Постанова

від 16.05.2018 по справі 907/41/18

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м. Львів, вул. Личаківська, 81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" травня 2018 р. Справа № 907/41/18

Львівський апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого судді: Данко Л.С.,

суддів: Зварич О.В.,

ОСОБА_1;

секретар судового засідання: Фака С.П.,

розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали за апеляційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, вих № 35.10-04/985 від 04.04.2018р. (вх. № ЛАГС 01-05/1115/18 від 10.04.2018р.)

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 14 березня 2018 року (суддя Васьковський О.В., повне рішення складено 19.03.2018 р.)

у справі № 907/41/18

за позовом: Публічного акціонерного товариства Ужгородське автотранспортне підприємство 12107 , м. Ужгород, Закарпатської області,

до відповідача: Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, м. Ужгород, Закарпатської області,

про стягнення заборгованості в сумі 282953,50 грн. та стягнення судових витрат.

за участю представників:

від апелянта/відповідача: не прибув;

від позивача: не прибув.

ВСТАНОВИВ:

Публічним акціонерним товариством Ужгородське автотранспортне підприємство 12107 до місцевого господарського суду подано позовну заяву, яка зареєстрована судом 29.01.2018 р. за вх. № 02.3.1-12/46/18 (позов подано через поштове відділення зв'язку - 26.01.2018 р., згідно відтиску штампу на поштовому конверті)(а. с. 41) до Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради про стягнення решта заборгованості в сумі 282953,50 грн. за здійснення перевезення міським автотранспортом пільгових категорій громадян згідно договору та стягнення судових витрат (а. с. 6-10).

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 14.03.2018 року у справі № 907/41/18 позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з Управління соціального захисту населення Ужгородської міської ради (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, пл. Ш.Петефі, 24-26, код ЄДРЮОФОП та ГФ 03192997) на користь Публічного акціонерного товариства Ужгородське автотранспортне підприємство 12107 (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Радіщева, 2 код ЄДРЮОФОП та ГФ 03114017) суму 282953,50 грн. заборгованості та суму 4244,31 грн. - у відшкодування витрат по сплаті судового збору (а. с. 69, 70-76).

Не погоджуючись із вищевказаним судовим рішенням, апелянт/відповідач: Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, вих № 35.10-04/985 від 04.04.2018р. (вх. № ЛАГС 01-05/1115/18 від 10.04.2018р.) подав до Львівського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу (а. с. 82-84), в якій просить рішення Господарського суду Закарпатської області від 14.03.2018 року у справі № 907/41/18 скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Ужгородське автотранспортне підприємство 12107 про стягнення суми 282953,50 грн. відмовити повністю.

Апеляційну скаргу мотивує тим, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з порушенням норм матеріального права, при неповному дослідженні обставин справи, що мають значення для справи, що стало підставою для прийняття незаконного рішення. Також апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що місцевий господарський суд приймаючи оскаржуване рішення не надав належної оцінки доводам, викладеним у відзиві на позов.

Так апелянт в апеляційній скарзі покликається на те, що здійснивши системний аналіз положень Бюджетного кодексу України та Постанови № 256 свідчить, що компенсація вартості виплати за пільговий проїзд здійснювалася у 2015 році виключно за рахунок субвенцій, передбачених державним бюджетом на відповідний рік. Отже, умова виконання зобов'язання, щодо якого виникли спірні правовідносини між сторонами у справі було поступлення коштів на дану потребу на рахунок Відповідача.

Також апелянт звертає увагу суду на те, що в 2015 році за рахунок коштів державної субвенції було передбачено на компенсаційні виплати за пільговий проїзд автомобільним транспортом 3504,1 тис. грн. У зв'язку з цим мало місце недофінансування компенсаційних виплат перевізникам.

Крім того, апелянт покликається на те, що бюджетні призначення на погашення боргів за період 2015 рік по 2017 рік ні в місцевому, ні в державному бюджетах не були виділені, на рахунки Відповідача протягом 2016, 2017 років кошти для розрахунків з Позивачем не надходили.

