Постанова

від 30.01.2018 по справі 826/4108/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/4108/15 Судді першої інстанції: Арсірій Р.О.

Літвінова А.В., Огурцов О.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2018 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Степанюка А.Г.,

суддів - Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі - Ліневській В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 жовтня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Міністерства внутрішніх справ України, ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2015 року ОСОБА_3 (далі - Позивач, ОСОБА_3.) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі - Відповідач-1, МВС України) в якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просив:

- зобов'язати МВС України видати ОСОБА_3 копію наказу про звільнення;

- стягнути з Відповідача-1 на користь Позивача заборгованість із заробітної плати;

- стягнути з МВС України на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та видачі трудової книжки;

- стягнути з Відповідача-1 щомісячну грошову допомогу у розмірі окладу за спеціальним званням відповідно до п. 11 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 року №393 Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей ;

- стягнути з МВС України на користь ОСОБА_3 спричинену моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.04.2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.06.2015 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21.01.2016 року частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_3 - постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.04.2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04.06.2015 року скасовано в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення з МВС України на його користь заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні і видачі трудової книжки та стягнення моральної шкоди в розмірі 10 000 грн., а справу в цій частині направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення судів залишені без змін.

При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суди залишити поза увагою необхідність з'ясування обставин: виконання ОСОБА_3 покладних на нього наказом МВС України від 27.02.2014 року №157 о/с повноважень за новим місцем служби до тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим; виду роботи, яку виконував відповідно до покладених на нього обов'язків; ведення обліку робочого часу; розміру заборгованості за підрахунками Позивача із встановленням осіб, відповідальних за її погашення (за умови наявності).

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 31.05.2017 року залучено до участі у справі в якості другого відповідача - ліквідаційну комісію Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим (далі - Відповідач-2, Ліквідаційна комісія ГУ МВС в АР Крим).

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.10.2017 року позов задоволено частково - стягнуто з МВС України на користь ОСОБА_3 суму грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 27.02.2014 року по 20.02.2015 року в розмірі 20 792,84 грн. без урахування обов'язкових податків та зборів; стягнуто з МВС України на користь ОСОБА_3 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2015 року по 26.09.2017 року в розмірі 53 763,16 грн. без урахування обов'язкових податків та зборів. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

При цьому суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи підтверджується вчинення Позивачем дій, спрямованих на продовження роботи в органах МВС України після тимчасової окупації Автономної Республіки Крим у лютому 2014 року, у зв'язку з чим до моменту звільнення останнього з посади 20.02.2015 року ОСОБА_3 перебував у трудових правовідносинах з Відповідачами, що дає право на виплату заробітної плати, розмір якої повинен обраховуватися виходячи з наявних у матеріалах справи документів. Крім того, суд зазначив, що оскільки приписами спеціального законодавства не передбачено виплату особам рядового і начальницького складу грошової компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, до спірних правовідносин необхідно застосовувати положення ст. ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України, а тому, з огляду на допущену Відповідачем-1 затримку розрахунку при звільненні, позовні вимоги в указаній частині є обґрунтованими.

Відмовляючи у задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції підкреслив на неможливості подвійного стягнення середнього заробітку як за затримку розрахунку при звільненні, так і за затримку видачу трудової книжки. Крім того, суд зазначив про відсутність належних та допустимих доказів заподіяння Позивачу моральної шкоди.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Відповідач-1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову, якою у задоволенні позову відмовити повністю. При цьому посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Наголошує на неврахуванні судом, по-перше, відсутності у МВС України обов'язку з проведення розрахунку з ОСОБА_3 та перебування його у трудових відносинах з УМВС України в м. Севастополі, по-друге, неможливості поширення ст. ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України на спірні правовідносини, адже спеціальне законодавство таких положень не містить.

У письмових запереченнях до апеляційної скарги Позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що скорочення всіх посад в УМВС України в м. Севастополі на підставі наказу МВС України зумовлює виникнення в останнього обов'язку з працевлаштування та оплати праці ОСОБА_3 Крім того, підкреслює, що за відсутності правової регламентації у спеціальному законодавстві відповідальності органу внутрішніх справ за затримку розрахунку при звільненні до таких правовідносин підлягають застосуванню загальні положення Кодексу законів про працю України.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.10.2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог не є предметом апеляційного оскарження, судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У судовому засіданні Апелянт вимоги апеляційної скарги підтримав та просив вимоги останньої задовольнити повністю з викладених у ній підстав.

Позивача та Відповідач-2, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибули.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника апелянта, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін з огляду на таке.

Як було встановлено судом першої інстанції, з вересня 1997 року Позивач працював в органах внутрішніх справ.

У травні 2013 року ОСОБА_3 працював на посаді старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах відділу внутрішньої безпеки в м. Севастополі (підпорядкованого Департаменту внутрішньої безпеки МВС України) (а.с. 49-50).

На підставі листа УМВС України в м. Севастополі від 12.02.2014 року №2/326 (а.с. 51) наказом МВС України від 27.02.2014 року №157 о/с капітана міліції ОСОБА_3 було відряджено для подальшого проходження служби в розпорядження Управління МВС України в м. Севастополі та звільнено з посади старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах відділу внутрішньої безпеки в м. Севастополі (підпорядкованого Департаменту внутрішньої безпеки МВС України) з 20.02.2014 року, а також встановлено щомісячну премію за лютий 2014 року в розмірі 798,39 грн. (а.с. 52).

На адресу Відповідача-1 23.12.2014 року від Позивача надійшов рапорт від 09.12.2014 року про звільнення з органів внутрішніх справ за власним бажанням у зв'язку із сімейними обставинами з 25.12.2014 року (а.с. 53).

Наказом МВС України від 20.02.2015 року №300 о/с капітана міліції ОСОБА_3, який знаходиться у розпорядженні Управління МВС України в м. Севастополі, звільнено у запас Збройних Сил за пп. ж п. 64 (за власним бажанням), з 29.12.2014 року (а.с. 26).

Трудову книжку серії НОМЕР_1 та обліково-послужну картку до військового квитка НОМЕР_2 отримала представник Позивача ОСОБА_5 19.03.2015 року (а.с. 54).

На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз приписів ст. ст. 8, 19, 43, 55 Конституції України, ст. ст. 5, 7 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України , ст. ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України, суд першої інстанції прийшов до висновку, що у період з 27.02.2014 року по 20.02.2015 року тривав вимушений прогул Позивача у зв'язку із незабезпеченням належного працевлаштування останнього з боку МВС України, а 23.02.2015 року сплинув граничний строк розрахунку при звільненні, що стало підставою для стягнення відповідних виплат з Відповідача-1.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України Про міліцію порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Приписи абз. 4 п. 21 розділу ІІ Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 року №114, визначають, що особи рядового і начальницького складу зобов'язані проходити службу там, де це викликано інтересами служби і обумовлено наказами прямих начальників.

Як було вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, наказом МВС України від 27.02.2014 року №157 о/с капітана міліції ОСОБА_3 відряджено для подальшого проходження служби в розпорядження Управління МВС України в місті Севастополі, звільнивши його з посади старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах відділу внутрішньої безпеки в місті Севастополі, з 20.02.2014 року.

При цьому, зі змісту пояснень представник Відповідача-1 судом першої інстанції було встановлено, що у зв'язку із ситуацією на території Автономної Республіки Криму, ОСОБА_3 не було призначено на шатну посаду Управління МВС України в м. Севастополі.

На офіційному інтернет-сайті МВС України було розміщено звернення Колегії Міністерства до міліції Криму від 19.03.2014 року, в якому запропоновано всім працівникам міліції Криму та Севастополя висловити побажання щодо проходження служби в інших регіонах України.

Зі змісту пояснень Позивача судом першої інстанції було встановлено, що він виїхав з тимчасово окупованої території та звернувся з рапортом до начальника Управління МВС у Запорізькій області щодо проходження служби, однак призначення Позивача узгоджено не було, що не заперечувалося Відповідачем-1.

Таким чином, судова колегія погоджується з твердженням суду першої інстанції про те, що останній виконав всі необхідні дії для продовження роботи в органах МВС України. Крім того, наведені висновки Окружного адміністративного суду м. Києва не ставляться під сумнів Апелянтом.

Крім того, за наслідками розгляду рапорту на звільнення з органів внутрішніх справ ОСОБА_3 на адресу представника останнього Відповідачем-1 було направлено лист від 05.02.2015 року №6/1/1-Ч-2298, в якому повідомлено про втрату зв'язку з 28.02.2014 року між МВС України і підрозділами УМВС України в м. Севастополі та скорочення усіх посад цього Управління на підставі наказу МВС України від 05.08.2014 року №775 (а.с. 11).

При цьому судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність у матеріалах справи доказів виконання ОСОБА_3 покладених на нього наказом МВС України від 27.02.2014 року №157 о/с повноважень за новим місцем його служби до тимчасової окупації Автономної Республіки Крим, а також відомостей щодо роботи, яку Позивач там виконував відповідно до покладених на нього обов'язків, ведення обліку робочого часу. При цьому суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на те, що відповідні відомості витребовувалося судом у сторін, однак у зв'язку з перебуванням даних документів на тимчасово окупованій території (м. Севастополь, АР Крим), доступ до них відсутній.

Разом з тим, судовою колегією враховується, що згідно ч. 1 ст. 5 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 вказаного Закону для громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території, реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на надання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

З урахуванням встановлених вище обставин об'єктивної неможливості виконувати ОСОБА_3 службові обов'язки в Управлінні МВС України в м. Севастополі з 27.02.2014 року, зважаючи на гарантовані Конституцією України прав особи на працю, а також на належний рівень її оплати, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що у період з 27.02.2014 року по 20.02.2015 року (день прийняття МВС України наказу №300 о/с про звільнення Позивача) ОСОБА_3 необхідно виплатити заробітну плату.

Відповідно до п. 1.6 Інструкції про порядок грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу внутрішніх справ, затвердженої наказом МВС України від 31.12.2007 року № 499 (далі - Інструкція №499) грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби і виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисом доходів і видатків органу, підрозділу, закладу чи установи МВС на грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.

За час відсутності особи рядового чи начальницького складу органів внутрішніх справ на службі без поважних причин (прогул) грошове забезпечення не виплачується.

Згідно п. 1 розпорядження МВС України від 17.01.2007 року №41 Про впорядкування грошового забезпечення працівників СВБ МВС України з метою приведення фінансового забезпечення підрозділів Міністерства до норм бюджетного законодавства запроваджено з 01 січня 2017 року виплату грошового утримання підрозділам внутрішньої безпеки за місцем проходження служби. Крім того, пп. 4.1 даного розпорядження приписано направити грошові атестати працівників внутрішньої безпеки до відповідних органів та підрозділів внутрішніх справ (а.с. 24).

У відповідь на запит Окружного адміністративного суду м. Києва МВС України листом від 19.05.2017 року №19.05.2017 року №12/6-3058 повідомило суд, як за час перебування Позивача на посаді старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах відділу внутрішньої м. Севастополі (підпорядкованого Департаменту внутрішньої безпеки МВС України), так і після 20.02.2014 грошове забезпечення ОСОБА_3 нараховувалося і виплачувалося УМВС України в м. Севастополі (а.с. 194-195).

Згідно листа Департаменту юридичного забезпечення МВС України № 15/2-1766 від 26.05.2017 року відомості про нарахування грошового забезпечення колишньому працівникові відділу внутрішньої безпеки УМВС України в м. Севастополі (підпорядкованого Департаменту внутрішньої безпеки МВС України) зберігаються в Архіві УМВС України в м. Севастополі, а саме, на території яка на даний час є тимчасово окупованою і з якою відсутній зв'язок. У зв'язку з чим надати відповідну інформацію не вбачається можливим (а.с. 202)

При цьому, суд першої інстанції зауважив, що на вимогу ухвали суду від 31.05.2017 року (а.с. 196-198) Ліквідаційна комісія ГУ МС України в АР Крим відомостей щодо нарахування грошового забезпечення ОСОБА_3 в період з 27.02.2014 року по 20.02.2015 року, а також довідку про грошове забезпечення Позивача не надала.

У відповідь на запит суду першої інстанції від 04.08.2017 № 826/4108/15 стосовно розміру грошового забезпечення за 2014 рік працівників Управлінь внутрішньої безпеки в областях та м. Києві підпорядкованих Департаменту внутрішньої МВС України (а.с. 211) Відповідач-1 листом від 23.08.2017 року №15/2-3134 повідомив, що відповідно до Інструкції про №499 посадовий оклад старшого оперуповноваженого з особливо важливих справах управлінь МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, місті Севастополі складав 900-950 грн. (а.с. 212).

У контексті наведеного судовою колегією враховується, що згідно п. 3 Інструкції №499 грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Зі змісту наказу МВС України від 27.02.2014 року №157 о/с вбачається, що з 20.02.2014 року Позивачу установлено щомісячну премію за лютий 2014 року в розмірі 798,39 грн.

Відтак, зважаючи на відомості щодо посадового окладу старшого оперуповноваженого з особливо важливих справ, а також з огляду на інформацію про щомісячну премію ОСОБА_3, за умови відсутності інших даних про розмір грошового забезпечення Позивача, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про необхідність здійснення розрахунку середнього грошового забезпечення за час вимушеного прогулу виходячи із наявних у матеріалах справи документів у розмірі 1 698,39 грн., де 900 грн. - посадовий оклад та 798,39 грн. - щомісячна премія.

За таких обставин, визначений судом першої інстанції розмір середньоденної заробітної плати Позивача, який сторонами не оспорюється, складає 82,84 грн., а належна до виплати сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 28.02.2014 року по 20.02.2015 року становить 20 792,84 грн., що також не ставиться сторонами під сумнів.

При цьому судова колегія повністю погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що стягненню дана сума підлягає саме з МВС України, а не з Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в АР Крим, оскільки у межах спірних правовідносин вбачається, що роботодавцем Позивача є саме Відповідач-1. Крім того, встановлені вище обставини свідчать, що МВС України як центральний орган виконавчої влади взяв на себе обов'язок із забезпечення продовження проходження служби в органах внутрішніх справ міліціонерів, які переїхали з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим у 2014 році. Крім іншого, перебування на даній території грошового атестату Позивача та відомостей щодо виплати йому грошового забезпечення жодним чином не може обмежувати права останнього на отримання заробітної плати.

У зв'язку з чим посилання Апелянта на стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з неналежної особи у контексті спірних правовідносин є помилковим.

Щодо висновків суду першої інстанції про необхідність стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Ні Законами України Про міліцію та Про Національну поліцію , ні Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою КМ Української РСР від 29.07.1991 року №114 не врегульовані питання порушення роботодавцем (у даному випадку МВС України) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовано дане питання й іншими нормативними актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення зі служби в органах внутрішніх справ.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Дана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15.

Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків виплати одноразового грошового забезпечення при звільненні з органів внутрішніх справ, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, судова колегія приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції вважає помилковим посилання Апелянта на неможливість застосування до спірних правовідносин положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України, трудове законодавство прямо передбачає необхідність застосування загальних положень Кодексу законів про працю України до правовідносин, які не врегульовані спеціальними нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

При цьому згідно ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 року у справі №21-1765а15.

Крім того, у постанові від 27.04.2016 року у справі №6-113цс16 Верховний Суд України зазначив, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в статті 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору. Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Отже, враховуючи, що, як вірно встановлено судом першої інстанції, матеріалами справи не підтверджується проведення повного розрахунку з Позивачем при звільненні останнього, колегія суддів вважає, що МВС України та Ліквідаційною комісією УМВС України в АР Крим було допущено порушення приписів ст. ст. 116, 117 КЗпП України, а саме не виплачено грошове забезпечення при звільненні ОСОБА_3

За таких обставин, враховуючи, що час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2015 року по 26.09.2017 року складає 649 днів, що не оспорюється сторонами, належний до виплати середній заробіток за вказаний період становить 53 763,16 грн., заперечень щодо розміру якого ні Позивачем, ні Відповідачами висловлено не було.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що постанова суду першої інстанції в частині, що була предметом оскарження, ухвалена у відповідності до норм матеріального та процесуального права і підлягає залишенню без змін, оскільки доводи апеляційної скарги її висновки не спростовують.

При цьому суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 жовтня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Міністерства внутрішніх справ України, ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стягнення моральної шкоди - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 жовтня 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя А.Г. Степанюк

Судді В.В. Кузьменко

О.І. Шурко

Повний текст постанови складено 30 січня 2018 року.