Окрема ухвала

від 10.04.2018 по справі 910/10156/17

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

Суддів Великої Палати Верховного Суду

ЛященкоН. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М.

10 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/10156/17

Провадження № 12-14гс18

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року касаційну скаргу Київської міської ради задоволено частково.

Рішення Господарського суду міста Києва від 17 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03 жовтня 2017 року у справі № 910/10156/17 скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Стягнуто з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36, ідентифікаційний код 22883141) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія Новий регіон (далі - ТОВ ФК Новий регіон ) (03150, м. Київ, вул. Анрі Барбюса, буд. 40, ідентифікаційний код 35920996) річні проценти за прострочення виконання грошового зобов'язання в розмірі 9 010 409 грн 61 коп. (дев'ять мільйонів десять тисяч чотириста дев'ять грн. шістдесят одна коп.) В іншій частині у позові відмовлено.

При цьому Велика Палата зробила такий правовий висновок.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу вичерпно врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ). Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин (частина друга статті 1054 ЦК України) та до відносин з комерційного кредиту (частина друга статті 1057 ЦК України).

Сторони також мають право укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). При цьому відповідно до частини другої статті 628 ЦК України до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Тому, зокрема, якщо одна сторона має сплатити іншій певну суму грошових коштів, але сторони досягли згоди про відстрочення сплати такої суми, то розмір процентів, що підлягає сплаті боржником за період, на який надана відстрочка, визначається за правилами статті 1048 ЦК України.

Наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен повернути грошові кошти, але неправомірно не повертає їх, також вичерпно врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки законодавством вичерпно визначені як наслідки наданняможливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен повернути гроші, але неправомірно не повертає їх, то підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Отже, висновки судів про необхідність застосувати до спірних відносин положення частини першої статті 1048 ЦК України за аналогією закону, аби визначити розмір процентів, є помилковим, оскільки, по-перше, у цій справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (тоді як згадана норма застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві відсутня прогалина у цьому відношенні.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 910/2899/14.

Доводи скаржника про те, що припис частини другої статті 625 ЦК України господарський суд може застосувати лише за наявності порушення боржником грошового зобов'язання, не беруться до уваги, оскільки боржник якраз і порушив позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 15 квітня 2015 року та 01 червня 2016 року, щодо застосування до спірних правовідносин вимог частини другої статті 625 ЦК України.

З такими висновками погодитися не можна з огляду на таке.

Підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати в ухвалі колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 січня 2018 року зазначено необхідність відступити від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 15 квітня 2015 року, щодо можливості застосування аналогії закону у правовідносинах, які виникли з безпідставного збереження майна, у частині стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі, передбаченому статтею 1048 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що Верховний Суд України у постанові від 15 квітня 2015 року у справі № 3-39гс15 зробив висновок про неможливість застосування статті 8 ЦК України до спірних правовідносин, які виникли внаслідок безпідставного користування чужими грошима у частині застосування статті 1048 ЦК України, у якій врегульовано наслідки порушення боржником договору позики. У судовому рішенні, яке було підставою для перегляду фактичні обставини стосувалися договору позики та застосована стаття 1048 ЦК України у частині стягнення процентів за користування грошима, якою передбачено, що у разі невстановлення договором позики розміру процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ - із договору позики. У справі, що була предметом перегляду Верховним Судом України спірні правовідносини виникли внаслідок безпідставного користування чужими грошима, тому Верховний Суд України зробив висновок, що такі правовідносини не є подібними за змістом до правовідносин, що виникають з договору позики, адже аналогію закону, передбачену статтею 8 ЦК України, можна застосовувати виключно за умови подібності спірних неврегульованих правовідносин.

При цьому Верховний Суд України погодився з висновком судів про відмову в позові про стягнення відсотків за безпідставне користування чужими грошима, посилаючись на вимоги частини другої статті 536 ЦК України, бо такі проценти могли бути передбачені законом або договором. Договір про розмір процентів за користування чужими грошима між сторонами не укладався, законом чи іншим актом цивільного законодавства такий розмір процентів не встановлено.

У постанові Вищого господарського суду України від 12 листопада 2014 року, про перегляд якої вказано у постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 3-39гс15, зазначено, що в частині другій статті 1214 ЦК України передбачено у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нарахування процентів за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Вищий господарський суд України вказав, що суди попередніх інстанцій встановили, що укладеним між сторонами договором не передбачено сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Такого розміру процентів за користування чужими грошовими коштами в разі припинення договору купівлі-продажу не встановлено законом або іншим актом цивільного законодавства. Отже, прогалини в правовому регулюванні відповідних відносин - відсутні.

Зроблено висновок, що позивач не підтвердив наявності у відповідача обов'язку сплачувати позивачу проценти за користування чужими грошовими коштами відповідно до статті 536 ЦК України .

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду, погодившись із висновком про відсутність підстав відходити від правової позиції Верховного Суду України у постанові від 15 квітня 2015 року у справі № 3-39гс15 у частині відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин статті 8 ЦК України, відступила від цієї правової позиції у частині застосування статей 1212, 1214 та статті 536 ЦК України у сукупності з частиною другою статті 625 цього Кодексу, застосувала останню до спірних правовідносин.

Однак з позовної заяви ТОВ ФК Новий регіон вбачається, що позов заявлено про стягнення саме процентів за користування чужими грошовими коштами, які передбачені статтями 1214 та 536 ЦК України. При цьому позивач посилався на постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України,у яких до спірних правовідносин, з урахуванням аналогії права, передбаченої у статті 8 ЦК України, такі відсотки розраховували за правилами, встановленими частиною першою статті 1048 ЦК України.

У заяві про збільшення позовних вимог позивач зазначив лише спосіб стягнення вказаних коштів та зменшив їх розмір.

Жодних вимог про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, позивачем не заявлялося.

Указані виплати, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України не є відсотками за користування чужими грошима в розумінні статті 536 цього Кодексу, а є гарантією належного виконання грошового зобов'язання, тобто мають самостійну правову природу і не можуть застосовуватися судом за власним розсудом, оскільки відповідно до частини третьої статті 300 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд першої інстанції вимог про відповідальність відповідача за частиною другою статті 625 ЦК України не розглядав відповідно до частини першої статті 14 ГПК України, оскільки такі позивачем не заявлялися.

Крім того, не можна погодитися із застосуванням до спірних правовідносин правового висновку, зробленого Верховним Судом Україниу постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, так як предметом розгляду в указаній справі був спір за позовом Приватного акціонерного товариства Страхова компанія ВУСО до Приватного акціонерного товариства Українська охоронно-страхова компанія про стягнення суми в порядку регресу. При цьому Верховний Суд України вказав, що відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів. Статтею 979 ЦК України встановлено, що в разі настання страхового випадку страховик зобов'язаний виплатити страхувальнику грошову суму (страхову виплату). Таким чином, правовідношення, у якому страховик у разі настання страхового випадку зобов'язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов'язанням. Так само й правовідношення з відшкодування шкоди в порядку регресу, які склалися між сторонами у справі, що розглядається, є грошовим зобов'язанням.

Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі Загальні положення про зобов'язання книги 5 цього Кодексу, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань. Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язання виникають із підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно зі статтею 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.

Таким чином, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема й факту завдання майнової шкоди іншій особі. Отже, з огляду на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань на них поширюється дія положень частини другої статі 625 ЦК України.

Однак, вказані правовідносини не є подібними до правовідносин, урегульованих статтями 1212, 1214 ЦК України, тому висновок Верховного Суду Україниу постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16 не можна застосовувати при розгляді цієї справи.

Великою Палатою Верховного Суду не враховано, що Верховний Суд України розглянув справу № 6-2491цс 15 про стягнення коштів. Обставини цієї справи є тотожними до тих, що були предметом розгляду в суді господарської юрисдикції, і відрізняються лише суб'єктним складом, оскільки договір купівлі-продажу було укладено між фізичними особами. Зазначено, що влипні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2012 року визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, укладений 19 лютого 2009 року між нею та ОСОБОЮ_2, ОСОБОЮ_3, ОСОБОЮ_4, застосовано двосторонню реституцію - стягнуто на користь ОСОБИ_1 отримані відповідачами за продаж будинку кошти в сумі 250 тис. грн. Рішення набуло чинності 08 листопада 2012 року, із цього часу у відповідачів виник обов'язок повернути безпідставно набуті грошові кошти, які до цього часу йому не повернуто, чим порушено його права.

У зв'язку з наведеним позивач на підставі частини другої статті 1214 ЦК України просив стягнути з відповідачів проценти за користування чужими грошовими коштами на рівні встановленої НБУ облікової ставки за період з моменту укладення (19 лютого 2009 року) визнаного в подальшому недійсним договору купівлі-продажу по день звернення позивача з цим позовом до суду, а також на підставі статті 625 цього Кодексу в€' інфляційні втрати і 3 % річних.

Верховний СудУкраїни в постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 зробив такий правовий висновок: статтею 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання, її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань. Дія статті поширюється також на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду.

При цьому частина п'ята статті 11 ЦК України, в якій ідеться про те, що у випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень статті 625 цього Кодексуу разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин. Зобов'язальні правовідносини виникають не зрішення суду, а з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в статті 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність.

Суд , визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, застосував двосторонню реституцію, на виконання якої вирішив стягнути з відповідачів на користь позивача отримані від нього за продаж будинку кошти, які відповідачі не повернули. У зв'язку із цим застосуванню підлягає стаття 1212 ЦК України, згідно з якою особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, якщо підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Це положення застосовується і до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Якщо без достатньої правової підстави набуваються або зберігаються гроші (як готівкові, так і безготівкові), на них нараховуються відсотки згідно зі статтею 536 ЦК України з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність набуття або збереження грошових коштів.

У разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 цього Кодексу.

Зазначений правовий висновок Верховного Суду України залишився поза увагою Великої Палати Верховного Суду, мотивів щодо необхідності відступу від цього висновку, який зроблено на підставі перегляду справи з тотожними предметом та підставами і який має враховуватися судами й після набрання чинності новою редакцією процесуальних кодексів, у тому числі й ГПК України. Це вбачається з підпункту 7 пункту 1 розділу ХІ Перехідні положення цього Кодексу, яким передбачено, що справа передається на розгляд Великої Палати, якщо суд, який розглядає справу в касаційному порядку, вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Вважаємо, що в цьому випадку необхідно погодитися з правовим висновком Верховного Суду України, який викладено в постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, оскільки підстав для відступу від нього не вбачаємо. Тому до спірних правовідносин не можна застосовувати вимоги частини другої статті 625 ЦК України.

Повний текст окремої думки підписано 14 травня 2018 року.

Судді Великої Палати

Верховного Суду: Н. П.Лященко

О. Б.Прокопенко

О. М. Ситнік