Постанова

від 17.04.2018 по справі 805/491/17-а

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2018 року справа №805/491/17-а

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді Компанієць І.Д.(суддя-доповідач),

суддів Казначеєва Е.Г., Ястребової Л.В.,

за участю секретаря судового засідання Терзі Д.А.,

представника відповідача Мусієнка Ю.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, ОСОБА_2 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 січня 2018 року у справі №805/491/17-а (Головуючий 1 інстанції - Олішевська В.В., повний текст рішення складено 05 лютого 2018 року) за позовом ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення грошових коштів та моральної шкоди, зобовязання зарахувати кошти на рахунок позивача, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням останніх уточнених в суді першої інстанції позовних вимог (а.с.11-13 т.3) просив стягнути з відповідача:

1. заробітну плату за вересень, жовтень 2014 року в сумі 2805,29 грн.,

2. компенсацію за невикористані дні відпустки в сумі 742,65 грн.,

3. моральну шкоду в розмірі 30000 грн.,

4. грошову допомогу до щорічної основної оплачуваної відпустки в розмірі 1545,20 грн.,

5. середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку в сумі 50495,04 грн.;

6. компенсацію втрати частини грошових доходів у звязку з порушенням термінів їх виплати в розмірі 3894,42 грн.,

7. інфляційне збільшення суми боргу відповідно встановленого індексу інфляції в сумі 10539,33 грн.;

8. три проценти річних від простроченої суми боргу в розмірі 2393,64 грн.;

9. збитки, завдані простроченням зобов'язання в сумі 10982,87 грн.

10. витрати на сплату послуг служби доставки в сумі 1205,77 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що з 25 вересня 2009 року по 31 жовтня 2014 року він працював на посаді судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області, наказом Керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області № 24-К від 31.10.2014 року звільнений з посади відповідно до ст. 38 Кодексу законів про працю України.

На день звільнення та до теперішнього часу відповідач не здійснив з позивачем розрахунок при звільненні, а саме - не виплатив заробітну плату за вересень, жовтень 2014 року, компенсацію за невикористану щорічну відпустку, грошову допомогу до основної оплачуваємої відпустки.

Такі дії відповідача є протиправними та такими, що порушують приписи ст. 116 КЗпП України, ч. 1 ст. 21, 22, ч. 1 ст. 24 Закону України Про оплату праці , ст. 24 Закону України Про відпустки , ч. 1 ст. 83 КЗпП України, ст. 57 Закону України Про державну службу .

10 квітня 2015 року позивач подав до ТУ ДСА України в Донецькій області письмову вимогу про надання необхідної інформації у вигляді довідок, проте листом від 29 квітня 2015 року відповідач надав довідки, в яких відсутній запис про дохід позивача за останні два місяці, що підтверджує факт невиплати відповідачем зарплати позивачу за вказані місяці.

Посилання відповідача на блокування заробітної плати позивача як працівника апаратів судів розташованих на території Донецької області, що не контролюється української влади, є порушенням конституційні права позивача на отримання заробітної плати.

Таким чином, відповідач порушив приписи діючого законодавства, які передбачають проведення з працівником повного розрахунку при звільненні.

Оскільки за час прострочення виконання відповідачем свого зобов'язання в державі відбулись інфляційні зміни, є цілком обґрунтованим стягнення з останнього інфляційного збільшення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції.

Також з огляду на вимоги Цивільного кодексу України відповідач повинен відшкодувати три проценти річних від простроченої суми боргу та збитки, які є неодержаними доходами (упущеною вигодою) позивача.

Порушення відповідачем законних прав позивача завдало моральної шкоди, призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 23 січня 2018 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на користь ОСОБА_2 заробітну плату за вересень, жовтень 2014 року в розмірі 2833, 60 грн. (з відрахуванням податків, зборів та обовязкових платежів).

Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на користь позивача грошову компенсацію за невикористані дні щорічні відпустки в розмірі 1236,07 грн. (з відрахуванням податків, зборів та обовязкових платежів).

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Сторони не погодилися з судовим рішенням та подали апеляційні скарги.

Обгрунтування апеляційної скарги відповідача.

Відповідач - ТУ ДСА в Донецькі області посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Просить судове рішення скасувати та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування зазначив, що на підставі Указу в.о. Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 року введено в дію Рішення Ради Національної безпеки в оборони України від 13 квітня 2014 року Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України та на території Донецької та Луганської областей розпочато антитерористичну операцію.

Законом України Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у звязку з проведенням антитерористичної операції від 12 серпня 2014 року № 1632 визначено, що Державна судова адміністрація України на підставі прийнятих в установленому законом порядку рішень про зміну меж або завершення антитерористичної операції в разі відновлення належних умов діяльності місцевих судів, апеляційних судів, які знаходяться на районі, де проводилася антитерористична операція, направляє до відповідного вищого спеціального суду подання про можливість відновлення роботи відповідного місцевого, апеляційного суду. Голова відповідного вищого спеціалізованого суду видає розпорядження про відновлення роботи визначено в поданні Державної судової адміністрації України місцевого або апеляційного суду.

Розпорядженням Голови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2014 року №27/0/38-14 Про визначення територіальної підсудності справ було змінено територіальну підсудність справ, підсудних розташованим у районі проведення АТО місцевим загальним судам.

Зокрема, справи, підсудні Кіровському районному суду м. Макіївки, було передано для забезпечення розгляду до Краматорського міського суду Донецької області.

Кіровський районний суд м. Макіївки припинив роботу з вересня 2014 року, до теперішнього часу його робота не поновлена, суд дотепер не функціонує, знаходиться на непідконтрольній українській владі території, його працівники до теперішнього часу не виконують свої службові обов'язки, їм не виплачується заробітна плата.

Таким чином, позивач у вересні-жовтні 2014 року фактично не працював і не виконував свої службові обовязки, підстави для нарахування і виплати йому заробітної плати за зазначені місяці відсутні.

Крім цього, суд першої інстанції прийняв рішення про стягнення заробітної плати, не звернувши уваги, що заробітна плата позивачу не нараховувалася.

В наказі про звільнення позивача з посади про необхідність виплати йому компенсації за невикористану частину щорічної відпустки зазначено не було, а тому й не було підстав для нарахування та виплати такої компенсації.

Суд першої інстанції не звернув увагу на судову практику, відповідно до якої за аналогічними спорами суди відмовляють в задоволенні позовних вимог.

Обгрунтування апеляційної скарги позивача.

Позивач ОСОБА_2 посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи.

Просить судове рішення в частині стягнення заробітної плати за вересень-жовтень 2014 року залишити без змін.

В іншій частині рішення скасувати, ухвалити нове, яким:

1. визнати протиправною бездіяльність відповідача;

2. зобов'язати відповідача виплатити:

- компенсацію за невикористані дні відпустки в сумі 1662,18 грн.,

- грошову допомогу до щорічної основної оплачуваної відпустки в розмірі посадового окладу 1218 грн.,

- середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.11.2014 року по 19.02.2018 року в сумі 87129,14 грн.;

- середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.02.2018 року по день фактичного розрахунку;

- компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати станом на 19.02.2018 року в розмірі 16523,15 грн;

- компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати з 19.02.2018 року по день фактичного розрахунку;

- зарахувати належні позивачу кошти на рахунок в ПАТ Укрсоцбанк

3. стягнути з відповідача:

- моральну шкоду в розмірі 30000 грн.,

-збитки, завдані простроченням зобов'язання в сумі 9951,63 грн;

- три проценти річних від простроченої суми боргу в розмірі 2927,68 грн.;

- витрати на сплату послуг служби доставки в сумі 2299,45 грн.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначив:

1. суд неправильно зробив розрахунок обчислення кількості невикористаних днів щорічної відпустки, оскільки днем укладення трудового договору з судом є 25 травня 2009 року, а не 25 вересня, як помилково зазначив суд першої інстанції.

Тому повинна бути перерахована грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки у кількості 39 днів.

2. відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення грошової допомоги до щорічної основної оплачуваної відпустки та зазначаючи про ненадання позивачем заяви про отримання допомоги на оздоровлення, суд першої інстанції не звернув уваги на приписи ст. 35 ЗУ Про державну службу в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, яка не містить застережень про обов'язкове подання заяви для отримання такої допомоги. Отже виплата цієї допомоги встановлена законом та повинна бути відшкодована відповідачем при розрахунку.

3. відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, суд не звернув уваги на обставини, на які посилався позивач, що відповідач не довів наявність обставин непереборної сили при порушенні обов'язку виплатити позивачу заробітну плату, зокрема, не надав сертифікат ТПП України на підтвердження таких обставин. У відповідача була об'єктивна можливість здійснити виплати заробітної плати позивачу на момент його звільнення, він здійснював свою діяльність на території, яка контролюється українською владою, що підтверджується наказом голови ДСА України №129 від 02.10.2014 року.

4. відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення суми компенсації втрат частини грошових доходів в зв'язку з порушенням термінів їх виплати, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, оскільки відповідно до Закону №2050 та судової практики Верховного Суду України право на компенсацію втрати частини грошових доходів в зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

5. відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення суми збитків (упущеної вигоди), завданих простроченням зобов'язання та трьох процентів річних від простроченої суми боргу, суд першої інстанції не врахував факти, на які посилався позивач, що відповідач протягом тривалого часу користувався чужими грошовими коштами. Однак, огляд практики Верховного Суду України свідчить, що оскільки трудовим законодавством не врегульовані відносини з приводу відшкодування майнової та моральної шкоди, положення цивільного законодавства можуть поширюватися на ці відносини.

6. відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення моральної шкоди суд першої інстанції безпідставно зазначив про ненадання позивачем доказів на підтвердження спричинення йому моральної шкоди. Такі докази позивач суду надав.

7. відмовляючи в задоволенні позову в частині зобов'язання відповідача зарахувати кошти на рахунок, суд першої інстанції вирішив питання про право позивача на отримання коштів, але не визначив спосіб виконання судового рішення.

8. відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення витрат на сплату послуг служби доставки суд не дослідив докази по справі (звукозапис), неповно з ясував обставини (публічно-доступна інформація про офіційний курс гривні до іноземної валюти російський рубль).

Разом з апеляційною скаргою позивач надав до суду апеляційної інстанції:

1. заяву про збільшення розміру позовних вимог (а.с.201-203 т.4), вимоги якої співпадають з прохальною частиною апеляційної скарги.

2. заяву про стягнення з відповідача витрат, пов'язаних з розглядом справи в розмірі 2299,45 грн (а.с.229 т.4)

3. заяву про зобов'язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення відповідно до ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.230 т.4)

4. заяву про звернення судового рішення до виконання відповідно до ст..371 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с. 232 т.4)

Стосовно заяви про збільшення розміру позовних вимог (а.с.201-203 т.4) суд звертає увагу позивача на ч.1, ч.5 ст.308 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.

На підставі викладеного, судом переглядається справа за позовними вимогами, що були предметом розгляду судом першої інстанції, які остаточно уточнені позивачем 04.12.2017 року (а.с.11-13 т.3)

В своєму відзиві на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 зазначає про її необґрунтованість, просить залишити скаргу без задоволення.

В судовому засіданні представник відповідача просив задовольнити його апеляційну скаргу, а скаргу позивача залишити без задоволення.

Суд заслухав доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.

Фактичні обставини справи.

ОСОБА_2 в період з 25 вересня 2009 року по 31 жовтня 2014 року працював на посаді судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області. (а.с.104-105 т.3)

Наказом керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області Про звільнення ОСОБА_2 від 31 жовтня 2014 року №24-К відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України, Закону України Про державну службу звільнено судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області ОСОБА_2 із займаної посади з 31 жовтня 2014 року за власним бажанням.

З даним наказом позивач був ознайомлений 31 жовтня 2014 року. (а.с.10 т.1)

10 квітня 2015 року позивач звернувся до начальника Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області з вимогою щодо надання довідок стосовно роботи у Кіровському районному суді м. Макіївки Донецької області із зазначенням посади, часу, стажу роботи і розміру заробітної плати, довідки стосовно середнього заробітку, довідки щодо невиплачених при звільненні сум. (а.с.11 т.1)

Листом №05-2362-05 від 29 квітня 2015 року відповідачем на вимогу позивача надано відповідь, в якій зазначено, що нарахування заробітної плати працівникам суду буде проведено при відновленні роботи суду. Додатком до вказано листа визначено копію довідки про заробітну плату. (а.с.12-15 т.1)

22 червня 2016 року позивач звернувся до відповідача з вимогою щодо сплати суми боргу, в якій керуючись статтями 83, 116, 117 Кодексу законів про працю України, статтею 24 Закону України Про відпустки , статтею 57 Закону України Про державну службу , статтею 34 Про оплату праці , статтями 536, 612, 623, 625 Цивільного кодексу України просив сплатити йому 42451,40 грн в якості заборгованості. (а.с.26-27 т.1)

Листом №07-957-16 від 12 липня 2016 року відповідач повідомив ОСОБА_2 про те, що розпорядженням голови Вищого спеціалізованого суду України від 02 вересня 2014 року №27/0/38-14 Про визначення територіальної підсудності справ було змінено територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим у районі проведення антитерористичної операції місцевим загальним судам, зокрема, справи, підсудні Кіровському районному суду м. Макіївки Донецької області, було передано для забезпечення розгляду Краматорському міському суду Донецької області. Тобто, Кіровський районний суд м. Макіївки припинив свою роботу зі здійснення правосуддя, його працівники не виконують свої службові обов'язки. Крім того зазначено, що Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, здійснюючи нарахування при звільненні працівників місцевих загальних судів, керується інформацією, викладеною керівником апарату чи головою суду у копії відповідного наказу, яка має бути завірена належним чином та містити відомості, облік яких веде кадрова служба відповідного органу. Копія наказу про звільнення позивача з займаної посади не містить інформацію про наявність у останнього невикористаної відпустки та необхідність виплати відповідної компенсації. Також зазначено, що матеріальна допомога на оздоровлення надається лише у випадку надання щорічної відпустки. Крім того, у вказаному листі зазначено, що Законом України Про Державний бюджет України на 2016 рік бюджетних призначень на утримання Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області не передбачено. (а.с.47 т.1)

Справа розглядалася судами неодноразово. (а.с.103-107, 270-275 т.1)

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17.10.2017 року скасовано постанову Донецького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення грошових коштів та моральної шкоди, зобов'язання зарахувати кошти на рахунок позивача, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. (а.с.195-201 т.2)

Направляючи справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, Вищій адміністративний суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій по суті дійшли правильного висновку про необхідність проведення з позивачем при його звільненні розрахунку й виплати на його користь заробітну плату за вересень і жовтень 2014 року.

Проте, задовольняючи позов в частині стягнення на користь позивача заробітної плати за вересень і жовтень 2014 року, суди не зазначили відповідних розрахунків розміру такої заробітної плати, але мали вирішити питання про його виплату, визначивши при цьому розмір такого заробітку.

Також Вищий адміністративний суд України зазначив, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача компенсації за невикористану відпустку, суди повинні були навести відповідні мотиви такого з посиланням на докази використання позивачем відпустки в повному обсязі та грошові розрахунки оплати (накази про надання відпустки, табелі обліку робочого часу, відомості про оплату тощо).

Оскільки обов'язковою умовою для покладення на роботодавця відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини власника або уповноваженого ним органу суди при розгляді позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 квітня 2015 року по 13 лютого 2017 року, повинні надати оцінку встановленому на рівні нормативних актів факту проведення антитерористичної операції у населених пунктах, до яких відносяться і населені пункти, де здійснював свою діяльність відповідач, звернути увагу на загальновідомість указаних подій та встановити обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: чи такі обставини можна вважати обставинами непереборної сили, які унеможливили виконання зобов'язань роботодавця обов'язків щодо виплати заробітної плати, та чи відбулася затримка виплати заробітної плати працівнику з вини роботодавця.

Висновки суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов зазначив, що відповідачем не надано доказів невиконання позивачем своїх службових обов'язків протягом вересня-жовтня 2014 року, не спростовано доводи ОСОБА_2, що протягом зазначеного часу він виходив на роботу.

В зв'язку з цим, на підставі постанови Кабінету міністрів України №100 від 08.02.1995 року, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату за вересень, жовтень 2014 року в розмірі 2833,60 грн з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів.

З огляду на положення ч.1 ст.24 Закону України Про відпустки суд першої інстанції також прийшов до висновку про обов'язок відповідача виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані ним дні щорічної відпустки в розмірі 1236,07 грн.

Суд першої інстанції відмовляючи в частині позовних вимог про стягнення грошової допомоги до щорічної основної оплачуваної відпустки, прийшов до висновку, що відсутні докази звернення позивача з заявою про надання матеріальної допомоги на оздоровлення в зв'язку з наданням основної щорічної відпустки, а чинне законодавство не передбачає виплату компенсації матеріальної допомоги на оздоровлення при звільненні.

Суд першої інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог про стягнення компенсації втрати частини грошових доходів в зв'язку з порушенням термінів їх виплати, посилаючись, що заробітна плата ОСОБА_2 за вересень-жовтень 2014 року не нараховувалася і не виплачувалася, тому відповідно до Закону України №2050 ці вимоги є передчасними.

Виходячи з того, що данний спір носить публічно-правовий характер, спірні правовідносини врегульовані нормами трудового законодавства, суд першої інстанції вважав, що не підлягають задоволенні і вимоги про стягнення з відповідача інфляційного збільшення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час його прострочення, трьох процентів річних від просроченої суми боргу та збитків, завданих просроченням зобовязання (упущеної вигоди).

Відмовляючи ОСОБА_2 в задоволенні позову про стягнення з управління середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність обставин непереборної сили (проведення АТО, не контрольованість українською владою м. Макіївки, де працював позивач), які об'єктивно заважали відповідачу здійснити свій обов'язок по своєчасному розрахунку з позивачем при звільненні.

Суд першої інстанції відмовив в задоволенні вимог про стягнення моральної шкоди в зв'язку з відсутністю доказів її спричинення.

Відмовляючи позивачу у стягненні судових витрат (послуг служби доставки), суд першої інстанції зазначив про недоведеність позивачем розміру витрат у гривнях, оскільки в квитанціях визначено витрати в російських рублях.

Також суд першої інстанції не визначив відповідачу обов'язок сплатити кошти позивачу на рахунок в ПАТ Укрсоцбанк , оскільки це питання стосується порядку виконання судового рішення і не може бути вирішено в рамках розгляду даного спору.

Оцінка суду.

Суд, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, розглядаючи апеляційні скарги в межах викладених доводів, встановив наступне.

Спірні правовідносини врегульовані Кодексом законів про працю України(далі КЗпП України), Законом України Про державну службу від 16 грудня 1993 року № 3723 (далі Закон № 3723), Законом України Про відпустки від 15 листопада 1996 року № 504/96 (далі Закон № 504), Законом України Про оплату праці від 24 березня 1995 року №108/95 (далі - Закон № 108).

Записи в трудовій книжці позивача свідчать, що ОСОБА_2 проходив державну службу в період з 25 вересня 2009 року по 31 жовтня 2014 року на посаді судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області.

Згідно частини першої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до ст. 33 Закону №3723 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.

Заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.

Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.

Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннями про органи державної виконавчої влади, затвердженими указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України.

Скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення посадових окладів, надбавок до них та фінансування інших, передбачених цим Законом, гарантій, пільг і компенсацій.

Як визначено ст..1 Закону №108 заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

За приписами ст. 4 Закону № 108 джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозрахункових підприємств є частина доходу та інші кошти, одержані внаслідок їх господарської діяльності. Для установ і організацій, що фінансуються з бюджету, - це кошти, які виділяються з відповідних бюджетів, а також частина доходу, одержаного внаслідок господарської діяльності та з інших джерел.

Частиною 1 ст. 47 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

На підставі ст. 116 КЗпП, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Згідно з п. 3 Положення про територіальне управління Державної судової адміністрації України, затвердженого Наказом Державної судової адміністрації України від 05 квітня 2011 року № 82, основним завданням територіальних управлінь є організаційне забезпечення діяльності місцевих судів, з метою створення належних умов для їх функціонування, суддів та забезпечення роботи суддівського самоврядування.

Таким чином, на Територіальне управління ДСА України в Донецькій області покладено обов'язок нарахування та виплати працівникам апарату суду та суддям заробітної плати на підставі наданих судами документів.

Відповідно до пунктів 3, 4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 595, заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи за період, коли установа розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території, а у подальшому територія була повернута під контроль органів державної влади, або установа була переміщена в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі (далі - контрольована територія), виплачується у повному обсязі за рахунок кошторису (плану використання бюджетних коштів) установи.

Заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) виплачується та виплати за час щорічної відпустки працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи, яка переміщена на контрольовану територію, здійснюються, якщо установа продовжує функціонувати і працівники (військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу) виконують свої обов'язки.

Згідно пункту 6 зазначеного Тимчасового порядку у разі переміщення установи з тимчасово неконтрольованої на контрольовану територію після набрання чинності цим Порядком видатки на забезпечення діяльності такої установи, у тому числі на оплату праці (грошове забезпечення), протягом місяця з дня переміщення здійснюються згідно із затвердженим кошторисом (планом використання бюджетних коштів).

Як правильно визначено судом першої інстанції, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області перереєстровано та переміщено з міста Донецьк (неконтрольована територія) до міста Слов'янськ (контрольована Україною територія) та продовжує функціонувати.

Таким чином, з врахуванням аналізу наведених вище положень законодавства, суд приходить до висновку про необхідність проведення з позивачем при його звільненні розрахунку й виплати на його користь заробітної плати за вересень і жовтень 2014 року.

Суд не приймає доводи апелянта-відповідача, що Кіровський районний суд м. Макіївки припинив роботу з вересня 2014 року, до теперішнього часу не функціонує, знаходиться на непідконтрольній території, отже позивач у вересні-жовтні 2014 року фактично не працював і не виконував свої службові обов'язки, - з наступних підстав.

Дійсно, розпорядженням Голови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2014 року № 27/0/38-14 Про визначення територіальної підсудності справ змінено територіальну підсудність справ, зокрема, справи, підсудні Кіровському районному суд м. Макіївки передано для забезпечення розгляду до Краматорського міського суду Донецької області.

Проте, розпорядження стосується лише зміни територіальної підсудності справ, підсудних Кіровському районному суду м. Макіївки, та не визначає припинення роботи вказаного суду.

Відповідно до частини другої ст..77 Кодексу адміністративного судочинства Украни в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

ОСОБА_2 звільнено наказом керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки з 31.10.2014 року.

Але відповідачем не надано належних та достовірних доказів невиконання позивачем своїх службових обовязків до зазначеного строку, оголошення простою в работі суду, а також не спростовано твердження позивача, що протягом вересня і жовтня 2014 року ОСОБА_2 виходив на роботу та здійснював свої посадові обов'язки, оскільки суд зупинив здійснювати судочинство, але фактично не припинив своєї роботи.

Суд вважає неприйнятними доводи апелянта-відповідача, що суд першої інстанції передчастно прийняв рішення про стягнення заробітної плати, без її нарахування, та погоджується з висновком суду першої інстанції саме про стягнення заробітної плати за вересень-жовтень 2014 року на користь позивача, розмір якої вірно розраховано з врахуванням приписів Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, оскільки саме в такий спосіб відбувається повний захист порушених прав ОСОБА_2 за обставин, коли відповідач протягом тривалого часу протиправно відмовляється здійснити розрахунок з позивачем, який звільнився 31.10.2014 року, безпідставно посилаючись, зокрема, на відсутність бюджетного призначення на утримання Кіровського районного суду м. Макіївки.

Суд вважає необхідним звернути увагу відповідача, що відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який ратифіковано Законом №475/97-ВР ( 475/97-ВР ) від 17.07.97 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У своїх висновках Європейський Суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п.1 дозволяє позбавлення власності лише на умовах, передбачених законом , а п.2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію законів .

Таким чином, при визначенні законом обов'язку суб'єкта владних повноважень здійснити розрахунок з працівником в день звільнення, наявності вимоги позивача до управління про виплату заробітної плати за вересень-жовтень 2014 року, нездатності відповідача протягом тривалого часу розрахуватися з позивачем, суд приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно обрав спосіб захисту порушеного права ОСОБА_2 та саме стягнув з відповідача заборгованість по заробітній платі за вересень-жовтень 2014 року.

Стосовно позовних вимог про виплату при звільненні компенсації за невикористувану відпустку.

Згідно зі ст. 35 Закону №3723 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державним службовцям надається щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону №504 право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

На підставі ч. 1 ст. 24 Закону №504, ч. 1 ст. 83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

Норма частини першої ст..24 Закону №504 носить імперативний характер, що передбачає обов'язкову виплату грошової компенсації працівнику за всі невикористані ним дні відпусток при звільненні, тому суд не приймає доводи відповідача, що в наказі про звільнення позивача не було зазначено необхідність виплати йому такої компенсації, що обумовлює відсутність підстав для стягнення її з відповідача.

Матеріали справи підтверджують, що ОСОБА_2 в період з 25 вересня 2013 року по 25 вересня 2014 року перебував у відпустці 4 днів (квітень 2014 року) (а.с.36 т.1), у липні 2014 року - у відпустці без збереження заробітної плати тривалістю 15 календарних днів (а.с.67-71 т.1)

За період з листопада 2013 року по жовтень 2014 року позивачем не використано 29 календарних днів відпустки, а саме: 26 календарних днів за період з 25 вересня 2013 року по 25 вересня 2014 року, та 3 календарних дні з 25 вересня 2014 року по жовтень 2014 року.

Таким чином кількість днів невикористаної щорічної відпустки становить 29 днів.

З огляду на розрахункові листи по табельному номеру 6442 за період з вересня 2009 року по червень 2014 року, надані відповідачем, відповідно до приписів Порядку №100, суд першої інстанції правильно визначив суму грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, яка складає: 15131,17 грн. (сума заробітної плати за останні 12 місяців) : 355 (кількість календарних днів) * 29 (дні невикористаної щорічної відпустки) = 1236,70 грн. з відрахуванням податків, зборів та обовязкових платежів.

Апелянт-відповідач, зазначаючи, що розрахункові листи не можуть бути достовірним джерелом інформації про кількість днів невикористаної відпустки, не надав доказів на спростування обставин, зазначених в цих розрахункових листах, тому суд не приймає до уваги такі доводи відповідача

При цьому суд зазначає на помилковість доводів апелянта-позивача про неправильність розрахунку суду першої інстанції з огляду на дату укладання трудового договору 25 травня, а не 25 вересня, оскільки саме з 25 вересня 2009 року ОСОБА_2 обіймав посаду державного службовця і саме з цієї дати йому повинна розраховуватися кількість невикористаних днів щорічної відпустки, яка надається державному службовцю.

Щодо позовних вимог про стягнення на його користь грошової допомоги до щорічної основної оплачуваної відпустки.

Відповідно до ст. 35 Закону №3723 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державним службовцям надається щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Згідно ст. 33 цього Закону (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю.

Статтею 33 Закону №3723 (в редакції, чиній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.

Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннями про органи державної виконавчої влади, затвердженими указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України.

Скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення посадових окладів, надбавок до них та фінансування інших, передбачених цим Законом, гарантій, пільг і компенсацій.

Спеціальною нормою, яка визначає порядок виплати грошової допомоги до щорічної основної оплачуваної відпустки є постанова Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268 Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади,органів прокуратури, судів та інших органів , підпунктом третім пункта другого якої визначено (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що керівникам апарату судів надано право надавати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу).

При вирішенні частини позовних вимог про стягнення на користь позивача при звільненні грошової допомоги до щорічної основної оплачуваної відпустки необхідно встановити обов'язок у роботодавця здійснити виплати належних позивачу коштів.

Приймаючи рішення про відсутність в цій частині підстав для задоволення позову, суд першої інстанції виходив з відсутністі у відповідача обов'язку на виплату матеріальної допомоги на оздоровлення при наданні щорічної основної відпустки, оскільки відповідної заяви позивач не подавав.

Аналіз статті 33 Закону № 3723 та підпункт 3 пункту 2 Постанови № 268 свідчить, що матеріальна допомога на оздоровлення надається у разі надання щорічної відпустки.

Як свідчать матеріали справи, в травні 2014 року позивачу надавалась щорічна оплачувана відпустка без виплати матеріальної допомоги на оздоровлення тривалістю 4 календарних дні.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України Про оплату праці заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Статтею 2 цього Закону визначено структуру заробітної плати, до якої входить: основна та додаткова заробітна плата, а також заохочувальні та компенсаційні виплати.

Частинами 2, 6 статті 33 Закону №3723-ХІІ передбачено, що заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.

Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

У рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 зазначається, що праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України Про оплату праці від 24 березня 1995 року №108/95-ВР в структуру заробітної плати входить також додаткова заробітна плата, яка визначена як винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантії і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що матеріальна допомога на оздоровлення станом на час звільнення позивача входила до системи оплати праці державного службовця, отже відповідач при звільненні ОСОБА_2 повнен був виплатити йому й матеріальну допомогу на оздоровлення, яка надається в разі надання щорічної відпустки.

При цьому суд вважає помилковим посилання суду першої інстанції на відсутність заяви позивача на виплату матеріальної допомоги, оскільки норма статті 35 Закону №3723 носить імперативний характер, передбачає гарантовану виплату допомоги на оздоровлення при надання щорічної відпустки та не містить застереження щодо подання заяви для отримання такої допомоги.

Таким чином позовні вимоги про стягнення з відповідача суми матеріальної допомоги на оздоровлення підлягають задоволенню в розмірі посадового окладу ОСОБА_2 в розмірі 1218 грн (а.с.66 т.1), а рішення суду першої інстанції в цій частині прийнято з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

На підставі статті 1 КЗпП України цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Приписами статті 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4- рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпПу взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 КЗпП, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, якщо ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Указом Президента України від 14.04.2014 року №405/2014 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 року Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України , відповідно до якого на території Луганської та Донецької областей розпочата антитерористична операція.

Абзацом 23 статті 1 Закону України Про боротьбу з тероризмом від 20.03.2003р. №638-ІV встановлено, що режим у районі проведення антитерористичної операції - це особливий порядок, який може вводитися в районі проведення антитерористичної операції на час її проведення і передбачати надання суб'єктам боротьби з тероризмом визначених цим Законом спеціальних повноважень, необхідних для звільнення заручників, забезпечення безпеки і здоров'я громадян, які опинилися в районі проведення антитерористичної операції, нормального функціонування державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій.

Згідно статті 4 Закону України Про боротьбу з тероризмом від 20.03.2003р. №№638 організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.

Частиною 2 статті 14 Закону України Про боротьбу з тероризмом від 20.03.2003р. №№638 встановлено, що у районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасові обмеження прав і свобод громадян.

Так, відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року № 466 Про призупинення здійснення фінансових операцій банками України зупинено здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою.

Листом Державної казначейської служби України від 13 жовтня 2014 року № 14-08/3291-22698 Щодо дотримання бюджетного законодавства було повідомлено, що згідно статті 14 Закону України Про боротьбуз тероризмом від 20 березня 2003 року № 638, постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року № 466 Про призупинення здійснення фінансових операцій , доручень Президента України, рішень Ради національної безпеки і оборони України. Доручень Кабінету Міністрів України призупинено казначейське обслуговування розпорядників, одержувачів бюджетних коштів та інших клієнтів на території, яка не контролюються українською владою, а також банки України, небанківські установи та національний оператор національного звязку, які є учасниками платіжних систем, зупинили здійснення усіх видів фінансових операцій на території Донецької та Луганської областей.

На підставі вищезазначеного в зв'язку з проведенням АТО на території міста Донецька і неможливим функціонуванням ТУ ДСА України в Донецькій області, з метою своєчасного нарахування, виплати заробітної плати співробітникам судів Донецької областиі, розрахунковий відділ відповідача був тимчасово переміщений в приміщення Орджонікідзевського районного суму м. Маріуполя з 20.08.2014 року з вивезенням всього необхідного серверного обладнання для своєчасного нарахування заробітної плати робітникам судів Донецької області (а.с.95 т.1)

Відповідно до наказу голови ДСА України №129 від 02.10.2014 року визначено тимчасове розміщення ТУ ДСА України в Донецькій області в приміщенні Орджонікідзевського районного суму м. Маріуполя (а.с.96 т.1)

Наказом Голови ДСА України №157 від 21.11.2014 року визначено тимчасове розміщення відповідача в приміщенні Слов'янського міськрайонного суду Донецької області м. Слов'янськ (а.с.97 т.1)

Таким чином, відповідач з серпня 2014 року перебував у робочому режимі, на підконтрольній українській владі території, виконував свої функції у повному обсязі, зокрема, з нарахування та виплати заробітної плати.

При цьому суд зазначає, що наказом Голови ДСА України №110 від 15.08.2014 року (.а.с.98-100 т.1) не визначалася виплата суддівської винагороди та заробітної плати суддям та працівникам Кіровського районного суду м. Макіївки.

ОСОБА_2 вперше звернувся з вимогою до ТУ ДСА України в Донецькій області про виплату йому заробітної плати за вересень-жовтень 2014 року та компенсацій при звільненні 10.04.2015 року (а.с.11 т.1)

Проте позивачу було відмовлено в нарахуванні заробітної плати з посиланням на постанову КМУ від 07.11.2014 року №595 та роз'яснено, що виплата заробітної плати за спірні місяці буде здійснена після поновлення роботи суду або в разі переведеня позивача до іншого суду, який знаходиться на підконтрольній українській владі території.

З огляду на сукупність певних обставин:

-наказ керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки від 31 жовтня 2014 року № 24-К Про звільнення ОСОБА_2 , яким не було визначено про необхідність виплати позивачу заробітної плати за вересень, жовтень 2014 року та інших компенсаційних виплат;

-Кіровський районний суд м. Макіївки залишився на непідконтрольній Україні території та до теперішнього часу не перемістився;

-проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, активні бойові дії у місті Донецьку протягом серпня-жовтня 2014 року;

-переміщення ТУ ДСА України в Донецькій області до м. Маріуполя, - суд приходить до висновку, що відповідач з об'єктивних та технічних причин не був обізнаний про звільнення позивача та непроведення з ним повного розрахунку при звільненні до часу звернення ОСОБА_2 до відповідача з вимогою про такий розрахунок. Тому відсутня вина ТУ ДСА України в Донецькій області в затримці розрахунку при звільненні ОСОБА_2 в період з 31.10.2014 року до 10.04.2015 року.

Однак, після отримання вимоги позивача про проведення розрахунку при звільненні відповідач був зобов'язаний здійснити такий розрахунок.

Відповідно до статті 14-1 Закону України Про торгово-промислові палати в Україні , Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.

Відповідачем не надано висновок Торгово-промислової палати України про засвідчення настання обставин непереборної сили,з огляду на які управління об'єктивно не мало можливості здійснити з позивачем розрахунок при звільненні.

Таким чином, відповідач не довів відсутність своєї вини у нездійсненні розрахунку з позивачем з моменту отримання його вимоги 10.04.2015 року по теперішній час, хоча з серпня 2014 року перебував у робочому режимі, на підконтрольній українській владі території, виконував свої функції у повному обсязі, зокрема, з нарахування та виплати заробітної плати. Також відповідач не надав доказів дії обставин непереборної сили, які перешкоджали виконати обов'язок та сплатити ОСОБА_2 заробітну плату та інші виплати при звільненні.

Суд першої інстанції, зазначаючи про відсутність вини відповідача у нездійсненні своєчасного розрахунку з позивачем, на вищезазначені обставини уваги не звернув, в зв'язку з чим прийшов до помилкового висновку про відмову в цій частині в задоволенні позову.

Тому суд приходить до висновку, що на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 14 квітня 2015 року (перший робочий день після звернення позивача до управління з вимогою про розрахунок при звільненні) по 17 квітня 2018 року (день ухвалення апеляційним судом постанови у справі).

При визначенні розміру середнього заробітку суд враховує приписи Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі Порядок № 100).

Згідно абз. 1, 3 Порядок № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Оскільки останні календарні місяці роботи ОСОБА_2 - це вересень-жовтень 2014 року, то суд вважає, що саме за ці місяці необхідно враховувати заробітну плату позивача, як розрахункову величину при визначенні розміру середнього заробітку, розмір якої правильно розраховано судом першої інстанції з врахуванням приписів Порядку №100 та становить 2833,60 грн. за два місяці.

Частиною 8 цього Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Заробітна плата позивача за останні 2 місяці роботи становить 2833,60 грн.

Кількість робочих днів у вересні-жовтні 2014 року складає 45 днів.

Таким чином, середньоденна заробітна плата становить 62,97 грн (2833,60 грн : 45 робочих днів)

У разі коли середньомісячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 09 вересня 2014 року №10196/0/14-14/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2015 рік", листа Міністерства соціальної політики України від 20 липня 2015 року №10846/0/14-15/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік", листа Міністерства соціальної політики України від 05.08.2016 року №11535/0/14-16/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік", кількість робочих днів в період з 14 квітня 2015 року по день винесення судом рішення - 17 квітня 2018 року, становить 754 робочих дні.

Таким чином, сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день винесення судового рішення, що підлягає стягненню на користь позивача, становить 62,97 грн. * 754 робочих днів = 47479,38 грн, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 квітня 2015 року по 17 квітня 2018 року.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 в цій частині підлягають частковому задоволенню, при цьому суд зазначає, що позивачем неправильно визначена сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, оскільки невірно здійснено її розрахунок.

Щодо позовних вимог про стягнення суми компенсації втрати частини грошових доходів у звязку з порушенням термінів їх виплати.

Згідно із частинами першою, другою статті 2 ЗУ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (далі Закон №2050) компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

За статтею 3 Закону № 2050 сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу.

Положення Закону №2050 кореспондуються із положеннями постанови КМУ №159 від 21.02.2001 року про проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати та не ставлять право на компенсацію втрати частини доходу у залежність від порядку виплати доходу - у добровільному чи судовому порядку.

Компенсація за порушення строків виплати виникає тоді, коли грошовий дохід особи з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.

За статтею 1 Закону № 2050 підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Зі змісту цієї норми випливає, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.

Статті 2, 3 цього Закону встановлюють строк затримки виплати доходу, за якого виникає право на компенсацію, - один і більше календарних місяців, дається визначення поняття доходи для цілей цього Закону, а також порядок обчислення суми компенсації.

Пункти 1, 2 Порядку відтворюють положення Закону № 2050 і лише конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.

У пункті 4 Порядку прописано, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням.

Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.

При цьому слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Використане у статті 3 Закону № 2050 та пункті 4 Порядку формулювання, що компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Отже, зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону № 2050, окремих положень Порядку дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11.07.2017 року (справа №2а-1102/09/2670), від 19 грудня 2011 року (справа № 6-58цс11).

Компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Оскільки несвоєчасне нарахування та виплата позивачу сум заробітної плати відбулося з вини відповідача, що встановлено під час розгляду цієї справи, затримка виплати відбулася на один і більше календарних місяців виплати доходів, тому підлягають задоволенню позовні вимоги про зобов'язання відповідача виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходу - заробітної плати за вересень-жовтень 2014 року за період з 14 квітня 2015 року по 17 квітня 2018 року відповідно до вимог Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050 та Постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати .

Суд першої інстанції не звернув увагу на вищезазначене, тому прийшов до помилкового висновку про відсутність підстав для компенсації позивачу втрати частини доходу.

Суд вважає, що не підлягає задоволенню вимога позивача про стягнення певної суми компенсації втрати частини грошових доходів, оскільки суд не наділений повноваженнями перебирати на себе функцію здійснення розрахунку та нарахування коштів замість органу, на який покладено такі повноваження.

Щодо позовних вимог про стягнення суми збитків (упущеної вигоди), завданих простроченням зобов'язання та трьох процентів річних від простроченої суми боргу.

Як правильно визначив суд першої інстанції, спірні правовідносини, що виникли в межах цієї справи, врегульовані нормами Закону України Про державну службу та Кодексом законів про працю України.

Питання стягнення збитків, завданих простроченням зобовязання та трьох процентів річних від простроченої суми боргу регулюються нормами Цивільного Кодексу України, частина друга статті першої якого визначає, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Відповідальність боржника визначена ст..625 ЦК України, відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи, що правовідносини, яки виникли між сторонами по цій справі є публічно-правовими, не засновані на договірних зобов'язаннях, не відносяться до цивільних, між позивачем і відповідачем не виникли боргові відносини у розумінні статті 625 ЦК України, тому підстави для застосування встановленої цією статтею відповідальності - відсутні.

За таких обставин суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення суми збитків (упущеної вигоди), завданих простроченням зобов'язання та трьох процентів річних від простроченої суми боргу.

Посилаючись на помилковість висновків суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні цих позовних вимог, позивач наводив практику Верховного Суду України, відповідно до якої положення цивільного законодавства можуть поширюватися на трудові відносини, оскільки трудовим законодавством не врегульовані відносини з приводу відшкодування майнової та моральної шкоди. З огляду на ці висновки позивач вважає можливим застосування до спірних відносин по аналогії положень цивільного кодексу про відповідальність боржника.

Суд звертає увагу позивача на помилковість його висновків, оскільки у постановах Верховного Суду України від 23.03.2016 року у справі №6-365цс16, від 11.11.2015 року у справі №6-2159цс15 йшлося про застосування положень цивільного законодавства в трудових правовідносинах тільки стосовно питань відшкодування майнової та моральної шкоди, що регулюються главою 82 ЦК України, а не можливості застосування відповідальності боржника до публічно-правових та трудових відносин.

Стосовно позовних вимог про стягнення моральної шкоди.

Положеннями ст.56 Конституції України, гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.

Відповідно до загальних підстав цивільно - правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.

Згідно з ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995р. №4 (пункт 3) визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Пунктами 4, 5 зазначеної Постанови встановлено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Цю частину позовних вимог позивач мотивував тривалістю протиправної поведінки відповідача, шкідливістю його бездіяльності для прав та інтересів позивача, витратами на лікування, моральними стражданнями , втратою нормальних життєвих зв'язків, скрутним матеріальним становищем тощо.

Проте, позивачем не надано доказів, хоча він і заперечує цю обставину, на підтвердження факту заподіяння моральної шкоди, моральних або фізичних страждань внаслідок протиправної поведінки відповідача, не підтвержено наявність причинного зв'язку між моральною шкодою і протиправним діянням відповідача.

Тому суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відмову в задоволенні позову про стягнення моральної шкоди.

Щодо вимог про зобов'язання ТУ ДСА України в Донецькій області зарахувати належні позивачу кошти на його рахунок в ПАТ Укрсоцбанк .

Як визначено ч.1, ч.4 ст.372 Кодексу адміністративного судочинства України у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Так само на відповідних суб'єктів владних повноважень можуть бути покладені обов'язки щодо забезпечення виконання рішення.

Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.

На підставі ч.1 ст.5 Закону України Про виконавче провадження примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Тобто, вимога про зарахування грошових коштів на певний рахунок може бути пред'явлена вже на стадії виконання судового рішення: добровільного (шляхом подання заяви до боржника про добровільне виконання рішення з зазначенням банківських реквізитів, ПІБ тощо) та примусового (коли виконання здійснює виконавець із застосуванням заходів, передбачених ст..10 Закону України про виконавче провадження ).

На підставі викладеного суд першої інстанції правильно відмовив в задоволенні позову про зобов'язання відповідача зарахувати належні позивачу кошти на певний банківський рахунок.

Щодо доводів апелянта-позивача, що суд першої інстанції не визначив спосіб виконання судового рішення відповідно до ст..378 КАС України, суд зауважує, що приписи цієї норми застосовуються на стадії виконання судового рішення, після набрання ним законної сили. Тому у суду першої інстанції були відсутні підстави для застосування ст..378 Кодесу адміністративного судочинства України на стадії ухвалення судового рішення.

Суд звертає увагу позивача, що він помилково вважає, що суд першої інстанції вирішив питання про право позивача, але не визначив спосіб виконання судового рішення, оскільки стягнення з відповідача певних грошових коштів і є визначенням способу виконання судового рішення.

Суд вважає неприйнятними посилання апелянта-відповідача, що суди за аналогічними обставинами відмовляють в задоволенні позовних вимог, оскільки надані на підтвердження цих доводів судові рішення не є такими, в яких обставини справи що аналогічні цій справі.

Крім цього, суд звертає увагу відповідача, що відповідно до приписів ст..291 Кодексу адміністративного судочинства України суд має враховувати правові висновки Верховного суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи, а на підставі ч.2 ст.6 цього Кодексу суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Між тим, Верховним судом не розглядалася зразкова справа за аналогічними обставинами, відсутня і судова практика Європейського суду за такими обставинами.

Відповідно до ч.1 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Суд вважає, що суд першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову щодо вимог про стягнення грошової допомоги до щорічної основної оплачуваної відпустки, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, зобов'язання виплатити компенсацію втрати частини доходу - неправильно застосував норми матеріального права, неповно з ясував обставини, що мають значення для справи, що обумовлює скасування рішення суду першої інстанції в цій частині з прийняттям постанови про часткове задоволення позову в цій частині.

З огляду на викладене, апеляційна скарга ТУ ДСА України в Донецькій області задоволенню не підлягає, а апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч.1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підставі ч.6 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частиною 1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Відповідно до пункту 5 частини 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Матеріали справи свідчать, що позивач для надіслання до суду процесуальних заяв та документів користувався послугами служби доставки ТОВ ФЕМ ЕКСПРЕС СЕРВІС , витрати на доставку становлять 2299,45 грн, на підтвердження яких позивачем надано копії експресс накладних про направлення поштових відправлень. (а.с.175-178 т.4)

Відповідно до данних ЕГРПОУ основним видом діяльності ТОВ ФЕМ ЕКСПРЕС СЕРВІС (код 37435661) є інша поштова та кур'єрська діяльність (КВЕД 53.20), яка включає послуги з: виймання, сортування, перевезення та доставки (внутрішніх і міжнародних) поштових відправлень у вигляді листів, посилок і бандеролей, що їх здійснюють фірми, крім служб національної пошти. Перевезення може здійснюватися одним або кількома видами транспорту, як власного (приватного), так і громадського.

Ця діяльність регулюється Законом України Про поштовий зв'язок від 04.10.2001 року №2759 (далі Закон №2759), постановою Кабінету Міністрів України №270 від 05.03.2009 року (в редакції від 26.07.2016 року) Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку (далі Правила №270).

Відповідно до ст.13 Закону №2759 послуги поштового зв'язку надаються на договірній основі згідно з Правилами надання послуг поштового зв'язку, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, та повинні відповідати встановленим нормам якості.

У договорі про надання послуг поштового зв'язку, якщо він укладається у письмовій формі, та у квитанції, касовому чеку тощо, якщо договір укладається в усній формі, обов'язково зазначаються найменування оператора та об'єкта поштового зв'язку, які надають послуги, дата та вид послуги, її вартість.

На підставі п.75 Правил №270 послуги поштового зв'язку оплачуються під час їх замовлення у національній валюті за діючими тарифами.

Згідно з п.78 Правил №270 порядок оплати послуг поштового зв'язку визначається операторами поштового зв'язку згідно із законодавством.

Як визначено п.2 Правил №270 розрахунковий документ - документ встановленої відповідно до Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" форми та змісту (касовий чек, розрахункова квитанція тощо), що підтверджує надання послуг поштового зв'язку.

Таким чином, надання послуг поштового зв'язку може бути підтверджено лише наявністю розрахункового документа (касового чеку, розрахункової квитанції тощо), якого позивачем не надано.

Наявні в матеріалах справи експрес-накладні є доказом доставки процесуальних документів на відповідних адрес, проте не є належним доказом сплати послуг поштового зв'язку.

На підставі викладеного та в зв'язку з тим, що позивач не надав розрахункових документів, що підтверджують оплату ним послуг доставки ТОВ ФЕМ ЕКСПРЕС СЕРВІС , відсутні підстави для відшкодування ОСОБА_2 витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 20.03.2018 року відстрочено ТУ ДСА України в Донецькій області сплату судового збору за подання апеляційної скарг до ухвалення судового рішення (а.с.237 т.4), тому підлягає стягненню з ТУ ДСА України в Донецькій області судовий збір у розмірі 960 гривень на розрахунковий рахунок ДСА України.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

На підставі викладеного суд вважає за необхідним задовольнити заяву ОСОБА_2 та звернути до негайного виконання постанову в частині стягнення з відповідача заробітної плати в межах стягнення за один місяць в сумі 1416,80 грн.

Згідно з ч.1 ст.382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

В рішенні від 30.06.2009 року №16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).

Так, Європейський Суд з прав людини звертав увагу, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (рішення у праві "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (рішення у справі "Сіка проти Словаччини" (Sika v. Slovaki), №2132/02, пп. 24-27, від 13 червня 2006 року, пп. 18 рішення "Ліпісвіцька проти України" №11944/05 від 12 травня 2011 року).

Крім того, у рішеннях Європейського Суду з прав людини у справах "Бурдов проти Росії" від 07.05.2002, "Ромашов проти України" від 27.07.2004, "Шаренок проти України" від 22.02.2004 зазначається, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла щоб остаточне зобов'язувальне рішення залишалося без дієвим на шкоду одній із сторін; виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має вважатися невід'ємною частиною судового процесу.

Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), №29439/02, від 26 квітня 2005 року, та у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), №1811/06, від 19 лютого 2009 року).

Аналіз зазначених вище рішень Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що з метою забезпечення права особи на ефективний судовий захист в адміністративному судочинстві існує інститут судового контролю за виконанням судового рішення. Судовий контроль - це спеціальний вид провадження в адміністративному судочинстві, відмінний від позовного, що має спеціальну мету та полягає не у вирішенні нового публічно-правового спору, а у перевірці всіх обставин, що перешкоджають виконанню такої постанови суду та відновленню порушених прав особи-позивача.

Згідно зі ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Суб'єктами, на яких поширюється обов'язковість судових рішень являються всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові чи службові особи та громадяни.

Відповідно до ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

З наведеного слідує, що рішення суду, яке набрало законної сили є обов'язковим для учасників справи.

Згідно правової позиції викладеної в постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про огляд застосування адміністративними судами статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України" № 3 від 13.03.2017 зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання постанови, є правовим наслідком судового рішення і саме в його резолютивній частині повинно бути визначено обов'язок подати звіт, оскільки встановити судовий контроль за невиконанням рішення суб'єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може лише під час прийняття постанови у справі.

Беручи до уваги частину задоволених судом позовних вимог ОСОБА_2, встановлення обставин тривалого протиправного непроведення відповідачем розрахунку з ОСОБА_2 при звільненні, доводи позивача щодо обґрунтування необхідності встановлення судового контролю, суд вважає за необхідне встановити судовий контроль за виконанням рішення суду в цій адміністративній справі, а саме - зобов'язати ТУ ДСА України в Донецькій області надати суду звіт про виконання судового рішення протягом одного місяця з дня набрання ним законної сили.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.249 Кодексу адміністративного судочинства України постановлення окремої ухвали це право, а не обов'язок суду. З врахуванням обставин справи суд не вбачає необхідності в постановленні в данній справі окремої ухвали щодо притягнення до відповідальності посадових осіб відповідача за допущення бездіяльності з виплати позивачу заробітної плати.

Також суд не вбачає підстав для застосування до відповідача заходів процесуального примусу, визначених ст. 145 КАС України в зв'язку з відсутністю фактів порушення відповідачем процесуальних правил, зловживання правами, створення перешкод у здійсненні судочинства тощо.

Керуючись статтями 132, 138, 139, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 327, 328, 329, 370, 371, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 січня 2018 року у справі №805/491/17-а - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 січня 2018 року у справі №805/491/17-а - задовольнити частково.

Скасувати рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 січня 2018 року у справі №805/491/17-а в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення грошової допомоги до щорічної основної оплачуваної відпустки, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, зобов'язання виплатити компенсації втрати частини доходу.

В зазначеній частині прийняти нову постанову.

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення грошової допомоги до щорічної основної оплачуваної відпустки, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, зобов'язання виплатити компенсації втрати частини доходу - задовольнити частково.

Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на користь ОСОБА_2 суму матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 1218 (одна тисяча двісті вісімнадцять) гривень з урахуванням податків, зборів обов'язкових платежів.

Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 квітня 2015 року по 17 квітня 2018 року в розмірі 47 479 (сорок сім тисяч чотириста сімдесят дев'ять) гривень 38 копійок з урахуванням податків, зборів обов'язкових платежів.

Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області виплатити ОСОБА_2 компенсацію втрати частини доходу - заробітної плати за вересень-жовтень 2014 року за період з 14 квітня 2015 року по 17 квітня 2018 року відповідно до вимог Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050 та Постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати .

Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (код ЄДРПОУ 26288796; вул. Добровольського, 2, м. Слов'янськ, Донецька область, 84112) судовий збір за подання апеляційної скарги, відстрочений до ухвалення судового рішення, до державного бюджету надходжень за кодом класифікації доходів бюджету 22030106 Судовий збір (стягувачем є Державна судова адміністрація України): отримувач коштів: ГУК у м. Києві/м.Київ/22030106; код за ЄДРПОУ: 37993783; банк отримувача: Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві; код банку отримувача: 820019; рахунок отримувача: 31215256700001; код класифікації доходів бюджету: 22030106 судовий збір у розмірі 960 (дев'ятсот шістдесят) гривень.

Звернути до негайного виконання постанову в частині стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на користь ОСОБА_2 заробітної плати в межах стягнення за один місяць в сумі 1416,80 грн.

Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області надати суду звіт про виконання постанови суду протягом одного місяця з дня набрання судовим рішенням законної сили.

В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 січня 2018 року у справі №805/491/17-а - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття 17 квітня 2018 року.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення

Повне судове рішення складено 18 квітня 2018 року.

Головуючий суддя І.Д. Компанієць

Судді Е.Г. Казначеєв

Л.В. Ястребова