Відповідно до наведеного, апелянт вважає, що оскільки відповідні субвенції були передбачені не в повному обсязі, то останній не мав бюджетних призначень щодо розпорядження коштами на компенсацію виплат за пільговий проїзд, а тому на думку апелянта, Управління не повинно відповідати за не виконання Державного бюджету України у вигляді покладення па нього негативних фінансових наслідків, в підтвердження чого, апелянт у апеляційній скарзі покликається на судову практику, викладену, зокрема, у постановах Вищого господарського суду України по справах № 29/22 від 14.05.2009 р., № 29/21 від 08.04.2009 р., № 907/141/17 від 06.11.2017 р., № 911/3175/16 від 10.07.2017 р.

В процесі розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції позивачем надано відзив на апеляційну скаргу (а. с. 96-99), у якому останній заперечує доводи апелянта наведені в апеляційній скарзі, покликаючись на те, що відповідач, в порушення умов укладеного договору та взятих на себе зобов'язань за договором № 12 про перевезення пасажирів автомобільним транспортом від 23.03.2015 року, додаткових угод до нього, відповідно від 25.05.2015 р., від 24.06.2015 р., від 23.11.2015 р., від 23.12.2015 р., в повному обсязі не компенсував витрати перевізника за перевезення пільгових категорій громадян/пасажирів, внаслідок чого, на момент звернення з позовом до суду, утворилась заборгованість в сумі 282953,50 грн., виходячи з розрахунку: за вищевказаним договором відповідач мав сплатити 377953,50 грн., оплату провів 29.12.2015 р. частково, в сумі 95000,00 грн., заборгованість за пільгове перевезення пасажирів автомобільним транспортом відповідача перед позивачем складає 282953,50 грн., при цьому останній покликається на акт звіряння розрахунків між Публічним акціонерним товариством Ужгородське автотранспортне підприємство 12107 та розпорядником коштів державного (місцевого) бюджету відповідачем за перевезення міським автотранспортом пільгових категорій пасажирів станом на 25.12.2015 року.

Крім того, позивач вказує, що ним зобов'язання з перевезення пільгових категорій громадян протягом дії вказаного вище договору, виконано належним чином, що підтверджується актами виконаних робіт по перевезенню пільгових категорій пасажирів м. Ужгород за 2015 рік.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу покликається на те, що твердження апелянта в частині відсутності бюджетних коштів у зобов'язаної особи не виправдовує її фінансову бездіяльність та не звільняє від відповідальності за порушення зобов'язання, у зв'язку з чим, вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак скасуванню не підлягає.

11.04.2018 р. ухвалою Львівського апеляційного господарського суду відкрито апеляційне провадження у справі № 907/41/18 (а. с. 80-81); ухвалою суду від 24.04.2018 р. призначено вищезазначену справу до розгляду у судовому засіданні на 16.05.2018 року (а. с. 92-93), про що сторони були належним чином повідомлені рекомендованою поштою з повідомленням про вручення (а. с. 94-95, 102-103).

В судове засідання, яке відбулося 16.05.2018 р., представник апелянта/відповідача, не прибув, на адресу суду подав клопотання (факсограму) № 35.10-04/1336 від 10.05.2018 р. (вх. № ЛАГС 01-14/23/8 від 11.05.2018 р.)(а. с. 104), в якому повідомляє суд про неможливість забезпечити участь представника Управління в судовому засіданні 16.05.2018 р. та просить розглядати справу без їхньої участі. Також у клопотанні зазначає, що доводи викладені в апеляційній скарзі Управління підтримує повністю.

Як вбачається з апеляційної скарги Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, вих № 35.10-04/985 від 04.04.2018р. (вх. № ЛАГС 01-05/1115/18 від 10.04.2018р.), апелянт просить рішення Господарського суду Закарпатської області від 14.03.2018 року по справі № 907/41/18 скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Ужгородське автотранспортне підприємство 12107 про стягнення суми 282953,50 грн. відмовити повністю (а. с. 82-84).

Представник позивача в судове засідання не прибув, про причини не прибуття суд не повідомив, був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи, про що свідчить отримане ПАТ Ужгородське автотранспортне підприємство 12107 повідомлення про вручення поштового відправлення від 03.05.2018 р. за № 88018 04241355 (а. с. 103 та а. с. 95).

