Рішення

від 05.03.2018 по справі 910/14261/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

05.03.2018Справа № 910/14261/17

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Літвінової М.Є.

за участю секретаря судового засідання: Яроменко І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Наша правда

до Товариства з обмеженою відповідальністю ПРОФРІЕЛТІНГ

про визнання недійсним договору в частині

Суддя Літвінова М.Є.

Представники учасників справи:

від позивача: Фумельов І.І. за довіреністю б/н від 02.01.2018;

від відповідача: Левін В.Б. за довіреністю б/н від 05.02.2018.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Наша Правда (надалі-позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю ПРОФРІЕЛТІНГ (надалі-відповідач) про визнання недійсним в частині договір № І 407 суборенди нерухомого майна від 10.04.2017 року (надалі - договір), укладений між позивачем та відповідачем, а саме в частині визнання недійсним пункту 8.6. договору № І 407 суборенди нерухомого майна від 10.04.2017 року.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує на те, що спірна умова договору (п.8.6), відповідно до якої сторони домовились, що Орендар має право, незалежно від причин, без застосування до нього будь-яких санкцій та/або покладення на нього обов язку по відшкодуванню Суборендареві понесених останнім витрат, в односторонньому порядку розірвати даний Договір шляхом направлення Суборендарю письмового повідомлення про розірвання Договору за 30 (тридцять) календарних днів до дати розірвання. В такому разі, Договір вважається розірваним на 31 (тридцять перший) календарний день з моменту відправлення повідомлення на адресу Суборендаря суперечить нормам матеріального права і створює умови для зловживання орендарем своїми правами по відношенню до суборедаря, у зв'язку з чим позивач вирішив звернутись до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 24.10.2017 провадження у справі №910/14261/17 припинено на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України .

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2017 року ухвалу господарського суду міста Києва від 24.10.2017 у справі №910/14261/17 про припинення провадження скасовано; матеріали справи №910/14261/17 передано на розгляд до господарського суду міста Києва.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.01.2018 суддею Літвіновою М.Є. прийнято справу №910/14261/17 до свого провадження та вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05.02.2018.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.02.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/14261/17 до судового розгляду по суті на 05.03.2018 року.

В судовому засіданні 05.03.2018 року представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги.

Представник відповідача в судовому засіданні 05.03.2018 року проти задоволення позову заперечив.

В судовому засіданні 05.03.2018 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

10.04.2017 року між позивачем (Суборендар) та відповідачем (Орендар) укладено Договір №І 407 суборенди нерухомого майна (далі - Договір), відповідно до пункту 1.1. якого Орендар передає, а Суборендар приймає у тимчасове платне користування на умовах суборенди нежитлове/нежитлові приміщення площею 293 кв.м. та 70 кв.м. в майновому комплексі - АТП - 6 (літ.Д, літ.Г, літ.Б, літ А,Б), за адресою: м. Київ, вул. Ізюмська, 5 (далі- Об єкт суборенди).

Об єкт суборенди може використовуватися Суборендарем з метою розміщення виробництва (кулінарія), складу (цільове призначення) (п.1.2 Договору). Цільове призначення Об єкта суборенди, протягом строку дії даного Договору, може бути змінене за письмовим узгодженням Сторін, шляхом внесення відповідних змін до даного Договору.

Відповідно до п 2.1. Договору даний договір набуває чинності з моменту його підписання та діє до 30 квітня 2018 року (включно).

Строк суборенди починається з дати підписання Сторонами Акта приймання-передачі Об єкта суборенди і закінчується в момент підписання Сторонами Акта приймання-передачі (повернення) Об єкта суборенди та фактичного повернення Орендарю суборенди (п.2.2 Договору).

Згідно п.2.2.1 сторонами визначено, що Акт приймання-передачі Об єкта суборенди підписується Сторонами 01 травня 2017 року.

На виконання умов Договору сторонами 01 травня 2017 року був підписаний Акт приймання-передачі Об єкта суборенди по Договору № І 407 суборенди нерухомого майна (копія акта наявна в матеріалах справи).

Відповідно до п.8.6 Договору сторони домовились, що Орендар має право, незалежно від причин, без застосування до нього будь-яких санкцій та/або покладення на нього обов язку по відшкодуванню Суборендареві понесених останнім витрат, в односторонньому порядку розірвати даний Договір шляхом направлення Суборендарю письмового повідомлення про розірвання Договору за 30 (тридцять) календарних днів до дати розірвання. В такому разі, Договір вважається розірваним на 31 (тридцять перший) календарний день з моменту відправлення повідомлення на адресу Суборедаря.

Підписанням цього Договору Сторони домовились, що таке повідомлення має силу додаткової угоди до Договору, що посвідчує факт розірвання Договору.

В липні 2017 року на адресу позивача надійшло повідомлення відповідача про дострокове розірвання Договору суборенди нерухомого майна №І 407 від 10.04.2017 року за вих. №б/н від 17.07.2017 року (копія листа наявна в матеріалах справи), в якому останній з посиланням на спірний пункт 8.6. Договору повідомив позивача про припинення дії Договору суборенди нерухомого майна №І 407 від 10.04.2017 року, вказавши на те, що Договір вважається розірваним на 31 (тридцять перший) календарний день з моменту відправлення повідомлення на адресу Суборендаря. Зазначено про необхідність, у відповідності до п.4.3 Договору, повернути Об єкт суборенди по Акту приймання-передачі (повернення) в стані придатному для його подальшого використання, не гіршому за той, який був на дату початку використання Об єкту суборенди за цільовим призначенням, з врахуванням нормального зносу.

Обгрунтовуючи заявлені позовні вимог позивач посилається на те, спірний пункт Договору (п.8.6) суперечить вимогам закону саме ст.ст. 651, 653, 782 Цивільного кодексу, вимогам ст.291 Господарського кодексу, яка носить імперативний характер, так як не містить застережень про можливість встановлення інших положень в договорі або законі.

На думку позивача відносини суборенди у даній справі носять господарського-правовий характер, а тому при вирішенні даного спору норми господарського кодексу, які регулюють господарські відносини, є спеціальними відносно до норм Цивільного кодексу України, які регулюють майнові та немайнові відносини взагалі. Договір суборенди укладався як для господарських цілей відповідача - отримання прибутку від здачі в суборенду майна, так і для господарських цілей позивача - експлуатація приміщень для розміщення виробництва (кулінарія). Позивач вважає, що спірний пункт є такою умовою господарського зобов язання, яка самостійно та разом з іншими умовами зобов язань за договором порушує права та інтереси позивача та допускає односторонню відмову орендаря від зобов язання, що не відповідає нормам матеріального права та створює умови для зловживання відповідачем своїми правами.

Відповідач проти заявлених позовних вимог заперечує в повному обсязі посилаючись на те, що керуючись нормами Цивільного кодексу України (ст.6, ст.ст. 626-629), ст.ст. 179, 181 Господарського кодексу України сторони на свій розсуд визначили зміст (конкретні умови) спірного Договору, які не суперечать чинному законодавству. Враховуючи принцип свободи договору, відсутності у чинному законодавстві прямої заборони на таку умову та така заборона не випливає із змісту та із суті відносин між сторонами, Відповідач та позивач дійшли взаємної згоди, без примусу, на основі вільного волевиявлення укласти Договір та передбачити в ньому п.8.6, яким встановлена можливість одностороннього розірвання Договору. Крім того, відповідачем зауважено, що позивачем заявлені позовні вимоги в той час, коли зобов язання за спірним договором вже припинені. Після розірвання договору, позивач орендовані приміщення фактично звільнив та повернув їх відповідачу, демонтував все обладнання та вивіз його з території відповідача (відзиви на позов).

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 року у справі щодо офіційного тлумачення положення частини статті 124 Конституції України, положення часини 2 статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмеженим законом, іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з положенням частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суд, здійснюючи правосуддя, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м якого покарання від 2 листопада 2004 року №15рп/2004). Тому в контексті статті 55 Конституції України органи судової влади здійснюють функцію захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних або юридичних осіб у сфері цивільних господарських правовідносин.

За змістом рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 року у справі №1-10/2004 року щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний інтерес), поняття право та охоронюваний законом інтерес особи, що вживаються в законах, знаходять у логічно-смисловому зв язку та означають прагнення до користування матеріальними та/або нематеріальними благом, легітимний дозвіл, що є об єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних потреб особи, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Згідно з частиною 2 статті 4 Господарського кодексу України особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

Відповідно до частини 7 статті 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Таким чином, при розгляді питання недійсності господарських договорів необхідно керуватись нормами Господарського кодексу України, які стосуються особливостей правового регулювання господарських договорів, відповідними нормами Цивільного кодексу України й інших законів.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст.1 та ч.2 ст.14 Цивільного кодексу України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленню, майновій самостійності їх учасників. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов язковими для неї.

Відповідно до ст.759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

До договору піднайму застосовуються положення про договір найм (ч.3 ст.774 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи між позивачем та відповідачем 10.04.2017 року було укладено Договір суборенди, відповідно до умов якого 01.05.2017 року відповідач (орендар) передав позивачу (суборендарю) в суборенд не користування нежитлові приміщення площею 293 кв.м. та 70 кв.м. в майновому комплексі - АТП - 6 (літ.Д, літ.Г, літ.Б, літ А,Б), за адресою: м. Київ, вул.. Ізюмська, 5. Даний договір було підписано та скріплено печатками сторін. Даний факт не заперечується сторонами.

Згідно з пунктом 8.6 Договору сторони домовились, що Орендар має право, незалежно від причин, без застосування до нього будь-яких санкцій та/або покладення на нього обов язку по відшкодуванню Суборендареві понесених останнім витрат, в односторонньому порядку розірвати даний Договір шляхом направлення Суборендарю письмового повідомлення про розірвання Договору за 30 (тридцять) календарних днів до ати розірвання. В такому разі, Договір вважається розірваним на 31 (тридцять перший) календарний день з моменту відправлення повідомлення на адресу Суборедаря.

Підписанням цього Договору Сторони домовились, що таке повідомлення має силу додаткової угоди до Договору, що посвідчує факт розірвання Договору.

Твердження позивача, якими останній обґрунтовує свої позовні вимоги щодо суперечності спірного п.8.6 Договору №І 407 суборенди нерухомого майна від 10.04.2017 року вимогам закону, а саме ст.ст. 188, 291 Господарського кодексу України та ч.3 ст.651 Цивільного кодексу України, є безпідставними та необґрунтованими з огляду на наступне.

За змістом частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 207 ГК України судом може бути визнане недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу, міжародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства (п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними ).

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Положеннями частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В силу приписів частини 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 291 Господарського кодексу України передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

Виходячи з приписів статті 188 Господарського кодексу України, зміна або розірвання господарських договорів в односторонньому порядку допускається у разі якщо це передбачено законом або договором.

Аналогічні приписи кореспондуються ст.651 Цивільного кодексу України, при цьому у частині 3 цієї статті зазначено, що у разі односторонньої відмови у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом , договір є відповідно розірваним або зміненим.

Враховуючи принцип свободи договору, відсутності у чинному законодавстві прямої заборони на таку умову та така заборона не випливає із змісту та суті відносин між сторонами, сторони дійшли взаємної згоди, без примусу, на основі вільного волевиявлення укласти договір та передбачити в ньому п.8.6, яким встановлена можливість одностороннього розірвання Договору.

Таким чином, спірний договір розірвано на підставах, встановлених договором, які погоджені сторонами при його укладенні, що не суперечить нормам чинного законодавства.

Доводи відповідача про те, що спірні орендні правовідносини між сторонами припинені, оскільки у зв язу з розірванням Договору позивачем було демонтовано все своє обладнання та вивезено останнє і звільнено нежитлові приміщення, судом до уваги не приймається, оскільки відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів, в розумінні статті 73 ГПК України, на підтвердження зазначених обставин.

Крім того, судом враховано позицію Пленуму Вищого господарського суду України викладену в постанові від 29.05.2013 року №11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними (надалі-Постанова), відповідно до якої зазначено, що розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним; так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову (абз. 9-10 пункті 2.6 Постанови).

Відповідно до частини 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Відповідно до частини 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 16.03.2018 року.

Суддя М.Є. Літвінова