Постанова

від 04.05.2018 по справі 922/3334/16

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 922/3334/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання - Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Харківської міської ради та Приватного вищого навчального закладу Харківського гуманітарного університету "Народна українська академія"

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.11.2017 (Головуючий суддя - Здоровко Л.М., судді: Камишева Л.М., Плахов О.В.)

та на рішення Господарського суду Харківської області від 12.09.2017 (суддя Добреля Н.С.)

за позовом Харківської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський проектний інститут"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача

1. Приватний вищий навчальний заклад Харківський гуманітарний університет "Народна українська академія"

2. Товариство з обмеженою відповідальністю "МДЦ-LUX"

про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею та припинення права користування земельною ділянкою,

за участю:

від позивача: Грєнков І.В. (довіреність від 04.01.2018)

від третьої особи-1: Веретун Н.І. (договір про надання правової допомоги від 25.04.2018),

ВСТАНОВИВ:

Харківська міська рада (надалі - позивач, Рада) звернувшись в суд з позовом, просила: припинити право Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський проектний інститут" (далі - відповідач, Інститут) постійного користування земельною ділянкою площею 0, 3538га для експлуатації і обслуговування виробничих та допоміжних будівель по вул. Лермонтовській, 27 у м. Харкові; про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею, виданого відповідачу для експлуатації і обслуговування виробничих та допоміжних будівель по вул. Лермонтовській, 27 у м. Харкові, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.03.1999 за №521.

Позовні вимоги мотивовані тим, що в межах земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні Інституту на підставі державного акта на право постійного користування землею, розташовані нежитлові будівлі літ. "И-1" площею 63, 0кв.м та літ. "К-1" площею 46, 0кв.м, власником яких є інша юридична особа - Приватний вищий навчальний заклад Харківській гуманітарний університет "Народна Українська Академія" (далі - Академія) на підставі договору купівлі-продажу № 1371 від 24.07.2012, що суперечить вимогам статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України, та є підставою припинення права користування відповідачем спірної земельної ділянки на підставі статті 141 Земельного кодексу України, та у зв'язку із чим з неможливо укласти договір оренди земельної ділянки між Радою та новим власником нежитлових будівель (Приватним вищим навчальним закладом Харківським гуманітарним університетом "Народна Українська Академія"), тому бюджет міста Харкова втрачає кошти, шляхом несплати новим власником нежитлових будівель плати за землю у розмірі орендної плати, що в свою чергу, є порушенням законних прав та інтересів територіальної громади м. Харкова в особі Ради (як власника спірної земельної ділянки).

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням господарського суду Харківської області від 12.09.2017, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 22.11.2017, у задоволенні позову відмовлено повністю на тій підставі, що чинне законодавство передбачає припинення права користування земельною ділянкою в разі набуття іншою особою права власності на нерухоме майно, отже, право постійного користування землею Інституту за державним актом на право постійного користування землею, з переходом права власності на розташовані на спірній земельній ділянці нежитлові будівлі літ. "И-1" площею 63, 0кв.м та літ. "К-1" площею 46, 0кв.м до Академії припинилось в тій частині, на якій розташовані нежитлові будівлі та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування в силу прямої норми закону з моменту реєстрації договору купівлі-продажу від 24.07.2012; чинне законодавство не містить норм, які дозволяють стороні з підстав, викладених у позові, вимагати припинення права користування на земельну ділянку відповідача, окрему від землі під відчуженими об'єктами нерухомості (не спірну частину земельної ділянки відповідача), враховуючи, що у відповідача наявне нерухоме майно, яке знаходиться в межах державного акта (площа земельної ділянки складає 0, 3538га); відтак підстави для примусового припинення прав Інституту на всю земельну ділянку в даному випадку відсутні, у той час як позивач просить позбавити відповідача таке право без суспільно-важливої причини, а з того приводу, що часткове скасування державного акта на землю не передбачено законодавством.

У касаційній скарзі позивач просить вказані рішення та постанову у справі скасувати і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, витрати по сплаті судового збору покласти на відповідача.

Позивач вважає, що суди не правильно визначили характер спірних правовідносин, а тому невірно застосували положення статей 79, 120, 141 Земельного кодексу України, статтю 377 Цивільного кодексу України (у редакціях чинних на 24.07.2012). При цьому, позивач наголошує на тому, що оскільки чинне законодавство не передбачає ані внесення змін до акта постійного користування земельною ділянкою, ані скасування його в частині, скасування спірного акта не позбавляє відповідача права оформити у встановленому законодавством порядку земельну ділянку, під належними йому на праві власності об'єктами нерухомості.

