Рішення

від 23.05.2018 по справі 914/1591/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ



ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.05.2018р.                                                                       Справа №914/1591/16

місто Львів

Господарський суд Львівської області у складі:

суддя Фартушок Т.Б. при секретарі судового засідання Кірі О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи:

за позовом: Приватного Підприємства “Віптер Інструмент”, м.Львів-Винники,

до Відповідача: ОСОБА_1, Львівська область, м.Львів,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_2 особи-підприємця ОСОБА_3, Львівська область, м. Львів,

про: стягнення 94750,00грн.

Представники:

Позивача: ОСОБА_4 – адвокат (довіреність від 19.02.2018р. №19/18);

Відповідача: ОСОБА_5 – представник (довіреність від 24.01.2016р. б/н), ОСОБА_6 – адвокат (довіреність від 19.02.2018р. №018975);

Третьої особи: не з’явився

ВСТАНОВИВ:

Господарським судом Львівської області розглядається справа за позовом Приватного Підприємства “Віптер Інструмент” до ОСОБА_1 за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2 особи-підприємця ОСОБА_3 про стягнення 94750,00грн.

Рішенням господарського суду Львівської області від 19.08.2016р. (суддя Манюк П.Т.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 08.12.2016 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 02.03.2017р. рішення Господарського суду Львівської області від 19.08.2016 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.12.2016 року у даній справі скасовано, справу передано на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

Рішенням господарського суду Львівської області від 29.05.2017р. (суддя Щигельська О.І.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 29.06.2017 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 23.11.2017 року рішення Господарського суду Львівської області від 29.05.2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 29.06.2017 року у даній справі скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.12.2017 року суддею у справі визначено суддю Господарського суду Львівської області Фартушка Т.Б.

Ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 14.12.2017р. справу прийнято на новий розгляд до провадження та призначено її до розгляду в судовому засіданні на 23.01.2018р.

Крім того, ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 14.12.2017р. зобов’язано Учасників надати документально та нормативно обґрунтоване письмове пояснення по суті позовних вимог з урахуванням Постанови Вищого господарського суду України від 23.11.2017 року у справі № 914/1591/16.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 23.01.2018р. суд ухвалив  продовжувати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та відклав підготовче засідання на 20.02.2018р.

Крім того, ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.02.2018р. суд постановив підготовче засідання відкласти на 21.03.2018р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 21.03.18р. суд постановив продовжити строк підготовчого провадження у справі на тридцять днів та підготовче засідання відкласти на 27.03.2018р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 27.03.2018р. суд постановив вікдласти підготовче засідання на 03.04.2018р.

Підготовче засідання відкладено на 23.04.2018р. з причин та підстав, зазначених в ухвалі суду у даній справі від 03.04.2018р.

Також, ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 03.04.2018р. клопотання ОСОБА_1 від 07.03.2018р. вх. №8369/18 про закриття провадження у справі відхилено з причин та підстав, зазначених в ухвалі.

Крім того, ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 03.04.2018р. в задоволенні заяви Приватного підприємства “Віптер інструмент” від 20.02.2018р. вх. №476/18 про залучення правонаступника відмовлено.

Ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 23.04.2018р. в задоволенні заяви Приватного підприємства “Віптер інструмент” від 13.04.2018р. вх.№993/18 про залучення правонаступника відмовлено.

Крім цього, ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 23.04.2018р. постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті, призначити судове засідання з розгляду спору по суті на 10.05.2018р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 10.05.2018р. суд постановив відкласти розгляд справи по суті на 14.05.2018р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 14.05.2018р. судом здійснено процесуальне правонаступництво в порядку ст.52 ГПК України, а саме – суд постановив задоволити спільну заяву ТзОВ “Геліус” та ПП “Віптер Інструмент” про залучення правонаступника позивача; залучити ПП “Віптер Інструмент”, як правонаступника позивача, ТзОВ “Геліус”.

Розгляд справи по суті відкладався з причин та підстав, зазначених в ухвалі суду у даній справі від 1озгляд справи по суті відкладався з причин та підстав, зазначених в ухвалі суду у даній справі від 14.05.2018р.

Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу “Оберіг”.

Процесуальні права та обов’язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердили представники Учасників справи в судовому засіданні, їм відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання від Учасників справи про роз’яснення прав та обов’язків до суду не надходили.

Заяв про відвід судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.

Представник Позивача в судове засідання з'явився, позовні вимоги підтримав повністю, надав пояснення по суті спору, виступив у дебатах.

Представники Відповідача в судове засідання з’явились, проти позову заперечили повністю, надали пояснення по суті спору, виступили в дебатах.

Третя особа явку повноважного представника в судове засідання не забезпечила, продовж нового розгляду справи про підстави та причини неявки суду не повідомила, вимог ухвал Господарського суду Львівської області у даній справі впродовж нового розгляду справи не виконала, про причини невиконання суду не повідомила.

Позиція Позивача: Позивач стверджує, що ТзОВ «Геліус», на виконання досягнутої між ТзОВ «Геліус» та ФОП ОСОБА_1 домовленості про здійснення ФОП ОСОБА_1 ремонту погоджених основних засобів ТзОВ «Геліус» та поставки останньому необхідного металу, здійснено авансові платежі на загальну суму 425000грн. ФОП ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань щодо ремонту основних засобів і поставки металу не виконав та повернув частину грошових коштів в розмірі 330250грн. ТзОВ «Геліус» звернувся до ФОП ОСОБА_1 із претензією-вимогою №12 від 05.03.2016р. про виконання взятих на себе зобов’язань або повернення грошових коштів у розмірі 94750грн. У відповідь ФОП ОСОБА_1 листом від 15.03.2016р. повідомив, що на виконання домовленостей ним здійснено поставку обладнання згідно накладної №28/05-2 від 28.05.2012р. на загальну суму 446400грн. з умовою оплати – на вимогу, а відтак 94750грн. (суму претензійних вимог) зараховано в рахунок погашення боргу за поставлене обладнання та заявлено вимогу про погашення ТОВ "Геліус" решти кредиторського боргу перед ФОП ОСОБА_1 у розмірі 351650грн. у семиденний термін. Позивач стверджує, що таке обладнання та комплекти штампів ніколи не придбавались ТзОВ «Геліус» у ФОП ОСОБА_1, не перебували та не перебувають на балансі ТзОВ «Геліус», про що також подано відповідні довідки.

Позиція Відповідача: Заперечуючи позовні вимоги Відповідач стверджує, що він, як фізична особа, є співвласником ТзОВ «Геліус», йому належить 50% статутного капіталу. У ТзОВ “Геліус” ОСОБА_1, як працівник, займав посаду комерційного директора з правом першого підпису у банківських установах та представляв інтереси товариства без довіреності. Водночас, з 1999 року ФОП ОСОБА_1, як підприємець, співпрацював з ТзОВ “Геліус”. Таким чином, Відповідач, як підприємець, діючи в інтересах власної фірми – ТзОВ “Геліус”, з метою забезпечення безперервного виробництва продукції, в травні 2012 року поставив обладнання, згідно вищезазначених накладних, в цех з виробництва продукції, яке прийняте працівником ТзОВ «Геліус», який на той час займався ремонтом та технічним обслуговуванням обладнання ТзОВ «Геліус», що підтверджується  підписом цього працівника на накладних.  

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов’язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідач скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.

Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов’язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

За результатами дослідження наданих Учасниками справи доказів та матеріалів справи, беручи до уваги зазначені вказівки, що містяться у постанові Вищого господарського суду України від 23.11.2017р. у даній справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст.111-12 ГПК України (у редакції, що діяла до 15.12.2017р.) вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Згідно ч.1 ст.316 ГПК України (у діючій редакції) вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

У постанові Вищого господарського суду України від 23.11.2017р. по справі №914/1591/16, серед іншого, зазначено наступне: дійшовши висновку про те, що сторонами укладено договір купівлі-продажу у спрощений спосіб шляхом оформлення спірної накладної, суди попередніх інстанцій на не навели переконливих доводів щодо укладення сторонами саме угоди про продаж ФОП    ОСОБА_1 обладнання позивачу, не з’ясували умови цієї начебто укладеної угоди, зокрема, щодо способу, порядку та строків розрахунків, не перевірили в повному обсязі заперечення позивача в цій частині; місцевий та апеляційний господарські суди не дослідили та не встановили підстави виникнення між сторонами правовідносин щодо ремонту основних засобів та поставки металу, не з’ясували, чи було укладено між ними відповідний договір; визнавши накладну № 28/05-2 від 28 травня 2012 року такою, що свідчить про укладення договору між сторонами у спрощений спосіб, місцевий та апеляційний господарські суди не з’ясували, хто саме підписав вказану накладну від імені позивача та від імені відповідача, чи мали ці особи відповідні повноваження, зокрема, чи мала повноваження особа, яка підписала зазначену накладну від імені позивача, прийняти зазначену у ній продукцію та на якій підставі; судами також не досліджено та не перевірено накладну № 28/05-1 від 28 травня 2012 року, на яку також посилався відповідач в обгрунтування заперечень на позов; при прийнятті оскаржуваних рішень судами не враховані вимоги ч.1 ст.92, ч.1 ст.97 ЦК України, абз. 12, 13 ч. 2 ст. 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"; не досліджено та не перевірено дані щодо органів управління товариством, осіб, які мають право вчиняти правочини від імені ТОВ    "Геліус" без довіреності з правом підпису у відповідності до вимог наведеної норми та установчих документів, тобто, судом не з’ясовано, чи мав ОСОБА_1 повноваження вчиняти правочини від імені товариства без довіреності на час виникнення спірних правовідносин; не перевірено судами доводи позивача щодо того, що директором підприємства на час оформлення спірної накладної був ОСОБА_7 і тільки він мав право підписувати документи від імені товариства без довіреності; місцевим та апеляційним господарськими судами не надано правової оцінки можливості вчинення відповідачем дій з одночасного представництва сторін; судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів не містять висновків та обгрунтування щодо наявності чи відсутності реальних зустрічних однорідних вимог, чи настав строк виконання за ними, чи мала місце у визначений законом спосіб заява сторони про зарахування зустрічної однорідної вимоги.

З врахуванням наведеного у постанові Вищого господарського суду України від 23.11.2017р. у справі №914/1591/16 зазначено, що під час нового розгляду господарському суду необхідно врахувати наведене, більш ретельно перевірити доводи сторін, дослідити та перевірити всі надані ними докази, повно встановити дійсні обставини справи, зокрема, витребувати у відповідача докази щодо наявності у нього обладнання, про продаж якого позивачу він заявив суду, джерела його походження та підтвердження прав відчуження, порядок обліку обладнання у позивача та чи відноситься вказане обладнання до основних засобів, чи перебувало вказане обладнання у позивача на обліку, чи використовувалося у виробництві,  надати їм належну правову оцінку і прийняти рішення відповідно до вимог закону.

