ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
16.04.2018Справа № 910/23692/17 За позовом Приватного підприємства Сіам-М
До Товариства з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт
про визнання договору недійсним
Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.
за участю секретаря судового засідання
Тарасюк І.М.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився
від відповідача: Дервиш Д.С. - по дов.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Приватне підприємство Сіам-М звернулось до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт про визнання недійсним договору факторингу № Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення вимог чинного законодавства при укладанні оспорюваного правочину.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 03.01.2018р. позовну заяву Приватного підприємства Сіам-М до Товариства з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт про визнання недійсним договору факторингу № Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р. залишено без руху.
Ухвалою від 17.01.2018р. відкрито провадження по справі, з огляду на предмет спору та характер спірних правовідносин, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 16.02.2018р.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, з огляду на відповідність умов оспорюваного правочину приписам чинного законодавства. При цьому, відповідачем зауважено, що твердження Приватного підприємства Сіам-М про укладання договору факторингу № Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р. під впливом тяжких обставин позбавлене належного доказового обґрунтування.
16.02.2018р. судом було відкладено підготовче засідання на 16.03.2018р.
У судовому засіданні 16.03.2018р. судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання Приватного підприємства Сіам-М про відкликання (повернення) позовної заяви, оскільки ст.174 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відповідна заява породжує правові наслідки у випадку подання її до відкриття провадження по справі. Однак, у даному випадку вказана заява позивача надійшла до Господарського суду України після відкриття провадження по справі №910/23692/17, а отже, підлягає залишенню без задоволення.
16.03.2018р. судом також було відмовлено в задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт про забезпечення виконання рішення, як такого що не відповідає приписам чинного Господарського процесуального кодексу України.
Одночасно, у вказаному підготовчому засіданні судом також було відхилено я таке, що позбавлене належного доказового обґрунтування, клопотання відповідача про застосування заходів забезпечення судових витрат.
16.03.2017р. судом без виходу до нарадчої кімнати було постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 16.04.2018р.
Позивачу було направлено ухвалу від 16.03.2018р. про повідомлення стосовно дати розгляду справи по суті.
Представник позивача у судове засідання 16.04.2018р. не з'явився, проте, про дату, час та місце вирішення спору був повідомлений належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи поштовим повідомленням №0103046109086.
Представник відповідача у судовому засіданні 16.04.2018р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення з підстав, викладених у відзиві.
Наразі, судом враховано, згідно ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
За висновками суду, неявка представника позивача, якого було належним чином повідомлено про розгляду справи, у судове засідання 16.04.2018р. не перешкоджає розгляду спору по суті.
В судовому засіданні 16.04.2018р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника відповідача, Господарський суд міста Києва,
ВСТАНОВИВ:
21.12.2016р. між Товариством з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт (фактор) та Приватним підприємством СІАМ-М (клієнт) було укладено договір факторингу №Ф-21-12/2016-2, відповідно до п.1.1 якого фактор зобов'язується передати грошові кошти в сумі 664 031,70 грн. в розпорядження клієнта за плату, а клієнт зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги за договором, передбаченим у додатку №1 до договору до боржника Публічного акціонерного товариства Ватутінський хлібокомбінат загальним розміром 1 283 395,52 грн.
Відповідно до частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
За умовами п.1.2 договору №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р. фактор підтверджує наявність у нього права за чинним в Україні законодавством укладати та виконувати цей договір.
Строк та порядок відступлення права вимоги клієнтом фактору визначені у додатку №2 до цього договору. Фактор сплачує клієнтові кошти на рахунок, зазначений в договорі, якщо інше не визначено додатком №2 (п.п.1.5, 1.6 договору №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р.).
У додатку №1 до договору №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р. визначено перелік вимог, які передаються за договором: вимога за основним зобов'язанням за договором поставки №31 від 01.10.2013р. на суму 1283395,52 грн., судові витрати згідно рішення від 31.03.2016р. Господарського суду Черкаської області у справі №925/234/16 в розмірі 19863,84 грн. та судові витрати в розмірі 12402 грн. згідно ухвали від 12.10.2016р. Господарського суду Київської області по справі №925/960/16.
Додатком №2 до договору №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р. передбачено, що права вимоги, які визначені п.1.1 договору переходять до фактора з моменту підписання акту приймання-передачі права грошової вимоги. Передача документів від клієнта до фактора оформлюється актом приймання-передачі документів в день отримання клієнтом коштів в розмірі першого платежу згідно графіку, зазначеного в розділі ІІІ додатку до договору.
У розділі ІІІ вказаного до додатку контрагентами погоджено графік внесення фактором грошових коштів на рахунок клієнта.
Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами і скріплення печатками сторін (п.6.1 договору №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р.).
За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).
Враховуючи, що Приватним підприємством СІАМ-М заявлено позов про визнання недійсним договору факторингу №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р., керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору факторингу, скріплено договір підписами посадових осіб та печатками сторін, а отже, за висновками суду, спірний правочин було вчинено.
Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).
За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання пункту договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод (їх частин недійсними) недійсними.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивачем вказано, що договір №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р. суперечить приписам чинного законодавства, оскільки за останнім фактору передається не лише право вимоги за господарсько-правовим договором, а і право вимоги судових витрат згідно рішень судів. Одночасно, позивачем наголошено, що означений правочин укладено під впливом тяжких для Приватного підприємства Сіам-М обставин. Позивачем також зауважено, що правова природа факторингу передбачає оплатність послуг фактора, чого у спірному договорі не визначено. Вказані обставини у сукупності, на думку позивача, є достатніми для визнання договору №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р. недійсним, що і стало підставою для звернення до суду розглядуваним позовом.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Частиною 1 ст. 233 Цивільного кодексу України визначено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
У п.3.10 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 Цивільного кодексу України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача.
Наразі, суд зазначає, що за приписами ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Частиною 1 ст.78 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.79 Господарського процесуального кодексу України).
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Проте, всупереч обов'язку з доказування, позивачем не було представлено суду належних, достатніх та допустимих у розумінні ст.ст.77, 78, 79 Господарського процесуального кодексу України доказів укладання Приватним підприємством СІАМ-М правочину під впливом тяжкої обставини, як то збитковість господарської діяльності у 2016р. та загроза позбавлення статусу платника податку на додану вартість.
Крім того, заявником також не доведено суду, що за інших обставин, останнім спірного правочину на вищевикладених умовах укладено б не було.
Тобто, виходячи з наведеного у сукупності, суд дійшов висновку, що посилання позивача на приписи ст.233 Цивільного кодексу України в якості обґрунтування наявності підстав для визнання договору факторингу №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р. є юридично неспроможними та необґрунтованими.
Щодо тверджень позивача про непогодження контрагентами у спірному правочині розміру оплати послуг фактора, в якості обґрунтування недійсності договору факторингу, суд зауважує наступне.
Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 Цивільного кодексу України.
Так, частиною першою статті 1077 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 Цивільного кодексу України).
Договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу. Аналогічну правову позицію наведено у постановах від 06.07.2015р. та від 13.04.2016р. Верховного Суду України по справах №6-301-цс15, №3-238гс16.
Однак, плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 16.04.2016р. по справі №3-238гс16.
Як вказувалось вище, відповідно до умов договору №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р. фактор зобов'язується передати грошові кошти в сумі 664 031,70 грн. в розпорядження клієнта за плату, а клієнт зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги за договором, передбаченим у додатку №1 до договору до боржника Публічного акціонерного товариства Ватутінський хлібокомбінат загальним розміром 1 283 395,52 грн.
Тобто, з наведеного полягає, що фактично контрагентами було визначено розмір винагороди фактора у формі різниці між розміром права вимоги, що відступається фактору і грошовою сумою, яка передається фактором клієнту.
Таким чином, суд вважає безпідставними посилання позивача на непогодження контрагентами у спірному правочині розміру винагороди фактора.
Одночасно, як вказувалось судом, в якості підстави для визнання договору факторингу недійсним позивач посилався на те, що за останнім фактору передається не лише право вимоги за господарсько-правовим договором, а і право вимоги судових витрат згідно рішень судів. З приводу вказаних тверджень Приватного підприємства Сіам-М господарський суд зауважує наступне.
За приписами ч.1 ст.1078 Цивільного кодексу України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Як свідчать матеріали справи, у провадженні Господарського суду Черкаської області перебувала справа №925/234/16 за позовом Приватного підприємства Сіам-М до Публічного акціонерного товариства Ватутінський хлібокомбінат про стягнення 1 324 256, 19 грн. боргу за поставлений товар відповідно до договору поставки № 31 від 01.10.2013р.
Рішенням від 31.03.2016р. Господарського суду Черкаської області позов Приватного підприємства Сіам-М задоволено повністю: стягнуто з Публічного акціонерного товариства Ватутінський хлібокомбінат на користь Приватного підприємства Сіам-М 1 324 256 грн. 19 коп. боргу, 19 863 грн. 84 коп. витрат на сплату судового збору.
Наразі, суд зазначає, що в Єдиному державному реєстрі судових рішень судові рішення за наслідками перегляду вказаного вище судового акту в апеляційному чи касаційному пулярдку відсутні.
При цьому, судом прийнято до уваги, що відповідно до ч.2 ст.2 Закону України Про доступ до судових рішень усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Частинами 1, 2 ст.3 Закону України Про доступ до судових рішень визначено, що для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч.1 ст.4 Закону України Про доступ до судових рішень ).
Частиною 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.
Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах).
Отже, виходячи з наведеного вище, рішення від 31.03.2016р. Господарського суду Черкаської області по справі №925/234/16 має преюдиціальне значення, а встановлені ним обставини повторного доведення не потребують.
У межах розгляду означеної справи судом було встановлено, що Приватним підприємством Сіам-М (продавець) та Публічним акціонерним товариством Ватутінський хлібокомбінат (покупець) було укладено договір поставки №31 від 01.10.2013р., за умовами якого постачальник зобов'язався постачати (систематично передавати у власність) покупцю продукцію, а покупець зобов'язався приймати товар та і вчасно його оплачувати постачальникові на умовах даного договору.
За умовами пункту 2.1. кількість, асортимент і вартість товару в партіях визначаються сторонами у накладних на товар, які є невід'ємною частиною даного Договору.
Згідно пункту 4.3. договору датою поставки вважається дата одержання товару покупцем, вказана в накладній на партію товару.
Умовами пункту 6.1. договору визначено, що покупець повинен оплатити вартість одержаної партії товару в об'ємі поставки, вказаної в накладній, шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника протягом 14 календарних днів з моменту одержання товару.
Судом було встановлено, що залишок неоплаченого покупцем за договором поставки №31 від 01.10.2013р. товару складав 1324256,19 грн.
Тобто, з системного аналізу означених обставин полягає, що у вказаному акті встановлено розмір заборгованості покупця (тобто, боргу, що виник внаслідок неналежного виконання господарського зобов'язання), а отже, і право Приватного підприємства Сіам-М на стягнення суми в розмірі 1324256,19 грн.
Одночасно, вказаним судовим актом у порядку розподілення судових витрат присуджено до стягнення з відповідача суму судового збору в розмірі 19 863,84 грн.
Крім того, зі змісту додатку №1 до оспорюваного правочину полягає, що до права грошової вимоги, яке відступається клієнтом фактору також віднесено 12402 грн. судових витрат згідно ухвали від 12.10.2016р. Господарського суду Київської області по справі №925/960/16 за спільно заявою Приватного підприємства Сіам-М та Товариства з обмеженою відповідальністю Черкаси-Егс-Трейд про порушення справи про банкрутство Публічного акціонерного товариства Ватутінський хлібокомбінат .
Зі змісту п.14 резолютивної частини вказаного судового рішення полягає, що судом покладено судові витрати - судовий збір сплачений і Приватним підприємством Сіам-М в сумі 12 402 грн. за подання заяви про порушення провадження у справі про банкрутство боржника на Публічного акціонерного товариства Ватутінський хлібокомбінат .
Наразі, суд зазначає, що інститут фінансування під відступлення права вимоги (факторинг) є інститутом цивільного права, а відносини, пов'язані з виконанням судового рішення, характеру цивільно-правових не мають.
Таким чином, при укладенні оспорюваного договору факторингу, відступаючи право вимоги сплати судових витрат, контрагентами фактично вчинено дії щодо заміни стягувача на стадії виконання судового рішення, незважаючи на те, що уступка права стягувача за рішенням суду шляхом укладення цивільно-правової угоди суперечить чинному законодавству України. Правову позицію стосовно того, що уступка права стягувача за рішенням суду шляхом укладення цивільно-правової угоди чинним законодавством не передбачена визначена у постанові від 3-56гс14 від 19.08.2014р. Верховного Суду України та Інформаційному листі №01-06/131/16 від 21.06.2016р. Вищого господарського суду України Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням господарськими судами Закону України Про виконавче провадження .
Отже, за висновками суду, договір факторингу №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р. в частині відступлення Приватним підприємством СІАМ-М на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт права грошової вимоги судових витрат згідно рішення від 31.03.2016р. Господарського суду Черкаської області у справі №925/234/16 на суму 19 863,84 грн. та судових витрат згідно ухвали від 12.10.2016р. Господарського суду Київської області у справі №925/960/16 в розмірі 12 402 грн. суперечить приписам чинного законодавства, а отже, в цій частині підлягає визнанню не дійсним.
При цьому, судом прийнято до уваги, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст.217 Цивільного кодексу України).
За загальним правилом статті 217 Цивільного кодексу України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною (п.2.11 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними ).
Наразі, твердження відповідача стосовно відсутності порушеного права позивача внаслідок укладання спірного правочину суд оцінює критично. При цьому, вважає за доцільне звернути уваги на наступне.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).
У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття охоронюваний законом інтерес , що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям права , яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям права як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
У даному випадку, суд дійшов висновку, що передання за оспорюваним правочином дійсно порушує права позивача, як стягувача судових витрат у відповідності до судових рішень по справах №925/960/16 та №925/234/16.
Наразі, слід зазначити, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі Руїс Торіха проти Іспанії ). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення від 27.09.2001р. у справі Гірвісаарі проти Фінляндії ).
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
За таких обставин, виходячи з вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо часткового задоволення позову Приватного підприємство Сіам-М до Товариства з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт про визнання недійсним договору факторингу № Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р., а саме вказаний договір підлягає визнанню недійсним в частині відступлення Приватним підприємством СІАМ-М на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт права грошової вимоги судових витрат згідно рішення від 31.03.2016р. Господарського суду Черкаської області у справі №925/234/16 на суму 19 863,84 грн. та судових витрат згідно ухвали від 12.10.2016р. Господарського суду Київської області у справі №925/960/16 в розмірі 12 402 грн.
З огляду на приписи ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати на оплату судового збору покладаються на сторін у рівних долях.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
ВИРІШИВ:
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Визнати недійсним договір факторингу №Ф-21-12/2016-2 від 21.12.2016р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт та Приватним підприємством СІАМ-М в частині відступлення Приватним підприємством СІАМ-М на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт права грошової вимоги судових витрат згідно рішення від 31.03.2016р. Господарського суду Черкаської області у справі №925/234/16 на суму 19 863,84 грн. та судових витрат згідно ухвали від 12.10.2016р. Господарського суду Київської області у справі №925/960/16 в розмірі 12 402 грн.
3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Прайм Фінексперт (01010, м.Київ, Хрестовий провулок, будинок 2, офіс 108, ЄДРПОУ 40071297) на користь Приватного підприємства СІАМ-М (18016, Черкаська обл., місто Черкаси, вул.Толстого, будинок 22, квартира 70, ЄДРПОУ 34076659) судовий збір в сумі 800 грн.
5. Після набуття рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Повне рішення складено та підписано 26.04.2018р.
Суддя Спичак О.М.
Суд | Господарський суд міста Києва |
Дата ухвалення рішення | 16.04.2018 |
Оприлюднено | 26.04.2018 |
Номер документу | 73629843 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Господарський суд міста Києва
Спичак О.М.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні