Постанова

від 19.03.2018 по справі 925/740/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 925/740/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Приватного підприємства "Юпітер"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.11.2017 (судова колегія у складі: Ткаченко Б.О. - головуючий, Зубець Л.П., Зеленін В.О.)

та на рішення Господарського суду Черкаської області від 05.09.2017 (суддя Пащенко А.Д.)

за позовом Керівника Смілянської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до Приватного підприємства "Юпітер"

про витребування майна із чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

Керівник Смілянської місцевої прокуратури звернувшись в суд з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі-позивач), просив витребувати у Приватного підприємства "Юпітер" (далі-відповідач) нежитлове приміщення автозаправної станції, що розташована за адресою: Черкаська область, м. Шпола, вул. Леніна (Соборна), 138, на користь Держави Україна в особі Фонду державного майна України.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі рішення виконавчого комітету Шполянської міської ради № 49 від 29.01.2004 ЗAT "Метровагонмаш" було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії 468373 від 30.03.2004, яким за вказаним товариством було зареєстроване право власності на майновий комплекс Шполянського заводу запасних частин на вул. Леніна, 138 м. Шпола, до складу якого входила автозаправочна станція (далі-АЗС) площею 34,3 кв.м. ЗАТ "Метровагонмаш" 31.03.2004 продало вказану АЗС Приватному підприємству "Юпітер" за договором купівлі-продажу нежилого приміщення. Право власності на вказану АЗС було зареєстроване 05.04.2004 за ПП "Юпітер". Однак у ході судового розгляду справи № 925/1831/14 встановлено належність майнового комплексу Шполянсього заводу запасних частин до державної власності та факт вибуття вказаного майна з державної власності всупереч вимогам законодавства України та волі держави в особі Фонду державного майна України. Рішенням суду, що набрало законної сили, визнано нечинним рішення виконавчого комітету Шполянської міської ради від 29.01.2004 № 49 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії 422755 від 19.10.2009, що було видане взамін свідоцтва від 30.03.2004. Оскільки спірний об'єкт нерухомості вибув з володіння власника - держави в особі Фонду державного майна України не з його волі, позивач вважав, що це майно має бути витребувано із чужого незаконного володіння добросовісного набувача ПП "Юпітер" та підлягає поверненню на користь держави в особі Фонду державного майна України.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог стверджував, що він є добросовісним набувачем спірного майна, придбав його у власність за відплатним договором, на час підписання договору купівлі-продажу підприємство не мало жодних сумнівів в тому, що спірне приміщення автозаправної станції належить ЗAT "Метровагонмаш" на праві приватної власності; факти, встановлені судами при розгляду справи № 925/1831/14, не мають преюдиційного значення при вирішенні даної справи, у розумінні статті 35 ГПК України(в редакції чинній до 15.12.2017), з огляду на те, що ПП "Юпітер" не було учасником судового процесу; рішення суду про витребування у відповідача нежитлового приміщення автозаправної станції порушить принципи пропорційності та "справедливої рівноваги", а також суперечитиме сталій практиці Європейського Суду з прав людини. Також відповідач заявив про застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 05.09.2017 позов задоволено повністю. Мотивуючи своє рішення, місцевий суд виходив з того, що відповідач є добросовісним набувачем автозаправної станції, що була ним придбана у ЗАТ "Метровагонмаш" за відплатним договором купівлі-продажу від 31.03.2004. Відповідач не знав і не міг знати про те, що продавець за договором купівлі-продажу ЗАТ "Метровагонмаш" безпідставно набув право власності на майновий комплекс Шполянського заводу запасних частин, серед яких була і автозаправна станція.

Однак, рішенням суду у господарській справі № 925/1831/14, що набрало законної сили, встановлені обставини того, що спірне майно - майновий комплекс Шполянського заводу запасних частин - вибуло з державної власності всупереч вимогам законодавства України та волі держави в особі Фонду державного майна України. Отже спірна АЗС, що значиться у скасованих рішенні та свідоцтвах про право власності, вибула з володіння власника - держави Україна не з її волі. Відтак вказана АЗС має бути вилучена у ПП "Юпітер" та повернута державі Україна в особі Фонду державного майна України.

При цьому суд відхилив клопотання відповідача про застосування позовної давності виходячи з того, що положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються.

Київський апеляційний господарський постановою від 27.11.2017 перевірене рішення суду першої інстанції залишив без змін. Апеляційна інстанція підтримала висновки місцевого суду про наявність підстав для витребування на підставі положень статті 388 Цивільного кодексу України у відповідача спірного майна, як у добросовісного набувача.

Однак, апеляційна інстанція визнала висновки суду першої інстанції в частині відмови у застосуванні позовної давності до даних правовідносин передчасними, оскільки судом не було враховано те, що даний позов за своє правовою природою є вендикаційним і його відмінність від негаторного позову полягає у тому, що порушення прав відбулося у момент позбавлення позивача права на володіння майном.

Відтак апеляційний суд визначився, що Фонд державного майна України мав дізнатися про порушення його прав ПП "Юпітер" в частині володіння АЗС при порушенні провадження у справі № 925/1831/14, тобто 13.10.2014 року, а отже саме з цього моменту має відраховуватися строк позовної давності. Оскільки позов у даній справі поданий 22.06.2017 року, то, з урахуванням положень ст. 264 Цивільного кодексу України, строк позовної давності не минув.

Не погоджуючись з вказаними судовими актами відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить рішення та постанову у справі скасувати і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволення даного позову.

Скарга мотивована порушенням судами статей 267, 344 Цивільного кодексу України, статей 4 2 , 4 3 , 35 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017, та Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.

Відповідач вважає, що суди помилково не застосували до даних правовідносин наслідки спливу позовної давності, оскільки про порушення своїх прав позивач довідався ще у 2009 році і це вбачається із встановлених при розгляді справи №925/1831/14 обставин, що в силу статті 35 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017, мають преюдиційне значення при розгляді даного спору.

На думку відповідача судами помилково не застосовано положення статті 344 Цивільного кодексу України і не враховано того, що відповідач безперервно та відкрито користується майном з 2004 року, чим порушено Перший протокол до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.

Від Фонду державного майна України Верховним Судом отримано відзив на касаційну скаргу, у якому позивач просить у задоволені касаційної скарги відмовити, а рішення та постанову у справі - залишити без змін. Позивач наголошує, що не пропустив строк, встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України, оскільки довідався про порушення прав з позовної заяви керівника Смілянської місцевої прокуратури від 21.06.2017, і спірне майно вибуло з державної власності за відсутності згоди держави в особі позивача.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з приписами статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом права власності, визначеного у статті 317 ЦК України, власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (пункт 1 статті 321 вказаного Кодексу).

Позитивний аспект права власності означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний - усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб.

Захист права власності врегульовано Главою 29 ЦК України.

Згідно зі статтею 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За приписами статті 388 Цивільного кодексу України власник може витребувати майно від добросовісного набувача у разі коли: воно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Власник також має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно.

Таким чином, статтею 388 ЦК України передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.

Зазначені позивачем у позовній заяві підстави повинні підтверджувати право власності (інше суб'єктивне право титульного володільця) позивача на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном (безтитульний статус його володіння).

На підтвердження наявності у позивача суб'єктивного права на витребуване майно останній повинен надати суду відповідні докази.

Отже, можливість витребування майна за віндикаційним позовом залежить від того, є набувач майна добросовісним чи недобросовісним та від того, чи придбане майно набувачем відплатно чи безвідплатно.

Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила йому майно, не мала на це права.

У свою чергу, набувач, який, придбаваючи майно, знав або міг знати, що особа, яка здійснила відчуження майна, не мала на це права, визнається недобросовісним набувачем, наприклад, особа придбала майно у особи, яка не мала права його відчужувати. У недобросовісного набувача майно може бути витребувано у будь-якому разі.

Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить від того, чи набуто ним майно відплатно або безвідплатно.

Майно набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребувано у всіх випадках.

Якщо майно було придбане за відплатним договором добросовісним набувачем, можливість його витребування залежить від того, яким саме чином майно вибуло з володіння позивача: за його волею чи поза неї.

Позивач має право витребувати майно у будь-якого набувача, в тому числі добросовісного, що відплатно придбав його, якщо майно: було загублене власником або іншою особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У даній справі судами попередніх інстанцій розглянуто позовні вимоги позивача про витребування у відповідача нежитлового приміщення автозаправної станції, що розташована за адресою: Черкаська область, м. Шпола, вул. Леніна (Соборна), 138, на користь Держави Україна в особі позивача.

Судами за наслідками розгляду даного спору встановлено, що відповідач є добросовісним набувачем АЗС, що була ним придбана у ЗАТ "Метровагонмаш" за відплатним договором купівлі-продажу від 31.03.2004.

Судами також встановлено, що відповідач не знав і не міг знати про те, що продавець за Договором безпідставно набув право власності на майновий комплекс Шполянського заводу запасних частин, серед яких була і автозаправна станція.