Як зазначено вище, з метою виконання вимог, зазначених у постанові Вищого господарського суду України від 23.11.2017р. по справі №914/1591/16, ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 14.12.2017р. зобов’язано Учасників надати документально та нормативно обґрунтоване письмове пояснення по суті позовних вимог з урахуванням Постанови Вищого господарського суду України від 23.11.2017 року у справі № 914/1591/16.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд зазначає, що 07.03.2018р. Відповідачем подано до суду заяву про закриття провадження у справі, у якій просить суд закрити провадження у справі у зв’язку з тим, що 17.01.2017р. державна реєстрація Відповідача як фізичної особи-підприємця припинена. При цьому Відповідач покликався на ст.51, ч.1 ст.609 ЦК України, ч.1 ст.20, ст.185, п.6 ч.1 ст.231 ЦК України.

Як наведено вище, ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 03.04.2018р. клопотання ОСОБА_1 від 07.03.2018р. вх. №8369/18 про закриття провадження у справі відхилено з причин та підстав, зазначених в ухвалі.

Запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем зроблено у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 17.01.2017р. за №24150060004004004, в той час як позовну заяву подано ТзОВ “Геліус” до суду 09.06.2016р. Крім того, еред іншого, в ухвалі від 03.04.2018р. у даній справі судом зазначено, що відповідно до ст.51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Згідно ст.609 ЦК України зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Норми вказаних статтей (ст.ст.51, 609 ЦК України) застосовуються до матеріальних правовідносин, які виникають між учасниками цивільних правовідносин, а не до процесуальних прав і обов’язків Учасників справи, встановлених Господарським процесуальним кодексом України, та не регулюють порядок здійснення судочинства, в тому числі розгляд справ. Частиною третьою статті 46 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців” передбачено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи–підприємця. Приписами статті 52 ЦК України встановлено, що фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Відповідно до статей 51, 52, 598– 609 ЦК, статті 46 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців” однією з особливостей підстав припинення зобов’язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи (виключення з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності) її зобов’язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 09.08.2017р. №3-788гс17. Окрім того, судом звернуто увагу Учасників справи (і аналогічну правову позицію викладено у пункті 4.7. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.11.2011р. №18 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції”), що громадянин, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратив такий статус, не може бути стороною в судовому процесі у господарському суді, якщо немає визначених законом підстав для його участі в такому процесі. Однак у разі коли відповідна зміна статусу відбулася після порушення провадження у справі, вона не тягне за собою наслідків у вигляді зміни підвідомчості такої справи і, відповідно, - припинення провадження у ній, оскільки на час порушення господарським судом такого провадження її розгляд належав до юрисдикції цього суду. Судом взято до уваги, що втрата Позивачем правового статусу фізичної особи-підприємця відбулась після подання позову та порушення провадження у справі.

Судом встановлено, що відповідно до Договору від 03.05.2018р. про внесення змін до Договору про відступлення права вимоги від 19.02.2018р. Товариство з обмеженою відповідальністю “Геліус”, код ЄДРПУО (ІКЮО) 20835787 (далі - Первісний кредитор) в особі директора ОСОБА_7, що діє на підставі статуту, з однієї сторони, і Приватне підприємство “Віптер інструмент”, код ЄДРПУО (ІКЮО) 41413998 (далі - Новий кредитор) в особі директора ОСОБА_8, що діє на підставі статуту, з другої сторони (разом Сторони), згідно п.п. 4.4, 4.5. Договору про відступлення права вимоги від 19.02.2018 року (далі - Договір), домовились внести зміни та доповнення до останнього (Договору): Договір викласти у новій редакції. Згідно п.1.1 Договору Первісний кредитор передає, а Новий кредитор приймає на себе право вимоги, що належить Первісному кредиторові, і стає кредитором за договірними відносинами поставки на суму 94750 грн (далі - Основний договір), укладеним між Первісним кредитором та ОСОБА_2 особою- підприємцем ОСОБА_1, правонаступником якого є фізична особа ОСОБА_1 (далі - Боржник). Відповідно до п.п.1.2, 1.3 Договору за цим Договором Новий кредитор одержує право (замість Первісного кредитора) вимагати від Боржника - ФОП ОСОБА_1 та/або фізичної особи ОСОБА_1 (79066, АДРЕСА_1, податковий номер НОМЕР_1) належного виконання всіх зобов'язань за Основним договором, в тому числі шляхом вступу у справу в якості позивача за існуючим судовим спором у справі № 914/1591/16, яка слухається Господарським судом Львівської області; Договір укладено без компенсації Первісному кредитору вартості права вимоги зазначеної в п.п. 1.1 та 1.2 Договору (у відповідності до п.п.14.1.255 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України). Згідно п.п.2.1, 2.2 Договору підписуючи цей договір Сторони визнають (посвідчують), що Первісний кредитор передав, а Новий кредитор отримав всі документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення за Основним договором, зокрема: платіжні доручення від 03.08.2011р. №29 на суму 70000,00грн.; від 08.08.2011р. №30 на суму 55000,00 грн.; від 28.04.2012р. №36 на суму 100000,00 грн.; від 14.05.2012р. №44 на суму 100000,00 грн.; від 08.05.2012р. №43 на суму 100000,00грн; від 27.06.2013р. №50 на суму 105000,00грн.; від 30.07.2013р. №55 на суму 88200,00грн.; від 31.07.2013р. №56 на суму 27550,00грн.; від 27.08.2013р. №70 на суму 108600,00 грн; оригінали та належно завірені копії всіх наявних у Первісного кредитора процесуальних документів та письмових доказів долучених до матеріалів судової №914/1591/16, яка слухається Господарським судом Львівської області; крім того, Первісний кредитор зобов‘язується надати на вимогу Нового кредитора, в разі необхідності (зокрема для огляду в суді та отримання копій), всю наявну у Первісного кредитора фінансово-зітню, бухгалтерську, податкову, будь-яку іншу документацію щодо розрахунків між ТОВ “Геліус” та ФОП ОСОБА_1 та/або фізичної особи ОСОБА_1; Первісний кредитор зобов'язаний сповістити Боржника про уступку права вимоги за цим Договором протягом тридцяти календарних днів з моменту підписання даного Договору. Договір від 03.05.2018р. підписано керівниками підприємств та скріплено відбитками печаток.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно ст.514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ч.1 ст.517 ЦК України (Докази прав нового кредитора у зобов'язанні) первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

