Постанова

від 18.04.2018 по справі 518/1647/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

18 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 518/1647/15-ц

провадження № 61-4576св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Синельникова Є. В. (суддя - доповідач), Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ширяївського районного суду Одеської області, у складі судді Палія С. А., від 18 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області, у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Заїкіна А. А., Калараша А. А., від 10 жовтня 2016 року,

ВСТАНОВИВ:

07 жовтня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів.

Позовна заява мотивована тим, що 11 грудня 2008 року ОСОБА_3 передав відповідачу грошові кошти у розмірі 65 000 доларів США, що підтверджується розпискою. До серпня 2015 року позивач на поверненні зазначених грошових коштів не наполягав. 10 серпня 2015 року він звернувся до відповідача з вимогою про повернення суми боргу, проте відповідач гроші не повернув. Одночасно позивач зазначав, що оскільки розписка від 11 грудня 2008 року не відповідає вимогам статей 1046, 1047 ЦК України, договір позики між сторонами був неукладений, а тому відповідач набув кошти безпідставно, які підлягають стягненню на підставі статті 1212 ЦК України.

Посилаючись на зазначені обставини, збільшивши позовні вимоги, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь 1 894 855,93 грн, з яких: 1 745 175,20 грн - безпідставно набуті грошові кошти, що еквівалентно 65 000 доларів США, 151 679,73 грн - проценти за користування грошовими коштами за період з 22 жовтня 2015 року по 16 березня 2016 року.

Рішенням Ширяївського районного суду Одеської області від 18 квітня

2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що розписка про отримання відповідачем грошових коштів є частиною договору про спільну діяльність, а тому вимоги позивача про стягнення грошових коштів як безпідставно набутих є необґрунтованими та недоведеними.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що правовідносини між сторонами носять договірний характер зі спільної діяльності, а кошти не можуть бути витребувані на підставі статті 1212 ЦК України . Факт укладення договору позики позивачем не доведено.

У касаційній скарзі, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 28 жовтня 2016 року,

ОСОБА_3 просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що розписка та договір про спільну діяльність є окремими правочинами, які регулюються різними нормами ЦК України, а тому суди дійшли помилкового висновку, що розписка є частиною договору про спільну діяльність. Зазначив, що відповідач отримав грошові кошти без достатньої правової підстави, оскільки у розписці відсутня умова про повернення грошових коштів, а тому договір позики є неукладеним. Суди повинні були застосувати до спірних правовідносин вимоги статті 1212 ЦК України.

У відзиві (запереченні), який надійшов до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 08 грудня 2016 року, представник ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_5 просить касаційний суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. У відзиві зазначено, що позивачем не доведено укладення між сторонами договору позики та надання грошових коштів позивачем саме у борг відповідачу.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Під час розгляду справи суди встановили, що відповідно до розписки

від 11 грудня 2008 року ОСОБА_4 позичив у ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 65 000 доларів США на програму вирощування полуниці (спільно) (т. 1, а. с. 4).

15 грудня 2008 року між ОСОБА_3 та товариством з обмеженою відповідальністю Моноліт (далі - ТОВ Моноліт ), в особі директора ОСОБА_4, був укладений договір про спільну діяльність з об'єднанням вкладів строком до липня 2012 року та досягнуто згоди щодо порядку вирощування полуниці (т. 1, а. с. 215-216).

Відповідно до пункту 3.1 договору про спільну діяльність позивач зобов'язався передати ТОВ Моноліт грошовий вклад відповідно до письмової розписки у розмірі 750 000 грн та здійснювати у разі потреби додаткові вклади у спільну діяльність.

Відповідно до умов договору ОСОБА_3 та ТОВ Моноліт зобов'язалися діяти без створення спільної юридичної особи на основі об'єднання фінансових, майнових та трудових ресурсів учасників з метою вивчення ринку, створення раціональних ресурсів та здійснення підприємницької діяльності, а саме: придбання саджанців, вирощування, збір врожаю та продаж полуниці класу А - фрига.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_6 зазначав, що оскільки у розписці відсутня умова про повернення грошових коштів, відповідно до вимог чинного законодавства та судової практики, договір позики вважається неукладеним, а тому грошові кошти набуті відповідачем безпідставно та підлягають стягненню на підставі статті 1212 ЦК України.

Суди погодились із такою оцінкою змісту розписки від 11 грудня 2008 року, але дійшли висновку, що кошти не є такими, що набуті безпідставно, оскільки між ОСОБА_3 та ТОВ Моноліт , в особі директора ОСОБА_4, був укладений договір про спільну діяльність, а кошти передавались на підставі розписки.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, у порушення статей 212-214, 303, 316 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи) провели оцінку розписки від 11 грудня 2008 року. Висновок про те, що у справі не доведено факту укладення договору позики, зроблений судом апеляційної інстанції без урахування того, що текствказаної розписки містить однозначні відомості про те, що ОСОБА_4 позичає, тобто бере у позику із зобов'язанням повернення, а не отримує на іншій підставі, гроші у ОСОБА_3 у визначеній сумі. Факт складання розписки від 11 грудня 2008 року і отримання коштів ОСОБА_4 підтверджується, однак останній доводив факт отримання коштів у межах правовідносин сторін щодо здійснення спільної діяльності. Однак, договір про спільну діяльність був укладений після складання розписки від 11 грудня 2008 року, а саме 15 грудня 2008 року, і між іншими сторонами.

Таким чином, суди дійшли неправильного висновку про те, що розписка від 11 грудня 2008 року не є документом, що підтверджує боргове зобов'язання.

При цьому посилання ОСОБА_4 на те, що він 26 грудня 2008 року вніс на поточний рахунок ТОВ Моноліт 60 000 грн, а 06 лютого 2009 року - 400 000 грн, не можуть бути підставою для звільнення його від зобов'язань, про які він власноручно вказав у розписці від 11 грудня 2008 року.

Суди, не встановивши дійсного змісту і достовірності розписки, неправильно визначили правову природу правовідносин сторін. Апеляційним судом неправильно застосовано правову позицію Верховного Суду України, висловлену у постанові від 11 листопада 2015 року по справі № 6-1967цс15, яка знайшла свій розвиток у подальших постановах від 18 жовтня 2017 року по справі № 6-1662цс17, від 13 грудня 2017 року по справі № 6-996цс17, і зроблений неправильний висновок про те, що спірна розписка не є доказом укладення між сторонами договору позики.

За таких обставин мотивувальна частина рішення суду першої інстанції і ухвали суду апеляційної інстанції підлягають зміні з урахуванням вищенаведених мотивів.

В той же час, враховуючи, що позов у даній справі заявлений позивачем про стягнення коштів, як безпідставно набутих, з урахуванням встановлених обставин і правовідносин сторін, такі позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 задоволенню не підлягають.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однiєю особою (набувачем) за рахунок iншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбiльшення майна у iншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або вiдсутностi збільшення на стороні потерпілого; 4) вiдсутнiсть правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним.

За таких обставин під час розгляду та вирішення справи судами правильно визначено, що стаття 1212 ЦК України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанції про відмову у позові на цій підставі, оскільки кошти, позичені ОСОБА_4 у ОСОБА_3, не є безпідставно набутими.

Інші доводи касаційної скарги не впливають на законність прийнятих судами рішень.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Мотивувальну частину рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 18 квітня 2016 року та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2016 року змінити з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

В іншій частині рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 18 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Є.В. Синельников

С.Ф. Хопта

Ю.В. Черняк