Постанова

від 24.04.2018 по справі 914/868/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 914/868/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Селіваненка В.П. (головуючий), Булгакової І.В. і Львова Б.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Поліщук Ю.В.,

учасники справи:

позивач - приватне підприємство "Торговий Дім "Липовий Цвіт",

представник позивача - Парамонов С.О. - адвокат (посвідчення від 05.01.1999 № 796),

відповідач-1 - Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради,

представник відповідача-1 - Чернобай С.С. (довіреність від 15.01.2018 №2302-вих-1764),

відповідач-2 - Львівське комунальне підприємство "Рембуд",

представник відповідача-2 - не з'яв.,

розглянув касаційну скаргу приватного підприємства "Торговий Дім "Липовий Цвіт" (далі - Позивач, Підприємство)

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23.10.2017 (головуючий - суддя Хабіб М.І., судді: Зварич О.В. і Скрипчук О.С.)

у справі № 914/868/17

за позовом Підприємства

до Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (далі - Відповідач-1)та

Львівського комунального підприємства "Рембуд" (далі - Відповідач-2)

про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 20.03.2017.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Підприємство звернулося до господарського суду Львівської області з позовом до Відповідача-1 та Відповідача-2 про визнання недійсним укладеного відповідачами договору про відступлення права вимоги від 20.03.2017 (далі - Договір).

Позовна заява мотивована незаконністю Договору, оскільки згідно з ним Відповідач-2 відступив Відповідачу-1 недійсну вимогу, яка не існувала на момент переходу прав, що суперечить приписам статей 512, 514 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); крім того, сторонами Договору не додержана вимога статті 638 ЦК України, а саме не визначено конкретний обсяг прав, які передано, не зазначено, на яких умовах та в якому обсязі у Відповідача-1 виникло право вимоги до Підприємства.

Рішенням господарського суду Львівської області від 11.07.2017 (суддя Запотічняк О.Д.) позов задоволено; Договір визнано недійсним; на Відповідача-1 та Відповідача-2 покладено судові витрати зі справи.

Дане рішення мотивовано тим, що оспорюваний Договір не відбувся з моменту його укладення, оскільки його сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23.10.2017: задоволено апеляційну скаргу Відповідача-1; згадане рішення місцевого господарського суду скасовано; прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено; на Підприємство покладено судові витрати у відповідній сумі.

Згадану постанову мотивовано тим, що: умови Договору не суперечать нормам законодавства; Позивачем не доведено наявності обставин, з яким закон пов'язує визнання правочину недійсним; Договором не порушено прав та законних інтересів Позивача, оскільки цим договором не змінено обсяг прав та обов'язків Позивача.

Позивач, посилаючись на незаконність оскаржуваної постанови, прийняття її з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, в тому числі статей 11, 203, 215, 514, 626, 627, 628, 638 ЦК України, статей 31, 41, 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній до 15.12.2017, просить зазначену постанову апеляційної інстанції скасувати, а рішення місцевого господарського суду від 11.07.2017 залишити в силі, поклавши судові витрати на відповідача. Так, згідно з доводами Позивача, викладеними в касаційній скарзі, апеляційним господарським судом не взято до уваги, що:

- за Договором передано недійсну вимогу, яка не існувала на момент переходу прав;

- конкретного обсягу прав, які передані за Договором, не визначено, так само як те, на яких умовах та в якому обсязі у Відповідача-1 виникло право вимоги до Позивача, тобто в Договорі відсутня умова про предмет цього договору;

- укладенням Договору порушується охоронюваний інтерес Позивача як орендаря за основним зобов'язанням (за договором оренди) щодо його впевненості в існуванні договірних відносин між сторонами договору оренди та наявності правових підстав для користування орендованим майном і виконання ним своїх зобов'язань.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та водночас - про необхідність скасування судових рішень попередніх інстанцій з огляду на таке.