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем 26.04.2018 р. за вх. № ЛАГС 01-04/2728/18 від 26.04.2018 р. на адресу суду подано відзив на апеляційну скаргу № 107 від 24.04.2018 р. (а. с. 96-99), в якому позивач зазначає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак скасуванню не підлягає. Крім того, до відзиву позивач долучив докази про надсилання відзиву на апеляційну скаргу відповідачеві (а. с. 100).

З огляду на наведене слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.

11.04.2018 р. ухвалою Львівського апеляційного господарського суду відкрито апеляційне провадження та ухвалою суду від 24.04.2018 р. призначено справу № 907/41/18 до розгляду у судовому засіданні на 16.05.2018 року, про що сторони були належним чином повідомлені рекомендованою кореспонденцією (а. с. 102, 103, 94-95).

Слід зазначити, що ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 24.04.2018 р. у справі № 907/41/18 (а. с. 92-93) участь уповноважених учасників справи обов'язковою не визнавалась. У даній ухвалі, зокрема, зазначено, що: Неявка уповноважених представників у судове засідання не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги по суті, відповідно до положень ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України (абзац другий резолютивної частини цієї ухвали ).

Крім того, учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду даної справи, про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення, яке отримано апелянтом/відповідачем - 02.05.2018 р. за № 88000 22907480 та позивачем - 03.05.2018 р. за № 88018 04241355 (а. с. 102-103).

Також слід зазначити, що апелянтом/відповідачем на адресу суду було надіслано клопотання (факсограму) № 35.10-04/1336 від 10.05.2018 р. (вх. № ЛАГС 01-14/23/8 від 11.05.2018 р.), в якому апелянт повідомляв про неможливість забезпечити участь Управління в судовому засіданні 16.05.2018 р. та просив суд розглядати справу без участі Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на 16.05.2018 р. ні позивач, ні апелянт не клопотали перед судом про відкладення розгляду даної справи, такі клопотання в матеріалах справи - відсутні.

Відповідно до статті 216 ГПК України відкласти розгляд справи суд може у випадку настання обставин, що визначені ст. 202 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 статті 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків визначених цією статтею.

У частині 2 статті 202 ГПК України визначено перелік підстав відкладення розгляду справи в межах встановленого цим Кодексом строку, які є вичерпними і не підлягає поширеному тлумаченню:1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнані поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обгрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

Частиною 3 статті 202 ГПК України передбачено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з'явилася особа, яку він представляє, або інший її представник;4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з'явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов'язковою.

Як зазначено вище у цій постанові, ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 24.04.2018 р. у даній справі участь уповноважених учасників сторін по даній справі обов'язковою не визнавалась.

Частиною 4 статті 202 ГПК України передбачено, що у разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Як зазначено вище у цій постанові, в матеріалах даної справи є відзив позивача на апеляційну скаргу та останній був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду даної справи (а. с. 95, 96-99, 103).

Враховуючи все вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, розглядати дану справу за наявними у ній матеріалами, без участі представника позивача, який був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду даної справи, подав відзив на апеляційну скаргу, а апелянт надіслав суду клопотання про розгляд справи без участі його представника, а нез'явлення представників сторін у судове засідання не перешкоджає вирішенню спору.

Апеляційний господарський суд, обговоривши доводи апеляційної скарги, здійснивши аналіз наявних у справі письмових доказів, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення Господарського суду Закарпатської області від 14.03.2018 р. у справі № 907/41/18, виходячи з наступного.

Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається із матеріалів справи, 23 березня 2015 року між Управлінням праці та соціального захисту населення м. Ужгорода (правонаступником якого є Управлінням праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради) (Замовник - за договором, Відповідач - у справі) та Публічним акціонерним товариством Ужгородське автотранспортне підприємство 12107 (Перевізник - за договором, позивач - у справі) було укладено договір № 12 про перевезення пасажирів автомобільним транспортом (а. с. 15-16). 25.05.2015 р. між тими самими сторонами укладено Додаткову угоду до договору (а. с. 17), 24.06.2015 р. - зміни до договору № 12 від 23.03.2015 р. (а. с. 18-19); 23.11.2015 р. додаткову угоду до договору № 12 (а. с. 20); 23.12.2015 р. додаткову угоду до договору № 12 від 23.03.2015 р. (а. с. 21) та додатки: № 1 до договору на перевезення пасажирів автомобільним транспортом від 23.03.2015 р. (а. с. 22-23), № 2 (а. с. 24) (далі за текстом - Договір).

Вищезазначений договір, додаткові угоди до нього та додатки укладено сторонами у письмовій формі єдиного документа, підписано повноважними особами сторін за цим Договором, їх підписи посвідчено печатками сторін, що відповідає приписам ст. 181 ГК України, ст. 207, 208 ЦК України, є правомірним правочином в силу статті 204 ЦК України, оскільки сторонами, зокрема, апелянтом, не доведено зворотнього.

За своїми основними та другорядними ознаками, зазначені вище правочини є договором перевезення, відповідає вимогам ст. 908 Цивільного кодексу України.

Статтею 908 Цивільного кодексу України визначено, що перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення; загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Слід зазначити, що відповідно до наявної в матеріалах справи ліцензії Серії АВ № 545256 дата видачі: 14.07.2010 р. (а. с. 14) вбачається, що позивачу (Публічному акціонерному товариству Ужгородське автотранспортне підприємство 12107 , ідентифікаційний код 03114017, місце знаходження юридичної особи: Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Радіщева, буд. 2, надано право надавати послуги з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом відповідно до видів робіт, визначених Законом України Про автомобільний транспорт . Також дозволено наступні види робіт: внутрішні перевезення пасажирів автобусами та міжнародні перевезення пасажирів автобусами. Строк дії ліцензії, виданої позивачу на підставі рішення про видачу ліцензії від 13.07.2010 р. № 27 Л - необмежений.

Пунктом 1.1 Договору № 12 на перевезення пасажирів автомобільним транспортом передбачено, що замовник встановлює перевізнику державне замовлення на здійснення перевезень міським автотранспортом пільгових категорій пасажирів, які мають на це право згідно відповідних законодавчих актів України, а Перевізник зобов'язується надавати транспортні послуги пільговикам на відповідних маршрутах, на умовах передбачених цим договором.

У пункті 2.1 Договору, сторони погодили суму фінансування для відшкодування витрат, пов'язаних з перевезенням пільгових категорій громадян, яка, орієнтовно, складає 345700,00 грн.

В подальшому, між сторонами за вищезазначеним договором, відповідно, 25.05.2015 року, 24.06.2015 року, 23.11.2015 року та 23.12.2015 року (а. с. 17, 18-19, 20) до п.2.1 Договору № 12 від 23.03.2015 року вносились зміни, згідно останньої редакції таких змін, від 23.12.2015 року (а. с. 21), сторони погодили суму фінансування для відшкодування витрат, пов'язаних з перевезенням пільгових категорій громадян у розмірі, орієнтовно, 819270,00 грн. (п. 2.1. у редакції додаткової угоди від 23.12.2015 р.).

Додаткова угода від 23.12.2015 р. до договору № 12 від 23.03.2015 р. вступила в силу з 23.12.2015 р.

Слід зазначити, що в матеріалах справи відсутні докази того, що договір № 12 та додаткові угоди про внесення змін до договору № 12 від 23.03.2015 р. визнані судом недійсними, оскільки сторонами, зокрема апелянтом зворотнього суду апеляційної інстанції не доведено, такі докази в матеріалах справи відсутні.

Розділом 3 Договору № 12 від 23.03.2015 р. визначено зобов'язання сторін.

Так у п. 3.1. договору встановлено, що замовник визначає види та обсяги перевезень пільгових категорій пасажирів згідно чинного законодавства та перелік маршрутів на яких вони повинні здійснювати перевезення (додатки № 1, 2).

На виконання п. 3.1. Договору № 12 між сторонами було укладено та підписано додатки № 1 та № 2 (а. с. 22-23, 24), якими визначено види та обсяги перевезень пільгових категорій пасажирів згідно чинного законодавства та перелік маршрутів, на яких повинно здійснюватися перевезення, а також тип транспортного засобу, державний номер та серія, марка транспортного засобу, модель.

Пунктом 3.2 Договору, Замовник забезпечує спільно із Перевізником проведення моніторингу міських перевезень пасажирів автотранспортом загального користування для визначення фактичних обсягів кількості пільговиків, що перевозяться протягом дня та визначає обсяги державного замовлення. На основі цих даних перевізник щомісячно представляє довідку про обсяги наданих послуг та рахунок для оплати, виходячи з вартості квитка на перевезення одного пільговика згідно тарифу, затвердженого рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 09.07.2014 року № 244.

Відповідно до п. 3.4. Договору, сторонами визначено обов'язок замовника сплачувати перевізнику компенсацію збитків (витрат) від пільгових перевезень пасажирів у відповідності із розмірами фактичного обсягу наданих послуг. Компенсації сплачуються після представлення перевізником документів для оплати та протягом трьох днів після надходження коштів з бюджету.

Згідно п. 3.6 Договору, Перевізник забезпечує безкоштовний проїзд пільгових категорій громадян, згідно чинного законодавства України, в межах виділених коштів на ці цілі. Щомісячно, до 25-го числа, представляє довідку про обсяги наданих послуг з пільгового перевезення пасажирів та рахунок для проведення оплати, виходячи із кошторису на поточний рік (місяць) та тарифу, затвердженого рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 09.07.2014 року №244 (п. 3.7 Договору).

У пункті 3.8. Договору сторони за договором погодили, що Перевізник забезпечує дотримання законодавчих та інших нормативних-правових актів, що стосуються перевезення пасажирів.

При необхідності, на вимогу Замовника, виділяє додатковий автотранспорт для перевезення вказаних категорій пасажирів (п. 3.9. Договору). За порушення умов договору несе відповідальність у відповідності із ст. 60 Закону України Про автомобільний транспорт (п. 3.10 Договору), а відповідно до п. 3.11 Договору, повідомляє завчасно (за 30 днів) Замовника про зменшення кількості транспорту, який перевозить пільгові категорії населення міста.

З урахуванням вищенаведеного вбачається, що позивач на виконання умов договору з урахуванням внесених змін до договору № 12 (додаткових угод до нього), свої зобов'язання з перевезення пільгових категорій громадян протягом дії вказаного вище Договору виконував належним чином, що підтверджується долученими до матеріалів справи актами виконаних робіт по перевезенню пільгових категорій пасажирів м. Ужгород за 2015 рік (а. с. 26- 35), які укладалися відповідно до умов визначених у вказаному вище Договорі. Так за період 01.01.2015 р. - 15.12.2015 р. позивач надав відповідачу послуги з пільгового перевезення пасажирів на суму 115716,00 грн., за період 24.11.15 - 15.12.2015 р. на суму 166557,00 грн., за період 22.10.2015 - 23.11.2015 р. на суму 68313,00 грн., за період 24.09.2015 р. - 21.10.2015 р. на суму 26547,00 грн.; за період 21.08.2015 р. - 23.09.2015 р. на суму 24933,00 грн.; за період 23.07.2015 р. - 20.08.2015 р. на суму 23262,00 грн., за період 23.06.2015 р. - 22.07.2015 р. на суму 24045,00 грн.; за період 21.05.2015 р. - 22.06.2015 р. на суму 24243,00 грн.; за період 23.04.2015 р. - 20.05.2015 р. на суму 71847,00 грн.; за період 20.03.2015 р. - 22.04.2015 р. на суму 69345,00 грн.

На виконання умов вищевказаного договору позивачем було надано послуги з перевезення пасажирів пільгової категорії на загальну суму 377953,50 грн., що підтверджується актом звіряння розрахунків за перевезення міським автотранспортом пільгових категорій пасажирів, складений сторонами станом на 25.12.2015 року (а. с. 25).

Відповідач 29 грудня 2015 року частково оплатив надані позивачем послуги, на суму 95000,00 грн., залишок непогашеного відповідачем перед позивачем боргу становить 282953,50 грн. (377953,50 грн. - 95000,00 грн.).

У зв'язку з невиконанням відповідачем обов'язку щодо оплати за поставлений товар (надані послуги) за вказаним вище Договором у повному обсязі, позивач звернувся до місцевого господарського суду для захисту порушеного права та просить суд стягнути з відповідача на свою користь решта 282953,50 грн. основного боргу за перевезення пільгових пасажирів автомобільним транспортом.

Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

В даному випадку між сторонами у справі було укладено договір № 12 про перевезення пасажирів автомобільним транспортом з додатками № 1 та 2 та додаткові угоди (а. с. 15-16, 17, 18-19, 20, 21, 22-23, 24).

Згідно зі ч.6 ст. 306 Господарського кодексу України, відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються Цивільним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 908 Цивільного кодексу України визначено, що перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення; загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Відносини з перевезення пасажирів регулюються спеціальним щодо даного виду правовідносин Законом України Про автомобільний транспорт .

Відповідно до ст.7 Закону України Про автомобільний транспорт , забезпечення організації пасажирських перевезень покладається на приміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі району, - на районні державні адміністрації.

Положенням ч.1 ст. 29 Закону України Про автомобільний транспорт , автомобільним перевізником та автомобільним самозайнятим перевізником, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, є суб'єкти господарювання, які відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надають послуги за договором перевезення пасажирів транспортним засобом, що використовується ними на законних підставах.

Згідно ч.1 ст.31 Закону України Про автомобільний транспорт , відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, у якому встановлюються: перелік маршрутів загального користування, які буде обслуговувати автомобільний перевізник, умови організації перевезень, показники якості транспортного обслуговування населення, термін роботи автомобільного перевізника, зобов'язання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо облаштування маршруту, підтримки проїзної частини автомобільної дороги та під'їзних шляхів у належному стані (тільки для міських автобусних маршрутів), розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати.

Згідно з ч.1 ст.42 Закону України Про автомобільний транспорт , договір про організацію перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування міському, приміському та міжміському, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), укладається між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування та автомобільним перевізником і вважається укладеним з моменту його підписання сторонами.

За приписами ст.37 Закону України Про автомобільний транспорт , пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування. Автомобільному перевізнику, який здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, забороняється відмовлятися від пільгового перевезення, крім випадків, передбачених законом. Безпідставна відмова від пільгового перевезення тягне за собою відповідальність згідно із законом. Види та обсяги пільгових перевезень установлюються замовленням, у якому визначається порядок компенсації автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на маршрутах загального користування, збитків від цих перевезень.

В свою чергу, відповідно до ч.2 ст. 29 Закону України Про автомобільний транспорт , органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані надати перевізникам, які здійснюють пільгові перевезення пасажирів та перевезення пасажирів за регульованими тарифами, компенсацію відповідно до закону.

Частиною 2 ст. 916 ЦК України встановлено, що плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку. Пільгові умови перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування можуть встановлюватися організацією, підприємством транспорту за їх рахунок або за рахунок відповідного бюджету у випадках, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами.

Умови відшкодування компенсацій, зокрема, за пільгові перевезення пасажирів автомобільним транспортом перевізникам визначається Порядком фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету (далі - Порядок), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 року № 256.

Відповідно до ч.3 Порядку, головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, об'єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення (далі - головні розпорядники коштів).

Згідно з п.2 Порядку, фінансування видатків місцевих бюджетів за державними програмами соціального захисту населення провадиться за рахунок субвенцій, передбачених державним бюджетом на відповідний рік, у межах обсягів, затверджених у обласних бюджетах, бюджеті Автономної Республіки Крим, бюджетах міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, районних бюджетах, бюджетах об'єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, на зазначені цілі. Забороняється фінансування місцевих програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 ЦК), сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору (стаття 627 ЦК).

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ст. 610 Цивільного кодексу України , порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Положення ст. 612 Цивільного кодексу України встановлюють, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

В силу вимог ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За змістом ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Слід зазначити, що апелянт/відповідач не заперечує щодо наявної у нього перед позивачем заборгованості за надані послуги з перевезення пільгових категорій громадян, однак, як вважає, апелянт, дані обставини виникли у зв'язку з відсутністю виділених коштів з місцевого та державного бюджетах протягом 2016, 2017 років для розрахунків з Позивачем, оскільки такі кошти не надходили.

Враховуючи вищенаведене, колегія суду погоджується з висновком місцевого господарського суду, що позовні вимоги про стягнення з відповідача решта коштів в сумі 282953,50 грн. за перевезення пільгових категорій громадян автомобільним транспортом загального користування є правомірними та такими, що підлягають до задоволенню.

Щодо тверджень апелянта, які викладені в апеляційній скарзі, які є аналогічними викладеним у відзиві на позовну заяву про те, що відсутність бюджетного фінансування, оскільки відповідні субвенції були передбачені не в повному обсязі, що останній не мав бюджетних призначень щодо розпорядження коштами на компенсацію виплат за пільговий проїзд, а тому, на думку апелянта, Управління не повинно відповідати за не виконання Державного бюджету України у вигляді покладення на нього негативних фінансових наслідків.

Покликання скаржника в апеляційній скарзі на правову позицію викладену, зокрема, у постановах Вищого господарського суду України від 14.05.2009 р. по справі № 29/22, від 08.04.2009 р. по справі № 29/21, по справі № 907/141/17 від 06.11.2017 р. та по справі № 911/3175/16 від 10.07.2017 р., колегія суддів вважає такими, які не заслуговують на увагу суду, з наступних підстав.

Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 ЦК), сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору (стаття 627 ЦК).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Згідно з вимогами частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.

Згідно з частиною першою статті 96 ЦК України, юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а статтями 525, 526 ЦК України і статтею 193 ГК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом частини першої статті 530 ЦК України, якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

За приписами ст. 218 Господарського кодексу України у разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Аналогічна приписи містяться у ст. 617 Цивільного кодексу України .

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави вважати, що сама по собі відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язання.

Аналогічну позицію зазначено у постанові Верховного Суду від 22 березня 2017 року по справі № 905/2358/16, а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 18.10.2005 р. по справі Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України (заява № 70297/01, Страсбург 18 жовтня 2005). В силу вимог ст. 17 Закону України " Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Таким чином, проаналізувавши спірні правовідносини та законодавство яким здійснюється їх правове регулювання, а також подані позивачем докази, суд констатує, чинним законодавством України не передбачена можливість надання або ненадання пільг з компенсації за послуги перевезення відповідним категоріям громадян залежно від стану фінансування видатків державного чи місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, оскільки надання пільг певним категоріям населення відбувається у відповідності до вимог чинних законів України.

Апеляційний суд відхиляє, як необгрунтовані, доводи апеляційної скарги відповідача щодо неоплати ним наданих позивачем послуг з пільгових перевезень пасажирів з покликанням на відсутність бюджетних коштів на рахунку відповідача, оскільки на підставі частини другої статті 617 ЦК України, частини

другої статті 218 ГК України та рішення Європейського суду з прав людини у справі Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України від 18 жовтня 2005 року відсутність бюджетних коштів передбачених у видатках Державного бюджету України на 2015, 2016, 2017 роки не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання скаржника: Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради.

З врахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що саме відповідач є відповідальною особою за своїми зобов'язаннями, що виникли безпосередньо із Закону і така відповідальність не може ставитись в залежність від наявності чи відсутності бюджетних асигнувань, відтак у відповідача наявний обов'язок компенсована вартість послуг, наданих позивачем на пільгових умовах визначеній законодавством категорії громадян за 2015 рік, та складає решту непогашеної відповідачем перед позивачем суми 282953,50 грн.

Відповідно до статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи в сукупності, проаналізувавши чинне законодавство, що регулюють спірні правовідносини, колегія суду апеляційної інстанції вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача суми 282953,50 грн. - компенсації витрат за перевезення пільгових категорій громадян автомобільним транспортом загального користування є правомірними та такими, що підлягає задоволенню повністю.

Підсумовуючи вищевказане, необхідно зазначити, що судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини даної справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, тому його необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги необхідно покласти на скаржника відповідно до положень ст.129 ГПК України.

Керуючись, ст. ст. 86, 240, 269, 270, 275, 282, 283 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 14 березня 2018 року у справі № 907/41/18 - залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

2. Витрати зі сплати судового збору за перегляд рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку покласти на апелянта.

3. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її підписання і може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

4. Матеріали справи повернути в Господарський суд Закарпатської області.

Повний текст постанови складено та підписано 21.05.2018 року.

Головуючий суддя Л.С.Данко

Суддя О.В.Зварич

Суддя М.І.Хабіб