У касаційній скарзі Академія також просить останні рішення та постанову у справі скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Вимоги Академії обґрунтовані порушенням судами статей 79, 120, 141, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Земельного кодексу України, статей 4 2 , 84, 111 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017, статті 1 Протоколу першого Конвенції про захист прав та основоположних свобод. Академія наголошує, що висновки судів про автоматичний перехід до Академії права постійного користування під придбаними за договором будівлями не узгоджується з положеннями статей 92, 93 Земельного кодексу України, а тому у даній справі необхідно здійснити системний аналіз статей 92, 93, 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України.

У відзиві на касаційні скарги Інститут просить у задоволені скарг відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін посилаючись на безпідставність доводів на касаційне оскарження.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Предметом даного судового розгляду є вимога позивача про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею та припинення права користування земельною ділянкою.

За результатами попереднього розгляду спору рішенням Господарського суду Харківської області від 05.12.2016 (суддя -Калініченко Н.В.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 09.02.2017 (головуючий суддя - Слободін М.М.., судді: Россолов В.В., Терещенко О.І.), у задоволенні позову відмовлено повністю.

Судові рішення мотивовані тим, що право постійного користування землею Інституту за державним актом на право постійного користування землею від 12.03.1999 №521 з переходом права власності на розташовані на спірній земельній ділянці нежитлові будівлі літ. "И-1" площею 63, 0кв.м та літ. "К-1" площею 46, 0кв.м до Академії припинилось в тій частині, на якій розташовані вказані нежитлові будівлі та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування в силу прямої норми закону. Втім, суд позбавлений можливості встановити, в яких саме межах припинилося право постійного користування землею відповідача, оскільки Інститутом та Академією при укладені договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 24.07.2012 не було дотримано вимоги закону та не виділено частину земельної ділянки, на яку перейшло право користування до Академії, у зв'язку з переходом права власності на нерухоме майно, в окрему земельну ділянку з присвоєнням їй окремого кадастрового номера. З огляду на предмет позову - припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 0, 3538га для експлуатації і обслуговування виробничих та допоміжних будівель по вул. Лермонтовській, 27 у м. Харкові в цілому та скасування державного акта на право постійного користування землею від 12.03.1999 №521, суди визнали, що таке втручання є незаконним (неконституційним) з огляду на положення національного законодавства та очевидно непропорційним з огляду на прецедентну практику ЄСПЛ, оскільки у відповідача наявне нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці в межах державного акта, тобто, позбавлення відповідача права користування земельною ділянкою, на якій розташоване майно, є порушенням його прав.

В подальшому постановою Вищого господарського суду України від 24.05.2017 (головуючий суддя - Сибіга О.М., судді: Данилова М.В, Швець В.О.) у даній справі вказане рішення та постанова Харківського апеляційного господарського суду від 09.02.2017 скасовані, справу направлено на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

Вищий господарський суд України визнав, що суди неправильно застосували положення статей 120, 125, 141 Земельного кодексу України та дійшли передчасних висновків про те, що чинне законодавство не передбачає припинення права користування земельною ділянкою в разі набуття іншою особою права власності на нерухоме майно, площа земельної ділянки під яким є лише частиною земельної ділянки первинного землекористувача; крім того, суди належним чином не дослідили зміст договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 24.07.2012 та дійшли передчасних висновків про неможливість встановлення фактичних обставин справи щодо розміру земельної ділянки, яка знаходиться під відчуженими будівлями.

Під час нового розгляду справи місцевим господарським судом, позивач звернувся до суду із заявою про зменшення розміру позовних вимог, просив пункт третій прохальної частини позовної заяви читати у наступній редакції: "скасувати державний акт на право постійного користування землею, виданий відповідачу для експлуатації і обслуговування виробничих та допоміжних будівель по вул. Лермонтовській, 27 у м. Харкові, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.03.1999 за №521".

Ухвалою суду від 29.08.2017 прийнято заяву позивача, подальший розгляд справи здійснюється з її урахуванням.

За наслідками розгляду даного спору судами встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.02.1999 за №173 "Про надання відкритому акціонерному товариству "Харківський проектний інститут у користування земельних ділянок по вул. Лермонтовській, 27" надано ВАТ "Харківській проектний інститут" (правонаступником якого є Інститут) у постійне користування земельні ділянки загальною площею 1, 0957га (у тому числі: ділянка 1 площею 0, 9971га, ділянка 2 площею 0, 0996га) по вул. Лермонотовській, 27 для експлуатації і обслуговування виробничих та допоміжних будівель, згідно з матеріалами інвентаризації земельних ділянок".

В подальшому до державного акта на право постійного користування неодноразово були внесені зміни щодо площі наданої відповідачу земельної ділянки у користування, у зв'язку із вилученнями частин земельної ділянки.

Земельна ділянка, що залишилась у користуванні Інституту, складає площу 0, 3538га.

24.07.2012 між Інститутом та Академією був укладений договір купівлі-продажу нежитлових будівель, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Олійник Л.М. (реєстровий №1371), згідно якого Інститут продав, а Академія прийняла у власність нежитлові будівлі: літера "И-1", загальною площею 63, 0кв.м, літера "К-1", загальною площею 46, 0кв.м, які розташовані за адресою: Харківська область, місто Харків, вулиця Лермонтовська, №27, та знаходяться на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні Інституту.

У пункті 1.4. договору сторонами зазначено, що згідно листа Управління Держкомзему у місті Харків від 21.03.2011 №1401/08, нежитлові будівлі розташовані на земельній ділянці площею 0, 3658га, кадастрові номери визначено: земельна ділянка №1 площею 0, 1853га, кадастровий номер НОМЕР_2; земельна ділянка № 2 площею 0, 1805га, кадастровий номер НОМЕР_1.

Однак, досліджуючи вказаний договір в межах повноважень, наданих судам попередніх інстанцій процесуальним законодавством, апеляційна інстанція встановила, що земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_2 у Відділі у м. Харкові ГУ Держгеокадастру у Харківській області не обліковуються; відповідно до наданих Академією документів, місцезнаходженням земельної ділянки із кадастровим номером НОМЕР_3 є адреса: АДРЕСА_1, площа - 0, 1000га, власник - ОСОБА_11; земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_2 у Державному земельному кадастрі не знайдена.

Частиною 6 статті 120 Земельного кодексу України визначено, що істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера .

Як встановлено судом апеляційної інстанції сторонами договору купівлі-продажу не вирішено питання стосовно користування Академією земельними ділянками, на яких знаходяться нежитлові будівлі, тобто сторонами не було дотримано вимоги частини 6 статті 120 Земельного кодексу України, а саме, не виділено частину земельної ділянки під нежитловими будівлями: літера "И-1", загальною площею 63, 0кв.м, літера "К-1", загальною площею 46, 0кв.м, в окрему земельну ділянку та не присвоєно їй окремого кадастрового номера, не досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, що призвело до виникнення спору.

Крім того приймаючи оскаржувані судові акти свої висновки суди мотивували тим, що припинення права користування на земельну ділянку надану у постійне користування відповідачеві, на якій знаходяться і його об'єкти нерухомості, матиме наслідком порушення прав та інтересів останнього, а тому позов з заявлених підстав задоволенню не підлягає.

Такі висновки судів ґрунтуються на фактичних обставинах справи та на положеннях матеріального права з огляду на таке.

Обґрунтовуючи підстави заявленого позову та вимога касаційних скарг, позивач та Академія вважають, що право постійного користування земельною ділянкою Інституту має бути припинено в цілому, навіть земельною ділянкою, на якій знаходяться будівлі, що належать Інституту, оскільки законодавство не передбачає часткового скасування державного акта.

Згідно зі статтею 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Судами встановлено, що на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні Інституту, знаходяться нежитлові будівлі, що належать Інституту на праві власності.

Чинним законодавством передбачений порядок припинення права користування земельною ділянкою (Глава 22 Земельного кодексу України).

Так статтею 141 Земельного кодексу України передбачені підстави припинення права користування земельною ділянкою, а саме а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Статтею 142 Земельного кодексу України передбачений порядок добровільної відмови від права власності або права постійного користування земельною ділянкою, а саме припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу (ч.1).

Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки (ч.3).

Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації (ч.4).

Статтею 143 Земельного кодексу України передбачені підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку, а саме примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Отже чинним законодавством передбачено вичерпний перелік підстав для примусового припинення права користування.

Оскільки у відповідача наявне нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці в межах державного акта на право постійного користування землею від 12.03.1999 №521, законодавство не містять норм, які дозволяють стороні з підстав, викладених у позові, вимагати припинення права користування на земельну ділянку надану у користування, на якій знаходяться об'єкти нерухомості Інституту.

Тобто, позбавлення відповідача права користування земельною ділянкою, на якій розташоване вказане майно, є порушенням його прав, встановлених Земельним кодексом України та Цивільним кодексом України.

Стаття 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Подібну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 16.12.2015 зі справи № 6-2510цс15.