Місцевим господарським судом у справі встановлено, зокрема, що:

- 23.03.2006 Відповідачем-2 (орендодавець) та Позивачем укладено договір оренди № П-101 (далі - Договір оренди) щодо нерухомого майна (нежитлових приміщень), дія якого у подальшому продовжувалася на умовах, визначених цим договором;

- 20.03.2017 Відповідачем-2 (первісний кредитор) і Відповідачем-1 (новий кредитор) укладено Договір, за умовами якого: первісний кредитор передає належне йому право вимоги за Договором оренди, а новий кредитор приймає це право; внаслідок укладення Договору Відповідач-1 займає місце орендодавця у зобов'язаннях, що виникли з Основного Договору (Договору оренди), в обсязі та на умовах, що існують на момент укладення Договору;

- у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження дійсної вимоги первісного кредитора до боржника (Позивача), яка існувала б на момент переходу прав, а відтак новому кредитору не було передано дійсної вимоги до боржника. Крім того, сторони Договору змінили суб'єктний склад сторін у Договорі оренди, при тому, що між Відповідачем-2 і Позивачем не укладалося договору щодо зміни істотних умов Договору оренди (заміни сторони цього договору з Відповідача-2 на Відповідача-1).

Судом апеляційної інстанції додатково зазначено, що:

- Договір оренди і чинне законодавство не містять обмежень щодо передачі права вимоги орендодавця іншій особі;

- Договір за своєю правовою природою є договором про заміну кредитора в зобов'язанні, яка здійснюється без згоди боржника;

- предметом Договору є передача первісним кредитором (Відповідачем-2) у повному обсязі всіх належних йому за Договором оренди прав орендодавця новому кредиторові (Відповідачу-1), що не суперечить законодавству.

Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання оспорюваного Договору недійсним.

Відповідно до положень статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, у тому числі внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за приписами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися лише стосовно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав.

Із з'ясованого попередніми судовими інстанціями змісту Договору вбачається, що його сторонами фактично здійснено передачу одній від одної невизначених вимог, оскільки жодної визначеної вимоги, що існувала б у Відповідача-2 щодо Позивача на момент укладення Договору, в останньому не вказано.

У зв'язку з наведеним не можна цілком погодитися з висновком апеляційного господарського суду про те, що "чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог": це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності, тоді як передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином.

Отже, місцевий господарський суд у розгляді даної справи, на відміну від апеляційного господарського суду, з'ясувавши, що сторони Договору не досягли згоди з його істотних умов, дійшов правильного висновку, з посиланням на частину восьму статті 181 Господарського кодексу України, про неукладеність цього договору. Однак при цьому суд першої інстанції, задовольняючи позов, не врахував, що недійсним може бути визначений лише укладений договір; а встановивши факт неукладеності оспорюваного договору, суд мав відмовити в позові, тому що неукладеність договору виключає визнання його недійсним, оскільки він не є таким, що відбувся.

Наведене свідчить про неправильне застосування обома попередніми судовими інстанціями норм матеріального права (статей 203, 215, 512, 514 ЦК України) та про наявність передбачених статтею 311 ГПК України підстав для скасування прийнятих по суті справи судових рішень і ухвалення нового рішення про відмову в позові з мотивів, наведених у цій постанові.

Відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати зі справи покладаються на Позивача (скаржника).

У справі відсутні відомості щодо виконання зазначених рішення і постанови в частині стягнення сум судових витрат з учасників справи, тому Касаційний господарський суд не розглядає питання щодо повороту виконання цих судових актів у відповідних частинах. Водночас учасники справи не позбавлені права, за наявності підстав, звернутися до суду із заявою про поворот виконання судових рішень відповідно до статті 333 ГПК України.

Керуючись статтями 129, 308, 311, 315 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу приватного підприємства "Торговий Дім "Липовий Цвіт" залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду Львівської області від 11.07.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23.10.2017 зі справи № 914/868/17 скасувати.

3. У позові відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов