Постанова

від 10.05.2018 по справі 518/1130/13-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

10 травня 2018 року

м. Київ

справа № 518/1130/13-ц

провадження № 61-5398св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Стрільчука В. А., суддів:Олійник А. С., Ступак О. В. (суддя-доповідач),Погрібного С. О., Усика Г. І., учасники справи:

позивач - ОСОБА_6,

відповідачі: ОСОБА_7, Приватне підприємство ОСОБА_7. ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 22 березня 2016 року у складі судді Николайчука В. О. та рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М., Плавич Н. Д.; Сульдіна Геннадія Владиславовича на рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М., Плавич Н. Д.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 та Приватного підприємства ОСОБА_7. (далі - ПП ОСОБА_7. ) про стягнення грошових коштів.

Позов мотивовано тим, що 06 червня 2011 року ОСОБА_6 уклав із ОСОБА_7 договір грошового займу, відповідно до умов якого він передав ОСОБА_7 грошові кошти для фінансування сільськогосподарського виробництва в сумі 105 000,00 грн, а відповідач зобов'язався повернути отримані кошти не пізніше 15 жовтня 2011 року. Відповідач ОСОБА_7 свої зобов'язання виконав лише частково та станом на час звернення до суду сума невиконаних зобов'язань складає 29 160,00 грн. 18 травня 2013 року ПП ОСОБА_7. взяло на себе обов'язок за залишок суми боргу (29 160,00 грн) як фінансового та майнового поручителя відповідача ОСОБА_7, про що зазначено у відповідній розписці.

Посилаючись на невиконання відповідачами своїх зобов'язань, ОСОБА_6 просив з урахуванням вимог статті 625 ЦК України стягнути з ОСОБА_7 та ПП ОСОБА_7. солідарно на свою користь 29 160,00 грн основного боргу, а також стягнути з ОСОБА_7 1 385,1 грн - 3 % річних від простроченої суми та 305,45 грн і 114,7 грн сплаченого судового збору.

Відповідач ОСОБА_7 позов не визнав, посилаючись на те, що договір позики він підписував сам та особисто поставив на ньому відбитки печатки ПП ОСОБА_7. , а також особисто писав розписку від імені ПП ОСОБА_7. . Проте грошей від ОСОБА_6 він не отримував, а отримував посівний матеріал, мінеральні добрива та пальне, а за своїми зобов'язаннями розрахувався вирощеним врожаєм. Крім того, гроші він брав не для особистих потреб, а для потреб сільськогосподарського виробництва і витратив гроші саме на ці цілі, тому між ним та ОСОБА_6 фактично було укладено не договір грошового займу, а договір про спільну діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва, а оскільки рік був неврожайним, то ОСОБА_6 повинен нести спільний із ним ризик. Також наполягав на тому, що оскільки позику було взято для мети фінансування сільськогосподарського виробництва, то він як фізична особа не повинен відповідати за цими зобов'язаннями.

Представники відповідача ПП ОСОБА_7. позов не визнали, посилаючись на те, що на момент написання розписки від 18 травня 2013 року, відповідно до якої ПП ОСОБА_7. визнало себе майновим та фінансовим поручителем за боргами ОСОБА_7 перед ОСОБА_6 на суму 29 160,00 грн, ОСОБА_7 не мав повноважень діяти від імені підприємства без згоди ради підприємства, оскільки за місяць до цього - 16 квітня 2013 року він відступив свою частку в підприємстві ОСОБА_8 Крім того, вказана розписка від 18 травня 2013 року не може бути визнана договором поруки, оскільки не містить ознак договору та істотних умов договору. Також наполягали на тому, що відповідно до статуту ПП ОСОБА_7. у редакції 2008 року підприємство не відповідає за зобов'язаннями засновника, тому відповідальність за позичені кошти має нести саме ОСОБА_7 як фізична особа, а не підприємство.

