Постанова

від 15.01.2018 по справі 916/2130/15

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2018 рокуСправа № 916/2130/15 Одеський апеляційний господарський суд складі колегії суддів:

головуючого судді: Бєляновського В.В.,

суддів: Величко Т.А., Мишкіної М.А.

при секретарі - Колбасовій О.Ф.

за участю представників:

Від прокуратури: ОСОБА_1

Від Одеської міської ради: ОСОБА_2

Від ТОВ "Креата Центр": не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради

на рішення господарського суду Одеської області від 22.07.2015р., суддя в І інстанції Оборотова О.Ю., повний текст якого було складено 27.07.2015 року в м. Одесі

у справі № 916/2130/15

за позовом: заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради

до відповідача: ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю «Креата Центр»

про витребування майна з чужого незаконного володіння

ВСТАНОВИВ:

У травні 2015 року заступник прокурора Одеської області звернувся до господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю «Ів-Іммобільє» (далі - ТОВ «Ів-Іммобільє» ) про витребування у відповідача на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради нежитлових приміщень першого поверху № 810 загальною площею 145,8 кв.м, розташованих по пров. Нечипуренка, 15, у місті Одесі (далі - спірні нежитлові приміщення).

В обґрунтування пред'явлених вимог заступник прокурора посилався на те, що на підставі п. 13 рішення Одеської міської ради від 14.04.2010р. № 5649-V «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» між Одеською міською радою та ТОВ «АРТ» 12.08.2010 року було укладено договір купівлі - продажу об'єктів нерухомого майна, згідно з яким на користь останнього здійснено відчуження об'єктів комунальної власності, в тому числі спірних нежитлових приміщень. У наступному ТОВ «АРТ» на підставі договору купівлі - продажу від 12.11.2010р. здійснило відчуження вказаних нежитлових приміщень на користь ПП Елас - Комбі , яке в свою чергу 20.05.2011 року уклало договір купівлі - продажу з ТОВ «Ів-Іммобільє» , яке залишається його власником і на теперішній час. Постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2014 у справі № 916/2545/13 визнано недійсним пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14.04.2010 № 5649-V «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» , визнано недійсним договір міни, укладений між Одеською міською радою та TOB «АРТ» шляхом підписання удаваних правочинів: договору дарування від 12.08.2010р. та договору купівлі-продажу 23 об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у т.ч. нежитлових приміщень № 810, загальною площею 145,8 кв.м, розташованих по пров. Нечипуренка, 15 у м. Одесі. Вказуючи на те, що на теперішній час воля власника - територіальної громади міста щодо відчуження зазначеного майна у встановленому законом порядку не виражена жодним чинним та законним актом, заступник прокурора на підставі ст. ст. 328, 387, 388 ЦК України просив задовольнити позов. Одночасно заступник прокурора зазначав про те, що встановлений ст. 257 ЦК України строк позовної давності ним не пропущено, тому що звернення до суду з даним позовом стало можливим лише після винесення Вищим господарським судом України постанови від 16.10.2014р. у справі № 916/2545/13.

ТОВ «Ів-Іммобільє» не визнало позов посилаючись на те, що позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження факту існування будь - якої із зазначених у ст. 388 ЦК України обставин, з якими закон пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача, факт добросовісності якого презюмується. Одночасно відповідач заявив про застосування позовної давності до пред'явлених вимог, початок перебігу якої, на його думку, слід відліковувати з 18.01.2012 року, коли було проведено перше судове засідання у справі № 26/17-5059-2011 за позовом прокурора в інтересах держави в особі Одеської міської ради про визнання недійсним договору купівлі - продажу та повернення майна.

Рішенням господарського суду Одеської області від 22.07.2015 року в задоволенні позову відмовлено за спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі.

Приймаючи рішення суд першої інстанції керувався приписами статей 256, 261 та 267 ЦК України та виходив зі спливу позовної давності для звернення прокурора до суду з цим позовом, перебіг якої починається з 05 грудня 2011 року, тобто з моменту подання прокурором позову, в якому позивачем вказано Одеську міську раду у справі № 26/17-5059-2011 та недоведеності прокурором поважності причин пропуску цього строку.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, заступник прокурора Одеської області звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив його скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Обґрунтовуючи підстави звернення з апеляційною скаргою прокурор посилався на невідповідність викладених у рішенні висновків місцевого суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права, а саме: ст. ст. 316, 328, 203, 215, 216, 388 ЦК України, ст. ст. 1, 10, 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні .

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «Ів-Іммобільє» заперечувало проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просило оскаржуване рішення місцевого суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 06.10.2015 року вказане рішення було залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 22.06.2016 року постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06.10.2015 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду України від 15.03.2017 року постанову Вищого господарського суду України від 22.06.2016 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06.10.2015 року у справі № 916/2130/15 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Одеського апеляційного господарського суду.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 року в порядку передбаченому ст. 24 ГПК України замінено первісного відповідача ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю "ІВ-ІММОБІЛЬЄ" належним відповідачем ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю «Креата Центр» з огляду на те, що під час розгляду даної справи Верховним Судом України спірне нерухоме майно було відчужено ТОВ "ІВ-ІММОБІЛЬЄ" на користь ТОВ «Креата Центр» шляхом передачі майна до статутного капіталу товариства і на момент нового розгляду даної справи апеляційним судом власником спірного майна є ТОВ «Креата Центр» , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 100736438 від 19.10.2017р., і рішення з цього спору безпосередньо стосується прав і обов'язків останнього.

Про день, час і місце розгляду апеляційної скарги усі учасники судового процесу заздалегідь були повідомлені належним чином, проте відповідач не скористався наданим законом правом на участь свого представника в засіданні суду.

Обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення прокурора та представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 14.04.2010 року Одеською міською радою було прийнято рішення № 5649-V «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» , пунктом 13 якого доручено Представництву по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради укласти договір дарування, з метою прийняття у дар об'єкта власності ТОВ АРТ - адміністративної будівлі загальною площею 6756,7 кв.м., розташованої за адресою: м. Одеса, вул.. Верстатобудівна, 12, а також укласти з ТОВ "АРТ" договір купівлі-продажу з метою продажу останньому об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у тому числі нежитлових приміщень першого поверху № 810, загальною площею 145,8 кв.м., розташованих по пров. Нечипуренко, 15 у м. Одесі.

12.08.2010 року між територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради (продавець) та TOB "АРТ" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за № 940, за яким продавець передав у власність (продав), а покупець прийняв у власність (купив) індивідуально - визначене майно комунальної власності, зазначене у вищезгаданому рішенні Одеської міської ради, зокрема, нежитлові приміщення першого поверху № 810, загальною площею 145,8 кв.м., розташовані по пров. Нечипуренко, 15 у м. Одесі.

Зазначені у даному договорі спірні нежитлові приміщення були передані покупцеві від продавця за актом приймання - передачі від 19.08.2010р.

У наступному, TOB "АРТ" за договором купівлі - продажу від 12.11.2010р., посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстрованим в реєстрі за № 1589, здійснило продаж спірних нежитлових приміщень ПП Елас-Комбі , а останнє за договором купівлі - продажу від 20.05.2011р., посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстрованим в реєстрі за № 2875, передало у власність (продало), а ТОВ «Ів-Іммобільє» прийняло у власність (купило) ці нежитлові приміщення. У наступному, спірне нерухоме майно було відчужено ТОВ "Ів-Іммобільє" на користь ТОВ «Креата Центр» шляхом передачі майна до статутного капіталу товариства за актом приймання - передачі від 19.10.2016р. і на момент розгляду даної справи апеляційним судом власником спірних нежитлових приміщень є ТОВ «Креата Центр» , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 100736438 від 19.10.2017р.

Таким чином, судом установлено, що на момент звернення прокурора до господарського суду з даним позовом власником спірних нежитлових приміщень було ТОВ "Ів-Іммобільє", а на момент розгляду даної справи апеляційним судом це нерухоме майно зареєстроване на праві власності за ТОВ «Креата Центр» .

Постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2014 року у справі № 916/2545/13 визнано недійсними п. 13 рішення Одеської міської ради "Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради" від 14.04.2010р. № 5649-V, а також договір міни, укладений між Одеською міською радою та ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю "АРТ" м. Одеса шляхом підписання удаваних правочинів: договору дарування від 12.08.2010р., а також договору купівлі - продажу двадцяти трьох об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси від 12.08.2010р.

Звертаючись до господарського суду з даним позовом заступник прокурора вказував те, що оскільки договір купівлі - продажу об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, укладений 12.08.2010р. з ТОВ «АРТ» , визнано недійсним, то спірні нежитлові приміщення, які були відчужені за вказаним договором, можуть бути витребувані від добросовісного набувача на користь власника, тобто територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України.

З огляду на встановлені обставини даної справи колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 316 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 41 Конституції України та статтею 321 ЦК України унормовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Статтею 387 ЦК України встановлено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.

Як встановлено судом, ТОВ «Креата Центр» є особою, яка не знала і не могла знати про те, що особа, у якої майно придбано, не має права його відчужувати, тобто є добросовісним набувачем в силу ч. 1 ст. 388 ЦК України, що ні заступником прокурора, а ні сторонами не заперечується.

При цьому, колегія суддів враховує, що відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 24 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав від 07.02.2014 № 5, під час розгляду позову власника про витребування майна, переданого як вклад до статутного (складеного) капіталу господарського товариства, суд має враховувати, що отримання майна як вкладу до статутного (складеного) капіталу є відплатним придбанням, оскільки в результаті передання вкладу особа набуває права учасника господарського товариства.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, статтею 388 ЦК України передбачена можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею. Наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Таким є правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21.12.2016 № 6-2233цс16, який відповідно до ст. 316 ГПК України є обов'язковим у правозастосовній практиці для всіх судів України.

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного (нікчемного) правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного чи нікчемного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 ст. 388 ЦК України.

І у такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором, або вчинення іншої дії спрямованої на відчуження цього майна, якою у даній справі є рішення позачергових загальних зборів засновників ТОВ Креата-Центр від 19.10.2016р., оформлених протоколом № 6, та акт приймання-передачі спірних нежитлових приміщень від 19.10.2016р., права відчужувати це майно.

Вказаної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні перегляду судових рішень господарських судів з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах (постанова Верховного Суду України від 11.10.2011р. у справі № 5002-8/5447-2010).

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з приписами ч.5 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 ст.60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Статтею 172 ЦК передбачено, що територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.

Отже територіальна громада як власник об'єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016р. у справі №3-604гс16, від 23.11.2016р. у справі №916/2144/15.

Згідно з ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 2.16. постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013р. №11, судове рішення про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи про витребування майна з чужого незаконного володіння особи, за якою зареєстровано право власності на майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає такій реєстрації, за позивачем (стаття 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Тому в силу ч.5 ст.16, ч.5 ст.60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада, яка в силу ст.19 Конституції України зобов'язана діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином, територіальна громада міста Одеси, як власник спірного об'єкта нерухомості, делегує Одеській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Тобто, воля територіальної громади як власника, може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2014р. у справі №916/2545/13 визнано договір дарування і купівлі-продажу від 12.08.2010р. удаваними правочинами та визнано їх недійсними. Водночас, встановлено вихід Одеської міської ради за межі визначених законом повноважень, у зв'язку з чим скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14.04.2010р. № 5649-V.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що здійснення Одеською міською радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може розцінюватись як вираження волі територіальної громади.

Враховуючи те, що спірні нежитлові приміщення вибули із володіння територіальної громади поза її волею, колегія суддів приходить до висновку про правомірність вимог прокурора щодо їх витребування у відповідача на підставі ст. 388 ЦК України.

Колегія суддів також вважає, що у спірних правовідносинах не вбачається порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.

§ 1 ст.1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Колегія суддів зазначає, що Конвенція має сприйматись як „живий інструмент» , її положення мають тлумачитись динамічно, тобто, одне й те саме положення в різних історичних умовах цілком може втрачати свою актуальність. Слід враховувати, що рішення ЄСПЛ стосуються конкретної справи, в яких іноді використовуються концепції, не відомі українській правовій системі, що ускладнює застосування висновків у конкретній справі до окремої справи, що розглядається судом України.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом його витребування на користь держави (територіальної громади).

Перший протокол Конвенції ратифікований Законом України від 17.07.1997р. №475/97-ВР і з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, Закону України від 29.06. 2004р. №1906-ІV «Про міжнародні договори України" застосовується національними судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, які слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям.

У даній справі з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ТОВ "Креата-Центр" критеріям правомірного втручання у право на мирне володіння майном.

Витребування спірного майна на користь територіальної громади з володіння ТОВ "Креата-Центр" відповідає критерію законності: витребування із його власності спірного майна здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК, яка відповідає вимогам доступності, чіткості передбачуваності, офіційний текст якої є публічним та загальнодоступним. Сумніви та уявлення відповідача щодо правильності тлумачення та застосування цієї норми судом не можуть свідчити про незаконність втручання у право власності.

Прийняттям рішення про передачу у приватну власність окремому суб'єкту господарювання об'єктів комунальної власності фактично позбавлено територіальну громаду можливості володіти, користуватися та розпоряджатися об'єктами комунальної власності. Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям об'єктів із комунальної власності, становлять суспільний публічний інтерес, а рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого об'єкти вибули із комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У даній справі "суспільним", "публічним" інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування комунального майна із володіння відповідача є задоволення суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права комунальної власності, захист такого права шляхом повернення до комунальної власності її об'єктів, які були передані ТОВ "Креата-Центр" внаслідок порушення чинного законодавства при первинному відчуженні комунального майна.

Таким чином, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, відсутня невідповідність втручання держави у право власності ТОВ "Креата-Центр" критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном.

Одним із елементів дотримання принципу пропорційності при втручанні у право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації. Однак, відповідач у даній справі зустрічні вимоги про надання йому компенсації не заявляв і відповідач не позбавлений права у наступному звернутися до суду із відповідним позовом про відшкодування йому компенсації вартості витребуваного майна, збитків, що сприятиме дотриманню принципу пропорційності.

Отже, позовні вимоги прокурора в інтересах Одеської міськради не можуть вважатись такими, у зв'язку із задоволенням яких порушується § 1 ст.1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, через дотримання принципу законності втручання у право власності, відповідності такого втручання суспільному інтересу, його пропорційності.

Разом з тим, під час розгляду даної справи відповідачем - ТОВ Ів-Іммобільє та ТОВ Креата-Центр було подано до суду заяву про застосування позовної давності.

При цьому, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Положеннями ст. 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 2 ст. 2 ЦК України визначено, що учасниками цивільних відносин є держава Україна, територіальні громади, які згідно зі статтями 167, 169, 170, 172 ЦК набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи державної влади, органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із зазначених органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

За змістом положень статті 2 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з даним позовом) господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до положень ч. ч. 2, 4 ст. 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з даним позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) Цивільним кодексом визначено як позовна давність (ст. 256 ЦК України).

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11.09.1997, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), перебіг якої, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або мала об'єктивну можливість довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органів державної влади, права та інтереси яких він захищає, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор (така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13.05.2015 у справі № 3-126гс15).

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі Одеської міської ради, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 07.06.2017 у справі № 910/27025/14, від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16.

Наявні у справі матеріали беззаперечно свідчать про те, що станом на квітень 2011 року Одеській міській раді було достовірно відомо про те, що її права як власника комунального майна були порушені внаслідок відчуження об'єктів комунальної власності за договором купівлі - продажу від 12.08.2010р., у тому числі й спірних нежитлових приміщень.

Так, рішенням Одеської міської ради від 29.04.2011р. № 735-VI було затверджено текст звернення Одеської міської ради до Президента України про доручення Генеральній прокуратурі України взяти під контроль результати проведення державного фінансового аудита виконання бюджету міста Одеси за 2009 рік і 10 місяців 2010 року, в якому, зокрема, зазначено про те, що в результаті проведених ревізій Одеської міської ради, її виконавчих органів і комунальних підприємств, були виявлені кричущі порушення законодавства, які відбувалися протягом 2009-2010 років, а саме: - в результаті укладення сумнівних угод, опосередковуючих міну однієї адміністративної будівлі по вул.. Верстатобудівна, 12 на 23 комерційно привабливих об'єктів нерухомості, недоотримані доходи від продажу комунального майна на суму більше 37 млн грн.. .

Отже, вже станом на 29.04.2011 року Одеській міській раді будо відомо про порушення своїх прав в результаті укладення сумнівних угод .

Крім того, 05 грудня 2011 року заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до господарського суду Одеської області з позовом до ТОВ АРТ , ПП Елас-Комбі , ТОВ ІВ-Іммобільє та інших, в якому просив, зокрема, визнати недійсним договір купівлі - продажу нежитлових приміщень від 12.08.2010, укладений між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради та ТОВ АРТ , і зобов'язати ТОВ ІВ-Іммобільє повернути спірні нежитлові приміщення № 810, загальною площею 145,8 кв.м., розташовані по пров. Нечипуренко, 15 в м. Одесі територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради.

Одеська міська рада брала участь у розгляді цієї справи № 26/17-5059-2011 та її представником був ОСОБА_4, повноваження якого підтверджувалися довіреністю №648/исх-гс від 20.10.2011р.

