Постанова

від 16.05.2018 по справі 360/851/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 360/851/16-ц Головуючий у І інстанції Міланіч А. М. Провадження № 22-ц/780/1325/18 Доповідач у 2 інстанції Сушко Л. П. Категорія 4 16.05.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

16 травня 2018 року м. Київ

Апеляційний суд Київської області у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

Головуючого судді: Сушко Л.П.,

суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.

секретар судового засідання: Удовиченко В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року у складі судді Міланіч А.М. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: Микулицька сільська рада Бородянського району Київської області, ОСОБА_4 про визнання житлового будинку самочинним будівництвом і припинення права власності на нього, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, відновлення стану земельної ділянки, зобов'язання повернути земельну ділянку з чужого володіння, і за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, треті особи: Микулицька сільська рада Бородянського району Київської області, ОСОБА_4 про визнання права власності на земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2016 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що на підставі договору дарування від 19 травня 2009 року вона є власником земельної ділянки площею 0,1099 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд, що розташована в АДРЕСА_1. 18 квітня 2016 року вона, маючи намір розпочати виготовлення будівельної документації для будівництва житлового будинку, звернулась до геодезиста, який виніс в натуру (на місцевості) межові знаки її земельної ділянки, в результаті чого зясувалося, що значна частина належної їй земельної ділянки забудована відповідачем ОСОБА_3, який є власником сусідньої земельної ділянки по АДРЕСА_2, а на земельній ділянці ОСОБА_2 зведено паркан та житловий будинок. Згідно висновку експерта площа накладення земельних ділянок сторін становить 0,0606 га. Тому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила суд визнати житловий будинок в АДРЕСА_2, самочинним будівництвом і припинити право власності на нього, зареєстроване за ОСОБА_3, у зв'язку з його демонтажем; зобов'язати ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні та володінні ОСОБА_2 земельною ділянкою в АДРЕСА_1, кадастровий НОМЕР_1, шляхом демонтажу частини зведеного на даній земельній ділянці паркану та житлового будинку; зобов'язати ОСОБА_3 за власні кошти привести земельну ділянку, яка розташована в АДРЕСА_1, кадастровий НОМЕР_1, до попереднього стану на момент переходу права власності за договором дарування ОСОБА_2 (звільнити від будівельних матеріалів, відновити межі і верхній шар ґрунту); витребувати на користь ОСОБА_2 з незаконного володіння ОСОБА_3 частину земельної ділянки: площею 0,0606 га, яка розташована в АДРЕСА_1, кадастровий НОМЕР_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд, яка належить на праві приватної власності позивачу згідно договору дарування земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2.

У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи його тим, що він є власником земельної ділянки площею 0,1400 га, що розташована в АДРЕСА_2, на підставі укладеного між ним та ОСОБА_4 договору дарування земельної ділянки від 21 березня 2012 року. На зазначені земельній ділянці розташовано будинок загальною площею 211 кв.м., який належить на праві приватної власності ОСОБА_3. Вважає, що за загальним правилом, закріпленим у ч.4 ст.120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Також позивач за зустрічним позовом зазначив, що відповідно експертного висновку частина житлового будинку площею 100 кв.м., належного йому на праві приватної власності, знаходиться на земельній ділянці ОСОБА_2. Тому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просив суд визнати за ним право власності на частину земельної ділянки площею 0,01 га, кадастровий НОМЕР_1, площею 0,01 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Зобов`язано ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні та володінні ОСОБА_2 земельною ділянкою площею 0,1099 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована в АДРЕСА_1, шляхом демонтажу зведених на даній земельній ділянці паркану та частини житлового будинку.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 частину земельної ділянки площею 0,0606 га, яка розташована в АДРЕСА_1. В іншій частині в позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат між сторонами у справі.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач за первісним позовом ОСОБА_2 просить рішення суду в частині відмови у позові скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким визнати житловий будинок в АДРЕСА_2, самочинним будівництвом і припинити право власності на нього, зареєстроване за ОСОБА_3, у зв'язку з його демонтажем та зобов'язати ОСОБА_3 за власні кошти привести земельну ділянку, яка розташована в АДРЕСА_1, кадастровий НОМЕР_1, до попереднього стану на момент переходу права власності за договором дарування ОСОБА_2 (звільнити від будівельних матеріалів, відновити межі і верхній шар ґрунту), посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вважає, що суд першої інстанції не взяв до уваги наявність всіх підстав для визнання житлового будинку ОСОБА_3 самочинним будівництвом. Вважає, що суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 набув право власності на спірний будинок після подачі нею позовної заяви.