Рішенням Ширяївського районного суду Одеської області від 22 березня 2016 року позов ОСОБА_6 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_7 та ПП ОСОБА_7. в солідарному порядку на користь ОСОБА_6 29 160,00 грн у рахунок повернення суми основного боргу та 1 385,1 грн - 3 % річних від простроченої суми, 420,15 грн у рахунок відшкодування понесених ним витрат при зверненні до суду, а всього - 30 965,10 грн.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА_6 є обґрунтованими та доведеними і підлягають задоволенню в повному обсязі. Зокрема, суд виходив із того, що станом на 18 травня 2013 року ОСОБА_7 був єдиним засновником ПП ОСОБА_7. , тому лише він мав повноваження діяти від імені підприємства, приймати будь-які рішення, укладати будь-які угоди та підписувати будь-які документи.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 22 вересня 2016 року задоволено апеляційну скаргу ПП ОСОБА_7. , апеляційну скаргу ОСОБА_7 відхилено. Скасовано рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 22 березня 2016 року у частині стягнення у солідарному порядку з ПП ОСОБА_7. боргу в сумі 29 160,00 грн, 1 385,1 грн - 3 % річних від простроченої суми та 420,15 грн судового збору. У задоволенні цих позовних вимог відмовлено. В іншій частині рішення залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позов ОСОБА_6 до ПП ОСОБА_7. не доведено позивачем. Зокрема, апеляційний суд виходив із того, що зміст розписки від 18 травня 2013 року у розумінні статей 547, 553, 638 ЦК України не містить елементів, що характеризують предмет договору поруки і є істотними умовами такого договору, а тому апеляційний суд дійшов висновку, що договір поруки між позивачем і підприємством 18 травня 2013 року не укладався. Посилаючись на викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що підприємство не повинно відповідати у солідарному порядку за зобов'язанням відповідача ОСОБА_7

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати повністю рішення апеляційного суду та рішення місцевого суду у частині стягнення з нього боргу, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову до нього як фізичної особи. Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення судів не є законними та обґрунтованими. Вказує на те, що суди неуважно дослідили надані позивачем докази, дійшли помилкового висновку про існування факту грошової позики між сторонами у справі. Зокрема, зазначив, що договір грошової позики від 06 червня 2011 року, укладений між ним та позивачем, є неналежним доказом і не повинен братися судом до уваги, оскільки не відповідає вимогам статті 1046 ЦК України. Іншим неналежним доказом вважає договір поруки від 18 травня 2013 року, який, на його думку, із порушенням частини другої статті 1047 ЦК України суди оцінили як його розписку в отриманні грошової позики від позивача.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, та залишити в силі рішення місцевого суду, яке, на його думку, ухвалено згідно із законом. Зокрема, посилається на те, що ОСОБА_7 як фізична особа та директор підприємства своїми діями створив цивільні права та обов'язки як для себе, так і для підприємства, що залишилося поза увагою апеляційного суду, який не спростував відповідних висновків місцевого суду. Таким чином, вважає, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, а саме: замість частини першої статті 113 ГК України, частини першої статті 92 ЦК України, частини першої статті 11 ЦК України та статей 625, 1047 ЦК України, застосував до правовідносин із підприємством статті 553-556 ЦК України.

Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 жовтня і 12 грудня 2016 року відкрито касаційні провадження в указаній справі, а ухвалою від 18 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , за яким судоми касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року вищевказану цивільну справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та рішення апеляційного суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом установлено, що 06 червня 2011 року між ОСОБА_6 як позикодавцем та ОСОБА_7 як позичальником укладено договір позики (грошового займу) на суму 105 000,00 грн, відповідно до якого гроші надаються для фінансування сільськогосподарського виробництва в Ширяївському районі Одеської області; позика надається шляхом передачі позикодавцем готівкових коштів позичальнику; строк повернення позики - 15 жовтня 2011 року. Пунктом 4.1.2 договору передбачена наявність у позичальника фінансового поручителя.

Установлено, що вказаний договір підписаний ОСОБА_7 та його підпис скріплений печаткою ПП ОСОБА_7. .

Факт отримання грошових коштів за вказаним договором позики ОСОБА_7 фактично не заперечував, поясняючи, що на грошові кошти ОСОБА_6 було придбано насіння, добрива та пальне, тобто позика йому була необхідна для виконання робіт із вирощування сільськогосподарської продукції.

18 травня 2013 року ОСОБА_7 видав розписку у якій визнав, що станом на 18 травня 2013 року у нього перед позивачем є борг у сумі 28 160 гривень.

Зазначена розписка також містить інформацію про те, що ОСОБА_7, як директор і власник ПП ОСОБА_7. , вважає себе майновим та фінансовим поручителем по своїм боргам.

Відповідно до реєстраційної справи ПП ОСОБА_7. станом на вересень 2011 року та до 01 серпня 2013 року ОСОБА_7 був єдиним засновником, власником та директором ПП ОСОБА_7. .

Статутом ПП ОСОБА_7. у редакції станом на 2008 рік, яка діяла на час укладення договору позики, передбачено, що засновник здійснює свої права з управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи, самостійно вирішує всі питання, які стосуються діяльності підприємства, в межах чинного законодавства України, за винятком питань, віднесених статутом до компетенції трудового колективу. Засновник може найняти за контрактом директора підприємства для виконання управлінських функцій; найняття директора є правом засновника. Директор здійснює поточне керівництво діяльністю підприємства, діючи на основі єдиноначальності, а також організує чітке та безумовне виконання розпоряджень засновника підприємства. Повноваження директора, найнятого для виконання управлінських функцій, визначаються в умовах контракту при наймі його на роботу. Директор від імені підприємства представляє його інтереси у відносинах з вітчизняними та зарубіжними підприємствами, фірмами та організаціями, окремими громадянами, заключає договори, у тому числі трудові, видає доручення, видає накази та дає вказівки, обов'язкові для всіх працівників підприємства.

Відповідно до частини першої статті 113 ГК України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Згідно з частиною першою статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Договором є погоджена дія двох або більше сторін, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статей 626, 628 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Статтею 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Порукою є договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Договір поруки повинен укладатись у письмовій формі через те, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений без недодержання письмової форми, є нікчемним (частина друга статті 547, частини перша та друга статті 553 ЦК України).

Зважаючи на характер поруки (похідний та залежний від основного зобов'язання) до істотних умов договору поруки відноситься: визначення зобов'язання, яке забезпечується порукою, його зміст та розмір, зокрема: реквізити основного договору; його предмет та строк виконання; обсяг відповідальності поручителя, оскільки, відповідно до частини другої статті 553 ЦК України, порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі, крім того, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України); відомості про сторони договору - кредитора та поручителя; відомості про боржника у зв'язку з тим, що при отриманні вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а у разі пред'явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі (частина перша статті 555 ЦК України).

У розумінні статті 553 ЦК України, договір поруки може бути двостороннім або багатостороннім правочином, для укладення якого, насамперед, має бути волевиявлення кредитора та поручителя, при цьому, порука створює права для кредитора і обов'язки для поручителя.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції, з висновками якого у нескасованій частині рішення погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно виходив з того, що між ОСОБА_6 і ОСОБА_7 існує грошове зобов'язання від 06 червня 2011 року, яке частково виконано, при цьому, 18 травня 2013 року відповідач ОСОБА_7 визнав, що у нього перед позивачем існує борг у сумі 29 160 гривень.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ПП ОСОБА_7. на користь ОСОБА_6 боргу в сумі 29 160,00 грн, 1 385,10 грн - 3 % річних від простроченої суми, 420,15 грн судового збору та відмовляючи у задоволенні позову до указаного підприємства, апеляційний суд правильно виходив із недоведеності позову в цій частині.

Зокрема, апеляційний суд правильно врахував, що зміст розписки від 18 травня 2013 року у розумінні статей 547, 553, 638 ЦК України не містить елементів, що характеризують предмет договору поруки і є істотними умовами такого договору, а тому апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що договір поруки між позивачем і підприємством 18 травня 2013 року не укладався.

Посилаючись на викладене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що підприємство не повинно відповідати у солідарному порядку за зобов'язанням відповідача ОСОБА_7, оскільки договір поруки не було укладено.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_6, про те, що ОСОБА_7 як фізична особа та директор підприємства своїми діями створив цивільні права та обов'язки як для себе, так і для підприємства, що залишилося поза увагою апеляційного суду, є необґрунтованими, оскільки відповідно до статуту ПП ОСОБА_7. у редакції 2008 року підприємство не відповідає за зобов'язаннями засновника.

Посилання ОСОБА_7 у касаційній скарзі на те , що він фактично грошові кошти за договором позики від 06 червня 2011 рокуне отримував, а отримував матеріальні цінності, суд вважає безпідставними, оскільки вони не знайшли свого підтвердження у процесі розгляду справи.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_7 про те, що договір грошової позики від 06 червня 2011 року, укладений між ним та позивачем, є неналежним доказом і не повинен братися судом до уваги, оскільки не відповідає вимогам статті 1046 ЦК України, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.

Інші доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Отже, рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та рішення апеляційного суду є законними і обґрунтованими, ухваленими із додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для їх скасування відсутні, тому відповідно до статі 410 ЦПК України вони підлягають залишенню без змін, а касаційні скарги - без задоволення.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України , Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_7, ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 22 березня 2016 року у нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді: А. С. Олійник С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик і