Окрема думка

від 21.08.2018 по справі 752/6366/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

21 серпня 2018 року

Справа № 752/6366/16-ц

Провадження № 61-20978св18

Окрема думка

судді Лесько Алли Олексіївни

щодо постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2018 року (провадження № 61-20978св18)

Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Лесько А. О., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П. розглянуто касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 липня 2016 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Прокопчук Н. О., Саліхова В. В.

Постановою Верховного Суду у складі зазначеної колегії суддів судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_6 задоволено.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 липня 2016 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 лютого 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 скасовано.

Заяву ОСОБА_6 про встановлення факту, що має юридичне значення задоволено.

Встановлено факт, що вимушене переселення ОСОБА_6 у жовтні 2014 року з окупованої частини території Донецької області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Фабула справи

У квітні 2016 року ОСОБА_7 та ОСОБА_6 звернулися до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація.

Заява ОСОБА_7 та ОСОБА_6 мотивована тим, що вони народилися в м. Ясинувата Донецької області та до жовтня 2014 року були зареєстровані в м. Донецьку, є пенсіонерами. Проживаючи у м. Донецьку, забезпечували себе засобами для існування за рахунок пенсійного забезпечення, мали у своїй власності земельну ділянку та дві квартири. Унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України у жовтні 2014 року вони були вимушені переїхати до м. Києва, де їм довелось пристосовуватися до нових умов життя. Вважали, що саме у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації порушено їх права і обов'язки, які передбачені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та їм завдано майнової та моральної шкоди.

Вказували про те, що отримані ними довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 22 жовтня 2014 року посвідчують лише факт вимушеного переселення з м. Донецька до м. Києва і не містять зазначення причини такого переселення, а управління праці та соціального захисту населення Голосіївського району м. Києва, яким було видано вищевказану довідку, не має повноважень на зазначення таких фактів,

Вважали, що встановлення юридичного факту вимушеного переселення з окупованої території України через збройну агресію Російської Федерації необхідно для уникнення загрози життю, здоров'ю, особистим правам на свободу пересування, свободі вираження думки, майновим правам, вільному володінню та розпорядженню майном, правам на судовий захист на окупованій території, що також буде породжувати юридичні наслідки - виникнення права на справедливу компенсацію з держави-агресора, якою є Російська Федерація.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 06 липня 2016 року в задоволенні заяви відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявність факту збройної агресії Російської Федерації проти України не породжує та не може породити юридичні наслідки для заявників, спричинити виникнення, зміну або припинення особистих прав, а обставини, які свідчать про факт збройної агресії Російської Федерації проти України, є загальновідомими.

Останньою постановою Апеляційного суду м. Києва від 20 лютого 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановлення факту збройної агресії проти України відноситься до компетенції конституційних, політичних органів, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах. Цими органами прийняті відповідні нормативно-правові акти, якими цей факт встановлено, унаслідок чого визначення такої причини переміщення заявників, як збройна агресія та окупація частини території Донецької області Російською Федерацією, вже є доведеним і не відноситься до компетенції суду. Крім того, обставини, які свідчать про факт збройної агресії Російської Федерації проти України, є загальновідомими та підтверджуються відповідними правовими актами, тому не потребують підтвердження у судовому порядку.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року, ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення заяви у частині його вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивував тим, що до юрисдикції судів належить вирішення всіх правових питань, у тому числі і тих, які виникають у зв'язку зі збройною агресією інших держав щодо України. Юридичний факт, який вони просять встановити, має індивідуальний характер та стосується виключно заявників. Заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, подано до суду в порядку окремого провадження для визначення їх статусу як жертв міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, у тому числі щодо отримання ними відповідної допомоги. Іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації законодавством не визначено.

Як зазначалося вище, Верховний Суд скасував ухвалені у цій справі судові рішення та ухвалив постанову про задоволення заяви ОСОБА_6

Основні мотиви постанови Верховного Суду

1. Положеннями Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб від 20 жовтня 2014 року порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

2. Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів міжнародного права. Датою початку окупації є дата, визначена Законом України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України , а саме 20 лютого 2014 року. Отже, вказаний Закон передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник.

3. Оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинного зв'язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації, суди, відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявника права на встановлення причин його внутрішнього переселення.

4. Правило щодо застосування до іноземної держави судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України Про міжнародне приватне право від 23 червня 2005 року, в даній справі не порушено, оскільки вказана норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. У даному випадку Російська Федерація бере участь у справі як заінтересована особа у справі окремого провадження.

5. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях , дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей грубо порушують принципи та норми міжнародного права, а частина четверта статті 79 Закону України Про міжнародне приватне право вказує на випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави.

Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Правові підстави незгоди з постановою Верховного Суду

Погоджуючись із тими обставинами, що відповідно до чинного міжнародного законодавства та законодавства України не піддається сумніву той факт, що Російська Федерація є державою-агресором відносно України, внаслідок збройної агресії якої має місце тимчасова окупація частини території України, в тому числі частини території Донецької області, мешканцем якої є заявник, та що дійсними причинами його переміщення є зазначені обставини, вважаю, що з урахуванням обставин даної конкретної справи має місце порушення норми матеріального права щодо застосування до іноземної держави судового імунітету, передбаченого частиною першою статті 79 Закону України Про міжнародне приватне право від 23 червня 2005 року № 2709-ІV (з наступними змінами і доповненнями) (далі - Закон України Про міжнародне приватне право ).

Правова оцінка правовідносин, які є предметом розгляду в даній справі

1. Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_6 зазначив іноземну державу - Російську Федерацію заінтересованою особою у цій справі.

За змістом статті 26 ЦПК України 2004 року (чинного на час звернення заявника до суду) заінтересованими особами є особи, які беруть участь у справі та які мають юридичну заінтересованість. Це коло визначається взаємовідносинами із заявником у зв'язку з обставинами, які підлягають встановленню та які можуть вплинути на їх права і обов'язки.

Виникнення, зміна чи припинення майнових або особистих немайнових прав нерозривно пов'язано з певними обставинами (діями, подіями), яким закон надає правове значення (юридичні факти). Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом у зв'язку з його втратою, знищенням архівів тощо. Тому закон надає суду юрисдикцію встановлювати факти, що мають юридичне значення.

Однак, це можливо за певних умов:

1) факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;

2) чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;

3) у заявника немає іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;

4) встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

При відсутності доведеності перших трьох умов у задоволенні заяви про встановлення юридичного факту повинно бути відмовлено. Ці умови повинні бути достатньо чітко виконані при поданні заяви (мотивовані, зазначено про докази). Предметом доказування в цій категорії справ є наявність правової мети встановлення юридичного факту.

За відсутності четвертої умови заява підлягає залишенню без розгляду згідно з частиною шостою статті 235 ЦПК України 2004 року.

2. Особливістю окремого провадження, як випливає із частини першої статті 234 ЦПК України 2004 року, є те, що в ньому розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Предметом судової діяльності в цьому випадку є встановлення певних юридичних фактів та станів з метою подальшого здійснення заявником суб'єктивних прав. Тобто, для визначення юридичного факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення.

Виходячи з положень частин третьої, четвертої статті 235 ЦПК України 2004 року, суд повинен встановлювати заінтересованих осіб. У таких заінтересованих осіб з'ясовується, чи мають вони заперечення щодо встановлюваного у суді факту, уточнюється, чи не будуть порушені їхні суб'єктивні права у разі встановлення даного юридичного факту.

3. Стаття 2 ЦПК України 2004 року закріплює фундаментальне положення про те, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України Про міжнародне приватне право .

Статтею 3 ЦПК України у чинній редакції передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України Про міжнародне приватне право , законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

4. Відповідно до статті 15 ЦПК України 2004 року суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Частиною третьою цієї статті передбачено, що суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

Таким чином, окреме провадження здійснюється судом у формі цивільного процесу. ЦПК України як в редакції 2004 року, так і в чинній редакції виходить із певної єдності позовного та окремого проваджень, оскільки відповідно до статті 19 чинного ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку:

1) наказного провадження;

2) позовного провадження (загального або спрощеного);

3) окремого провадження.

5. Відповідно до частини третьої статті 235 ЦПК України 2004 року справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.

6. Аналіз норм ЦПК України 2004 року та норм ЦПК України, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, дає підстави для висновку, що сутність правового статусу заінтересованих осіб у справах окремого провадження не змінилася.

До заінтересованих осіб належать особи, які беруть участь у справі, та мають у ній юридичну заінтересованість. Коло заінтересованих осіб визначається взаємовідносинами із заявником у зв'язку з обставинами, які підлягають встановленню і які можуть впливати на їх права і обов'язки. Участь у справі цих осіб зумовлюється тим, що із установленням окремих обставин заявник може реалізувати свої права у правовідносинах, у яких беруть участь і заінтересовані особи. Для цих осіб характерним є те, що їхні суб'єктивні права та обов'язки мають юридичний зв'язок із суб'єктивними правами і обов'язками заявників.

Заявники та заінтересовані особи, які створюють коло суб'єктів окремого провадження, - специфічні суб'єкти окремого провадження, проте відповідно до частини другої статті 26 ЦПК України 2004 року вони мають статус осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до частини п'ятої статті 31 ЦПК України 2004 року заявник і заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права та обов'язки сторін, за винятками, встановленими у розділі четвертому ЦПК України, а саме: вони мають загальні права і обов'язки, зазначені у частині першій статті 27 ЦПК України 2004 року.

Статтею 42 чинного ЦПК України заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження визначені учасниками справи. Відповідно до статті 43 чинного ЦПК України щодо заінтересованих осіб у справах окремого провадження поширюються загальні права і обов'язки учасників справи.

7. В окремому провадженні, на мою думку, також діє принцип рівності учасників судочинства.

8. Рішення суду у справах окремого провадження мають загальнообов'язковий характер (стаття 14 ЦПК України 2004 року, стаття 18 чинного ЦПК України).

9. Закон України Про міжнародне приватне право від 2005 року № 2709-І V (з наступними змінами і доповненнями)встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок та застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

Стаття 79 цього Закону встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою цієї статті, у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Таким чином, Закон України Про міжнародне приватне право встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

На мою думку, встановлений Законом України Про міжнародне приватне право судовий імунітет поширюється і на залучення іноземної держави до участі у справі як заінтересованої особи у справах окремого провадження, оскільки заінтересована особа як учасник цивільної справи за своїм статусом має однакові з іншими учасниками справи права і обов'язки за винятками, встановленими ЦПК України для наказного та позовного проваджень.

10.Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб'єктності. Суверенітет держави має вияв у двох сферах-внутрішній та зовнішній. У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність і непідпорядкованість держави іншим державам.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення држави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої.

Таким чином, бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

Застосування судового імунітету вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці.

Закріплення судового імунітету для кожної суверенної держави має безумовний характер.

11. Законом України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Однак та обставина, що тимчасова окупація територій України відбулася внаслідок збройної агресії Російської Федерації, не змінює того факту, що Російська Федерація як держава, яка користується суверенітетом, не може бути учасником справи у суді загальної юрисдикції держави України без її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

У разі відсутності такої згоди рішення національних судів України можуть бути не визнані Російською Федерацією, а відповідно не будуть виконуватися нею, що не призведе до реального захисту та відновлення прав громадян України внаслідок ухвалення цих судових рішень.

12.Відповідно до частини третьоїстатті 5 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Згідно зі статтею 18 цього Закону гарантії прав, свобод та законних інтересів осіб, які переселилися з тимчасово окупованої території України та перебувають на території України на законних підставах, визначаютьсяЗаконом України &qusi;Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб&quxt; від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII.

13. Відповідно до статті 1 Закону України &qua ;Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб&quta; від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

14. Передбачені частиною четвертою статті 79 Закону України Про міжнародне приватне право випадки, коли Україна може застосувати реторсії - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави, не впливають на висловлену мною правову позицію, оскільки застосування таких заходів належить до повноважень Кабінету Міністрів України.

Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

15. Таким чином, на мою думку, правова позиція, висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в даній справі, не узгоджується із вищенаведеними нормами Закону України Про міжнародне приватне право .

Суддя Лесько А. О.