Рішення

від 22.05.2018 по справі 910/511/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

22.05.2018Справа № 910/511/18

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ультрасервіс Плюс", м. Харків

до Фірма "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю, м. Київ

про стягнення 195 390,83 грн., -

Суддя Морозов С.М.

За участю представників сторін:

від позивача: Остроух М.В. (представник за довіреністю від 15.12.2017р.);

від відповідача: Ульяненко І.Г. (представник за довіреністю від 15.02.2018р.).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Товариство з обмеженою відповідальністю "Ультрасервіс Плюс" (позивач) звернулось до суду з позовною заявою про стягнення з Фірми "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю (відповідач) збитків, завданих внаслідок передання недійсної вимоги за Договором відступлення права вимоги від 01.04.2016р. в розмірі 195 390,83 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач при укладенні з позивачем Договору відступлення права вимоги від 01.04.2016р. передав останньому неіснуючий борг на суму 192 497,35 грн. (неодержаний дохід), чим порушив вимоги ст. 519 Цивільного кодексу України, внаслідок чого позивач також зазнав збитків у вигляді судових витрат у розмірі 2 893,48 грн. (реальні збитки), пов'язаних зі стягненням неіснуючого, на думку позивача, боргу. Вказані обставини також підтверджуються судовим рішенням зі спору у справі №638/16918/16-ц від 06.04.2017р., яке набрало законної сили та яким встановлено відсутність у боржника зобов'язання за Договором про надання житлово-комунальних та інших послуг №20 О.Я.-3эт/н від 13.10.2014р. (основний договір) на суму 192 497,35 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.01.2018р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.02.2018р.

Відповідач надав для долучення до матеріалів справи письмовий відзив на позовну заяву, відповідно до якого просить відмовити в задоволенні позову та вказує на те, що при укладенні Договору відступлення права вимоги від 01.04.2016р. сторонами, в тому числі й боржником погоджено всі умови договору, позивач не звертався до відповідача з претензіями, вимогами про надання додаткових документів, які мають значення для реалізації позивачем права вимоги, як зазначає відповідач, послуги за основним договором надавались ним належним чином та в повному обсязі, відтак наявність у відповідача відповідних договірних відносин з ліцензованими контрагентами та відсутність претензій боржника в ході виконання основного договору, на думку відповідача, спростовують висновок Дзержинського районного суду міста Харкова у справі № 638/16918/16-ц від 06.04.2017р. Крім того, відповідач зазначає, що при укладенні Договору відступлення права вимоги від 01.04.2016р., боржник при розірванні основного договору підтвердив суму заборгованості у розмірі 267 914,09 грн. (загальна суму переданої вимоги). Враховуючи викладене, на думку відповідача, він як первісний кредитор може нести відповідальність перед новим кредитором за передачу тих вимог, які вже були недійсними станом на 01.04.2016р. (дата укладення Договору відступлення права вимоги), а не за неможливість стягнення заборгованості, вимоги щодо якої були дійсними, але не можуть бути стягнуті позивачем.

В підготовчому засіданні 20.02.2018р. оголошено перерву до 22.03.2018р.

У поданій до суду відповіді на відзив позивач вказує на те, що за приписами чинного законодавства України укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком як для споживача, так і для виконавця послуг, такий договір крім істотних умов за згодою сторін може містити інші умови, про те не може містити умов, що вводять додаткові види оплати послуг, не передбачені типовими договорами на надання житлово-комунальних послуг, щодо укладення між відповідачем з третіми особами відповідних договорів на охорону майна, позивач вказує на те, що останньому надавались відповідні послуги щодо майна, яке є власністю самого відповідача або яке знаходиться у його користуванні, відповідачем не доведено суду належними засобами доказування, що такі послуги надавались мешканцям відповідних будинків. На спростування доводів відповідача , позивач також вказує на те, що заміна кредитора у зобов'язання здійснюється без згоди боржника та необов'язковість досудового врегулювання спору.

У своїх запереченнях на відповідь позивача відповідач, серед іншого окрім викладеного у відзиві на позовну заяву, зазначає, що умови основного договору були визначені та погоджені сторонами відповідно до вимог законодавства, розбіжностей при його укладенні не виникало, на думку позивача, у відповідача відсутнє право оспорювати (у даному випадку) умови основного договору, оскільки він не є стороною договору.

В підготовчому засіданні 22.03.2018р. продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та оголошено перерву до 03.04.2018р.

В підготовчому засіданні 03.04.2018р. оголошено перерву до 24.04.2018р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.04.2018р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 22.05.2018р.

В судовому засіданні 22.05.2018р. представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача проти вимог позивача заперечувала та просила суд відмовити в задоволенні позову.

В судовому засіданні 22 травня 2018 року судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.04.2016 року між позивачем (новий кредитор), відповідачем (первісний кредитор) та Фізичною особою Черняк Є.З. (боржник) укладено Договір відступлення права вимоги (надалі - Договір відступлення), відповідно до п. 1.1. якого в порядку та на умовах, визначених цим Договором, первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває право вимоги, належне первісному кредитору за Договором про надання житлово-комунальних та інших послуг №20 О.Я.-н від 13.10.2014р. (основний договір), укладеному між первісним кредитором та боржником.

Згідно п. 1.2. Договору відступлення, новий кредитор одержує право замість первісного кредитор вимагати від боржника сплати грошових коштів в сумі 267 914,09 три.

За умовами п. 1.3. Договору відступлення первісний кредитор та боржник підтверджують, що сума боргу, яка вказана у н. 1.2 цього Договору, в повному обсязі визнається Боржником не оспорюється ним; на момент передачі права вимоги за ним Договором Боржник не має жодних заперечень до первісного кредитора; Основний договір та всі документи, складені сторонами при виконанні Основного договору, є дійсними і не оспорюються боржником.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора в обсязі та на умовах Основного договору, які існують на момент переходу цих прав (п. 1.4. Договору відступлення).

В п. п. 2.1., 2.2. Договору відступлення сторони домовились, що одночасно з підписанням сторонами цього Договору, первісний кредитор передає новому кредитору за Актом приймання-передачі документи, визначені в п.3.1 цього Договору, також іншу документовану інформацію, яка є важливою для здійснення права вимоги, що відступається за цим Договором.

Право вимоги за Основним договором вважається переданим з моменту передавання документів у відповідності до п.2.1. даного Договору.

Листом № 4 від 22.07.2016р. позивач звернувся до відповідача (отримано останнім 22.07.2016р.) з проханням здійснити дії спрямовані на набуття чинності Договором відступлення.

На підставі акту прийому-передачі документів від 25.07.2016р. відповідач передав, а позивач прийняв відповідні документи на виконання Договору відступлення права вимоги від 01.04.2016р.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звертався до боржника з листом № 09/06 від 09.06.2016р. щодо оплати заборгованості за основним договором на суму 267 914,09 грн., на який боржником була надана відповідь у листі від 30.06.2016р. про те, що він не отримав протягом дії основного договору в повному обсязі зазначених у ньому послуг, у зв'язку з чим вказує на відсутність правових підстав вимагати у нього сплати суми вказаної заборгованості.

Реалізуючи своє право кредитора за Договором відступлення права вимоги від 01.04.2016р., позивач звернувся з вимогами до Дзержинського районного суду міста Харкова про стягнення з боржника суми заборгованості у розмірі 267 914,09 грн. та рішенням зі спору у справі № 638/16918/16-ц від 06.04.2017р., вимоги позивача були задоволені на суму 75 416,74 грн. Щодо решти вимог, судом було встановлено відсутність у боржника зобов'язання за Договором про надання житлово-комунальних та інших послуг №20 О.Я.-3эт/н від 13.10.2014р. (основний договір) на суму 192 497,35 грн., оскільки відповідачем послуги на цю суму не надавались та не могли надаватись в силу закону (відсутність у відповідача відповідної ліцензії).

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказує на те, що внаслідок передання недійсної вимоги за Договором відступлення права вимоги від 01.04.2016р., йому завдано збитків у розмірі 195 390,83 грн., з яких 192 497,35 грн. (неодержаний дохід) та 2 893,48 грн. (реальні збитки), понесених у зв'язку зі сплатою судових витрат при розгляді справи №638/16918/16-ц.

Відповідач, заперечуючи проти задоволення вимог позивача, вказує на те, що умови укладеного між сторонами договору повністю відповідають закону, боржником не заперечувалась сума боргу за основним договором, наявність у відповідача відповідних договірних відносин з ліцензованими контрагентами та відсутність претензій боржника в ході виконання основного договору спростовують висновок Дзержинського районного суду міста Харкова у справі № 638/16918/16-ц від 06.04.2017р. щодо неможливості надання послуг за основним договором, у відповідача відсутнє право оспорювати (у даному випадку) умови основного договору, оскільки він не є стороною договору, позивачем не дотримано порядок досудового врегулювання спору.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У відповідності до положень ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Внаслідок укладення між сторонами Договору відступлення права вимоги від 01.04.2016р. згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, виникли цивільні права та обов'язки.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до ч. 1 ст. 513 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Згідно ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, згідно з нормами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав.

Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора є істотними умовами цього договору.

Таким чином, при розгляді даної справи необхідно з'ясовувати обсяг і зміст прав, які перейшли до нового кредитора та чи існували вони на момент їх переходу.

Аналогічної позиції дотримується Верховний суд України у своїй постанові від 05.07.2017р. у справі №6-459цс17.

При розгляді даної справи, судом встановлено, що між відповідачем та боржником укладено Договір про надання житлово-комунальних та інших послуг №20 О.Я.-3эт/н від 13.10.2014р. (основний договір), предметом якого є надання Виконавцем (відповідачем) послуг з утримання будинку № 20 по провул. Отакара Яроша в м. Харкові, належних до нього прибудинкової території та споруд; послуг балансоутримання; забезпечення надання комунальних послуг централізованого постачання холодної води, водовідведення, газо- та електропостачання, (далі - послуги), а Споживачем - своєчасної оплати цих послуг у строки та на умовах, передбачених цим договором.

Згідно статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" суб'єктами у сфері житлово-комунальних послуг є виробник та виконавець послуг, балансоутримувач, власник та споживач житлово-комунальних послуг.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Згідно ст. 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" споживач зобов'язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору.

Форма та зміст (умови) типового договору, затверджені постановою Кабінету міністрів України № 529 від 20 травня 2009 р. Про затвердження Типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій .

З аналізу положень ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК України, статей 19-21 Закону України Про житлово-комунальні послуги , постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 вбачається, що умови типового договору, що набули юридично обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Істотні умови Договору на надання житлово-комунальних послуг визначені в ч. 1 ст. 26 Закону України "Про житлово-комунальні послуги"

Разом з тим, як передбачено ч. 2 ст. 26 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" крім істотних договір може містити інші умови за згодою сторін. Договір не може містити умов, що вводять додаткові види оплати послуг, не передбачені типовими договорами на надання житлово-комунальних послуг, затвердженими Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, суд погоджується з доводами позивача про те, що за відсутності у Типовому договорі про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 послуги з охорони будинку, відповідач не мав законних підстав надавати відповідні послуги боржнику, нараховувати заборгованість за начебто надані послуги та включати заборгованість боржника по охороні будинку до Договору відступлення, укладеного з Позивачем.

Вказані обставини, а саме відсутність у боржника зобов'язання за Договором про надання житлово-комунальних та інших послуг №20 О.Я.-3эт/н від 13.10.2014р. (основний договір) на суму 192 497,35 грн., оскільки відповідачем послуги на цю суму не надавались та не могли надаватись в силу закону (відсутність у відповідача відповідної ліцензії) встановлені у рішенні Дзержинського районного суду міста Харкова у справі № 638/16918/16-ц від 06.04.2017р., яке набрало законної сили з 19.04.2017р., відтак в силу положень 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України не потребують доказуванню при розгляді даної справи.

При цьому, суд відхиляє як необґрунтовані посилання відповідача на спростування в порядку ч. 5 ст. 75 ГПК України висновку Дзержинського районного суду міста Харкова у справі № 638/16918/16-ц від 06.04.2017р. враховуючи наявність у відповідача відповідних договірних відносин з ліцензованими контрагентами та відсутність претензій боржника в ході виконання основного договору, оскільки з долучених до матеріалів справи договорів вбачається, що такі послуги надавались відповідачеві відносно майна, яке є його власністю або яке знаходиться у його користуванні, натомість останнім не підтверджено, що такі послуги з охорони надавались саме мешканцям будинків, зокрема, боржнику.

Судом також визнаються як необґрунтовані доводи відповідача стосовно того, що боржником не заперечувалась сума боргу за основним договором, оскільки за приписами ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Разом з тим, ст. 519 Цивільного кодексу України передбачено, що первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

Суд також не може погодитись з доводами відповідача стосовно відсутності у позивача оспорювати положення основного договору, оскільки як було зазначено вище, внаслідок укладення між сторонами Договору відступлення права вимоги від 01.04.2016р., за яким набув право вимоги до боржника, належне відповідачеві за Договором про надання житлово-комунальних та інших послуг №20 О.Я.-н від 13.10.2014р. став стороною такого договору (кредитором) та набув відповідних прав та обов'язків.

Звертаючись до суду, позивач самостійно обирає спосіб захисту, передбачений ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків.

За приписами ст. 22 Цивільного кодексу України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно з ч. ч. 1-3 ст. 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Згідно із ч. 1 ст. 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Частиною 2 ст. 224 Господарського кодексу України передбачено, що під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Статтею 225 Господарського кодексу України визначений вичерпний перелік складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, зокрема: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково втрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом, вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства.

Відтак, збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.

Стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності. Притягнення до цивільно-правової відповідальності можливо лише при наявності певних, передбачених законом умов.

Обов'язковою передумовою задоволення вимог щодо відшкодування збитків є встановлення в діях відповідача складу цивільного правопорушення, складовими частинами якого є: протиправність поведінки винної особи як заподіювача збитків (дії чи бездіяльності особи); причинний зв'язок між діями винної особи та заподіянням збитків (зв'язок протиправної поведінки і збитків, що настали, при якому протиправність є причиною, а збитки - наслідком); розмір збитків (їх наявності та розміру); вина. Їх сукупність утворює склад цивільного правопорушення, який і є підставою цивільно-правової відповідальності.

Відсутність будь-якої з зазначених ознак виключає настання цивільно-правової відповідальності відповідача у вигляді покладення на нього обов'язку з відшкодування збитків.

Вищевказаної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постановах від 20.12.2010 у справі №06/113-38, від 04.07.2011 у справі №51/250.

Отже кредитор, вимагаючи відшкодування збитків, має довести три перші умови відповідальності, зокрема протиправна поведінка заподіювача шкоди, розмір збитків, причинний зв'язок. Вина боржника у порушенні презюмується та не підлягає доведенню кредитором.

При розгляді даної справи, судом встановлено факт протиправної поведінки відповідача, яка виявилась у вигляді передачі позивачеві неіснуючого боргу на суму 192 497,35 грн. (упущена вигода), а також 2 893,48 грн. (решта суми судового збору стягнута пропорційно задоволеним вимогам в рішенні суду у справі № 638/16918/16-ц від 06.04.2017р.) витрат, які позивач поніс у вигляді сплати судового збору згідно квитанції №0.0.593839942.1 від 02.08.2016р. за розгляд його справи у Дзержинському районному суді міста Харкова. Такі дії відповідача перебувають у причинно-наслідковому зв'язку у завданні шкоди позивачеві.

За змістом статей 1, 8 Конституції України Україна є правова держава. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Законом України №475/97 від 17.07.1997 ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі - "Конвенція") та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно із ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах "Мелахер та інші проти Австрії", "Бурдов проти Росії", "Прессос Компанія Нав'єра С.А." та інші проти Бельгії", "Пайн Велі Девелопмент Лтд." та інші проти Ірладнії" визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно законодавства країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути прибутки, що випливають з власності, кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування"/"законні сподівання" особи.

Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".

За змістом п. 151 рішення Європейського суду з прав людини від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" оцінюючи, чи було дотримано вимоги статті 1 Першого протоколу, суд повинен провести всебічний аналіз різних інтересів, яких торкається ця справа, виходячи при цьому з того, що Конвенція покликана охороняти права, які є "практичними та ефективними". Суд повинен перевірити, що приховується за видимістю, та проаналізувати реальні чинники ситуації, яка оскаржується. Така оцінка може потребувати не лише розгляду відповідних умов компенсації - якщо ситуація схожа з тією, коли особу позбавляють майна, - а й аналізу дій сторін та механізмів, до яких вдалася і які впровадила держава.

Відтак, цілком правомірним є посилання позивача на те, що за обізнаності при укладенні спірного Договору відступлення про настання вказаних вище обставин, які можуть створювати загрозу порушення закріпленого в ст. 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції права кожного на мирне володіння своїм майном та зумовлювати відсутність розумного балансу між інтересами сторін договору, позивач знаючи про недійсність переданої йому вимоги за Договором не укладав би такого договору.

При розгляді даної справи, суд виходить з того, що шкода позивачу у даному випадку завдана саме неправомірними діями відповідача та як встановлено судом вище в таких діях останнього наявний склад цивільного правопорушення, який є підставою цивільно-правової відповідальності.

Суд також виходить з того, що звертаючись до суду, позивач самостійно обирає спосіб захисту, передбачений ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, з огляду на наведені положення законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного суду України від 10 жовтня 2012 року № 6-110цс12.

Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 ЦК України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб'єктам цивільного права.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що вимога позивача про стягнення з відповідача суми завданих збитків є ефективним способом захисту свого порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав.

В контексті вище сказаного, суд також не приймає доводів відповідача стосовно недотримання позивачем порядку досудового врегулювання спору.

Конституційний Суд України у рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 зазначив, що кожна особа має право вільно обирати незаборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі й судовий. Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

У даному випадку, позивачем обрано судовий спосіб захисту свого порушеного права, який не може бути обмежений іншими способами захисту порушеного права.

Інші доводи, міркування сторін, судом розглянуті, але до уваги та врахування при вирішенні даної справи не приймаються, оскільки на результат вирішення спору не впливають.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За приписами ст. ст. 73, 74 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідачем не спростовано належними засобами доказування обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.

За таких обставин, дослідивши всі обставини справи, перевіривши їх наявними доказами, судом встановлено, що позовні вимоги в справі №910/511/18 підлягають задоволенню в повному обсязі та до стягнення з відповідача підлягає 192 497,35 грн. (упущена вигода) та 2 893,48 грн. (реальних збитків), що разом складає 195 390,83 грн.

Судовій збір в розмірі 2 930,86 грн., відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на відповідача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

2. Стягнути з Фірма "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю (ідентифікаційний код 14073675, адреса: 04116, м. Київ, вул. Провіантська, буд. 3) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ультрасервіс Плюс" (ідентифікаційний код 40231043, адреса: 61058, м. Харків, вул. Іванівська, буд. 1) 195 390,83 грн. (сто дев'яносто п'ять тисяч триста дев'яносто гривень 83 коп.) збитків та 2 930,86 грн. (дві тисячі дев'ятсот тридцять гривень 86 коп.) судового збору.

3. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

4. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 08.06.2018р.

Суддя С.М. Морозов