Постанова

від 18.04.2018 по справі 687/511/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

18 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 687/511/16-ц

провадження № 61-219св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідачі: Тернопільська міська рада, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, Виконавчий комітет Тернопільської міської ради,

третя особа - Служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 липня 2017 року у складі судді Дзюбича В. Л. та рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Ходоровського М. В., Щавурської Н. Б., Загорського О. О.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 1997 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до Тернопільської міської ради, третя особа - ОСОБА_3, про визнання незаконним ухвали 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року про надання ОСОБА_3 земельної ділянки для завершення будівництва й обслуговування частини будинку по АДРЕСА_1, зобов'язання надати їй у постійне користування земельну ділянку площею 0,04 га.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_6 посилалася на те, що у 1989 році її чоловік ОСОБА_7 та син ОСОБА_2 стали членами будівельно-ремонтного кооперативного підприємства Кооператор (далі - кооператив Кооператор ). У 1990 році кооперативу Кооператор під будівництво житлових будинків було виділено земельну ділянку площею 0,05 га по АДРЕСА_3 та земельну ділянку площею 0,16 га по вулиці АДРЕСА_2 під будівництво одного одноквартирного та двох двоквартирних житлових будинків. Рішенням загальних зборів членів кооперативу Кооператор від 27 листопада 1990 року передано частину ділянки її чоловіку та сину для будівництва двоквартирного будинку.

02 грудня 1991 року на загальних зборах кооперативу було вирішено припинити діяльність кооперативу та поділити майно між його членами - праву квартиру від входу двоквартирного житлового будинку по вулиці АДРЕСА_2 виділити ОСОБА_2, а ліву квартиру - ОСОБА_7 Спірний будинок було збудовано восени 1994 року за їхні з чоловіком кошти.

У вересні 1995 року скасовано державну реєстрацію кооперативу. Протягом 1995 - 1997 років ОСОБА_7 безуспішно звертався до Тернопільської міської ради із заявами про надання йому права користування земельною ділянкою, на якій розташований спірний будинок.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. Після його смерті вона успадкувала все належне йому майно, у тому числі ліву частину спірного будинку.

23 липня 1997 року Тернопільська міська рада прийняла рішення про надання земельної ділянки, на якій була збудована ліва частина спірного будинку, ОСОБА_3 для подальшого будівництва.

Посилаючись на те, що рішення Тернопільської міської ради є незаконним, цим рішенням надано земельну ділянку ОСОБА_3, який не має жодного правового відношення до будинку, просила її вимоги задовольнити.

01 грудня 2000 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання права власності на жилий будинок по АДРЕСА_1.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що згідно з угодою від 18 березня 1993 року кооператив Кооператор в особі голови ОСОБА_2 продав йому за 10 тис. доларів США фундамент лівої частини спірного будинку та частину будівельних матеріалів. Він власними силами та за власні кошти збудував ліву частину будинку. Будівництво завершено у 1994 році. Після завершення будівництва на підставі поданих ним документів ухвалою 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року йому було передано у користування земельну ділянку площею 0,04 га за вищевказаною адресою.

З урахуванням викладеного, просив задовольнити його позов.

Ухвалою Тернопільського міського суду Тернопільської області від 01 грудня 2000 року позови ОСОБА_6 та ОСОБА_3 об'єднані в одне провадження.

Рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, залишеним без змін ухвалою Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року, у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено, позов ОСОБА_3 задоволено.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року та ухвалу Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року залишено без змін.

ОСОБА_6 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Рішенням ЄСПЛ від 03 травня 2007 року у справі ОСОБА_6 проти України , яке набуло статусу остаточного, скарги щодо несправедливості провадження та порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол до Конвенції, Конвенція відповідно) оголошено прийнятними, решту скарги - неприйнятною. Постановлено, що в цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції . Постановлено, що: а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці 2 тис. євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, який може бути стягнуто із зазначеної суми, ця сума повинна бути конвертована в національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу; б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки. Відхилено інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Ухвалою Верховного Суду України від 14 березня 2008 року відмовлено ОСОБА_6 у задоволенні скарги про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року та ухвали Верховного Суду України віл 22 серпня 2002 року у зв'язку з винятковими обставинами.

ОСОБА_6 звернулася до ЄСПЛ зі скаргою на ухвалу Верховного Суду України від 14 березня 2008 року про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами на підставі рішення ЄСПЛ від 03 травня 2007 року у попередній справі заявниці.

Рішенням ЄСПЛ від 05 лютого 2015 року у справі ОСОБА_6 проти України (№ 2) , яке набуло статусу остаточного, скаргу заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість провадження, що закінчилося ухвалою Верховного Суду України від 14 березня 2008 року, та її скаргу за статтею 1 Першого протоколу про незаконне позбавлення її майна у зв'язку із цим провадженням оголошено прийнятними, решту скарг у заяві - неприйнятними.Постановлено, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції; немає потреби розглядати скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції; що а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 10 тис. євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму податків, що можуть нараховуватися; ця сума повинна бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом станом на день здійснення платежу; б) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. Відхилено решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

У заяві про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року, ухвал Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року та від 14 березня 2008 року ОСОБА_2 як правонаступник померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 просив скасувати зазначені судові рішення, ухвалити нове рішення. Підставою для перегляду зазначених судових рішень зазначив рішення ЄСПЛ від 05 лютого 2015 року у справі ОСОБА_6 проти України (№ 2) .

Постановою Верховного Суду України від 22 лютого 2016 року заяву ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвалу Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року, ухвалу Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року та ухвалу Верховного Суду України від 14 березня 2008 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Указана постанова Верховного Суду України обґрунтована тим, що ЄСПЛ установив порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом; при цьому суд першої інстанції не встановив усіх обставин справи, а саме: чи мала ОСОБА_6 законні підстави стверджувати, що її померлий чоловік був власником оспорюваної частини будинку до смерті (пункт 79 рішення ЄСПЛ); чи була ліва частина будинку збудована за її та її чоловіка кошти; чи законно її чоловік отримав право власності на ліву частину будинку відповідно до рішення загальних зборів кооперативу від 02 грудня 1991 року; чи мали право кооператив та ОСОБА_2 продавати цю частину будинку; чи є законним рішення загальних зборів кооперативу від 02 грудня 1991 року; чи була підробленою відповідно до висновків правоохоронних органів від 15 липня 1997 року угода від 1993 року, за якою кооператив продав той самий об'єкт ОСОБА_3 (при цьому ЄСПЛ зазначив, що питання законності рішення загальних зборів кооперативу від 02 грудня 1991 року та угоди від 1993 року було вирішальним для результату розгляду справи і, таким чином, вимагало особливої уваги та коментарів).

Ухвалою Верховного Суду України від 13 червня 2016 року виправлено описку в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2016 року: у вступній та резолютивній частинах постанови замість імені та по батькові ОСОБА_2 зазначено ОСОБА_2 , а також в описовій частині у другому абзаці на сторінці 6 замість дати ... від 08 грудня 1991 року зазначено ... від 02 грудня 1991 року .

Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 11 жовтня 2016 року до участі у справі залучено правонаступника ОСОБА_6 - ОСОБА_2

Надалі, під час розгляду справи в Тернопільському міськрайонному суді Тернопільської області ОСОБА_2 неодноразово доповнював і уточнював позовні вимоги та остаточно просив: визнати незаконною та скасувати ухвалу 19-оїсесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року про надання ОСОБА_3 земельної ділянки для завершення будівництва та обслуговування частини будинку по АДРЕСА_1;

визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 30 травня 2001 року № 662, на підставі якого ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1;

визнати незаконним та скасувати видане ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на вказане домоволодіння;

визнати недійсними договір дарування від 26 грудня 2006 року та виправлений договір дарування від 27 червня 2007 року, за якими ОСОБА_3 подарував ОСОБА_4 1/2 частини спірного домоволодіння;

визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданий 09 жовтня 2008 року ОСОБА_4;

скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,0406 га, кадастровий номер НОМЕР_2, яка розташована по АДРЕСА_1;

скасувати державну реєстрацію права приватної спільної часткової власності ОСОБА_4 на спірне домоволодіння;

визнати за ним як правонаступником ОСОБА_6 за законом право власності на житловий будинок загальною площею 292,6 кв.м по АДРЕСА_1;

зобов'язати Тернопільську міську раду передати йому у власність земельну ділянку площею 0,04 га для обслуговування прийнятого в експлуатацію житлового будинку;

витребувати від ОСОБА_4 спірне домоволодіння;

усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження спадковим майном шляхом виселення ОСОБА_4 разом з її малолітнім сином ОСОБА_5 зі спірного домоволодіння;

стягнути солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на його користь доходи в сумі 981 339 грн 07 коп., які відповідачі спільно одержали або могли одержати за весь час володіння спірним домоволодінням.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 посилався на те, що він та його покійний батько ОСОБА_7 восени 1989 року були прийняті в члени кооперативу Кооператор по наданню платних послуг населенню, який було ліквідовано у грудні 1991 року. У період з 31 грудня 1991 року по 01 липня 1995 року кооператив Кооператор діяльністю не займався, розрахунковий рахунок у банку було закрито 31 грудня 1991 року. На час ліквідації залишилося нерозподіленим майно кооперативу, що складалося з фундаментів (цоколів) трьох житлових будинків - двох двоквартирних і одного одноквартирного.

Рішенням загальних зборів членів кооперативу Кооператор від 02 грудня 1991 року (протокол № 6) майно кооперативу було розподілено між його членами, зокрема: праву квартиру від входу двоквартирного житлового будинку виділено ОСОБА_2; ліву - йому.

На підставі рішення Тернопільського міськвиконкому від 14 листопада 1990 року № 475 земельну ділянку площею 0,08 га по вулиці АДРЕСА_2 було відведено в натурі йому та ОСОБА_7 Враховуючи, що зміни цільового призначення земельної ділянки, наданої кооперативу Кооператор для будівництва житлового будинку, з переходом права власності на будівлю до його батька ОСОБА_7 не відбулося, до нього перейшло і право користування земельною ділянкою площею 0,04 га. Після завершення влітку 1994 року будівництва своєї частини житлового будинку ОСОБА_7 неодноразово звертався до Тернопільської міської ради із заявами про посвідчення його права користування вказаною ділянкою. При цьому усім іншим членам кооперативу міською радою було надано у користування земельні ділянки під переданими їм у власність будинками.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. Виходячи з того, що співвласником і єдиним спадкоємцем за законом була дружина ОСОБА_7 - ОСОБА_6, то з переходом до неї як до співвласника в порядку спадкування за законом права на незданий в експлуатацію житловий будинок по АДРЕСА_1 перейшло і право користування земельною ділянкою площею 0,04 га. Однак ухвалою 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року вказану земельну ділянку було передано у користування відповідачу ОСОБА_3 для завершення будівництва та обслуговування частини будинку, у той час як вказана особа ніколи не була членом кооперативу Кооператор та не мала до нього будь-якого відношення.

Ухвалюючи вказану ухвалу, Тернопільська міська рада допустила порушення, зокрема: не було скасовано попередні рішення міськвиконкому про закріплення спірної земельної ділянки за кооперативом Кооператор та акт про відведення цієї земельної ділянки в натурі ОСОБА_7; не прийнято рішення про припинення користування чи вилучення спірної земельної ділянки від осіб (юридичних чи фізичних), яким вона вже була надана; вказуючи у змісті рішення на незаконність перерозподілу земельних ділянок у кооперативі Кооператор , Тернопільська міська рада не врахувала, що ще з 1990 року зазначені рішення кооперативу нею не тільки не оспорювалися, а й були повністю підтримані при перерозподілі відповідних земельних ділянок за іншими членами кооперативу, за винятком ОСОБА_7

Рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року в задоволенні позовних вимог його матері ОСОБА_6 було відмовлено та визнано за ОСОБА_3 право власності на частину спірного житлового будинку. На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 оформив на себе право власності на цей будинок, відчуживши в подальшому це нерухоме майно своїй дочці ОСОБА_4 за договором дарування від 26 грудня 2006 року та наступним виправленим договором дарування.

