Постанова

від 23.01.2018 по справі 925/846/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" січня 2018 р. Справа№ 925/846/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Гончарова С.А.

Тищенко А.І.

При секретарі Цибульському Р.М.

Представники згідно з протоколом судового засідання 23.01.2018

Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вдача Плюс" на рішення Господарського суду Черкаської області від 03.11.2017 (повний текст якого складено - 10.11.2017) у справі №925/846/17 (суддя Довгань К.І.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "Завод пакувальних машин "УПМАШ"

до 1)Товариства з обмеженою відповідальністю "Вдача Плюс",

2)Черкаської міської ради;

про визнання договору сервітуту недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вдача Плюс" та Черкаської міської ради, в якому просить визнати недійсним договір сервітуту від 14.02.2017, який укладено між Черкаською міською радою та товариством з обмеженою відповідальністю "Вдача плюс".

Позов мотивовано тим, що при укладенні спірного договору до позивача, як користувача земельної ділянки, не звертались відповідачі для погодження умов земельного сервітуту, а ним, відповідно, не погоджувалась технічна документація про встановлення земельного сервітуту. Укладаючи спірний договір міський голова діяв з перевищенням наданих йому повноважень. Нормативно в обгрунтування позову позивач посилався на припис ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Вдача Плюс" в обгрунтування заперечень на позов посилалось на те, що оспорюваний договір жодним чином не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача, договір відповідає вимогам чинного законодавства. Укладення спірного договору, передбачено законом і при його укладенні, сторонами його порушень допущено не було.

Черкаська міська рада у письмовому відзиві на позов проти його задоволення заперечувала. В обгрунтування заперечень посилалась на те, що При цьому він послався на те, що спірний договір підписано уповноваженими представниками сторін, відповідно до наданих ним повноважень, а його положення не суперечать вимогам закону.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 03.11.2017 позов задоволено повністю: визнано недійсним договір сервітуту від 14.02.2017, який укладено між Черкаською міською радою та товариством з обмеженою відповідальністю "Вдача плюс".

Рішення суду першої інстанції про задоволення позову мотивовано тим, що оскільки, земельна ділянка (кадастровий номер 7110136400:02:081:0038) по вул. Чехова, 104 у м. Черкаси перебуває у володінні позивача, то на підставі ч. 2 ст. 100 Земельного кодексу України та ч.2 ст. 402 Цивільного кодексу України, саме до нього, як до володільця, повинен був звернутися відповідач - ТОВ "Вдача плюс" з проханням встановити земельний сервітут з зазначенням конкретних потреб, які не можуть бути задоволенні іншим способом. Таким чином, Черкаська міська рада, уклавши оспорюваний договір земельного сервітуту, в односторонньому порядку, змінила умови, укладеного з позивачем договору оренди земельної ділянки від 30.12.2009, шляхом встановлення додаткового обмеження. Також, Черкаська міська рада в порушення п.29 розділу 9 договору оренди не попередила позивача про права третіх осіб на орендовану земельну ділянку.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, ТОВ Вдача Плюс звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Черкаської області від 03.11.2017 (повний текст якого складено - 10.11.2017) у справі №925/846/17 скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при винесенні рішення порушено норми матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції було прийнято при неповному дослідженні доказів та з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, що привело до неправильного вирішення спору.

Зокрема, скаржник посилався на те, що позивач при зверненні до суду з позовом повинен довести, що укладання договору сервітуту є наслідком порушення його прав, свобод та інтересів. Проте. позивачем не було наведено причин та не надано жодних доказів , а судом першої інстанції не досліджено, в обґрунтування того, яким чином надання відповідачу-2 дозволу на встановлення сервітуту може перешкоджати позивачу у проведенні підприємницької діяльності та вільного користування на правах оренди земельної ділянки, яка використовується скаржником для договору сервітуту. Скаржник зазначає, що він правомірно звернувся саме до Черкаської міської ради щодо встановлення сервітуту на частину земельної ділянки (площею 0,0968 , к.н.7110136400:02:081:0038) щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовленої її місцем розташування, а саме: для проїзду на транспортних засобах ТОВ Вдача Плюс до власних приміщень через орендовану позивачем земельну ділянку, оскільки інших шляхів підступу до земельної ділянки - немає. За приписами статті 98 Земельного кодексу України, встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею, а статтею 99 наведеного кодексу України передбачено, що власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, як право проїзду на транспортному засобу по наявному шляху (п. б)), що узгоджується і з приписами ст. 402 Цивільного кодексу України. Скаржник наголошує, що встановлення земельного сервітуту можливе двома способами: сервітут, за яким власник або землекористувач земельної ділянки претендує на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) та особистий сервітут, який може належати іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Виходячи із суті визначення сервітуту, обсяг користування чужим майном повинен бути чітко окреслений, оскільки обмеження права власності особи на майно, щодо якого встановлено сервітуту, не позбавляє власника права продовжувати використовувати свою земельну ділянку за цільовим призначенням, тобто можливостей здійснення правомочностей володіння, користування, розпорядження майном у межах, не обтяжених сервітутом (ч. 3 ст. 98 Земельного кодексу України, ч. 5 ст. 403 Цивільного кодексу України). На підставі викладеного, скаржник вважає, що користування відповідачем на праві сервітуту земельною ділянкою не суперечить нормам чинного законодавства та жодним чином не завдає державі, територіальній громаді, юридичній особі збитків або ж недоотримання коштів, не порушує права та охоронювані законом інтереси позивача. Сервітуту, на думку скаржника, є менш обтяжливим способом надання у користування землі, оскільки не позбавляє власника права продовжувати використовувати землю за цільовим призначенням, тобто можливості здійснення правомочностей володіння, користування ,розпорядження майном у межах, не обтяжених сервітутом.

Крім того, скаржник посилався на те, що судом першої інстанції в порушення норм процесуального права не були розглянуті клопотання про витребування доказів по справі.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вдача Плюс" на рішення Господарського суду Черкаської області від 03.11.2017 (повний текст якого складено - 10.11.2017) у справі №925/846/17 передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді Гончаров С.А., Тищенко А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.11.2017 у справі 925/846/17 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вдача Плюс" на рішення Господарського суду Черкаської області від 03.11.2017 (повний текст якого складено - 10.11.2017) у справі №925/846/17 прийнято до розгляду та порушено апеляційне провадження, розгляд призначено на 23.01.2018.

В судове засідання 23.01.2018 скаржник (відповідач-1), позивач та відповідач-2 представників не направили, про розгляд справи повідомлені належним чином (поштові повідомлення про вручення ухвали, витяг з сайту "Укрпошта").

09.01.2018 через відділ забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від Приватного акціонерного товариства "Завод пакувальних машин "УПМАШ" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

У письмовому відзиві на апеляційну скаргу ПАТ "Завод пакувальних машин "УПМАШ" зазначало про те, що оспорюваний договір сервітуту підлягав погодженню з позивачем, як орендарем земельної ділянки, і ч. 2 ст. 100 Земельного кодексу України та ч. 2 ст. 402 Цивільного кодексу України передбачено умови такого погодження саме з володільцем земельної ділянки, яким є позивач. Крім того, позивач зазначав, що міський голова, підписуючи оспорюваний договрі, дяв одноособово, що суперечить ст. 12 Земельного кодексу України, ст. 12, 26, 42 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , а технічна документація по встановленню сервітуту не була погоджена позивачем, як землекористувачем, що прямо суперечить ч. 1 ст. 186 Земельного кодексу України.

Ч. 1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Ч.12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи

У відповідності до п.9 ч.1 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України справи у судах апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно із ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними матеріалами справи, 30.12.2009 між Черкаською міською радою, як орендодавцем, та ПАТ "Завод пакувальних машин "УПМАШ", як орендарем, укладено договір оренди землі, який зареєстрований у Черкаському міськрайонному відділі Черкаської регіональної філії ДП "Центр ДЗК" 16 лютого 2010 року за №041080100010.

Пунктом 1 договору оренди землі від 30.12.2009, орендодавець на підставі рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради від 28.12.2001 № 1691 та на підставі рішення Черкаської міської ради від 09.04.2009 № 4-1086, надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку, що за цільовим призначенням відноситься до категорії земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, і що знаходиться за адресою: вул. Чехова, 104 у м. Черкаси.

