Постанова

від 17.04.2018 по справі 910/22497/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" квітня 2018 р. Справа№ 910/22497/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гаврилюка О.М.

суддів: Шаптали Є.Ю.

Суліма В.В.

секретар судового засідання Головатенко А.В.

за участю представників згідно із протоколом судового засідання від 17.04.2018

розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Новаковського Анатолія Олександровича

на рішення Господарського суду міста Києва від 15.02.2018

у справі № 910/22497/17 (суддя Турчин С.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "САНКОРП"

до Фізичної особи-підприємця Новаковського Анатолія Олександровича про стягнення 61 472,54 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.02.2018 позов задоволено частково. Стягнуто з Фізичної особи підприємця Новаковського Анатолія Олександровича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "САНКОРП" 48 161,50 грн. основного боргу, 3 251,73 грн. пені, 9 421,18 грн. 70% річних та 1 583,39 грн. витрат зі сплати судового збору. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, Фізична особа-підприємець Новаковський Анатолій Олександрович звернувся до Київського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2018 у справі № 910/22497/17 та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з'ясуванням всіх обставин справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.03.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Новаковського Анатолія Олександровича на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2018 у справі № 910/22497/17. Завершено підготовчі дії у справі № 910/22497/17. Призначено справу до розгляду на 17.04.2018.

Представник позивача у судовому засіданні 17.04.2018 заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив рішення Господарського суду міста Києва від 15.02.2018 у справі № 910/22459/17 залишити без змін, вимоги апеляційної скарги без задоволення.

Представник відповідача у судовому засіданні 17.04.2018 просив підтримав вимоги апеляційної скарги, просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2018 у справі № 910/22497/17 та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 270 ГПК України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Згідно із ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, встановила наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, 26.12.2016 між позивачем та відповідачем укладено договір № 26/12-НОВАКОВСЬКИЙ гуртової поставки нафтопродуктів, відповідно до п. 1.1 якого позивач, за договором постачальник, зобов'язується виконати гуртові поставки нафтопродуктів, а саме дизельного палива, а відповідач, за договором покупець, зобов'язується прийняти у власність товар для подальшого комерційного використання і сплатити його повну вартість.

Відповідно до п. 1.2 договору постачання товару здійснюється гуртовими партіями. Вид, марка, об'єм кожної партії товару, що поставляється за цим договором, погоджуються сторонами окремо на кожну партію і вказуються у видаткових накладних, підписаних сторонами.

Згідно із п.п. 3.1.1, 3.2.2 договору позивач зобов'язується передати у власність відповідача товар, відповідно до розділу 1 договору, з оформленням зведених видаткових накладних на товар та інших документів.

Відповідач зобов'язується впродовж п'яти календарних днів з моменту отримання видаткової накладної на поставлений товар та додатку до неї, підписати їх та направити один підписаний екземпляр позивачу. Якщо в зазначений термін видаткова накладна на товар та додатки до неї не були спрямовані позивачу, вони вважаються прийнятими та узгодженими відповідачем, що не звільняє відповідача від обов'язку направити 1 підписаний екземпляр позивачу.

Пунктами 5.5, 5.6 договору сторонами погоджено умову про те, що датою передавання права власності на товар є дата, вказана в додатку до видаткової накладної, що була підписана представниками сторін. Зобов'язання позивача щодо поставки товару вважаються виконаними і ризики випадкового пошкодження, втрати та загибелі товару переходять від позивача до відповідача з моменту передачі права власності на товар до відповідача. Товар вважається поставленим позивачем і прийнятим відповідачем по кількості і якості, а право власності на товар, що перейшло від позивача до відповідача, з дати, вказаної в документах, зазначених в п. 5.5 договору.

Відповідно до п.п. 6.1, 6.2 договору відповідач здійснює оплату за товар шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позивача, відповідно до ціни, що була попередньо узгоджена сторонами та відображається у відповідному рахунку-фактурі, усній чи письмовій заявці чи видатковій накладній, наданій позивачем. Оплата здійснюється на підставі виставленого позивачем рахунку-фактури або відповідно до умов, зазначених у даному договорі, у формі 100% передоплати вартості товару. За домовленістю сторін, відповідач може оплатити 50% передоплати, та решту 50% вартості товару, що був відвантажений позивачем відповідачу, наступного календарного понеділка місяця, що слідує за датою відвантаження товару.

Факт постачання позивачем та прийняття відповідачем товару згідно із договором підтверджується видатковими накладними на суму у розмірі 56 101,50 грн., а саме: № 733 від 30.06.2017 на суму 20 975,00 грн., № 732 від 30.06.2017 на суму 25 181,50 грн., № 1015 від 31.08.2017 на суму 9 945,00 грн.