В основу вказаного рішення місцевого суду було покладено надані ОСОБА_3 документи, які не відповідають дійсності та є підробленими, що підтверджено висновком криміналістичної експертизи у кримінальній справі № 1176319, а саме: угоду купівлі-продажу цокольного приміщення по АДРЕСА_1 та частини будівельних матеріалів від 18 березня 1993 року, яка не підписана ОСОБА_3, довідку від 20 січня 1995 року про те, що ОСОБА_3 збудував ліву частину спірного будинку за свої кошти, та розписку від 20 січня 1995 року, за якою ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 1 млрд 550 млн крб за ліву цокольну частину будинку. Зазначена угода від 18 березня 1993 року між ним та ОСОБА_3 ніколи не укладалася, її текст змонтовано на різних друкарських машинках, підпису ОСОБА_3 в угоді немає, відсутня печатка кооперативу, а його підпис виконано іншою особою. Він на той час не мав жодних повноважень від своїх батьків як законних володільців на відчуження їхнього незавершеного будинку. Недодержання сторонами вимог про нотаріальне посвідчення угоди купівлі-продажу незавершеного будинку та будівельних матеріалів тягне за собою її недійсність внаслідок нікчемності.

Факт незаконного позбавлення його матері ОСОБА_6 права власності повністю підтверджено рішенням ЄСПЛ від 03 травня 2007 року у справі ОСОБА_6 проти України , яким встановлено, що національними судами було проігноровано право ОСОБА_6, визначене земельним законодавством України, на виділення їй земельної ділянки для обслуговування належного їй житлового будинку згідно з первинними правовстановлюючими документами на нього (протокол загальних зборів кооперативу Кооператор від 02 грудня 1991 року № 6 про розподіл житлових будинків між членами кооперативу при його ліквідації) та визнання судами законним виділення вказаної земельної ділянки сторонній особі - ОСОБА_3, і у зв'язку з цим визнання за ним права власності на вказаний будинок. Оскільки Верховний Суд України у своїй ухвалі від 14 березня 2008 року грубо викривив висновки рішення ЄСПЛ від 03 травня 2007 року, рішенням ЄСПЛ від 05 лютого 2015 року встановлено, що викривлений виклад рішення у першій справі заявниці ОСОБА_6 проти України призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення ЄСПЛ у попередній справі. Велика Палата ЄСПЛ своїм рішенням встановила порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи майнового характеру за позовом його матері Верховним Судом України та оголосила прийнятними скарги заявниці щодо порушення Верховним Судом України прав заявниці відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 знали, що незаконноволодіють спірним житловим будинком, а тому з них підлягають стягненню доходи у розмірі 981 339 грн 07 коп., які вони одержали або могли одержати за час володіння цим майном.

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 у дохід держави 8 тис. грн судового збору за заявлені вимоги майнового характеру та 551 грн 20 коп. судового збору за заявлені вимоги немайнового характеру.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що кооперативом Кооператор на виділених йому земельних ділянках по вулиці АДРЕСА_2 наприкінці 1990 року було розпочато будівництво житлових будинків для членів кооперативу, які потребували покращення житлових умов, у тому числі для ОСОБА_2 та його батька ОСОБА_7 Надалі зазначене будівництво продовжували безпосередньо самі члени кооперативу. Рішення кооперативу Кооператор про закріплення виділених у користування земельних ділянок за конкретними членами кооперативу та акт про відведення в натурі ОСОБА_7, ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,08 га по вулиці АДРЕСА_2 від 05 грудня 1990 року правового значення не мають, оскільки відповідно до чинного на той час земельного законодавства земельні ділянки могли бути відведені в натурі тільки кооперативу. Будь-які рішення про вилучення у кооперативу Кооператор наданих йому земельних ділянок для будівництва житлових будинків органом місцевого самоврядування не приймалися, тому спірна земельна ділянка перебувала у користуванні кооперативу до скасування його державної реєстрації (вересень 1995 року). У подальшому зазначена ділянка перейшла у розпорядження Тернопільської міської ради народних депутатів, яка, діючи в межах наданих їй повноважень щодо розпорядження земельними ділянками, що знаходяться в межах міста, 23 липня 1997 року прийняла рішення про виділення спірної ділянки ОСОБА_3 За життя ОСОБА_7 у встановленому законом порядку не набув право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1, оскільки позивачем не надано доказів, що зазначене будівництво велося та було завершене його батьком на підставі відповідної дозвільної та проектної документації, за відсутності якої спірне будівництво вважається самочинним. Позивачем також не доведено, що померла ОСОБА_6 на законних підставах успадкувала та набула право власності на спірний житловий будинок після смерті свого чоловіка ОСОБА_7 Той факт, що за ОСОБА_7 було закріплено частину фундаменту незавершеного будівництвом двоквартирного житлового будинку, не свідчить про те, що будівництво здійснювалося і було завершене батьком позивача і закінчений будівництвом житловий будинок у встановленому законом порядку увійшов до складу спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_7

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Тернопільського міськрайонного суду від 14 липня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 залишено без змін, змінено обґрунтування мотивувальної частини рішення.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що рішення загальних зборів членів кооперативу Кооператор про поділ майна кооперативу, оформлене протоколом від 02 грудня 1991 року № 6, є законним, при розподілі майна кооперативу ОСОБА_7 правомірно отримав у власність цокольне приміщення по АДРЕСА_1. Кооператив в особі його голови ОСОБА_2 18 березня 1993 року продав належне його батькові ОСОБА_7 згідно з протоколом № 6 цокольне приміщення ОСОБА_3, і з цього часу ОСОБА_3 став його власником. За змістом угоди та довіреності продаж фундаменту відбувся за згодою та за волевиявленням його власника ОСОБА_7 Придбавши фундамент, ОСОБА_3 продовжив та закінчив будівництво лівої частини спірного будинку за власний рахунок. Після смерті ОСОБА_7 його дружина ОСОБА_6 не мала законних підстав стверджувати, що її покійний чоловік був власником спірної частини будинку до смерті. Такі підстави відсутні й у позивача ОСОБА_2 після смерті його матері ОСОБА_6 Зміна апеляційним судом мотивувальної частини рішення місцевого суду обґрунтована тим, що судом першої інстанції неправильно оцінені наявні у матеріалах справи докази та не оцінено докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, що призвело до помилкового встановлення судом фактичних обставин справи та правового обґрунтування рішення. Вказані недоліки полягають у тому, що суд першої інстанції у повній мірі не з'ясував: чи угода від 1993 року, довідка, розписка від 1995 року одержані з порушенням закону; чи висновок експерта, на який послався суд у рішенні, спростовує обставини, зазначені у довідці та розписці; суд не дослідив та не надав оцінки наявним у справі рішенням судів трьох інстанцій, що вказують про відмову в позові ОСОБА_6 про визнання цих доказів (угоди, довідки, розписки) недійсними; не оцінив у сукупності текст угоди від 1993 року та нотаріально посвідчену довіреність від 18 березня 1993 року; не надав оцінки поясненням ОСОБА_2 про те, що в угоді, довідці та розписці підписи від імені ОСОБА_2 схожі на його підпис та можливо є його підписом; що у справі відсутні докази про те, що підпис у цих документах вчинив не ОСОБА_2, а інша особа; суд не надав оцінки висновку провоохоронного органу від 15 липня 1997 року.

15 грудня 2017 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 липня 2017 року та рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 року змінити - скасувати відмову суду у задоволенні його позовних вимог і задовольнити їх у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що ЄСПЛ у своїх двох рішеннях однозначно підтвердив право власності його матері на житловий будинок по АДРЕСА_1 на підставі наданих нею первинних правовстановлюючих документів та відповідно до загальноєвропейського принципу правомірних очікувань ( законних сподівань ). У зв'язку з переходом до ОСОБА_7 права власності на ліву від входу цокольну частину будинку, до нього перейшло і право користування земельною ділянкою. Цокольний фундамент будинку є об'єктом незавершеного будівництва. Після офіційної ліквідації кооперативу Кооператор зазначена земельна ділянка всупереч вимогам статей 27, 29, 31 Земельного кодексу України в редакції 1990 року (далі - ЗК України 1990 року) не могла автоматично перейти, як стверджує місцевий суд, у розпорядження Тернопільської міської ради без її вилучення або припинення права користування на підставі відповідного рішення ради або суду. Тернопільська міська рада своїм рішенням від 23 липня 1997 року фактично брутально конфіскувала майно, яке на законних підставах було передано ОСОБА_7 після ліквідації кооперативу. Виділяючи ОСОБА_3 спірну земельну ділянку, на якій його батьками повністю був збудований житловий будинок, Тернопільська міська рада вийшла за межі наданих їй повноважень. Будь-яких правочинів про відчуження вказаного майна (незавершеного будівництва) ні він, ні його батьки з ОСОБА_3 не укладали. Підтвердженням того, що ліва частина спірного будинку була збудована за кошти ОСОБА_6 та ОСОБА_7, а не за кошти ОСОБА_3, є наявні в матеріалах справи квитанції та прибуткові касові ордери про купівлю ОСОБА_7 будівельних матеріалів. У своєму рішенні суд першої інстанції не встановив правомірності придбання ОСОБА_3 у його батька ОСОБА_7 незавершеного будинку, а тому безпідставно відмовив у задоволенні його позову. Змінюючи мотивувальну частину рішення місцевого суду, апеляційний суд дійшов незаконного висновку про те, що кооператив у його особі продав ОСОБА_3 належне ОСОБА_7 цокольне приміщення. Угода від 18 березня 1993 року між ним та відповідачем не укладалася, він її не підписував, а підпис ОСОБА_3 на цій угоді взагалі відсутній. Посилання суду апеляційної інстанції на нотаріально посвідчену довіреність від 18 березня 1993 року, згідно з якою ОСОБА_7 уповноважив ОСОБА_3 продати від його імені належну йому частину спірного будинку, є незаконним. Довіреність такого змісту може бути видана лише щодо зареєстрованого нерухомого майна, а на той час будинок не був зареєстрований у державному реєстрі та у ОСОБА_7 не було свідоцтва про право власності. Висновок суду про те, що ОСОБА_3, придбавши фундамент, здійснив за власні кошти будівництво лівої частини спірного будинку, також є незаконним. Будь-якої довідки чи розписки він відповідачу не видавав, підписи на цих документах йому не належать, почеркознавча експертиза щодо цього не проводилася. Клопотання про призначення такої експертизи він не заявляв, оскільки вважав, що саме ОСОБА_3 зобов'язаний доводити справжність підписів у вищезгаданих документах, а також - доводити їх дійсність.

03 березня 2018 року ОСОБА_3 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні скарги у зв'язку з її безпідставністю, зазначивши про те, що Тернопільська міська рада не мала законодавчого обов'язку надавати земельну ділянку під спірною частиною будинку в користування саме спадкодавця ОСОБА_2 - ОСОБА_6, а могла розпорядитися землею на свій розсуд, що і відбулося шляхом надання ділянки йому. Протокол від 02 грудня 1991 року № 6 про розподіл будинків кооперативу не має юридичної сили, оскільки на той час будинку ще не існувало. ОСОБА_7 (батько позивача) ніколи не мав ніякого відношення до будинку. До 1993 року ОСОБА_2 збудував фундамент будинку по АДРЕСА_2, після чого продав йому будівельні матеріали, використані у будівництві, а надалі він самостійно закінчив будівництво своєї частини будинку у 2001 році. Спадкодавці ОСОБА_2 - ОСОБА_7 і ОСОБА_6 ніколи не були власниками спірної частини житлового будинку як зданого в експлуатацію нерухомого майна та не здійснювали його будівництво. Тому правовий інститут витребування майна не може застосовуватися до спірних правовідносин. На даний час власником будинку за двома договорами дарування є ОСОБА_4, законодавчого підґрунтя для позбавлення права власності якої не існує.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 не оскаржені, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Судами встановлено, що рішенням Тернопільського міськвиконкому від 24 серпня 1988 року № 375 було зареєстровано прийнятий 12 серпня 1988 року на загальних зборах статут кооперативу Кооператор при Тернопільській пересувній механізованій колоні обласної споживчої спілки по наданню платних послуг населенню.

Відповідно до пункту 1 статті четвертої Закону СРСР Про кооперацію в СРСР від 26 травня 1988 року № 8998-11 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 8998-11),основним у діяльності кооперації є задоволення потреб народного господарства і населення в продовольстві, товарах народного споживання, житлі, продукції виробничо-технічного призначення, роботах і послугах з високими споживчими властивостями, розвиток трудової і соціальної активності членів кооперативу, зростання їх матеріального добробуту, культурного рівня і професійної майстерності.

Статтею 5 Закону № 8998-11 передбачено, що кооператив є організацією громадян СРСР, які добровільно об'єднались на основі членства для спільного провадження господарської та іншої діяльності на базі належного йому на праві власності, орендованого або наданого в безплатне користування майна, самостійності, самоврядування і самофінансування, а також матеріальної заінтересованості членів кооперативу і найбільш повного поєднання їх інтересів з інтересами колективу і суспільства.

Відповідно до пункту 1 статті 7, пункту 2 статті 8 Закону № 8998-11 власністю кооперативу є засоби виробництва та інше майно, які належать йому і необхідні для здійснення статутних завдань. Кооперативові можуть належати будинки, споруди, машини, устаткування, транспортні засоби, продуктивна і робоча худоба, вироблена продукція, товари, кошти та інше майно відповідно до цілей його діяльності. Право розпорядження майном належить тільки самому кооперативу.Не допускається використання майна кооперативу на цілі, не пов'язані з його статутною діяльністю.

Згідно з пунктами 1-3 статті 11 Закону № 8998-11 кооператив організовується за бажанням громадян виключно на добровільних засадах. Кооператив вважається створеним з моменту реєстрації статуту, який є основним документом, що регулює його діяльність. Статут приймається загальними зборами громадян, які бажають заснувати кооператив. Статут кооперативу підлягає реєстрації у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів за місцезнаходженням кооперативу. У випадках, коли для діяльності кооперативу потрібні ділянка землі або інші природні ресурси, для реєстрації його статуту необхідна згода на їх надання відповідного державного органу або первинного користувача.

Членом кооперативу може бути кожний громадянин, який досяг 16-річного віку, якщо інше не передбачено законодавством Союзу РСР і союзних республік, виявив бажання і здатний брати участь у здійсненні цілей і завдань кооперативу. Спори у справах, що виникають з членських відносин, вирішуються органами кооперативу в порядку, визначеному його статутом, а у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР і союзних республік, - судом (пункти 1, 3 статті 12 Закону № 8998-11).

Згідно з пунктами 1, 3 Статуту кооперативу Кооператор метою його створення є добровільне об'єднання громадян на основі колективної праці і самоуправління для спільного виконання робіт, в тому числі будівельно-монтажних.

Ліквідація кооперативу проводиться за рішенням загальних зборів членів кооперативу, виконкому міської ради народних депутатів. Після сплати у встановленому порядку боргів ліквідованого кооперативу, майно (засоби) кооперативу, що залишилося, розподіляється між колишніми членами кооперативу в порядку, що встановлюється загальними зборами (підпункти 11.2, 11.3 пункту 11 Статуту).

Восени 1989 року у члени кооперативу були прийняті позивач ОСОБА_2 на посаду юрисконсульта та його батько ОСОБА_7 - на посаду постачальника-вантажника.

Рішенням Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 26 лютого 1990 року № 35 вирішено закріпити за кооперативом Кооператор дві земельні ділянки площею 0,08 га по вулиці Вишневій та одну земельну ділянку площею 0,05 га по АДРЕСА_3 під будівництво двох двоквартирних і одного одноквартирного житлових будинків для членів кооперативу: ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_12, які потребували поліпшення житлових умов.

Рішенням Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 22 травня 1990 року № 215 текст рішення цього ж комітету від 26 лютого 1990 року № 35 було викладено у новій редакції: закріпити дві земельні ділянки площами 0,08 га по АДРЕСА_4 та одну земельну ділянку площею 0,05 га по АДРЕСА_3 за кооперативом Кооператор під будівництво двох двоквартирних і одного одноквартирного житлових будинків для членів кооперативу: ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_12 Цим рішенням зобов'язано кооператив погодити проекти на будівництво з управлінням архітектури і містобудування, яке у свою чергу зобов'язано оформити закріплення земельних ділянок відповідною документацією.

Рішенням Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 14 листопада 1990 року № 475 пункт 17 рішення цього ж комітету від 22 травня 1990 року № 215 викладено у наступній редакції: закріпити земельну ділянку площею 0,05 га по АДРЕСА_3 та земельну ділянку площею 0,16 га по вулиці АДРЕСА_2 за кооперативом Кооператор під будівництво двох двоквартирних і одного одноквартирного житлових будинків.

Рішенням загальних зборів членів кооперативу Кооператор від 27 листопада 1990 року (протокол № 5) вирішено на підставі рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 14 листопада 1990 року № 475 закріпити за членами кооперативу виділені земельні ділянки наступним чином: двоквартирний будинок по вулиці АДРЕСА_2 - 0,08 га за ОСОБА_2, ОСОБА_7, двоквартирний будинок по вулиці АДРЕСА_2 - 0,08 га за ОСОБА_9, ОСОБА_10, одноквартирний будинок по АДРЕСА_3 - 0,05 га за ОСОБА_12 для індивідуального житлового будівництва, яке члени кооперативу повинні вести самостійно за власні кошти.

02 грудня 1991 року на загальних зборах членів кооперативу Кооператор (протокол № 6) було прийнято рішення припинити діяльність кооперативу у зв'язку з підвищенням цін на будівельні матеріали та зменшенням кількості замовлень на будівельно-ремонтні роботи і розподілити майно кооперативу між його членами наступним чином: виділити ОСОБА_2 - праву квартиру від входу двоквартирного житлового будинку по вулиці АДРЕСА_2, а ОСОБА_7 - ліву квартиру від входу (у 1991 році існував тільки фундамент).

Ліквідаційним балансом кооперативу Кооператор , затвердженим Державною податковою інспекцією міста Тернополя в листопаді 1991 року, підтверджується, що на момент ліквідації залишилося нерозподіленим майно кооперативу, яке складалося з фундаментів трьох житлових будинків (двох двоквартирних та одного одноквартирного).

Враховуючи викладене, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що рішення загальних зборів членів кооперативу Кооператор про поділ майна кооперативу, що оформлене протоколом від 02 грудня 1991 року № 6, є законним, ОСОБА_7 правомірно при розподілі майна кооперативу отримав у власність цокольне приміщення (фундамент) по вулиці АДРЕСА_1.

Згідно зі статтею 224 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин,за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 227-1 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року договір купівлі-продажу будівельних матеріалів, що укладається між громадянами, повинен бути нотаріально посвідчений, крім випадків, коли продавець передає покупцеві майно разом з документом про його придбання в торговельній чи іншій організації. Недодержання цієї вимоги тягне за собою застосування правил, передбачених статтею 48 цього Кодексу.

Згідно з угодою від 18 березня 1993 року кооператив Кооператор в особі його голови ОСОБА_2 з одного боку та ОСОБА_3 з іншого уклали угоду про наступне: кооператив продає ОСОБА_3 половину цокольного приміщення по АДРЕСА_1 та частину будівельних матеріалів (панелі перекриття в кількості 20 штук та сходові марші в кількості 4 штук). Покупець оплачує продавцю вартість половини цокольного приміщення, яке належить члену кооперативу ОСОБА_7, та вартість указаних будівельних матеріалів. Угода вважається укладеною з часу переходу права власності на половину цокольного приміщення від ОСОБА_7 до покупця шляхом нотаріального посвідчення доручення, підписаного ОСОБА_7 Угоду укладено у двох примірниках, оригінал якої надається голові кооперативу ОСОБА_2, а копія - ОСОБА_3

Довіреністю від 18 березня 1993 року, посвідченою державним нотаріусом Першої Тернопільської державної нотаріальної контори ОСОБА_13 та зареєстрованою в реєстрі за № 5-1737, підтверджується, що ОСОБА_7 уповноважив ОСОБА_3 продати за ціною та на умовах на свій розсуд належну йому частину жилого будинку, що знаходиться у АДРЕСА_2. Довіреність видана строком на три роки і дійсна до 18 березня 1996 року. Довіреність підписана ОСОБА_7, його особу встановлено, дієздатність перевірено.

Статтею 48 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року передбачено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

У межах цієї справи ОСОБА_2 не заявляв позовну вимогу про недійсність вищевказаної угоди, однак ОСОБА_6 у 2003 році зверталася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсною угоди від 18 березня 1993 року та її складових частин: розписки ОСОБА_2 про отримання від ОСОБА_3 коштів за частину будинку та довідки за підписом ОСОБА_2 про будівництво ОСОБА_3 частини будинку за свої кошти, посилаючись, зокрема на те, що угода нотаріально не посвідчена. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 26 серпня 2005 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 22 листопада 2005 року, ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 09 листопада 2007 року, який переглядав справу в касаційному порядку, у задоволенні позову ОСОБА_6 було відмовлено. Отже, вказана угода не визнана недійсною в установленому законом порядку.

Крім того, передане за угодою від 18 березня 1993 року майно - фундамент будинку - на час вирішення справи судом неможливо повернути в натурі у зв'язку із закінченням спорудження будинку, тобто фактичною відсутністю майна у тому вигляді, в якому воно передавалося. Рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, яким було відмовлено у задоволенні первісного позову ОСОБА_6 і визнано право власності ОСОБА_3 на житловий будинок, набрало законної сили у 2001 році, тобто 17 років тому назад. Із 2007 року власником спірного домоволодіння є дочка ОСОБА_3 - ОСОБА_4, яка набула своє право власності у встановленому законом порядку. За таких обставин задоволення позову ОСОБА_2 у цій справі призведе до порушення принципу юридичної визначеності.

До цього по суті зводяться наведені у пункті 72 рішення ЄСПЛ у справі ОСОБА_2 проти України (№ 2) висновки, згідно з якими Суд не вважає за належне розглядати питання, чи є можливим за цих обставин будь-який подальший розгляд майнових вимог заявниці на національному рівні, зокрема, зважаючи на значний час, що вже сплинув, можливі наслідки такого перегляду для принципів res iudicata та юридичної визначеності у цивільному провадженні, що було завершене, а також для законних інтересів третіх осіб. З іншого боку, реальність, що склалася, є такою, що для цілей оцінки Судом за статтею 41 Конвенції заявницю слід вважати такою, що не має практичної доступної для неї можливості для виправлення встановленого у її справі порушення на національному рівні.

Крім того, позбавлення ОСОБА_4 права власності на майно за встановлених судами вищенаведених обставин становитиме порушення її права на мирне володіння своїм майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Зміст вищевказаної угоди від 18 березня 1993 року та довіреності, виданої в той же день ОСОБА_7 І на ім'я ОСОБА_3, свідчить про те, що ОСОБА_2, який є сином ОСОБА_7, мав повноваження від власника майна ОСОБА_7 на розпорядження його власністю, і власник бажав укладення такої угоди, чим спростовуються твердження позивача про відсутність повноважень на відчуження майна.

Апеляційний суд правильно не взяв до уваги посилання щодо відсутності в угоді підпису ОСОБА_3, оскільки факт його волевиявлення на придбання цокольного приміщення ним підтверджено і не спростовано позивачем.

Правильним є також висновок апеляційного суду про те, що твердження позивача про злочинну змову ОСОБА_3 і нотаріуса щодо посвідчення доручення на продаж ОСОБА_7 частини будинку є голослівним, не підтвердженим жодними доказами.

Протоколом допиту свідка ОСОБА_13, державного нотаріуса Першої Тернопільської державної нотаріальної контори, від 07 лютого 1997 року, яка була попереджена про кримінальну відповідальність, підтверджується, що 18 березня 1993 року вона посвідчувала два доручення від імені ОСОБА_7 на ім'я ОСОБА_3, одне з яких стосувалося продажу частини будинку, інше - представлення інтересів. Доручення були підписані ОСОБА_7 та зареєстровані в реєстрі за № 5-1737 та 5-1738.

Згідно з розпискою від 20 січня 1995 року, наданою та підписаною головою кооперативу Кооператор ОСОБА_2, останній отримав від ОСОБА_3 1 млрд 550 млн крб за ліву цокольну частину будинку по АДРЕСА_2

Хоча при укладенні угоди щодо відчуження належного ОСОБА_7 фундаменту на користь ОСОБА_3 сторонами не в повній мірі були дотримані вимоги вищевказаних статей 224, 227-1 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, оскільки відчужувачем у ній виступав не власник майна ОСОБА_7, а його син ОСОБА_2 без належно оформлених повноважень від батька, однак оцінюючи всі наведені докази в їх сукупності та взаємозв'язку, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність у власника майна ОСОБА_7 дійсного волевиявлення на його оплатне відчуження, а у набувача майна - на його придбання. Це волевиявлення було реалізоване сторонами шляхом продажу головою кооперативу Кооператор ОСОБА_2 18 березня 1993 року за згодою його батька ОСОБА_7 належного останньому цокольного приміщення по АДРЕСА_1, і з цього часу ОСОБА_3 став його власником.

Така оцінка доказів здійснена судом з дотриманням вимог статті 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Судом також встановлено, що придбавши фундамент, ОСОБА_3 продовжив та закінчив будівництво лівої частини спірного будинку за власний рахунок, що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями документів про придбання ОСОБА_3 будівельних матеріалів; нотаріально завіреними заявами осіб, які працювали на будівництві та засвідчили, що саме ОСОБА_3 за особисті кошти здійснював будівництво; довідкою та розпискою від 20 січня 1995 року.

Так, довідкою від 20 січня 1995 року, підписаною головою кооперативу Кооператор ОСОБА_2, підтверджується, що ОСОБА_3 збудував ліву частину будинку по АДРЕСА_2 у місті Тернополі за свої кошти, за будівельні матеріали проводив готівковий розрахунок з ОСОБА_2

Нотаріально посвідченими заявами ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29 підтверджується, що вони разом з іншими особами протягом 1993 - 1994 років брали участь у будівництві будинку по АДРЕСА_1, вказівки щодо робіт надавав їм ОСОБА_3, який і проводив розрахунок за роботу.

У судовому засіданні ОСОБА_2 пояснив, що потреби заявляти клопотання про допит вищевказаних осіб як свідків після двох рішень ЄСПЛ немає.

Враховуючи викладене, правильними є висновки суду апеляційної інстанції про те, що до спадкоємців ОСОБА_7 право на спадкування спірного майна не перейшло, оскільки спадкодавець мав право лише на фундамент спірного будинку, який відчужив до своєї смерті. Тобто спірне майно - домоволодіння по АДРЕСА_1 - не входило до складу спадщини, а отже не могло перейти у власність спадкоємців померлого в порядку, визначеному статтями 524, 527, 549 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин.

Оцінюючи доводи ОСОБА_2 про те, що ліва частина будинку по АДРЕСА_1 була споруджена за кошти ОСОБА_6 та її чоловіка ОСОБА_7 (батьків позивача), суди обґрунтовано виходили з того, що одночасно з будівництвом лівої частини будинку безпосередньо самим позивачем ОСОБА_2 здійснювалося будівництво належної йому правої частини будинку, і суду не надано доказів того, що будівельні матеріали, придбані згідно з квитанціями, пред'явленими ОСОБА_2, були використані на будівництво спірної частини будинку. Позивач ОСОБА_2 не заявляв клопотань про виклик у судове засідання свідків і не надав інших доказів на підтвердження того, що після розподілу майна кооперативу будівництво спірної частини будинку і його завершення здійснював його батько ОСОБА_7

Не заслуговують на увагу і доводи ОСОБА_2 про те, що після офіційної ліквідації кооперативу Кооператор спірна земельна ділянка не могла автоматично перейти у розпорядження Тернопільської міської ради без її вилучення або припинення права користування на підставі відповідного рішення ради або суду.

Вищезгаданим рішенням Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 14 листопада 1990 року № 475 були змінені рішення цього ж комітету від 26 січня 1990 року № 35 та від 22 травня 1990 року № 215, новою редакцією виключено посилання щодо надання членам кооперативу (у тому числі ОСОБА_7) земельних ділянок для будівництва жилих будинків, спірна земельна ділянка була закріплена для житлового будівництва лише за кооперативом.

Згідно з частиною четвертою статті 34 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-ХІІ Про підприємства в Україні , чинного на час виникнення спірних правовідносин, підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру.

Судами встановлено, що кооператив Кооператор припинив свою діяльність рішенням загальних зборів у грудні 1991 році, а його державну реєстрацію було скасовано у вересні 1995 року.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 27 ЗК України 1990 року право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства.

Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1-8 частини першої та частиною третьою цієї статті, провадиться у межах населених пунктів відповідною Радою народних депутатів, за межами населених пунктів - сільською, селищною, районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів, а у випадку, передбаченому пунктом 9 частини першої цієї статті, - за рішенням Ради народних депутатів, що має право вилучати земельні ділянки (частина п'ята статті 27 ЗК України 1990 року).

За змістом наведених правових норм у випадку припинення діяльності підприємства належне йому право користування земельною ділянкою припиняється Радою народних депутатів і без обов'язкового ухвалення спеціального рішення про це, оскільки в такому випадку відсутній суб'єкт землекористування.

Ухвалою 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року вирішено надати земельну ділянку площею 0,04 га по АДРЕСА_1 ОСОБА_3 для завершення будівництва й обслуговування лівої частини спірного будинку. Рішення видано на підставі того, що будівництво будинку здійснювалося та фінансувалося ОСОБА_3

Зазначене рішення прийнято Тернопільською міською радою в порядку, в межах її повноважень та у спосіб, що передбачені законом - статтею 67 ЗК України 1990 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин.

Що стосується посилання ОСОБА_2 на статтю 30 ЗК України 1990 року, згідно з частиною першою якоїпри переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, то за правилами вказаної правової норми після відчуження ОСОБА_7 належного йому фундаменту до нового власника ОСОБА_3 перейшло і право користування земельною ділянкою, на якій був збудований цей фундамент.

01 червня 2001 року Тернопільським міським бюро технічної інвентаризації на підставі акта прийняття в експлуатацію, затвердженого рішенням Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 30 травня 2001 року № 662, ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на будинковолодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Договорами дарування від 26 грудня 2006 року та від 27 червня 2007 року, посвідченими приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Салій Г. Я. та зареєстрованим за № 4271, 1900, ОСОБА_3 передав безоплатно у власність (дарунок) своїй дочці ОСОБА_4 домоволодіння по АДРЕСА_1.

Право власності ОСОБА_4 на житловий будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 зареєстроване Товариством з обмеженою відповідальністю Міське бюро технічної інвентаризації 30 січня та 05 липня 2007 року, реєстраційний номер 17152114.

10 червня 2008 року Управлінням земельних ресурсів у місті Тернополі на підставі рішення 6-ої сесії 5-го скликання Тернопільської міської ради від 01 лютого 2007 року № 5/6/75 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3, яким посвідчено право приватної власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0406 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована по АДРЕСА_1.

Надалі право власності на вказану земельну ділянку було зареєстровано 09 жовтня 2008 року за власником розміщеного на ній домоволодіння - ОСОБА_4 на підставі виданого їй Управлінням Держкомзему у місті Тернополі державного акта на право власності на земельну ділянку.

Наведені ОСОБА_2 у касаційній скарзі доводи про те, що угода від 18 березня 1993 року між ним та ОСОБА_3 не укладалася, оригіналу угоди в матеріалах справи немає, її текст змонтовано на різних друкарських машинках, підпис ОСОБА_3 в угоді відсутній, а підпис від його імені виконано іншою особою, також відсутня печатка кооперативу Кооператор , що він не мав жодних повноважень від своїх батьків як законних володільців на відчуження їхнього незавершеного будинку, що на час виникнення спірних правовідносин угода купівлі-продажу нерухомого майна мала бути нотаріально посвідчена, були предметом детального дослідження й ретельної оцінки суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору, який їх обґрунтовано спростував.

ОСОБА_2 під час розгляду справи клопотання про призначення почеркознавчої експертизи з приводу доведення ним факту непідписання зазначеної угоди, довідки та розписки не заявляв і така експертиза судом не призначалася. Докази про непідписання ОСОБА_2 цих документів у матеріалах справи відсутні.

Твердження про підробку ОСОБА_3 угоди, розписки та довідки спростовуються висновком правоохоронного органу - постановою про закриття кримінальної справи від 15 липня 1997 року № 1176319, згідно з якою порушена 13 березня 1997 року Управлінням Служби безпеки України в Тернопільській області кримінальна справа за ознаками статті 194 Кримінального кодексу України щодо підробки ОСОБА_3 офіційних документів з метою незаконного оформлення на себе частини житлового будинку по АДРЕСА_1 закрита у зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину.

Також безпідставними є доводи про підробку документів шляхом компонування з посиланням на висновок криміналістичної експертизи, оскільки у висновку експерта від 26 травня 1997 року відсутні дані про те, що довідка та розписка є підробленими, а лише зазначено, що частини текстів цих документів надруковані на різних машинках.

Таким чином, судами у повній мірі усунено допущені при первинному розгляді справи порушення, наведені у рішеннях ЄСПЛ від 03 травня 2007 року ОСОБА_2 проти України і від 05 лютого 2015 року у справі ОСОБА_2 проти України (№ 2) , та виконано вказівки Верховного Суду України, викладені у постанові від 22 лютого 2016 року у цій справі.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку в їх сукупності та взаємозв'язку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, внаслідок чого обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції у незміненій після апеляційного перегляду частині та рішення апеляційного суду відповідають вимогам закону, засадам справедливості, добросовісності та розумності.

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. У силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Передбачені законом підстави для скасування оскаржуваних рішень судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 липня 2017 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник С. О. Погрібний