Умовами договору від 30.12.2009 визначено, що в оренду передається земельна ділянка загальною площею 18 759 кв.м. під комплекс будівель (адмінбудівля, виробничий корпус та складські приміщення) (п. 1), земельна ділянка, яка передається в оренду, не має недоліків, що можуть перешкоджати її ефективному використанню (п. 6), договір укладено на 49 років з дати прийняття рішення Черкаської міської ради від 28.1.201 № 1691 (п. 8).

Пунктом 26 договору оренди від 30.12.2009 визначено, що орендодавець стверджує, що на момент укладення договору земельна ділянка не обтяжена будь-яким способом, не знаходиться в заставі, під арештом, не є предметом судового розгляду, не передана у користування, не обмежена будь-якими правами інших фізичних, юридичних осіб або іншим чином. Обов'язковими для діяльності орендаря є наступні обмеження: орендар зобов'язаний забезпечити вільний доступ для прокладки нових, ремонту та експлуатації існуючих інженерних мереж і споруд, що знаходяться в межах наданої в оренду земельної ділянки.

До договору оренди сторонами додано план встановлення меж земельної ділянки по вул.. Чехова, 104 площею 18 759 кв.м., кадастровий план земельної ділянки 7110136400-02-081-0038, згідно якого під проїздами та проходами задіяно 9 921 кв.м., акт встановлення та погодження меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 06.11.2099 , акт приймання - передачі земельної ділянки від 16.02.2010, витяг № 589-гр-2009 з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, розрахунок орендної плати, акт виносу меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) від 03.05.2017.

14.02.2017 між Черкаською міською радою, як власником в особі міського голови Бондаренка А.В., та ТОВ Вдача Плюс , як сервітуарієм, укладено договір сервітуту, відповідно до п. 1.1 якого Черкаською міською радою надано, а сервітуарієм прийнято в строкове платне користування частину земельної ділянки - кадастровий номер 7110136400-02-081-0038 площею 0,0968 га, яка знаходиться за адресою: м.Черкаси, вул.. Чехова, 104, необхідною сервітуарію для проїзду на транспортному засобі по наявному шляху (код 07.02), основне цільове призначення сервітуту - для проїзду на транспортному засобі по наявному шляху (код 07.02).

Пунктом 7.1 договору сервітуту від 14.02.2017, земельна ділянка із кадастровим номером 7110136400-02-081-0038, частина якої передається у користування на умовах сервітуту, перебуває в користуванні ПАТ "Завод пакувальних машин "УПМАШ" згідно договору оренди землі, що зареєстрований у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно 16.02.2010 за №041080100010.

Позивач вважає, що договір сервітуту від 14.02.2017, укладений між відповідачами, на момент його укладення суперечив ч. 2 ст. 100 Земельного кодексу України та ч. 2 ст. 402 Цивільного кодексу України, ст. 12, 26, 42 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , ч. 1 ст. 186 Земельного кодексу України, порушує його права як орендаря, а тому є недійсним згідно з ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 202 Цивільного кодексу України встановлює, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Вимогами статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5,6 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з положеннями частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суд, здійснюючи правосуддя, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004). Тому в контексті статті 55 Конституції України органи судової влади здійснюють функцію захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин.

За змістом рішення Конституційний Суд України від 01.12.2004 року у справі №1-10/2004 року щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний інтерес), поняття "право" та "охоронюваний законом інтерес" особи, що вживаються в законах, знаходяться у логічно- смисловому зв'язку та означають прагнення до користування матеріальним та/або нематеріальним благом, легітимний дозвіл, що є об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних потреб особи, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально- правовим засадам.

При вирішенні спору у справі господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За таких обставин, приймаючи до уваги зміст наведених норм діючого законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Частиною 2 статті 20 Господарського кодексу України встановлено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

З огляду на приписи, правила статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Наведена правова позиція щодо можливості оскарження правочину заінтересованою особою також викладена в постановах Верховного Суду України № 6-605цс16 від 25.05.2016, № 6-69цс13 від 11.09.2013.

Частина 1 ст. 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до частини 2 ст. 100 Земельного кодексу України та ч.2 ст. 402 Цивільного кодексу України встановлено, що земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та володільцем (власником) земельної ділянки.

Статтею 397 Цивільного кодексу України визначено, що володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

Статткю 398 Цивільного кодексу України визначено, що право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Статтею 27 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.

Абзацом 9 п. 2.3 листа від 01.01.2010 Вищий господарський суд України в "Узагальненнях судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах, пов'язаних із земельними правовідносинами" визначено, що з урахуванням вимог частини 1 статті 92 Земельного кодексу України касаційною інстанцією відхилено як помилкові посилання скаржника на неможливість укладення на підставі частини 2 статті 402 ЦК договору про встановлення земельного сервітуту з відповідачем, який не є власником земельної ділянки, оскільки в частині 2 статті 402 ЦК України йдеться також про можливість встановлення земельного сервітуту договором між особою, яка вимагає його встановлення, та володільцем земельної ділянки, а не виключно з власником земельної ділянки.

Статтею 401 Цивільного кодексу України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до ст.12 Земельного кодексу України, розпорядження землями територіальних громад віднесено до компетенції місцевих рад.

Згідно п.34 ч.1 ст.26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин віднесено до виключної компетенції місцевих рад.

Виключний перелік повноважень міського голови щодо розпорядження земельними ділянками визначено ст.ст.12. 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Зокрема у п.16 ч.4 ст.42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" міському голові надано право укладати від імені територіальної громади, ради та її виконавчого комітету договори відповідно до законодавства, а з питань, віднесених до виключної компетенції ради, подавати їх на затвердження відповідної ради.

Згідно частини другої ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 11 ст. 186 Земельного кодексу України, встановлено, що технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, погоджується землевласником та землекористувачем і затверджується особою, яка набуває право суборенди або сервітуту.

Як вірно встановлено судом першої інстанції і з чим погоджується суд апеляційної інстанції, технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, що знаходиться у правомірному користуванні позивача для встановлення земельного сервітуту - не погоджувалась, рішення власника цієї земельної ділянки - територіальної громади м. Черкаси в особі Черкаської міської ради про виділення цієї земельної ділянки для встановлення земельного сервітуту, - в установленому порядку не приймалось. Належних та допустимих доказів протилежного ні суду першої інстанції під час розгляду справи, ні суду апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду справи - не надано.

Пунктом 2.38 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" передбачено, що складовою договору про встановлення земельного сервітуту має бути план земельної ділянки. Користування сервітуарієм чужою земельною ділянкою без відповідної технічної документації та без визначення на місцевості меж дії земельного сервітуту може бути підставою для визнання договору про встановлення земельного сервітуту недійсним у судовому порядку.

Крім того, відповідач - ТОВ "Вдача плюс", станом на момент укладення оспорюваного правочину, не погоджував позивачем технічної документації про встановлення земельного сервітуту, плану земельної ділянки, визначення на місцевості меж дії земельного сервітуту.

Пунктом 26 розділом 8 договору оренди земельної ділянки, укладеного позивачем та Черксаькою міською радою, передбачено, що орендодавець на момент укладання цього договору стверджує, що земельна ділянка не відчужена будь-якими способом, не знаходиться у заставі, під арештом, не є предметом судового розгляду, не передана у користування, не обмежена будь-якими правами інших фізичних, юридичних осіб або будь-яким іншим чином. Обов'язковими для діяльності орендаря є наступні обмеження: забезпечити вільний доступ для прокладки нових, ремонту та експлуатації існуючих інженерних мереж і споруд, що знаходяться в межах наданої в оренду земельної ділянки.

Пункт 36 розділу 12 цього договору оренди передбачено, що зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного Кодексу України, зобов'язання повинно виконуватись належним чином, у встановлений для його виконання строк та одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.

Оскільки, земельна ділянка (кадастровий номер 7110136400:02:081:0038) по вул. Чехова, 104 у м. Черкаси перебуває у володінні позивача, а тому в силу приписів ч. 2 ст. 100 Земельного кодексу України та ч.2 ст. 402 Цивільного кодексу України, саме до нього, як до володільця, згідно з визначенням статті 397 Цивільного кодексу України, повинен був звернутися відповідач - ТОВ "Вдача плюс" з проханням встановити земельний сервітут з зазначенням конкретних потреб, які не можуть бути задоволенні іншим способом, оскільки сервітутом право користування обмежується законодавчо. Також, відповідне звернення має бути адресовано і власнику землі - територіальної громади міста Черкаси в особі Черкаської міської ради, як такій, що має повноваження власника.

При цьому, суд апеляційної також інстанції зазначає, що до частини 2 ст. 100 Земельного кодексу України та ч.2 ст. 402 Цивільного кодексу України встановлено, що земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та володільцем (власником) земельної ділянки. При цьому, статтею 397 Цивільного кодексу України визначено, що володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. В свою чергу, згідно акту приймання - передачі земельної ділянки від 16.02.2010, складеного між позивачем, як орендарем, та Черкаською міською радою, як орендодавцем, орендарю було передано в оренду відповідну земельну ділянку, а тому в розумінні ст. 397 Цивільного кодексу України він фактично утримує земельну ділянку, у зв'язку з чим відповідне погодження сервітуту саме з орендарем узгоджується і з приписами вищенаведених норм, адже внаслідок встановлення певного сервітуту (у даному випадку права проїзду) орендар та особа, щодо якої встановлено відповідний сервітуту, мають узгодити між собою умови такого сервітуту, визначити його межі на місцевості та режим використання.

Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що орендована позивачем земельна ділянка має статус майна комунальної власності територіальної громади міста Черкаси, і власником було передано на користь позивача одну із складових права власності - право користування земельною ділянкою - шляхом укладення відповідного договору оренди землі. При цьому, внаслідок передачі земельної ділянки в оренду, позивач та Черкаська міська рада є особами, які здійснюють щодо земельної ділянки два правових режими: позивач, як орендар, фактично користується земельною ділянкою, тобто реалізує правовий режим користування, а Черкаська міська рада, залишає за собою правовий режим власника об'єкта користування (тобто режим юридичної визначеності власника речі), і внаслідок чого обмежена у праві передачі прав на орендовану земельну ділянку без згоди особи, у якої наявне право користування, підтверджене договором та не припинене у встановленому договором порядку.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Черкаська міська рада, уклавши спірний договір земельного сервітуту, в односторонньому порядку, змінила умови, укладеного з позивачем договору оренди земельної ділянки від 30.12.2009, шляхом встановлення обмеження у її використанні у виглді сервістуту. Крім того, договір оренди землі також не містить прав орендодавця на передачу сервітуту щодо земельної ділянки.

Відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною.

З огляду на викладене, оцінивши наявні у матеріалах справи докази в сукупності з встановленими обставинами справи, суд дійшов висновку, що позивачем доведено належними та допустимими доказами наявність у нього чинного (діючого) суб'єктивного права та порушення цього права з боку відповідача-1 та відповідача-2 шляхом укладення договору сервітуту від 14.02.2017, який в момент його укладення між відповідачами - 1, 2 суперечив вимогам закону, а саме ч. 2 ст. 100 Земельного кодексу України та ч. 2 ст. 402 Цивільного кодексу України, ст. 12, 26, 42 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , ч. 1 ст. 186 Земельного кодексу України, порушував права та охоронювані законом інтереси позивача, як орендаря земельної ділянкою на яку встановлено сервітут проїзду, що є порушенням ст. 203 Цивільного кодексу України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання недійсним оспорюваного правочину.

Ч. 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Ч. 1 статті 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Ч. 1 статі 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції у оскаржуваному рішенні, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни рішення Господарського суду Черкаської області від 03.11.2017 (повний текст якого складено - 10.11.2017) у справі №925/846/17 - у суду апеляційної інстанції відсутні.

Ч. 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції визнає, що першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги у відповідності до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається судом на Товариство з обмеженою відповідальністю "Вдача Плюс".

Керуючись ст.ст. 240, 275, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вдача Плюс" на рішення Господарського суду Черкаської області від 03.11.2017 (повний текст якого складено - 10.11.2017) у справі №925/846/17 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Черкаської області від 03.11.2017 (повний текст якого складено - 10.11.2017) у справі №925/846/17 - залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Матеріали справи №925/846/17 повернути до Господарського суду Черкаської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах, яким є Верховний Суд, шляхом подачі касаційної скарги в порядку і строки, визначені ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Касаційна скарга на постанову подається протягом 20 днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та тезолютивну частини судового рішення, що оскаржується, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено: 05.02.2018.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді С.А. Гончаров

А.І. Тищенко