10.05.2018р. Приватним підприємством “Віптер інструмент” та Товариством з обмеженою відповідальністю “Геліус” за вх.№1249/18 подано до суду заяву про залучення правонаступника, в якій просять суд залучити до участі у справі Приватне підприємство “Віптер інструмент” як правонаступника Позивача з підстав того, що 19.02.2018р. між Позивачем та Приватним підприємством “Віптер інструмент” укладено Договір про відступлення права вимоги, за яким останній набув права вимоги до ФОП ОСОБА_1 за договірними відносинами поставки на суму 94750,00 грн.

Ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 14.05.2018р. судом здійснено процесуальне правонаступництво в порядку ст.52 ГПК України, а саме – суд постановив задоволити спільну заяву ТзОВ “Геліус” та ПП “Віптер Інструмент” про залучення правонаступника позивача; залучити ПП “Віптер Інструмент”, як правонаступника позивача, ТзОВ “Геліус”.

При цьому суд зазначає, що відсутність заяви Позивача про визнання недійсним пов’язаного з предметом спору правочину повністю чи частково, відсутність позовних вимог щодо такого визнання унеможливлює вирішення судом у даній справі питання дійсності Договору від 03.05.2018р. про внесення змін до Договору про відступлення права вимоги від 19.02.2018р. Крім того суд зазначає, що як станом на час вирішення заяви від 10.05.2018р. вх.№1249/18, так і станом на час прийняття рішення Учасниками справи не заявлено та не подано доказів в підтвердження факту оспорювання вказаного правочину. Відповідно ж до вимог ч.3 ст.237 ГПК України ухвалюючи рішення у справі, суд може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону виключно за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.

Судом застосовано наступні права, в тому числі ті, на які посилалися Сторони, з мотивів, що такі необхідні для вирішення даного спору, регулюють спірні правовідносини та права Сторін в межах спору, а також застосовані при оцінці аргументів Сторін, висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову. Інші норми права, на які посилалися Сторони, суд не застосував з мотивів достатності застосованих норм права для вирішення спору.

У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи – підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно пункту 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України примусове виконання обов'язку в натурі може бути способом захисту цивільного права та інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

У відповідності до вимог статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії , а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У відповідності до вимог частини 1 статті 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов’язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно із статтею 526 Цивільного кодексу України зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приписами частини 1 статті 527 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок.

Згідно із статтею 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Відповідно до статтей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Приписами частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначено боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За положенням ч.2 ст.638 ЦК України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

У відповідності до ч.1 ст.639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені.

Згідно з ч.1 ст.640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

За вимогами ч.1 ст.181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто, шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Отже, договір між сторонами має бути укладений у письмовій формі. При цьому законом передбачено право сторін укласти договір у спрощений спосіб.

Згідно ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і оплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

За вимогами ч. 1 ст. 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи.

Згідно з абз. 12, 13 ч. 2 ст. 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі містяться відомості про органи управління юридичної особи; прізвище, ім’я, по батькові, дата обрання (призначення) та реєстраційні номери облікових карток платників податків, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори.

Таким чином, у відповідності до вимог закону відомості про органи управління юридичною особою, осіб, які входять до цього органу або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи, зокрема, з правом підпису документів від її імені, підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру.

Судом встановлено, що Товариством з обмеженою відповідальністю “Геліус”  перераховано ОСОБА_2 особі-підприємцю ОСОБА_1 кошти на загальну суму 425000грн., що підтверджується платіжними дорученнями: від 03.08.2011р. №29 на суму 70000грн.; від 08.08.2011р. №30 на суму 55000грн.; від 28.04.2012р. №36 на суму 100000грн.; від 08.05.2012р. №43 на суму 100000грн. та від 14.05.2012р. №44 на суму 100000грн.

При цьому, у платіжних дорученнях від 03.08.2011р. №29 та від 08.08.2011р. №30 призначенням платежу вказано: «Авансовий платіж за метал»; у платіжному дорученні від 28.04.2012р. №36 – «Аванс плати за основні засоби та ремонтні роботи», від 08.05.2012р. №43 – «За основні засоби і вик.роботи-аванс.платіж», від 14.05.2012р. №44 – «Авансов.платіж на вик.робіт та основні засоби».

Позивач стверджує, що такі платежі є авансовими й здійсненими на виконання досягнутої між сторонами домовленості про те, що ФОП ОСОБА_1 здійснить ремонт погоджених основних засобів ТзОВ “Геліус” та поставить йому необхідний метал на загальну суму 425000,00грн. Однак, ФОП ОСОБА_1 взятих на себе зобов‘язань щодо ремонту основних засобів і поставки металу не виконав, повернув ТзОВ «Геліус» частину грошових коштів в розмірі 330250,00грн., що підтверджується платіжними дорученнями: від 27.06.2013р. №50 на суму 105900грн.; від 30.07.2013р. №55 на суму 88200грн.; від 31.07.2013р. №56 на суму 27550грн. та від 30.08.2013р. №70 на суму 108600грн.

ТзОВ «Геліус» звернулось до ФОП ОСОБА_1 із претензією-вимогою від 05.03.2016р. №12 про виконання у семиденний строк зобов‘язань, за які були сплачені кошти, або повернення ТзОВ «Геліус» грошових коштів у розмірі 94750,00грн.

Заперечуючи позовні вимоги Відповідач стверджує, що він, як фізична особа, є співвласником ТзОВ «Геліус», йому належить 50% статутного капіталу. У ТзОВ “Геліус” ОСОБА_1, як працівник, займав посаду комерційного директора з правом першого підпису у банківських установах та представляв інтереси товариства без довіреності. Водночас, з 1999 року ФОП ОСОБА_1, як підприємець, співпрацював з ТзОВ “Геліус”. Таким чином, Відповідач, як підприємець, діючи в інтересах власної фірми – ТзОВ “Геліус”, з метою забезпечення безперервного виробництва продукції, в травні 2012 року поставив обладнання, згідно вищезазначених накладних, в цех з виробництва продукції, яке прийняте працівником ТзОВ «Геліус», який на той час займався ремонтом та технічним обслуговуванням обладнання ТзОВ «Геліус», що підтверджується  підписом цього працівника на накладних.  Доказом того, що обладнання було поставлено ТзОВ «Геліус» є  той факт, що це обладнання є предметом застави по кредитному договору між ТзОВ “Геліус” та ПАТ АКБ “Львів”.

ФОП ОСОБА_1 у листі від 15.03.2016р. визнав перерахування йому коштів на загальну суму 425000грн. Крім того, зазначив, що станом на серпень 2013р. кошти в сумі 330250грн. було повернуто ТзОВ «Геліус», проте, не у зв’язку з тим, що він не міг виконати зобов’язання, а лише на прохання ТзОВ «Геліус» у зв’язку з фінансовими труднощами останнього. Також, у листі від 15.03.2016р.  ФОП ОСОБА_1 повідомив ТзОВ “Геліус”, що на виконання домовленостей, які підтверджуються записами у платіжних дорученнях в графі «призначення платежу», ним здійснено поставку обладнання  (комплекти штампів згідно накладної №28/05-2 від 28.05.2012р. на загальну суму 446400,00грн. з умовою оплати – на вимогу. Відтак, 94750,00грн. (суму претензійних вимог) зараховано в рахунок погашення заборгованості за поставлене обладнання та заявлено вимогу про погашення ТзОВ “Геліус” решти кредиторської заборгованості перед ФОП ОСОБА_1 в розмірі 351650,00грн. у семиденний термін.

Позивач стверджує, що таке обладнання та комплекти штампів ніколи не придбавались у ФОП ОСОБА_1, не перебували та не перебувають на балансі ТзОВ “Геліус”, про що подано довідки від 02.06.2016р., від 14.09.2016р. та від 24.10.2016р., складську довідку станом на 31.10.2013р., підписані директором ТзОВ “Геліус”, та копію фінансового звіту за 2012р.

Суд зазначає, що авансовим є платіж здійснений до моменту виникнення зобов'язання із оплати, який в подальшому буде зараховано на його виконання, що відрізняє його від реально встановленого зобов'язання із попередньої оплати, а також від завдатку, який виступає формою забезпечення зобов'язання із оплати.

В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що на момент перерахування таких коштів між сторонами, в порядку визначеному ст.208 ЦК України, укладено будь-які договори, на виконання яких здійснено платежі, а тому, суд приходить до висновку, що кошти сплачено ТзОВ “Геліус” з метою їх подальшого зарахування на виконання зобов’язання із оплати, що виникне в майбутньому.

Позивач стверджує, що між сторонами досягнуто домовленість про те, що ФОП ОСОБА_1 здійснить ремонт погоджених основних засобів ТзОВ “Геліус” та поставить йому необхідний метал на загальну суму 425000грн. Водночас, Позивач стверджує, що ФОП ОСОБА_1 такі зобов’язання не виконано, а тому зобов’язання зі сплати коштів у Позивача не настало. Відтак, ТзОВ “Геліус” звернулось до ФОП ОСОБА_1 з вимогою про повернення 94750грн. авансового платежу. Проте, ані у такій вимозі, ані в позовній заяві Позивач не зазначає на підставі якого платіжного доручення сплачений авансовий платіж підлягає поверненню.

Твердження Позивача про те, що ФОП ОСОБА_1 частково повернуто сплачені кошти авансу не знайшли свого підтвердження з врахуванням призначення платежу у платіжних дорученнях.

Так, судом встановлено, що згідно платіжних доручень: від 27.06.2013р. №50 на суму 105900,00грн.; від 30.07.2013р. №55 на суму 88200,00грн.; від 31.07.2013р. №56 на суму 27550,00грн. та від 30.08.2013р. №70 на суму 108600,00грн. ФОП ОСОБА_1 перераховано ТзОВ “Геліус” грошові кошти на загальну суму 330250,00грн. При цьому, у платіжних дорученнях: від 30.07.2013р. №55; від 31.07.2013р. №56 та від 30.08.2013р. №70 призначенням платежу зазначено: «Повернення коштів на пот.рах.», у платіжному дорученні від 27.06.2013р. №50 – «За оренду приміщ.зг.рах б/н від 27.06.2013р. та часткове поверн.невикорист.коштів зг.дог.».

З огляду на вищенаведене суд зазначає, що у платіжних дорученнях на суму 330250,00грн. відсутнє призначення платежу, яке б вказувало на повернення отриманих згідно платіжних доручень на суму 425000грн. коштів.

Доводи Позивача про перерахування Відповідачеві 425000грн. виключно за ремонтні роботи, а не за поставку обладнання спростовуються призначеннями платежу у накладних на суму 425000грн.

Так, у платіжних дорученнях від 03.08.2011р. №29 та від 08.08.2011р. №30 призначенням платежу вказано: «Авансовий платіж за метал»; у платіжному дорученні від 28.04.2012р. №36 – «Аванс плати за основні засоби та ремонтні роботи», від 08.05.2012р. №43 – «За основні засоби і вик.роботи-аванс.платіж», від 14.05.2012р. №44 – «Авансов.платіж на вик.робіт та основні засоби».

Крім цього, у позовній заяві Позивач не заперечує правовідносини купівлі-продажу (поставки) між сторонами, оскільки, як на підставу своїх вимог, покликається на ч.2 ст.693 ЦК України (при цьому наводячи її зміст), згідно якої, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. ОСОБА_7 такі вимоги ставились ТзОВ «Геліус» у претензії-вимозі від 05.03.2016р. №12 з покликанням на ст.693 ЦК України.

Також, доводи Позивача про те, що Відповідач на той час займався ремонтом та технічним обслуговуванням обладнання ТзОВ «Геліус», тобто між сторонами існували правовідносини щодо ремонту основних засобів ТзОВ «Геліус», не підтверджені жодними доказами.

При цьому суд зазначає, що відповідно до п.1.4 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, яка затверджена постановою Національного банку України від 21.01.2004 року №22 (із відповідними змінами та доповненнями), платіжне доручення - це розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача. Вимоги до форми платіжного доручення зазначені у п. 3.1 Інструкції, відповідно до якої платіжне доручення повинно містити такі обов'язкові реквізити: назву документа; дату складання і номер; прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), код платника та номер його рахунку; найменування та код банку платника; найменування/прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), код отримувача та номер його рахунку; найменування та код банку отримувача; суму цифрами та словами; призначення платежу; підпис платника.

Згідно п.3.8. Інструкції реквізит “призначення платежу” платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення “призначення платежу”. Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

Як зазначалось вище, Відповідач у листі від 15.03.2016р. не заперечує отримання від ТзОВ “Геліус” авансових платежів на суму 425000грн. При цьому стверджує, що на виконання домовленостей, які підтверджуються записами у платіжних дорученнях в графі “призначення платежу”, ним поставлено ТзОВ “Геліус” обладнання (комплекти штампів – “терка конусна” (1шт.), “терка квадратна” (1шт.), “терка шестигранна” (1шт.) згідно накладної №28/05-2 від 28.05.2012р. на загальну суму 446400грн. Як вже зазначалось, цим листом ФОП ОСОБА_1 повідомив ТзОВ “Геліус”, що 94750,00грн. зараховано в рахунок погашення заборгованості за обладнання, поставлене згідно накладної №28/05-2 від 28.05.2012р.

З приводу аналізу правовідносин, що виникли між сторонами, суд зазначає, що згідно з ч.1 ст.639 ЦК України, може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. У відповідності до ч.1 ст.181 ГК України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Проаналізувавши долучені до матеріалів справи докази в їх сукупності суд приходить до висновку, що накладна №28/05-2 від 28.05.2012р. свідчить про укладення сторонами договору у спрощений спосіб.

Водночас, беручи до уваги заперечення ТзОВ “Геліус” та Позивача  щодо форми і змісту правочину, суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до ч.1 ст.9 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Статтею 1 вказаного Закону визначено, що первинним є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

У відповідності до ч.2 ст.9 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”, первинні документи повинні мати такі обовязкові реквізити як: назва документа (форми); дата і місце складання; назва підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, ОСОБА_7 та ОСОБА_1 є учасниками ТзОВ “Геліус”, розмір частки кожного із них у статутному фонді – 50%. Керівником та підписантом ТзОВ “Геліус” станом на 28.05.2012р. визначено ОСОБА_7 ОСОБА_6 долучених до матеріалів справи доказів вбачається, що його обрано на посаду директора товариства, що підтверджується протоколом №2 зборів учасників ТзОВ “Геліус” від 25.11.2004р.

Згідно з абз.12, 13 ч.2 ст.17 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань”, в Єдиному державному реєстрі містяться відомості про органи управління юридичної особи; прізвище, ім’я, по батькові, дата обрання (призначення) та реєстраційні номери облікових карток платників податків, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори.

Таким чином, у відповідності до вимог закону відомості про органи управління юридичною особою, осіб, які входять до цього органу або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи, зокрема, з правом підпису документів від її імені, підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до витягу з ЄДРЮОФОПтаГФ станом на 28.05.2012р. щодо ТзОВ «Геліус», особою, яка обирається до органу управління юридичної особи, уповноваженою представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, чи особою, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи був ОСОБА_7

Щодо картки із зразками підписів і відбитка печатки від 27.12.2010р., поданої ТзОВ “Геліус” до ПАТ АКБ “Львів”, суд зазначає, що така підтверджувала право ОСОБА_1 на здійснення від імені ТзОВ «Геліус» банківських операцій.

При цьому щодо доводів Відповідача про те, що платіжні доручення на загальну суму 425000грн. підписані від імені ТзОВ «Геліус» ОСОБА_1 як комерційним директором, суд зазначає, що такі докази в матеріалах справи відсутні. Проте, незважаючи на визнання Сторонами факту здійснення оплати Відповідачу 425000грн., на вимогу суду Позивачем не представлено оригіналів платіжних доручень на суму 425000грн., а надано копії, засвідчені банківською установою, на яких відсутні підписи чи зазначення посади особи, яка підписала такі платіжні доручення зі сторони ТзОВ «Геліус».

Проте, в матеріалах справи відсутні докази повноважень у ОСОБА_1 як комерційного представника, передбачені ч.3 ст.243 ЦК України.

Доводи Позивача про те, що накладну №28/05-2 від 28.05.2012р. підписано особою, яка не мала відповідних повноважень, а обладнання згідно вказаної накладної ніколи не придбавались у ФОП ОСОБА_1 спростовуються спростовуються наступним.

Накладну №28/05-2 від 28.05.2012р. підписано ФОП ОСОБА_1 від власного імені та скріплено печаткою, в той час як від імені ТзОВ “Геліус” підписано невстановленою особою та скріплено печаткою товариства. В матеріалах справи відсутні, сторонами не подані докази, які б вказували хто саме підписав накладну від імені Позивача.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст.237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, згідно з вимогами ст.239 Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст.241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Поряд з цим суд звертає увагу, що відповідно до ч.2 ст.207 ЦК України (в редакції, яка діяла на момент укладення правочину) та ч.1 ст.181 ГК України підпис сторони на правочині підтверджує лише форму, в якій його вчинено (письмово), а відповідно сам факт вчинення правочину юридичними особами підтверджується наявністю печатки на документі, що має письмову форму. Наявність печатки на правочині свідчить про скріплення стороною самого документа, а не підпису особи. Такий висновок суду відповідає висновкам Вищого господарського суду України, викладеним у його постанові, опублікованій у Віснику господарського судочинства №6 за 2012р. Закон України від 15.04.2014 р. N 1206-VII, яким внесено зміни у зміст  ч.2 ст.207 ЦК України, набрав чинності лише з 30.10.2014р.

У матеріалах справи відсутні та позивачем суду не надано доказів того, що печатка, відтиском якої скріплена вказана накладна, вкрадена у ТзОВ “Геліус” або втрачена ним, чи незаконно використовувалась і з цього приводу проводилось відповідне службове розслідування.

Відтак, відбиток печатки на накладній №28/05-2 від 28.05.2012р. є підтвердженням схвалення правочину ТзОВ «Геліус».

Доказів зворотнього Позивачем не надано.

При цьому суд звертає увагу на те, що з матеріалів справи вбачається, що ТзОВ “Геліус” розпоряджався майном, переданим на підставі накладної №28/05-2 від 28.05.2012р., реалізуючи правомочності власника, зокрема, передавши таке майно в заставу на підставі договору застави майна №35/1 від 27.10.2014р., укладеного між ПАТ АКБ “Львів” та ТзОВ “Геліус” в особі генерального директора ОСОБА_7, що, серед іншого, підтверджується також листами ПАТ АКБ “Львів” вих.№1190/19/1 та вих.№1191/19/1 від 30.09.2016р. Надаючи правову оцінку таким доказам, суд не вирішує питання про права та обов’язки осіб, не залучених до участі по справі, зокрема ПАТ АКБ “Львів”, оскільки лише констатує факт наявності укладеного договору застави, і судове рішення не містить висновків щодо прав таких осіб та не встановлює для них жодних обов’язків, не порушує їх матеріальних та процесуальних прав. Зазначене узгоджується з позицією Верховного Суду України, наведеній у постанові від 23.12.2015р. №3-1135гс15.

Беручи до уваги вищенаведене, суд приходить до висновку про подальше схвалення ТзОВ «Геліус» правочину, вчиненого з перевищенням повноважень, на підставі якого ТзОВ “Геліус” набуло право власності на майно, передане згідно накладної №28/05-2 від 28.05.2012р., яка є в розумінні Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” первинним документом, що підписаний сторонами правочину та скріплений їх печатками.

Щодо доводів Позивача про те, що передане згідлно накладної від 28.05.2012р. №28/05-2 на суму 446400грн. майно не перебувало у власності Відповідача суд зазначає, що згідно наявного в матеріалах справи оригіналу накладної від 09.09.2008р. №10 на суму 446400грн. таке майно придбане Відповідачем у ВКФ «Інтерштамп».  

З приводу заявлених доводів Відповідача про передачу ТзОВ «Геліус» майна згідно накладної від 28.05.2012р. №28/05-1 на суму 118800грн. суд зазначає, що така підписана та скріплена відбитком печатки ФОП ОСОБА_1, проте, зі сторони ТзОВ «Геліус» міститься лише підпис невстановленої особи без відбитку печатки. Відтак, відсутні докази схвалення заявленого правочину зі сторони ТзОВ «Геліус». Тому суд не приймає накладну від 28.05.2012р. №28/05-1 як достатній доказ поставки ФОП ОСОБА_1 на користь ТзОВ «Геліус» майна на суму 118800грн.

Посилання ТзОВ “Геліус” та Позивача на те, що таке не перебувало та не перебуває на балансі ТзОВ “Геліус” не спростовує факт набуття такого майна у власність, а може лише свідчити про можливі недоліки у веденні бухгалтерського обліку суб’єкта господарювання.

Даючи правову оцінку правовідносинам сторін суд, з огляду на вищенаведене та проаналізувавши долучені до матеріалів справи докази в їх сукупності, приходить до висновку, що на підставі накладної №28/05-2 від 28.05.2012р. ФОП ОСОБА_1 передано у власність ТзОВ “Геліус” обладнання (товар), на часткову оплату якого зараховано авансовий платіж в розмірі 94750,00грн., що свідчить про відплатність такого правочину. Беручи до уваги відсутність в матеріалах справи доказів, на підтвердження ритмічного та безперебійного постачання товарів, суд приходить до висновку, що у спрощений спосіб, шляхом оформлення накладної №28/05-2 від 28.05.2012р. між сторонами вчинено правочин, який містить елементи купівлі-проджу (поставки). Зважаючи на таке, поставка згідно накладної №28/05-1 від 28.05.2012р. обладнання (пресів) на загальну суму 118000,00грн., а саме: прес кривошипний КД 2122 (2 шт.), прес кривошипний КД 2322 Б (1 шт.), прес кривошипний ОКП 16 П (1 шт.), не входить у предмет доказування по даній справі, так само як і правочини, на підставі яких ФОП ОСОБА_1 набуто майно, яке в подальшому відчужено ТзОВ “Геліус”.

Враховуючи вищенаведене та те, що авансовий платіж в розмірі 94750,00грн.  зараховано ФОП ОСОБА_1 на оплату товару, переданого у власність ТзОВ “Геліус” на підставі накладної №28/05-2 від 28.05.2012р., суд приходить до висновку, що підстави для повернення Відповідачем авансового платежу в заявленому у позовній заяві розмірі відсутні.

При цьому суд також зазначає, що у позовній заяві Позивач не заперечує правовідносини купівлі-продажу (поставки) між сторонами, оскільки, як на підставу своїх вимог, покликається на ч.2 ст.693 ЦК України (при цьому наводячи її зміст), згідно якої, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. ОСОБА_7 такі вимоги ставились ТзОВ «Геліус» у претензії-вимозі від 05.03.2016р. №12 з покликанням на ст.693 ЦК України.

Щодо доводів Позивача про сплив позовної давності щодо відносин поставки, а відтак, неможливість зарахування зустрічних позовних вимог згідно ст.602 ЦК України суд зазначає, що з матеріалів справи не вбачається зарахування зустрічних однорідних вимог, при прийнятті рішення суд не покликається на ст.ст.601, 602 ЦК України. Висновки суду щодо того, що кошти сплачено ТзОВ “Геліус” з метою їх подальшого зарахування на виконання його зобов’язання із оплати, що виникне в майбутньому та щодо того, що авансовий платіж (який просить стягнути Позивач) в розмірі 94750,00грн.  зараховано ФОП ОСОБА_1 на оплату товару, переданого у власність ТзОВ “Геліус” на підставі накладної №28/05-2 від 28.05.2012р. не містять обґрунтування щодо зарахування зустрічних однорідних вимог.

Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Згідно з статтею 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до статті 78 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (стаття 79 Господарського процесуального кодексу України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищенаведене суд приходить до висновку, що доводи Позивача не знайшли свого підтвердження наявними у матеріалах справи доказами, відтак, відсутні правові підстави до задоволення позову, а тому в позові слід відмовити.

Крім того суд зазначає, що вимогу про застосування наслідків спливу строку позовної давності ФОП ОСОБА_1 заявлено й розглянуто при перегляді судового рішення судом апеляційної інстанції. У встановленому законом порядку таку вимогу до суду першої інстанції не заявлено. При цьому суд зазначає, що згідно приписів ст.261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Відповідно до платіжного доручення від 07.06.2016р. №22 ТзОВ «Геліус» сплачено при поданні позову 1450грн. судового збору.

Сплата судового збору здійснюється в порядку і розмірі, встановленому Законом України «Про судовий збір».

Згідно частини 1 статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції станом на час сплати судового збору та на час подання позовної заяви) судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 150 розмірів мінімальної заробітної плати.

Нормою статті 8 Закону України «Про Державний Бюджет України на 2016 рік» установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень.

З врахуванням наведеного, предмету та ціни позову, Позивачем при поданні позову належало до сплати 1421,25грн. судового збору.

Крім того, Позивачем заявлялось до Львівського апеляційного господарського суду клопотання на відшкодування понесених 7830грн. витрат на допомогу адвоката.

Відповідач наданих чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З підстав наведеного, враховуючи обставини, визначені частиною 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі слід розподілити пропорційно до розміру задоволених позовних вимог та покласти на Позивача.

Щодо сплати Позивачем при поданні позову судового збору у більшому розмірі, аніж встановлено законодавством суд зазначає, що відповідно до ч.1 ст.7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила. Відтак, відсутність клопотання про повернення сплаченого судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом, унеможливлює станом на час вирішення спору вирішення судом питання про повернення судового збору.

Враховуючи вищенаведене, керуючись статтею 129 Конституції України, статтями 4, 13, 42, 43, 46, 73, 74, 76-79, 81, 86, 129, 222, 236, 237, 238,  241, 316 Господарського процесуального кодексу України, статтями 173, 174, 181, 193 Господарського кодексу України, статтями 3, 6, 11, 15, 16, 51, 92, 97, 207, 237, 239, 241, 243, 509, 510, 512, 514, 517, 525 - 527, 609, 610, 612, 626, 627, 629, 638 – 640, 655, 693, 712 Цивільного кодексу України, суд –

УХВАЛИВ:

1.          В позові відмовити повністю.

2.          Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.

3.          Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України до Львівського апеляційного господарського суду.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення складено 04.06.2018р.

Суддя                                                                                               Фартушок Т. Б.