Приймаючи оскаржувані судові акти суди виходили із встановлених у іншій справі № 925/1831/14 обставин, зокрема того, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2016 встановлено наступні обставини:

- майно комплексу Шполянського заводу запасних частин (далі - ШЗЗЧ), що розташований у м. Шпола, з розпадом СРСР перейшло до юрисдикції України і набуло статусу державної власності України, яку Україна набула на підставі закону в силу правонаступництва, виходячи із приписів чинного законодавства та із того, що вказаний комплекс перебував у складі підприємства союзного підпорядкування;

- Митищінський машинобудівний завод з дати передачі йому майна комплексу ШЗЗЧ на правах філії і до дати розпаду СРСР перебував у союзному підпорядкуванні, а після оголошення незалежності право державної власності на вказане майно набула Україна, отже фактично майно комплексу ШЗЗЧ з державної власності України не виходило;

- спірне майно вибуло з державної власності всупереч вимогам законодавства України та волі держави в особі Фонду державного майна України;

- саме Фонд державного майна України має право розпоряджатися майном комплексу ШЗЗЧ, яке є державним майном України, в порядку, встановленому міжурядовою двосторонньою Угодою, підписаною 15.01.1993 року між Україною та Російською Федерацією;

- спірними рішеннями № П/7, № 49, № 167, № 295, № 309, № 350, які виконавчий комітет Шполянської міської ради прийняв протягом періоду з 29.07.1996 (дата рішення № П/7) по 01.10.2009 (дата рішення № 350) фактично змінено правовий статус майна комплексу ШЗЗЧ з майна державної форми власності на майно власності міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав, права на що виконавчий комітет Шполянської міської ради не мав, отже виконавчий комітет діяв не в межах наявних в нього повноважень, тобто протизаконно, у зв'язку з чим апеляційний суд визнав наявними правові підстави для визнання нечинними вказаних вище рішень;

- свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 22.02.2004 року серії НОМЕР_3, від 16.08.2004 року серії НОМЕР_1, від 19.10.2009 року серії НОМЕР_2 видані на підставі рішень, незаконність яких доведена та які визнані судом нечинними, отже ці свідоцтва підлягають скасуванню як похідні документи на підтвердження права, оскільки радою окремі рішення щодо цих документів не приймались, а при скасуванні спірних рішень виконкому дані свідоцтва не можуть бути чинними;

- свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30.03.2004 року серії НОМЕР_4 скасоване органом, що його видав, оскільки замість вказаного свідоцтва видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 19.10.2009 серії НОМЕР_2 (яке скасоване даною постановою);

- враховуючи наявність Угоди від 15.01.1993 року між Україною та Російською Федерацією, саме Фонд державного майна має право розпоряджатися майном комплексу ШЗЗЧ, яке є державним майном України, в порядку, встановленому міжурядовою двосторонньою Угодою.

Частиною 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній до 15.12.2017, передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відтак встановивши коло обставин, що входять до предмету доказування у даній справі, а саме незаконність вибуття майна з володіння власника не з його волі та добросовісність набувача спірного майна, суди правомірно визначились, що вимога про витребування АЗС є обґрунтованою.

Доводи касаційної скарги вказаних обставин не спростовують, а тому відхиляються судом як необґрунтовані.

Щодо позовної давності, про застосування наслідків спливу якої було заявлено відповідачем, то апеляційна інстанція, правильно кваліфікувавши даний спір як віндикаційний, в межах наданих їй процесуальним законодавством повноважень встановила, що позов заявлено в межах строків позовної давності.

Іншого Верховний Суд встановити не може в силу положень частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII, за приписами яких переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відтак доводи касаційної скарги про порушення судами статей 4 2 , 4 3 , 35 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017 та статті 267 Цивільного кодексу України не знайшли свого підтвердження.

Щодо посилання скаржника на порушення статті 344 Цивільного кодексу України і Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (далі-Конвенція), то даним доводам надавалась оцінка судами попередніх інстанцій і вони були мотивовано відхилені.

При цьому Верховний Суд звертає увагу відповідача на ту обставину, що задоволення даного позову про повернення в державну власність майна, яке вибуло з такої власності незаконно, не позбавляє права відповідача заявити позов в порядку приписів статті 661 Цивільного кодексу України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

За приписами статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

З огляду на викладене доводи відзиву на касаційну скарги знайшли своє підтвердження.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційної скарги належить покласти на відповідача.

Керуючись підпунктом 4 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень, ст.ст. 301, п.1 ч.1 ст.308, ст.309, ст.ст.314, 315, 317, ч.1 ст.327 Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VІІІ

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Юпітер" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.11.2017 у справі Господарського суду Черкаської області №925/740/17, залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов