду до Продавця, а також надання документа, що підтверджує остаточний розрахунок Продавця з Фондом за приватизований об'єкт (том 1, а.с. 15 - 17 );

- Апеляційним встановлено, що умови пунктів 2.1-2.2, 3.1-3.3 Договору щодо повного розрахунку та передачі спірного майна за актом приймання передачі сторонами не виконано, однак за Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.09.2003 у справі №36/412 (суддя Трофименко Т.Ю.) за позовом ТОВ "Елай" до ЗАТ "Київський проектно-вишукувальний інститут "Укркомундорпроект", залишеним без змін апеляційним та касаційним судами, визнано за ТОВ "Елай" право власності на спірний будинок, а рішенням Господарського суду міста Києва від 18.12.2003 у справі №36/549 (суддя Трофименко Т.Ю.), залишеним без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, Комунальне підприємство "Київське міське бюро технічної інвентаризації" зобов'язано здійснити державну реєстрацію права власності за ТОВ "Елай" (том 1, а.с.159 - 167 );

- апеляційним судом встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 21.06.2004 у справі №36/124 (суддя Трофименко Т.Ю.), залишеним без змін апеляційним судом, позивачу відмовлено у визнанні недійсним Договору купівлі-продажу від 18.04.2003 за позовом до відповідача з посиланням на встановлення факту часткового розрахунку на суму 130 000 грн. шляхом внесення коштів на депозитний рахунок нотаріуса ОСОБА_4, з посиланням на преюдиційність зазначених обставин, які було встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 16.09.2003, однак, скаржник заперечував отримання коштів від нотаріуса та будь-які повідомлення нотаріусом про необхідність з'явитися для отримання внесених на депозитний рахунок коштів (том 4, а.с. 234 - 235 );

- апеляційним судом встановлено, що ухвалою Господарського суду від 25.03.2005 щодо позивача порушено справу про банкрутство №15/238-б за заявою ДПІ у Печерському районі міста Києва, яка триває по даний час; в межах провадження у справі про банкрутство постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.05.2015 було скасовано ухвалу Господарського суду міста Києва від 16.02.2015 за заявою про розірвання спірного договору від 18.04.2003 та припинено апеляційне провадження з посиланням на непідсудність спору розгляду в межах справи про банкрутство;

- у липні 2015 позивач звернувся з позовом про розірвання Договору купівлі-продажу нежитлового будинку від 18.04.2003, укладеного між позивачем та відповідачем, як угоди, що не виконана відповідачем на предмет розрахунку за придбане майно та виконання якої втратило інтерес для позивача у справі, з огляду на значне зростання цін на нерухомість у м. Києві за період 2003-2015 років, внаслідок прострочення в оплаті за придбане спірне майно, допущене з вини набувача майна (відповідача у справі).

За наслідком встановлення зазначених фактів та обставин апеляційний суд дійшов таких юридичних висновків:

- Оскільки державна реєстрація права власності відповідача на спірну будівлю відбулася 22.01.2004, наявні підстави вважати, що з відповідного часу відпала потреба у виконанні відповідачем, як покупцем, передбаченого пунктом 3.3 спірного договору зобов'язання щодо надання зазначених у договорі документів (абзац 6, сторінка 12 постанови від 22.06.2017, том 5, а.с.27);

- Разом з тим, відповідно до умов спірного договору момент виконання зобов'язання відповідача щодо повного розрахунку з позивачем за придбаний будинок пов'язується саме з виконанням таких дій відповідачем , отже їх невиконання унеможливлює настання строку платежу та позбавляє позивача можливості отримання повного розрахунку за спірним договором (абзац 7, сторінка 12 постанови від 22.06.2017, том 5, а.с. 27 );

- В матеріалах справи відсутні докази того, що придбаний за спірним договором будинок та (або) документи на нього передавались позивачем та були прийняті відповідачем у встановленому цим договором порядку чи у будь-який інший спосіб. Отже, оскільки обов'язок відповідача оплатити товар (з огляду на приписи статті 692 ЦК України) виникає з моменту його прийняття, а сторонами будь-які заходи з метою прийому-передачі об'єкту купівлі-продажу за спірним договором не вживались, правові підстави для проведення відповідачем повного розрахунку за придбаний будинок відсутні (абзаци 10-11 сторінки 12, абзац 1 сторінки 13 постанови від 22.06.2017, том 5, а.с. 27 - 28 );

- З урахуванням зазначеного, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав вважати наявним з боку відповідача порушення умов спірного договору, що виразилося у невиконанні зобов'язання в частині здійснення оплати за цим договором в повному обсязі. Виходячи з системного аналізу змісту статей 611, 614, ч. 2 ст. 651 ЦК України та статті 218 ГК України, відповідальність за порушення господарського зобов'язання у вигляді розірвання договору настає за умов встановлення вини порушника (сторони договору). За таких обставин підстави для розірвання спірного договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України при істотній зміні обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору (абзаци 2-5, сторінки 13 постанови від 22.06.2017, том 5, а.с. 28 ).

Вважаю, що такі правові висновки апеляційного суду є взаємно-протилежними та такими що суперечать логічній оцінці судом обставин справи. Так, з одного боку апеляційний суд вважає, що внаслідок здійснення державної реєстрації права власності на спірну будівлю у відповідача відпала потреба виконувати вимоги пункту 3.3. Договору купівлі-продажу від 18.04.2003 щодо подання певних документів, а з другого боку, апеляційний суд констатує, що невиконання вимог щодо подання відповідних документів, зокрема, складення акта приймання-передачі будівлі за наслідком повної оплати, з виконанням пункту 3.3 Договору, має наслідком відсутність правових підстав для проведення повного розрахунку відповідачем за набутий будинок та відсутність вини відповідача у непроведенні повного розрахунку на набуте ним майно за договором купівлі-продажу, право власності на яке визнано за відповідачем в судовому порядку в 2003 році, упродовж останніх 13 років.

З огляду на взаємну протилежність, нелогічність таких юридичних висновків апеляційного суду, вважаю їх прийнятими з порушеннями вимог статті 43 ГПК України, яка встановлює обов'язок суду при оцінці доказів ґрунтуватися на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Відповідно до статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції ЄСПЛ ): "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права".

Поняття "право на мирне володіння своїм майном" охоплює як права на фізичні речі, так майнові права (майнові інтереси) фізичних та юридичних осіб. Так, у справі "Кечко проти України " , "Броньовський проти Польщі" ЄСПЛ наголосив, що поняття "власності", яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу №1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно , можуть також розглядатися як "майнові права", і, таким чином, як власність в цілях вказаного положення. Питання, що потребує вивчення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу.

Відповідно до статті 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власній другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Отже, у продавця існує легітимний майновий інтерес отримати певну грошову суму за відчужене майно, який може захищатися продавцем, як з посиланням на національне право, так на Конвенцію ЄСПЛ.

Відтак, вирішуючи спір про розірвання договору купівлі-продажу об'єкта нерухомості судам належить керуватися, як нормами національного цивільного законодавства про можливість такого способу захисту майнових прав та інтересів сторін, так положеннями статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про захист майнових прав юридичної (фізичної) особи як складової права на мирне володіння майном.

Згідно з частиною 2 статті 651 ЦК України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Договір може бути розірваний судом за наявності одночасно таких умов: в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона (частина 2 статті 652 ЦК України).

Відмовляючи в задоволенні вимоги позивача про розірвання договору купівлі-продажу з підстав його істотного порушення відповідачем, яке полягало у непроведенні розрахунку за набуте ним майно упродовж 14 років, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність порушення майнових інтересів позивача на отримання розрахунку за договором 18.04.2003, з огляду на те, що "не наступив строк розрахунку за договором ", так як позивач відмовився скласти акт приймання передачі майна, який мав бути складений після виконання вимог щодо повного розрахунку за проданий будинок згідно з пунктом 3.3 Договору та незважаючи на те, що право власності за відповідачем, як набувачем спірного майна, визнано ще у 2003 році.

Вважаю такі висновки судів нелогічними та очевидно незаконними, оскільки виходячи з них, позивач, який відчужив спірну будівлю у 2003 році, та право власності на яку у 2003 році визнано за відповідачем у справі, позбавляється можливості захистити свій майновий інтерес (право на отримання розрахунку або право на розірвання такого договору) саме з підстав "не настання строку розрахунку" за оспорюваним договором упродовж тривалого періоду часу (більше 14 років).

Також, судами проігноровано фактичну наявність чотирьох складових "істотного порушення договору" згідно з частиною 2 статті 652 ЦК України, а зокрема:

- в момент укладення договору від 18.04.2003 сторони виходили з того, що зобов'язання за договором будуть виконуватися належно, а право власності на спірний будинок перейде до відповідача за актом приймання-передачі, складеним після повного розрахунку, відповідно до розділів 2-3 Договору, а не за наслідком прийняття судового рішення Господарського суду міста Києва від 16.09.2003 у справі №36/412 про визнання за покупцем (відповідачем) права власності на спірний будинок;

- зміна обставин, пов'язана з невиконанням умов договору від 18.04.2003 щодо розрахунку упродовж 13 років, не могла бути усунута позивачем, як заінтересованою стороною, оскільки саме на відповідача покладався обов'язок провести розрахунок за придбане майно;

- виконання договору купівлі-продажу від 18.04.2003 в даний час (на момент звернення позивача з позовом) порушує співвідношення майнових інтересів сторін договору та позбавляє позивача права на отримання того, на що він розраховував при його укладенні, оскільки відповідач отримав право власності на спірну будівлю за договором купівлі-продажу ще у 2003 році, а позивач упродовж 13 років не міг користуватися грошовими коштами, на які розраховував при її відчуженні та які знецінилися у значній мірі внаслідок інфляції;

- із суті договору купівлі-продажу та звичаїв ділового обороту не випливає, що позивач, як продавець за договором купівлі-продажу, повинен нести ризик щодо невиконання зобов'язань покупцем (відповідачем) щодо розрахунку за придбане майно внаслідок зміни обставин, а саме, переходу до відповідача права власності на спірне майно за рішенням суду, а не за наслідком повного виконання договірних зобов'язань про розрахунок.

У справі "Дюлоран проти Франції", "Хамідов проти Росії" ЄСПЛ зазначав про те, що якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як "явну помилку" (тобто помилку, якої не міг би припуститися розумний суд), вона може порушити справедливість провадження. Якщо безпідставність висновку національних судів щодо фактів є "такою разючою та відчутною", судове провадження має вважатися грубим свавіллям. Свавільність рішення національного суду, яке в принципі не мало правових підстав за національним законодавством та не мало жодного зв'язку між встановленими фактами, застосованим правом та результатами провадження, становить "відмову у правосудді".

З огляду на таке, вважаю, що судові рішення (постанову апеляційного суду від 22.06.2017 та рішення місцевого суду від 22.06.2016 у справі №910/17698/15) слід було скасувати, передавши справу до місцевого суду для розгляду в межах провадження у справі про банкрутство №15/238-б, для виконання вказівок касаційного суду відповідно до Постанови ВГСУ від 28.02.2017, правових позицій Верховного Суду України про розгляд в межах провадження у справі про банкрутство всіх майнових спорів боржника, статті 129 Конституції України про обов'язок суддів при здійсненні правосуддя керуватися верховенством права, виконання вимог статей 43, 34 ГПК України, на предмет повної та об'єктивної оцінки доказів у справі та застосування практики ЄСПЛ про гарантування права на мирне володіння майном (майновим інтересом) та права на справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом, застосування статей 651 - 652 ЦК України та законодавства про банкрутство України.

Суддя Вищого господарського

суду України Катеринчук Л.Й.