За вказаних обставин заявлені вимоги про захист права позивача за рахунок втручання в право власності відповідача та позбавлення його права постійного користування спірною земельною ділянку шляхом задоволення даного позову не можуть бути задоволені з заявлених підстав.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес АД" проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним, чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес, чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям ("пропорційність" є оціночною категорією і повинна встановлюватися щодо конкретного суб'єкта в кожній окремій справі на підставі тих обставин і фактів, що встановлені судом безпосередньо).

Апеляційним судом вірно констатовано неправомірне втручання у право користування Інститутом земельною ділянкою, на якій знаходяться будівлі, що належать Інституту; таке втручання не переслідує "суспільний", "публічний" інтерес.

Відсутній і критерій пропорційності, оскільки позивач просить позбавити відповідача права користування земельною ділянкою, на якій знаходяться будівлі, що належать Інституту, без жодної суспільно-важливої причини, посилаючись на те, що часткове скасування державного акту на землю не передбачено законодавством.

За даних обставин захист права позивача та Академії за рахунок позбавлення права відповідача є порушенням статті 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Інститут не може бути позбавлений законного права користування земельною ділянкою лише на тій підставі, що в подальшому він може оформити право користування земельною ділянкою під будівлями, що перебувають у його власності. До того ж, у такому випадку на Інститут буде безпідставно покладено обов'язок по вчиненню дій щодо оформлення права користування земельною ділянкою, що тягне за собою певні правові наслідки, у тому числі, матеріальні витрати.

Доводи Ради про те що місцевий бюджет втрачає кошти, а саме орендну плату за земельну ділянку, на якій розташовані будівлі літ. "И-1" та літ. "К-1", у розмірі, в якому міг би отримувати кошти позивач, якби договір оренди між Радою та Академією був укладений, відхиляється колегією суддів з огляду на те, що права позивача з огляду на викладене вище не можуть бути вирішені за рахунок прав відповідача.

Окрім того відповідно до пункту 14.1.147 Податкового кодексу України плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Відтак Рада не позбавлена права отримувати дохід у вигляді земельного податку.

Оскільки у даному спорі відсутні підстави для задоволення заявленого позову, відповідно відсутні підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Колегія суддів не може погодитись з посиланням судів в оскаржуваних актах на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постановах №6-2225цс16 від 12.10.2016 і №6-2цс15 від 11.02.2015, оскільки обставини у цих справах є відмінними від даної, позаяк у названих справах земельні ділянки були виділені під певно визначений об'єкт нерухомого майна на відміну від правовідносин у даній справі, у якій певні об'єкти на спірній земельній ділянці залишилися у відповідача.

У випадку коли на земельній ділянці розташовані кілька об'єктів нерухомого майна, визначальним є ідентифікація частини земельної ділянки на підставі технічної документації одного з таких об'єктів нерухомості (стаття 56 Закону України "Про землеустрій"), право на котре перейшло до набувача.

При цьому як встановлено судами у даній справі, позивачем та Академією не вживались заходи і не вчинялось дій на правове урегулювання даної ситуації що склалась між сторонами спору, зокрема, апеляційний суд встановив, що матеріали справи не містять доказів вчинення Академією реальних дій щодо розроблення технічної документації для визнання розміру площі спірної земельної ділянки та звернення до Інституту з вимогою щодо надання згоди на відмову від земельної ділянки конкретної площі, у тому числі відсутні докази відмови Ради у наданні згоди Академії на розроблення технічної документації, як і відсутні докази відмови Інституту щодо розподілу конкретної площі земельної ділянки; матеріали справи не містять доказів, що Академія та/або Рада здійснювали дії, у тому числі, в судовому порядку укласти договір оренди спірної земельної ділянки.

При цьому апеляційний суд вірно зазначив, що новий власник може вимагати переоформлення права користування земельною ділянкою на своє ім'я в установленому законом порядку, в тому числі з додержанням статті 125 Земельного кодексу України.

З огляду на викладене, доводи касаційних скарг знайшли своє часткове підтвердження, однак в решті доводи скарг щодо незаконності прийнятих у справі рішення та постанови відхиляються судом як неспроможні з урахуванням вищенаведеного.

Відтак позиція відповідача, викладена у відзиві про правомірність відмови у позові, підтверджується вище викладеним.

За приписами статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскаржених рішення та постанови немає, відтак постанова у справі підлягає залишенню без змін, з підстав, викладених у цій постанові.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у справі із касаційних скарг належить покласти на скаржників.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Харківської міської ради та Приватного вищого навчального закладу Харківського гуманітарного університету "Народна українська академія" залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.11.2017 у справі Господарського суду Харківської області №922/3334/16, залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. М. Мачульський

Судді І. В. Кушнір

Є. В. Краснов