За результатами судового розгляду вказаної справи №26/17-5059-2011 ухвалою господарського суду Одеської області від 23.09.2013 року у зв'язку з невиконанням прокуратурою без поважних причин вимог суду щодо подання витребуваних матеріалів, необхідних для вирішення спору, вищезгаданий позов заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради було залишено без розгляду. Відповідно до частини першої статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Таким чином, на підставі правової оцінки наявних у справі доказів та з урахуванням судових актів у справі № 26/17-5059-2011 за участю тих же сторін, апеляційним судом з достовірністю установлено, що не пізніше 18.01.2012 року, тобто з дня першого засідання суду у справі № 26/17-5059-2011 Одеській міській раді було достеменно відомо про порушення свого права та про особу, яка його порушила - ТОВ «Ів-Іммобільє» - власника і фактичного володільця спірних нерухомих приміщень, тобто про особу, яка порушує право власності Одеської міської ради, утримуючи майно у себе, оскільки представник міськради приймав участь у судових засіданнях по цій справі. А тому, саме з цієї дати починається перебіг строку позовної давності, який сплив 18.01.2015 року.

Прокурор звернувся до господарського суду з даним позовом 25.05.2015 року що підтверджується відміткою канцелярії суду на першому аркуші позовної заяви, тобто поза межами загального строку позовної давності.

При цьому, Одеська міська рада, набувши статусу позивача у даній справі, доказів поважності причин пропуску звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права не надала.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України).

З наведених вище підстав колегія суддів не бере до уваги посилання прокурора на те, що звернення до суду з даним позовом стало можливим лише після винесення Вищим господарським судом України 16.10.2014 року остаточного судового рішення у справі № 916/2545/13, у зв'язку з чим встановлений ст. 257 ЦК України строк позовної давності ним не пропущено, оскільки частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Під час нового розгляду даної справи апеляційний суд здійснив заміну первісного відповідача належним відповідачем ТОВ Креата-Центр , яке також заявило про застосування позовної давності.

Заміна особи, яка є фактичним володільцем майна, у зв'язку з його відчуженням особою, до якої пред'явлено позов про витребування майна, не є підставою вважати, що строк позовної давності почав перебіг заново.

Згідно з ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Оскільки повернення майна у зв'язку з його витребуванням з чужого незаконного володіння є позадоговірним зобов'язанням, в якому володілець майна є боржником, то заміна цього боржника не зупиняє та не перериває перебігу позовної давності за правилами ст.ст. 263, 264 ЦК України.

Враховуючи усе вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що встановлені фактичні обставини справи свідчать про пропущення Одеською міською радою строку позовної давності за вимогами про витребування спірних нежитлових приміщень із чужого незаконного володіння, що згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності.

За таких обставин, взявши до уваги заяву відповідача про застосування позовної давності, господарський суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову прокурора.

Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 06.12.2010р. у справі № 3-13г10, згідно з якою при розгляді вимог про витребування майна у його набувачів мають бути враховані всі умови витребування майна від добросовісного набувача, передбачені статтею 388 ЦК України, та застосовані норми матеріального права щодо строків позовної давності, причин і наслідків його пропуску.

При цьому колегія суддів враховує, що згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 29 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав від 07.02.2014р. № 5, на вимоги, передбачені статтями 387, 388 ЦК України, поширюється загальний строк позовної давності, встановлений статтею 257 ЦК України, про що також неодноразово вказував Верховний Суд України у своїх постановах. Цим спростовується твердження прокурора про те, що положення законодавства про позовну давність до позовних вимог про витребування майна у порядку ст. 388 ЦК України не застосовується.

Інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, не приймаються судом до уваги, оскільки з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин даної справи, колегія суддів вважає доводи викладені скаржником в апеляційній скарзі необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами та не відповідають вимогам закону, що регулює спірні правовідносини. За таких обставин колегія суддів не знаходить законних підстав для повного чи часткового задоволення вимог апеляційної скарги.

Враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції було повно та всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, що дає підстави для залишення його без змін.

З огляду на приписи ст.ст. 123, 129 ГПК України, судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 253, 254, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Одеський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Одеської області від 22 липня 2015 року у справі № 916/2130/15 залишити без змін, а апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.

Головуючий суддя: Бєляновський В.В.

Судді: Величко Т.А.

ОСОБА_5