Постанова

від 21.11.2017 по справі 909/232/17

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2017 року Справа № 909/232/17 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючий суддя: судді:Алєєва І.В. (доповідач), Корсак В.А., Кравчук Г.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Клива" на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 08.08.2017 у справі№909/232/17 Господарського суду Івано-Франківської області за позовомПриватного підприємства "Клива" до 1.Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, 2.Івано-Франківської міської ради провизнання рішення міської ради незаконним, визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, додаткових угод до них, встановлення сервітуту (права проходу та проїзду до земельної ділянки) та зобов'язання до вчинення певних дій, за участю представників сторін: від позивача:Шиманська Н.С., від відповідача 1:ОСОБА_6, від відповідача 2:не з'явився, В С Т А Н О В И В:

Позивач, Приватне підприємство "Клива", звернувся до господарського суду Івано-Франківської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 та Івано-Франківської міської ради про визнання рішення Івано-Франківської міської ради №1130-36 від 20.06.2013 в частині продовження строку оренди ділянки ОСОБА_4 (п. 40-41) незаконним, визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок №1 кад. номер НОМЕР_1, №2 кад. номер НОМЕР_2, додаткових угод №33, №34 від 25.03.2013, визнання за Приватним підприємством "Клива" право проходу, проїзду до власної земельної ділянки та приміщення, що на ній знаходиться, а також до трансформаторної підстанції та зобов'язання Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 усунути перешкоди в доступі до власної земельної ділянки та приміщення, що на ній знаходиться, а також до трансформаторної підстанції, шляхом демонтажу вхідних воріт.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 20.04.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2017 у справі №909/232/17, в задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі.

Позивач, Приватне підприємство "Клива", з прийнятими судовими актами попередніх інстанцій не погодився та звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.10.2017 зазначена касаційна скарга прийнята до провадження та призначена до розгляду.

Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 09.11.2017 №08.03-04/5531 у зв'язку з запланованою відпусткою судді Рогач Л.І., призначено проведення автоматичної зміни складу колегії суддів у справі №909/232/17, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: головуючий суддя - Алєєва І.В. (доповідач), судді - Дроботова Т.Б., Мачульський Г.М.

Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 10.11.2017 №08.03-04/5588 у зв'язку з запланованою відпусткою суддів Дроботової Т.Б. та Мачульського Г.М., призначено проведення автоматичної зміни складу колегії суддів у справі №909/232/17, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: головуючий суддя - Алєєва І.В. (доповідач), судді - Корсак В.А., Кравчук Г.А.

Ухвалою від 14.11.2017 Вищий господарський суд України відклав розгляд касаційної скарги.

У письмовому відзиві на касаційну скаргу Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 просила оскаржувані судові акти залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

В призначеному судовому засіданні касаційної інстанції 21.11.2017 представник Приватного підприємства "Клива" підтримав вимоги касаційної скарги, представник Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заперечував проти її задоволення. Івано-Франківська міська рада уповноваженого представника не направила. Явка не визнавалась обов'язковою.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, проаналізувавши доводи викладені в касаційній скарзі, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Приватного підприємства "Клива".

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 13.01.2010 між Івано-Франківською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 укладені договори оренди земельних ділянок терміном на 3 роки: №1 площею 0,0432га для обслуговування цеху хімчистки та адміністративного приміщення, яка знаходиться в АДРЕСА_1 та №2 площею 0,1476га для обслуговування цеху хімчистки та адміністративного приміщення, яка знаходиться в АДРЕСА_1.

Договори зареєстровані в Івано-Франківській регіональній філії центру ДЗК Держкомзему України 14.05.2010.

Рішенням Івано-Франківської міської ради від 20.06.2013 №1130-36 "Про продовження термінів оренди земельних ділянок" вирішено, зокрема, продовжити термін оренди вищезазначених земельних ділянок строком на 5 років.

25.03.2013 між Івано-Франківською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 укладені додаткові угоди №33 та №34 про продовження вищезазначених договорів терміном на 5 років.

Господарськими судами попередніх інстанцій також встановлено, що земельна ділянка Приватного підприємства "Клива" належить останньому на праві приватної власності та межує з земельними ділянками, які надані Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 в користування.

Приписами ст. 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки та орендарем (ч. 4 ст. 124 Земельного кодексу України).

Відповідно до положень ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені ст. 215 ЦК України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч 3 ст. 215 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визначається недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за ст. 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи ст.ст. 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

У справі, яка розглядається спір вирішено в межах та обсягах заявлених позовних вимог, господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що оскаржувані договори оренди землі відповідають приписам чинного законодавства та не порушують права позивача, який не є стороною оскаржуваних угод.

При цьому судами зазначено, що вищезазначені земельні ділянки, які передані Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4, належать на праві комунальної власності Івано-Франківській міській раді, а відтак остання діючи, як власник земельної ділянки, реалізувала надані їй чинним законодавством повноваження в сфері земельних відносин.

Крім того виходячи із системного аналізу приписів ст.ст. 401, 402 та 404 ЦК України господарські суди попередніх інстанцій мотивовано виходили з того, що право земельного сервітуту є правом саме обмеженого використання чужої земельної ділянки (ділянок), що надається особі, яка вимагає його встановлення від власника (володільця) цієї земельної ділянки для обслуговування своєї земельної ділянки або іншій конкретно визначеній особі. Суб'єктами, що мають право вимагати встановлення земельного сервітуту, є власники або землекористувачі земельних ділянок. Проте, позивачем не доведено неможливість задоволення потреб в користуванні земельною ділянкою іншим способом, ніж встановлення сервітуту, не доведено, яким чином чиняться перешкоди в доступі до власної земельної ділянки та приміщень, та які перешкоди у доступі до підстанції, на якій земельній ділянці знаходяться ворота, які слід демонтувати та ним не зазначено до кого саме з відповідачів заявлена ця позовна вимога.

Беручи до уваги вищевикладене, Вищий господарський суд України на підставі встановлених господарськими судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи, з'ясованих з урахуванням наданих доказів та наявних матеріалів справи в межах та обсягах заявлених позовних вимог, перевіривши застосування ними норм матеріального та процесуального права, погоджується з їх висновками про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та відповідно підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, передбачених ст. 267 ЦК України.

В силу приписів ст. 111 7 ГПК України, касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази .

Таким чином, у касаційної інстанції відсутні процесуальні повноваження щодо переоцінки фактичних обставин справи, встановлених під час розгляду справи місцевим господарським судом та під час здійснення апеляційного провадження.

Щодо викладених в касаційній скарзі інших доводів, то вони вже були обґрунтовано спростовані судом апеляційної інстанції, і колегія суддів касаційної інстанції погоджується з викладеними в оскаржуваній постанові мотивами відхилення доводів скаржника, у зв'язку з чим підстави для скасування постанови Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2017 у справі №909/232/17 відсутні.

Керуючись ст.ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 -111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В:

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2017 у справі №909/232/17 - залишити без змін, а касаційну скаргу Приватного підприємства "Клива" - без задоволення.

Головуючий суддя (доповідач) І.В. Алєєва Суддя В.А. Корсак Суддя Г.А. Кравчук