Також поставка відповідачу товару на вказану суму підтверджується зведеними відомостями на гуртове постачання нафтопродуктів, які підписані відповідачем.

Однак, відповідачем зобов'язання з оплати поставленого товару виконано частково, на суму у розмірі 7 940,00 грн., що підтверджується витягом із особового рахунку позивача та платіжним дорученням № 121 від 02.08.2017, у зв'язку із чим, у відповідача виникла заборгованість перед позивачем на суму у розмірі 48 161,50 грн.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму; до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно із ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утримуватися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частиною 1 ст. 664 ЦК України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним, зокрема, у момент надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Згідно із ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

В матеріалах справи відсутні докази виконання відповідачем своїх зобов'язань щодо сплати заборгованості перед позивачем у розмірі 48 161,50 грн., за поставлений позивачем товар за договором.

Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача 48 161,50 грн. заборгованості, є такою, що відповідає вимогам ст. 193 ГК України, ст.ст. 526, 629 ЦК України та підтверджена матеріалами справи.

Згідно із ч. 2 ст. 193, ч. 1. ст. 216 ГК України порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором; учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

В ст. 549 ЦК України встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно із п. 8.3 договору у разі неоплати вартості отриманих нафтопродуктів, відповідач оплачує позивачу пеню з розрахунку подвійної облікової ставки Національного Банку України за кожен день прострочення платежу від вартості неоплачених або несвоєчасно сплачених нафтопродуктів. Оплата пені не звільняє відповідача від виконання узятих на себе зобов'язань за даним договором.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Як вбачається із п. 8.4 договору сторонами погоджено умову про те, що у випадку прострочення відповідачем строків оплати за товар, відповідач додатково до пені, визначеної в п. 8.3 договору, сплачує позивачу штрафні санкції у розмірі 70% річних від суми простроченого платежу за кожен день прострочення виконання грошового зобов'язання, починаючи з дня такого прострочення та до моменту повного погашення відповідачем заборгованості за даним договором.

Визначення штрафу охоплюється визначенням, передбаченим у ст. 549 Цивільного кодексу України і п. 4 ст. 231 Господарського кодексу України за вирахуванням положень, які стосуються визначення пені.

Відповідно до зазначених норм, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, штраф не може нараховуватись за кожен день прострочення платежу, оскільки це суперечить правовій природі такого виду неустойки.

Проаналізувавши положення ст.ст. 549, 625 ЦК України та ст. 231 ГК України, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції та вважає, що 70% річних, які передбачені п. 8.4 договору, за своєю правовою природою є процентами річних від простроченої суми, передбаченими ст. 625 ЦК України.

Оскільки матеріалами справи підтверджується прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання, здійснивши перерахунок сум пені та 70% річних, апеляційний господарський суд погоджується із висновками суду першої інстанції та вважає, що суми пені у розмірі 3 251,73 грн. та 70% річних у розмірі 9 421,18 грн., є правильними та такими, що підлягають стягненню з відповідача.

Щодо нарахованих позивачем 3% річних у розмірі 403,76 грн., колегія суддів апеляційного господарського суду також погоджується із висновком господарського суду першої інстанції та вважає, що вказані вимоги задоволенню не підлягають, оскільки сторонами визначено інший розмір відсотків річних, ніж встановлений ст. 625 ЦК України, а тому правові підстави для стягнення 3% річних відсутні.

Колегія суддів апеляційного господарського суду не погоджується із доводами апеляційної скарги, враховуючи викладене та наступне.

Відсутність рахунку-фактури не є перешкодою для оплати поставлених позивачем товарів, зважаючи на зазначення їх вартості у накладних.

Також колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що за своїм призначенням рахунок-фактура не відповідає ознакам первинного документа, встановленим ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", оскільки рахунком-фактурою не фіксується будь-яка господарська операція, розпорядження або дозвіл на проведення господарської операції.

Порядок створення, отримання та відображення підприємствами у бухгалтерському обліку, а також зберігання первинних документів встановлено Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 р. № 88.

Рахунок (рахунок-фактура) за своїм призначенням не відповідає ознакам первинного документа, оскільки ним не фіксується будь-яка господарська операція, розпорядження або дозвіл на проведення господарської операції, а носить лише інформаційний характер.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі №37/405 від 29.09.2009.

Слід звернути увагу на те, що рахунок-фактура є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати кошти; ненадання рахунку-фактури не є невідкладною умовою у розумінні ст. 212 ЦК України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 ЦК України, тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов'язку сплатити за поставлений товар.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що твердження відповідача, що видаткові накладні не підписані останнім, а тому факт поставки дизельного палива позивачем не доведений, є безпідставним, враховуючи викладене та наступне: видаткові накладні № 733 від 30.06.2017, № 732 від 30.06.2017 підписані відповідачем без зауважень та заперечень та скраплені печаткою відповідача, видаткова накладна № 1015 від 31.08.2017 на суму 9 945,00 грн. не підписана відповідачем. Однак, до вказаної видаткової накладної позивачем додано зведену відомість на гуртове постачання нафтопродуктів в період з 01.08.2017 по 31.08.2017 у кількості 510 літрів, яка підписана відповідачем.

Умовами п. 5.4 договору встановлено, що товар передається покупцю зі складу постачальника на протязі місяця. Кожного останнього дня місяця постачальник складає зведену видаткову накладну на поставлений товар, що формується на підставі додатку до неї. Додаток до видаткової накладної є зведена відомість на постачання нафтопродукту, що формується наростаючим підсумком впродовж місяця. В додатку міститься детальна інформація щодо передавання права власності на товар за звітний період (державний номер автомобіля, прізвище водія, дата та кількість переданого товару).

Як вбачається із додатку до накладної № 1015 від 31.08.2017, а саме зведеної відомості на гуртове постачання нафтопродуктів, яка містить підпис відповідача, 03.08.2017 відповідач особисто отримав товар у кількості 510 л., державний номер автомобіля НОМЕР_1. Право власності на товар у кількості 510 л., вартістю 9 945,00 грн. перейшло до відповідача 03.08.2017.

Таким чином, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає доведеним матеріалами справи факт поставки позивачем відповідачу товару за видатковими накладними № 733 від 30.06.2017, № 732 від 30.06.2017, № 1015 від 31.08.2017, а також факт отримання товару відповідачем, крім того, матеріалами справи підтверджується факт направлення позивачем відповідачу видаткової накладної № 1015 від 31.08.2017 для підписання, однак відповідач підписаної накладної не повернув, а згідно із п. 3.2.2 договору відповідач зобов'язується впродовж п'яти календарних днів з моменту отримання видаткової накладної на поставлений товар та додатку до неї, підписати їх та направити 1 підписаний екземпляр позивачу. Якщо в зазначений термін видаткова накладна на товар та додатки до неї не були спрямовані позивачу, вони вважаються прийнятими та узгодженими відповідачем, що не звільняє відповідача від обов'язку направити 1 підписаний екземпляр позивачу.

Формулювання ст. 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3% річних не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 ЦК і ст. 230 ГК.

Таким чином, проценти, передбачені ст. 625 ЦК, не є штрафними санкціями (постанова Верховного Суду України від 17 жовтня 2011р. у справі № 6-42цс11 ).

Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Аналогічне положення міститься у постановах Верховного Суду України від 6 червня 2012 р. у справі № 6-49цс12 , від 24 жовтня 2011 р. у справі № 6-38цс11 .

Судова практика виходить з того, що приписи ст. 625 ЦК про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов'язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. ( Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві - ВСУ).

Отже, 3% річних за порушення грошового зобов'язання є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом; орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів; входить до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника; 4) не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 ЦК і ст. 230 ГК.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (ст. ст. 11, 626 ЦК України), які мають виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до договору (ст. 526 ЦК України), а одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається (ст. 525 ЦК України).

Згідно із ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Таким чином, позивач скористався своїм правом, передбаченим ст. 625 ГПК України, для визначення іншого розміру відсотків річних, а відповідач, підписавши договір саме у чинній редакції, погодився із такою умовою договору.

З огляду на вищевикладене, правові підстави для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2018 у справі 910/22497/17 та для задоволення апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця Новаковського Анатолія Олександровича, відсутні.

Твердження апеляційної скарги не спростовують висновків, викладених у рішенні Господарського суду міста Києва від 06.02.2018 у справі № 910/22497/17.

Скаржником, на підтвердження доводів щодо неправильного застосування норм процесуального та матеріального права, не наведено обставин, які б свідчили про наявність таких порушень.

Отже, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, скаржник не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 74, 76-79 ГПК України.

За встановлених обставин, на думку колегії суддів, висновок місцевого суду про наявність правових підстав для часткового задоволення заявлених позовних вимог відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи апеляційної скарги його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування рішення місцевого суду не вбачається.

Судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на заявника апеляційної скарги, згідно із ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Новаковського Анатолія Олександровича на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2018 у справі № 910/22497/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2018 у справі № 910/22497/17 залишити без змін.

3. Матеріали справи повернути до Господарського суду міста Києва.

Повний текст постанови складено та підписано 18.04.2018.

Постанова не підлягає оскарженню, однак, може бути оскаржена лише у випадках, передбачених ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Головуючий суддя О.М. Гаврилюк

Судді Є.Ю. Шаптала

В.В. Сулім