Ухвала

від 07.11.2017 по справі 323/34/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Дата документу Справа № 323/34/17

Апеляційний суд Запорізької області

Провадження №11-кп/778/1287/17 Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1 Єдиний унікальний №323/34/17 Суддя-доповідач в 2-й інстанції ОСОБА_2

Ухвала

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2017 року м.Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ апеляційного суду Запорізької області у складі

головуючого ОСОБА_2

суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4

за участі секретаря ОСОБА_5

прокурора ОСОБА_6

представника потерпілого ОСОБА_7

потерпілого ОСОБА_8

захисника ОСОБА_9

обвинуваченого ОСОБА_10 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги захисника ОСОБА_9 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_10 , потерпілого ОСОБА_8 на вирок Оріхівського районного суду Запорізької області від 23 травня 2017 року, яким

ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с.Балкове Токмацького району Запорізької області, проживаючого без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 ,

визнано винним і засуджено за вчинення злочинів, передбачених ч.1 ст.125, ст.128 КК України,

ВСТАНОВИЛА:

Вказаним вироком районного суду ОСОБА_10 визнано винним і засуджено за вчинення злочинів за наступних обставин.

06.11.2016 року, близько 16 години, ОСОБА_10 , працюючи водієм маршрутного таксі в ТОВ «Еталон-1», виконуючи трудові обов`язки з перевезення пасажирів, керував автобусом та рухався від м.Оріхів в напрямку м.Пологи. Одним з пасажирів був ОСОБА_8 , який сів до автобусу в м.Оріхів разом із своєю знайомою ОСОБА_11 та неповнолітньою дитиною. При наближенні до зупинки у с.Білогір`я Оріхівського району Запорізької області, де ОСОБА_8 із своїми супутниками мав намір вийти, між ним та ОСОБА_10 виник словесний конфлікт на ґрунті непорозуміння щодо оплати за проїзд. Під час цього конфлікту ОСОБА_8 висловлював претензії ОСОБА_10 , предмет яких чітко встановити немає можливості. Між вказаними особами виникла словесна сутичка. Коли ОСОБА_10 зупинив автобус на зупинці у с.Білогір`я, з нього вийшли декілька пасажирів, в тому числі ОСОБА_8 та його супутники. При цьому ОСОБА_8 , стоячи біля відкритих дверей автобусу, продовжував словесний конфлікт з ОСОБА_12 , перешкоджаючи подальшому руху автобусу. Тоді ОСОБА_10 , діючи на ґрунті неприязних відносин, що раптово склались під час вказаного конфлікту, бажаючи припинити дії ОСОБА_8 , не передбачаючи можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинен був і міг їх передбачити, наніс один удар ногою в груди ОСОБА_8 , від чого останній впав назад, вдарившись об землю ліктем правої руки, внаслідок чого отримав закритий перелом нижньої треті правої плечової кістки, який кваліфікується як тілесне ушкодження середньої тяжкості за ознакою тривалого розладу здоров`я (більше 21 дня).

Не зупинившись на цьому, ОСОБА_10 вийшов з автобуса та, сівши на коліна біля ОСОБА_8 , почав умисно наносити йому удари руками в область обличчя та тулубу, точну кількість та локалізацію яких встановити немає можливості. Внаслідок цих ударів у ОСОБА_8 утворився крововилив орбітальних областей, який кваліфікується як легке тілесне ушкодження.

Свої дії ОСОБА_10 припинив після втручання невстановленої особи, яка пред`явила посвідчення працівника правоохоронного органу, повернувся до автобусу та поїхав далі по маршруту, а ОСОБА_8 разом із своїми супутниками пішов до с.Білогір?я та в подальшому за допомогою його батьків був доставлений до Запорізької обласної клінічної лікарні для надання медичної допомоги.

Органом досудового розслідування дії ОСОБА_10 були кваліфіковані за ч.1 ст.122 КК, як умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст.121 КК, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров`я (більше 21дня).

Проте суд дійшов висновку, що така кваліфікація дій обвинуваченого є помилковою, та перекваліфікував дії обвинуваченого на ч.1 ст.125 КК, як умисне легке тілесне ушкодження; на ст.128 КК, як необережне середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Йому призначено покарання

- за ч.1 ст.125 КК у виді 6 місяців виправних робіт з відрахуванням в дохід держави 10% заробітку;

- за ст.128 КК у виді 1 року виправних робіт з відрахуванням в дохід держави 10% заробітку.

На підставі ч.1 ст.70 КК за сукупністю злочинів, шляхом повного складання покарань, призначено остаточне покарання у виді 1 року 6 місяців виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням в дохід держави 20% відсотків заробітку.

Вирішено питання про цивільний позов.

В апеляційній скарзі захисник, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить вирок скасувати, ухвалити новий вирок, яким виправдати ОСОБА_10 у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.122 КК, оскільки висунуте йому обвинувачення є недоведеним. Крім того, суд порушив права обвинуваченого, оскільки перекваліфікувавши дії обвинуваченого на ч.1 ст.125 КК та ст.128 КК, суд не дотримався умов, визначених у ст.337 КПК.

В апеляційній скарзі потерпілий, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочину та особі обвинуваченого внаслідок м`якості, просить вирок скасувати. Ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_10 винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.122 КК, та призначити йому найсуворіше покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі без застосування ст.75 КК. Його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Свої вимоги потерпілий мотивує тим, що суд неправильно перекваліфікував дії обвинуваченого з ч.1 ст.122 КК на ч.1 ст.125 та ст.128 КК. При цьому, з урахуванням обставин вчиненого злочину, відсутності з боку обвинуваченого щирого каяття та відшкодування завданої шкоди, призначене йому покарання є м`яким. Крім того, суд безпідставно частково задовольнив його цивільний позов, адже його цивільні вимоги підтверджені в повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді, обвинуваченого і його захисника, які повністю підтримали доводи та вимоги апеляційної скарги захисника та заперечили проти скарги потерпілого; потерпілого і його представника, які, в свою чергу, підтримали апеляційну скаргу потерпілого і заперечили проти апеляційної скарги захисника; з`ясувавши думку прокурора, який просив змінити рішення суду в частині визначення остаточного розміру відрахування із заробітної плати в дохід держави під час відбування обвинуваченим покарання; перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга захисника обвинуваченого не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга потерпілого підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.407 КПК за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право вирок змінити.

Дослідивши зміст апеляційної скарги потерпілого щодо заперечення висновків суду про неправильне вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди судова колегія вважає її частково обґрунтованою з таких підстав.

До доводів апеляційної скарги захисника про незаконність перекваліфікації дій ОСОБА_10 з ч.1 ст.122 КК на ст.128 КК і ч.1 ст.125 КК судова колегія ставиться критично.

Так, матеріалами кримінального провадження дійсно не доведено умисного спричинення потерпілому середнього ступеню тяжкості тілесного ушкодження, оскільки воно було завдано з необережності при падінні ОСОБА_8 з висоти власного зросту після його поштовху ОСОБА_10 . Разом з тим, легкі тілесні ушкодження було завдано навмисно, а тому їх спричинення не охоплюється ст.128 КК і потребувало окремої кваліфікації за ч.1 ст.125 КК.

Судова колегія не сприймає заперечення захисника про те, що тим самим було порушено право обвинуваченого на захист, т.я. обвинувачений не готувався захищатись від обвинувачення зазначеного у вироку суду.

При цьому судова колегія виходила з того, що районний суд правильно послався на п.24 Постанови Пленуму ВСУ №7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», відповідно до якого суд може перекваліфікувати кримінально каране діяння з однієї статті на декілька статей кримінального закону, які передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при цьому не погіршується становище засудженого і не порушується право останнього на захист.

На переконання судової колегії становище обвинуваченого не було погіршено, оскільки відповідальність за сукупністю покарань за ст.128 КК і ч.1 ст.125 КК менш сувора, ніж відповідальність ОСОБА_10 у випадку визнання його винним за ст. 122 КК. Право на захист ОСОБА_10 не було порушено, оскільки фактично предметом судового розгляду були обставини, зазначені в обвинувальному акті. Фактично суд і визнав ОСОБА_10 винуватим у вчиненні дій, за обставин, зазначених в обвинувальному акті, з тією лише різницею, що нанесення частини тілесних ушкоджень вчинено ним з необережністю.

Заперечення ОСОБА_10 про те, що він не наносив ударів по руці ОСОБА_8 , а тому він не повинен нести відповідальність за завдання тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості, фактично узгоджуються із висновком суду про те, що перелом руки ОСОБА_8 стався не від активних дій обвинуваченого, а внаслідок падіння потерпілого від удару обвинуваченого ногою в груди ОСОБА_8 . Факти такого удару і падіння, а також можливість отримання такого перелому внаслідок падіння знайшли своє об`єктивне підтвердження показами свідка ОСОБА_11 і потерпілого ОСОБА_8 , висновком судово-медичної експертизи під час судового розгляду. А тому суд вірно кваліфікував такі дії за ст.128 КК. У зв`язку з чим, заперечення апеляційної скарги захисника в цій частині є необґрунтованими.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення 19850 грн., які складають вартість набору імплантів для остеосинтезу, що був використаний під час лікування потерпілого, суд виходив з того, що зазначену суму було сплачено не обвинуваченим, а його мамою, яка, на переконання суду, вправі звернутись із вимогою про стягнення даних коштів.

Проте з такими висновками районного суду погодитись не можна, оскільки мати потерпілого у жодних правовідносинах деліктних чи договірних із обвинуваченим не перебуває, а тому вона за жодних обставин не вправі в подальшому вимагати відшкодування шкоди на свою користь з обвинуваченого.

За загальним правилом відповідно до ст. 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже, дана норма закону прямо вказує по-перше, про обов`язок ОСОБА_10 , як винної особи, відшкодувати дану шкоду; по-друге, звільнений від цього обов`язку він може бути лише у випадку, якщо доведе, що шкоди завдано не з його вини.

Судова колегія зважає й на те, що згідно зі ст.1191 ЦК особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Проте ця норма закону передбачає лише право мами потерпілого на таке звернення про відшкодування шкоди, і жодним чином не обмежує потерпілого на вимогу такого відшкодування від винної особи, яка не компенсувала відшкодування такої шкоди особі, що має право зворотної вимоги.

Таким чином, судова колегія дійшла переконання про хибність висновків районного суду в цій частині, а тому судове рішення в цій частині підлягає зміні.

Крім того, судова колегія відмічає, що суд, відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення коштів на лікування в сумі 1675,59 грн. дав невірну оцінку тим обставинам, що грошові кошти на вказану суму було витрачено на ліки, що були призначені потерпілому згідно виписного епікризу.

При цьому судова колегія відзначає, що вимоги потерпілого про стягнення 220 грн. витрачених на медико-санітарне страхування і 238 грн. комісійних платежів банку задоволенню не підлягають, оскільки до відшкодування прямої дійсної шкоди вони не відносяться.

Визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди судова колегія вважає правильним і таким, що відповідає обставинам вчинення ОСОБА_10 злочину, його наслідкам, матеріальному становищу обвинуваченого і поведінці самого потерпілого перед вчиненням щодо нього злочину. А тому апеляційна скарга в цій частині щодо збільшення розміру відшкодування моральної шкоди з 25000 до 30000 грн. задоволенню не підлягає.

Вирішуючи питання щодо апеляційних вимог потерпілого про м`якість призначеного покарання, судова колегія дійшла висновку, що в межах визначеної судом кваліфікації дій ОСОБА_10 призначення йому покарання відбулось у відповідності до вимог ст. 65 КК з урахуванням ступеню тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. А тому апеляційна скарга потерпілого в цій частині задоволенню не підлягає.

Під час апеляційного розгляду судовою колегією ОСОБА_10 було роз`яснено право надати свою згоду про застосування до нього положень Закону України «Про амністію у 2016 році» та звільнення його від відбування призначеного покарання у випадку, якщо суд дійде висновку про відсутність підстав для задоволення його скарги. У зв`язку з чим, обвинувачений надав суду таку згоду.

Приймаючи до уваги, що доводи апеляційної скарги захисника жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції, а також те, що обвинуваченим вчинено нетяжкі злочини, у нього на утриманні перебуває малолітня дитина ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , судова колегія вважає за можливе звільнити ОСОБА_10 від відбування покарання у виді виправних робіт на підставі п. «в» ст.1 Закону України «Про амністію у 2016 році» №1810-VIII 22.12.2016 року.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.407, 418, 419 КПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_9 , яка діє в інтересах обвинуваченого ОСОБА_10 , залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу потерпілого ОСОБА_8 задовольнити частково.

Вирок Оріхівського районного суду Запорізької області від 23 травня 2017 року щодо ОСОБА_10 в цій справі в частині відшкодування матеріальної шкоди змінити.

З ОСОБА_10 на користь ОСОБА_8 крім 2815,46 грн., стягнутих за вироком суду, стягнути також 19850 грн., які складають вартість набору імплантів для остеосинтезу та 1675,59 грн. витрат на лікування.

В решті вирок суду залишити без змін.

На підставі п.«в» ст.1 Закону України «Про амністію у 2016 році» №1810-VIII від 22.12.2016 року звільнити ОСОБА_10 від відбування покарання, призначеного даним вироком районного суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня її проголошення.

Головуючий суддяСуддяСуддяОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4