В апеляційній скарзі позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_3 задовольнити, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вважає, що враховуючи положення ст.376 ЦК України, знесення (демонтаж) можливе тільки самочинного будівництва, а його житловий будинок таким не являється. Вважає, що особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості, а відтак він є власником земельної ділянки, що розташована під його будинком. Також ОСОБА_3 посилається на висновки, викладені Верховним Судом України у справі №6-129цс17 у судовому рішенні від 19 квітня 2017 року. Вказує, що відсутні підстави для часткового демонтажу будинку. Що належить йому на праві приватної власності.

Також позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 надав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 у якому зазначив, що при оформленні права власності на земельну ділянку та при будівництві житлового будинку дотримувався норм законодавства. Вказує, що особисто жодних порушень не вчиняв так як не є спеціалістом у галузі виконання геодезичних робіт і не міг так змістити межі своєї земельної ділянки. Вказує, що відповідальність має нести ТОВ Українська експертна група , геодезист якої виконував роботи по перенесенню в натуру (на місцевості) його земельну ділянку.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, апеляційна скарга ОСОБА_3підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Вирішуючи даний спір, і задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 в частині зобов'язання усунути перешкоди у користуванні і володінні майном, шляхом демонтажу зведених на даній земельній ділянці паркану та частини житлового будинку, та витребування частини земельної ділянки суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що відповідачем було порушено права позивача на користування належною їй земельною ділянкою, частину якої відповідач загородив парканом та частково забудував, що підтверджується висновком експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення комплексної судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 01 вересня 2017 року.

Відмовляючи у іншій частині позову ОСОБА_2 суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що забудова в цілому не є самочинною, тому підстави для визнання даного будинку самочинним будівництвом та припинення права власності на нього відсутні. Також відсутні підстави для зобов'язання відповідача за власні кошти привести земельну ділянку до попереднього стану, звільнити від будівельних матеріалів, відновити межі і верхній шар ґрунту, оскільки доказів пошкодження ґрунту на земельній ділянці та наявність там будівельних матеріалів суду не надано, а межі мають бути відновлені в процесі виконання рішення суду щодо усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що в даному випадку відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин ст.120 ЗК України, так як ОСОБА_3 набув право власності на власну земельну ділянку ще до будівництва будинку і ділянка ОСОБА_2 для цього не виділялась.

Однак, такі висновки суду не в повній мірі відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні і володінні майном, шляхом демонтажу зведених на даній земельній ділянці паркану та частини житлового будинку, а також щодо відмови у задоволенні позовних вимог провизнання житлового будинку самочинним будівництвом і припинення права власності на нього, зобов'язання приведення земельної ділянки до попереднього стану, оскільки такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Також, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про витребування на користь ОСОБА_2 з незаконного володіння ОСОБА_3 частини земельної ділянки.

Згідно ч.ч.1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч.2, 4, 5 ст.373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Відповідно до ч.3 ст.373 ЦК України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч.2, 3 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Відповідно до ч.2ст.5 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

Відповідно до ст.26 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.

Згідно із ч.1 ст.376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Відповідно до п.4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва) №6 від 30 березня 2012 року будівництвом об'єкта нерухомості на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, вважається спорудження таких об'єктів на земельній ділянці, що не віднесена до земель житлової й громадської забудови, зокрема, наданій для ведення городництва, сінокосіння, випасання худоби тощо, цільове призначення або вид використання якої не змінено в установленому законом порядку.

Відповідно до п.22 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва) №6 від 30 березня 2012 року знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Вимоги відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування про зобов'язання особи, яка, маючи дозвіл на будівництво нерухомого майна, допустила при цьому істотне відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, чи істотне порушення будівельних норм і правил, провести відповідну перебудову можуть бути заявлені як у разі, коли ці відхилення були допущені при будівництві нерухомості, так і внаслідок перебудови під час її експлуатації (частина сьома статті 376 ЦК).

Під істотним порушенням будівельних норм і правил слід розуміти , зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність.

Відповідно до п.23 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва) №6 від 30 березня 2012 року при вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, суди повинні в кожному випадку з'ясовувати, зокрема, наскільки збудована будівля за розміром відповідає площі, поверховості, розміщенню та іншим умовам, передбаченим проектом; як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо.

Відповідно до п.8 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва) №6 від 30 березня 2012 року право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок (стаття 90 ЗК), землекористувачі (стаття 95 ЗК), особи, які набули права користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки (стаття 1021 ЗК) або з інших передбачених законом підстав.

Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством.

Відповідно до п.17 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва) №6 від 30 березня 2012 року позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред'явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК, статтею 103 ЗК.

Позов може бути пред'явлено до особи, яка здійснила будівництво, як про зобов'язання знесення забудови, так і про знесення забудови за рішенням суду самим власником (користувачем) земельної ділянки за рахунок особи, яка здійснила самочинне будівництво, з одночасним відшкодуванням підтверджених витрат на його знесення.

Відповідно до п.г) ч.1 ст.91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Відповідно до ч.1, 2 ст.103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Відповідно до ч.2 ст.152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до п.б), д) ч.3 ст.152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до ч.1 ст.153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Встановлено, що на підставі рішення Микулицької сільської ради Бородянського району Київської області від 29 червня 2005 року ОСОБА_5 24 листопада 2006 року було видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1099 га, кадастровий НОМЕР_1, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд, яка розташована в АДРЕСА_1 (т.1 а.с.11).

Відповідно до умов договору дарування від 19 травня 2009 року ОСОБА_5 передала безоплатно у власність ОСОБА_2, а та прийняла як дарунок, вказану земельну ділянку площею 0,1099 га, кадастровий НОМЕР_1, надану для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд, яка розташована на території АДРЕСА_1 (т.1 а.с.9-10).

На підставі рішення Микулицької сільської ради Бородянського району Київської області від 14 травня 2007 року ОСОБА_4 27 січня 2009 року було видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,14 га, кадастровий НОМЕР_3, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд, яка розташована в АДРЕСА_2 (т.1 а.с.113).

Відповідно до умов договору дарування від 21 березня 2012 року ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_3 прийняв у дар зазначену земельну ділянку площею 0,14 га, кадастровий НОМЕР_3, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд, яка розташована в АДРЕСА_2 (т.1 а.с.42).

Як вбачається з матеріалів справи і не заперечується сторонами у справі, на придбаній земельній ділянці за ОСОБА_3 побудував житловий будинок та встановив паркан (т.2 а.с.10-14).

Відповідно до висновку експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення комплексної судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 01 вересня 2017 року, фактичне місце розташування, розміри меж та площі земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, площею 0,1099 га, що розташована в АДРЕСА_1 і належить на праві власності ОСОБА_2, відповідає місцю розташування, розмірам меж та площі згідно технічної документації із землеустрою щодо виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки.

Фактичне місце розташування, розміри меж та площі земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_3, площею 0,14 га, що розташована в АДРЕСА_2 і належить на праві власності ОСОБА_3, не відповідає місцю розташування, розмірам меж та площі згідно технічної документації із землеустрою щодо виготовлення державного акту на право власності на земельну ділянку. Фактичні межі зміщені відносно меж, згідно наданих координат поворотних точок у південно-східний бік на відстані від 12,92 м до 13,17 м.

Також в результаті камеральної обробки даних топографо-геодезичних робіт щодо визначення фактичних меж земельних ділянок та наданих координат поворотних точок земельних ділянок, було виявлено накладення фактичних меж земельної ділянки (відповідно до проведених топографо-геодезичних робіт з кадастровим номером НОМЕР_3, площею 0,14 га, що розташована в АДРЕСА_2 і належить на праві власності ОСОБА_3, на межі земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, площею 0,1099 га, що розташована в АДРЕСА_1 і належить на праві власності ОСОБА_2. Площа накладення становить 0,0606 га.

При будівництві житлового будинку в АДРЕСА_2 на земельній ділянці з кадастровим номером НОМЕР_3, площею 0,14 га, було порушено вимоги нормативної документації в галузі будівництва, а саме п.3.25 ДБН 360-92 Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень в частині відстані від конструкції стін вказаного житлового будинку до межі сусідньої земельної ділянки кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,1099 га, що розташована в АДРЕСА_1, менше 1 м зі сторони лівого (по всій довжині) тильного (по всій довжині), частково центрального (довжиною 9,6 м) та частково правого (довжиною 1,9 м) фасадів, відносно АДРЕСА_1 (т.1 а.с.227-238).

Встановлено, що частина житлового будинку відповідача площею 100,00 кв.м. знаходиться на земельній ділянці позивача - ОСОБА_2.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції і зазначає, що проаналізувавши у сукупності норми законодавства, відсутні підстави вважати, що будинок ОСОБА_3 є самочинним будівництвом, оскільки до даного будинку неможливо застосувати жодну із ознак самочинного будівництва. Так, даний будинок збудований на земельній ділянці яка відведена (цільовим призначенням якої є) для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд (т.1 а.с.9). Будинок збудовано із наданням на це дозволу та належно затвердженого проекту. Також, відповідно до змісту висновку експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення комплексної судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 01 вересня 2017 року обєкт нерухомості збудовано без істотних порушень будівельних норм і правил (т.1 а.с.235-зворот).

Крім того, колегія суддів вважає, що відповідно до ч.2 ст.376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 є власником спірного будинку, і його право власності на нерухоме майно ніким не скасовано.

Так, колегія суддів вважає, що збудована будівля дійсно впливає на зручність утримання суміжних ділянок, зокрема на утримання земельної ділянки позивача - ОСОБА_2, проте це не є підставою для визнання будівництва самочинним у контексті статті 376 ЦК України, яка визначає вичерпний і чіткий перелік підстав (трьох), який не підлягає розширеному тлумаченню.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 набув право власності на спірний будинок після подачі нею позовної заяви не впливають на правильність вирішення судом першої інстанції спору. Набуття ОСОБА_3 права власності на будинок у конкретний час не може слугувати підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання будинку самочинним будівництвом, припинення за ОСОБА_3 права власності на житловий будинок або ж приведення земельної ділянки до її попереднього стану. Істотною обсиавною у данному випадку є передування чи ні у власності ОСОБА_3 житлового будинку, а не час його набуття. Звернення ОСОБА_2 до суду із позовом не позбавляло ОСОБА_3 зареєструвати своє право власності на житловий будинок.

Також колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні вимоги ОСОБА_2 про припинення права власності ОСОБА_3 на спірний будинок у зв'язку із його демонтажем, оскільки припинити право власності на об'єкт нерухомого майна можливо у зв'язку із його знищенням. Разом з тим, як вбачається зі змісту позову ОСОБА_2, остання заявила вимоги про частковий демонтаж будівлі ОСОБА_3 у частині, яка знаходиться на її земельній ділянці. Тому, колегія суддів вважає, що відсутні законні підстави для припинення за ОСОБА_3 права власності на житловий будинок.

Крім того, колегія суддів зазначає, що у разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Тобто припинення права власності на таке майно пов'язується з фактом звернення власника до відповідного органу та наявністю рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру. Тобто, право власності на майно припиняється з моменту внесення відповідних змін до реєстру (Узагальнення Верховного Суду України Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ ).

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про зобов'язання ОСОБА_3 за власні кошти привести земельну ділянку до попереднього стану, а саме: звільнити від будівельних матеріалів, відновити межі і верхній шар ґрунту, оскільки матеріали справи не містять підтвердження перебування на земельній ділянці ОСОБА_2 будівельних матеріалів, пошкодження верхнього шару ґрунту.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо зобов'язання ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні та володінні ОСОБА_2 земельною ділянкою, шляхом демонтажу частини зведеного на даній земельній ділянці паркану та житлового будинку, оскільки фактичне місце розташування, розміри меж та площі земельної ділянки ОСОБА_3 не відповідає місцю розташування, розмірам меж та площі згідно технічної документації із землеустрою щодо виготовлення державного акту на право власності на земельну ділянку, що підтверджується висновками експертизи.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_3 про визнання за ним право власності на підставі ст.120 ЗК України на частину земельної ділянки площею 0,01 га, кадастровий НОМЕР_1, площею 0,01 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст.120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що дана правова норма підлягає до застосування до правовідносин, які виникають з приводу набуття права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним Кодексом або за результатами аукціону.

Тим самим спростовуються доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості, а відтак він є власником земельної ділянки, що розташована під його будинком.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що знесення нерухомості допустиме лише за умови, якщо неможливо здійснити перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, або якщо особа, яка здійснила будівництво, відмовляється від такої перебудови, як це зазначено викладені у судовому рішенні Верховного Суду України у справі №6-129цс17 від 19 квітня 2017 року також спростовуються колегією суддів, оскільки спір вирішуваний Верховним Судом України стосується самочинного будівництва, в той час як колегія суддів у даній справі дійшла висновку про неприналежність спірного будинку до самочинного будівництва. Крім того, вказана постанова не містить правового висновку у справі.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що знесення (демонтаж) можливе тільки самочинного будівництва, а його житловий будинок таким не являється відхиляються колегією суддів як такі, що не грунтуются на вимогах законодавства, оскільки висновком експертизи встановлено, що частина його забору та будинку встановлені на земельній ділянці, що йому не належить на праві власності.

Негаторним є позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права власності (ст.391 ЦК України).

Віндикаційним є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (ст.387 ЦК України).

Разом з цим, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про витребування на її користь з незаконного володіння ОСОБА_3 частину земельної ділянки: площею 0,0606 га, оскільки позовна вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння відноситься до віндикаційного позову, а задоволена судом позовна вимога про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні та володінні земельною ділянкою, шляхом демонтажу зведених на даній земельній ділянці паркану та частини житлового будинку,відноситься до негаторного позову. Віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними та їх пред'явлення одночасним є неможливим.

За таких обставин, колегія судів вважає, що позовна вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння не підлягає задоволенню.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 не заслуговують на увагу, доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 частково заслуговують на увагу, висновки суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції цій частині ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідно до ст. 376 ЦПК України. А в іншій частині рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, керуючись ст.374, 376 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про витребування з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 частину земельної ділянки площею 0,0606 га, яка розташована в АДРЕСА_1, скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні даної вимоги.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 21 травня 2018 року.

Головуючий суддяЛ.П. Сушко СуддіТ.Ц. Кашперська В.О. Фінагеєв