Постанова

від 20.02.2018 по справі 752/6366/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

03680, м . Київ, вул. Солом'янська, 2-а

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/1225/2018

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 лютого 2018 року м. Київ

Справа № 752/6366/16-ц

Апеляційний суд міста Києва в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Прокопчук Н.О., Саліхова В.В., за участю секретаря судового засідання - Станішевської Б.В.,

розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_2 та особи, яка приєдналась до апеляційної скарги ОСОБА_3,

на рішення Голосіївського районного суду м. Києва, ухвалене 6 липня 2016 року у складі судді Шевченко Т.М. в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва о 12 год. 53 хв.,

у справі за заявою ОСОБА_2 та ОСОБА_3, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України та Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з заявою, посилаючись на те, що вони, проживаючи у м. Донецьку, забезпечували себе засобами для існування за рахунок пенсійного забезпечення, мали у своїй власності земельну ділянку та дві квартири. Вони проживали на центральній вулиці Університетській і неодноразово були свідками того, як містом рухалися колони важкої військової техніки з прапорами Російської Федерації, а особи, які їхали на цій техніці, замість нашивок на рукавах мали георгіївські стрічки. Унаслідок таких подій вони перебували у стресовому стані, проживання у таких умовах давало підстави реально сприймати загрозу бути вбитим озброєними російськими бойовиками, у зв'язку з чим вони відчували себе у небезпеці.

Унаслідок вищевказаних обставин та збройної агресії Російської Федерації проти України, у жовтні 2014 року вони були вимушені переїхати до м. Києва. Після переїзду їм довелось пристосовуватися до нових умов життя. Вважали, що саме у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації порушено їх права і обов'язки, які передбачені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та їм завдали майнової та моральної шкоди.

Вказували про те, що отримані ними довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 22 жовтня 2014 року посвідчують лише факт вимушеного переселення з м. Донецька до м. Києва і не містять зазначення причини такого переселення, а управління праці та соціального захисту населення Голосіївського району м. Києва, яким було видано вищевказану довідку, не має повноважень на зазначення таких фактів.

Вважали, що встановлення юридичного факту їх вимушеного переселення з окупованої території України через збройну агресію Російської Федерації необхідно для уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на судовий захист на окупованій території, що також буде породжувати юридичні наслідки - виникнення права на справедливу компенсацію з держави агресора. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством не передбачено

З урахуванням наведеного ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили суд встановити юридичний факт того, що їх вимушене переселення у жовтні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 6 липня 2016 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_4 відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_2 та особа, яка приєдналась до апеляційної скарги ОСОБА_3, подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити заяву, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2017 року рішення районного суду скасовано. Заяву ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без розгляду.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, предметом розгляду апеляційного суду є рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 6 липня 2016 року.

Відповідно до п.8 ч. 1 Розділу XIII Прикінцеві та перехідні положення ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до ч. 6 ст. 147 Закону України Про судоустрій і статус суддів , у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті Голос України повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Відповідно до п. 3 Розділу XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02 червня 2016 року № 1402 - VIII апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

У зв'язку із зазначеним справа підлягає розгляду судом у порядку, встановленому ЦПК України у редакції Закону № 2147-УІІІ від 03 жовтня 2017 року.

В судове засідання ОСОБА_2, ОСОБА_3, їх представник, а також представники заінтересованих осіб не з'явилися, про день та час розгляду справи повідомлені, що підтверджується особистою розпискою представника ( а.с.79 т.2 ) , а також в судове засідання не з'явилися представники заінтересованих осіб, які також були повідомлені про день та час розгляду справи, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення ( а.с. 81-82 т.2 ) Причини своєї неявки учасники справи суду не повідомили. У зв'язку з чим , суд вважав за можливе розглянути справу у х відсутність відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України.

Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та пред'явлених у суді першої інстанції вимог, суд дійшов висновку, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом установлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з заявою про встановлення юридичного факту того, що їх вимушене переселення у жовтні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російської Федерації частини території Донецької області. Вказуючи про те, що встановлення юридичного факту їх вимушеного переселення з окупованої території України через збройну агресію Російської Федерації задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на судовий захист на окупованій території буде породжувати для них юридичні наслідки - виникнення права на справедливу компенсацію з Держави-агресора - Російської Федерації. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.

Відмовляючи у задоволення заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що наявність факту збройної агресії Російської Федерації проти України не породжує та не може породити юридичні наслідки для заявників, спричинити виникнення, зміну або припинення особистих прав, а обставини, які свідчать про факт збройної агресії Російської Федерації проти України є загальновідомими.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, суд апеляційної інстанції вважає, що висновки суду щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог є законними і обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.

Відповідно до ст. 256 ЦПК України (в редакції 2004 року, що діяла до 15 грудня 2017 року),суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документів, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; ) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Зі змісту вказаних статей, а також роз'яснень, викладених у п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення , вбачається, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Отже, у судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.1 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Отже, підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру, і такі обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою-агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані ДНР і ЛНР визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилили вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

Також, Верховна Рада України Постановою від 21 квітня 2015 року № 337- VIII схвалила текст Заяви Верховної Ради України Про відсіч збройної агресії Російської Федерації та подолання її наслідків , у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту України також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов'язань, посягань на територіальну цілісність України.

Також, Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року № 555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року Про нову редакцію Воєнної доктрини України та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3,9,11,16,17,28-30,36,42,49,65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Крім того, у ч.1 ст.4, ч.1 ст.5 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст.12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у ст.1 цього Закону, а саме у період збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Довідками про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 22 жовтня 2014 року відповідно за №3001000467 та № НОМЕР_1, виданих Управлінням праці та соціального захисту населення Голосіївської районної у м.Києві державної адміністрації, на ім'я ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ( а.с.112,114) посвідчується факт взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України ( районів проведення антитерористичної операції) з міста Донецьку до міста Києва.

З огляду на вказане вище у сукупності, враховуючи, що обставини, які свідчать про факт збройної агресії Російської Федерації проти України є загальновідомим фактом, який закріплено на законодавчому рівні, причини переміщення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з міста Донецьку, як тимчасово окупованої території України, зазначені в довідці про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб, та зважаючи на положення чинного на момент ухвалення оскарженого рішення процесуального законодавства, підстави для встановлення цих фактів в судовому порядку відсутні.

Оскільки заявники є особами переміщеними з м.Донецьк, тимчасово окупованої території України, тому відсутні підстави для застосування при вирішенні цієї справи норм Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України , статтею 3 якого передбачено, що для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і все те, що знаходиться навколо Кримського півострова, повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2.

Отже, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права, при дотриманні норм процесуального права. Рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. Доводи, викладені в апеляційній скарзі, є необґрунтованими та правильність висновків суду не спростовують, а тому рішення суду скасуванню не підлягає.

З урахуванням наведеного, керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та особи, яка приєдналась до апеляційної скарги ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 6 липня 2016 року- залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя-доповідач: О.І.Шкоріна

Судді: Н. О. Прокопчук

В.В. Саліхов