Постанова

від 19.06.2018 по справі 489/3207/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №489/3207/17 19.06.2018

Провадження №22-ц/784/986/18

Провадження №22-ц/784/986/18

Категорія 48

П О С Т А Н О В А

Іменем України

19 червня 2018 року м. Миколаїв

колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Кушнірової Т.Б. та Яворська Ж.М.,

із секретарем судового засідання: Богуславською О.М.,

за участі: представника позивача - ОСОБА_1, відповідача - ОСОБА_2,

розглянувши у спрощеному провадженні у відкритому судовому засіданні цивільну справу №489/3207/17-ц за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення, яке постановив Ленінський районний суд м. Миколаєва під головуванням судді Тихонової Наталії Сергіївни о 15 годині 26 хвилині у приміщенні цього суду 18 квітня 2018 року, повний текст якого складений 28 квітня 2018 року, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю,

в с т а н о в и л а :

У липні 2017 р. ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя.

Позов мотивовано тим, що з 2010 р. він перебуває з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. За цей час сторонами, за спільні кошти придбано нерухоме майно: частки житлових будинків АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1; земельна ділянка, розташована за адресою другого будинку та торговельний павільйон, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3. Право власності на зазначене майно зареєстровано за відповідачем. На теперішній час сторони припинили спільне проживання та не можуть дійти згоди щодо поділу вказаного майна.

Крім того зазначав, що частка житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 на час придбання була у занедбаному, непридатному для проживання стані, через що він особисто здійснив перепланування, перебудову та добудову приміщень, ремонт, внаслідок чого змінилась частка у майні та її вартість.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд розподілити майно наступним чином: торгівельний павільйон; 13/100 часток житлового будинку та земельну ділянку площею 0,0377 га за адресою: АДРЕСА_1 - залишити у власності відповідача; 24/50 частки житлового будинку АДРЕСА_2 - виділити у власність позивачу.

У червні 2017 р. ОСОБА_4 звернулась з позовом до ОСОБА_3, яким просила про визнання 24/50 часток в праві спільної часткової власності на житловий будинок з відповідною часткою прилеглих до нього будівель і споруд, що розташований в АДРЕСА_2, визнати особистою приватною власністю.

Позов мотивовано тим, що вказане нерухоме майно придбано нею за особисті кошти.

У відзиві на позов ОСОБА_3 ОСОБА_4 зазначала, що усе нерухоме майно, зазначене у позові як спільне сумісне майно подружжя, є її особистою приватною власністю, оскільки кошти на його придбання були їй подаровані батьками та були отримані ними за продаж належного їм нерухомого майна або отримані як позика.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 листопада 2017 р. позови ОСОБА_3 та ОСОБА_4 об'єднані в одне провадження.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 квітня 2018 р. позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 24/50 часток житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_2.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 24/100 часток житлового будинку, з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_2;

Припинено право власності ОСОБА_4 на 24/100 часток житлового будинку, з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_2.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наданими сторонами доказами доведено, що 13/100 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, земельна ділянка за цією адресою та торгівельний павільйон є особистою власністю ОСОБА_4 і не є спільною сумісною власністю подружжя. Так, при укладанні 23 грудня 2016 р. договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_4 придбала торговельний павільйон, що розташований за адресою: АДРЕСА_3, ОСОБА_3 особисто написав та нотаріально посвідчив заяву, згідно якої він підтвердив, що придбане за цим договором майно є особистою власністю відповідача, а не спільною сумісною власністю подружжя і в суд не надав доказів на спростування вказаної заяви. Що стосується 13/100 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, суд виходив з наявності доказів на підтвердження придбання цього майна за кошти, передані ОСОБА_4 її батьками які вони отримали від продажу належної їм квартири, в той час як позивач на період придбання майна не мав постійного заробітку, що викликає сумнів у можливості надання ним коштів на придбання частини будинку.

Земельна ділянка площею 0,0377 га за адресою: АДРЕСА_1, належить ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на праві приватної спільної сумісної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого 21 жовтня 014 р., та отримана в порядку приватизації державного та комунального житлового фонду.

Суд вважав також доведеним, що 24/50 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з відповідною часткою прилеглих до нього будівель і споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_2, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки придбані сторонами за спільні кошти, в період спільного проживання та з метою проживання в ньому подружжя з дітьми.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду є незаконним, постановленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, судом не в повній мірі враховано обставини, що мають значення для справи, а саме - наявність здійснених особисто ним поліпшень у 24/50 частки житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2; недоведеність висновків суду щодо придбання ОСОБА_4 за особисті кошти 13/100 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 просить рішення суду змінити та визнати за ОСОБА_4 право власності на 24/50 часток житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, а позов ОСОБА_3 залишити без задоволення. В решті рішення - залишити без змін.

Апеляційна скарга мотивована тим, що висновок суду щодо джерела коштів, за які ОСОБА_4 набула у власність 24/50 часток житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 є помилковим, оскільки судом безпідставно відхилені надані ОСОБА_4 докази набуття цього майна за особисті кошти.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню частково із таких підстав.

Як встановив суд першої інстанції і таке підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 27 серпня 2010 р., мають двох малолітніх дітей.

З травня 2017 р. сторони не проживають однією сім'єю, подружні відносини між сторонами припинено, однак вони не можуть досягти згоди щодо поділу нерухомого майна.

За час спільного проживання однією сім'єю було придбано наступне нерухоме майно: 13/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1; земельна ділянка площею 0,0377 га за адресою: АДРЕСА_1; 24/50 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок, з відповідною часткою прилеглих до нього будівель і споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_2; торговельний павільйон, що розташований за адресою: АДРЕСА_3.

Зі змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя.

Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими: 1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є:

1) час набуття такого майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Такий висновок узгоджується на правових позиціях, висловлених Верховним Судом України у постановах від 01 липня 2015 р. (у справі № 6-612цс15) та від 25 листопада 2015 р. (у справі № 6-2333цс15).

За такого, при вирішенні даного спору слід встановити час набуття спірного майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (ст. 264 ЦПК України).

Таким вимогам закону рішення суду в повній мірі не відповідає.

Вирішуючи справу, суд дійшов висновку, що зі спірного майна спільним майном подружжя є лише 24/50 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок, з відповідною часткою прилеглих до нього будівель і споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_2, решта - є особистою власністю ОСОБА_4, оскільки 13/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1 та торгівельний павільйон придбані за особисті кошти ОСОБА_4, а земельна ділянка за цією ж адресою набута у власність внаслідок приватизації.

Повністю з таким висновком суду погодитись не можна.

Так, суд вважав доведеним, що кошти на придбання 13/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1 ОСОБА_4 отримали від своїх батьків, які останні позичили, а згодом повернули борги за кошти, отримані від продажу належної їм квартири.

27 березня 2013 р. ОСОБА_4 на своє ім'я придбала 13/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1 за ціною 21 953,00 грн. Її чоловіком - ОСОБА_3 була надана згода на придбання вказаної частки житлового будинку.

Згідно договору купівлі-продажу від 30 квітня 2013 р. мати ОСОБА_4 продала квартиру за адресою: АДРЕСА_4 за ціною 148 752,00 грн.

Свідки ОСОБА_7, ОСОБА_6 (батьки ОСОБА_4.) показали, що вони продали двокімнатну квартиру та віддали кошти особисто дочці для придбання нею частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.

В силу положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Між тим, договір, за яким мати ОСОБА_4 отримала грошові кошти, відбувся більш ніж через місяць після придбання 13/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1, а тому кошти від продажу квартири за договором від 30 квітня 2013 р. не могли передаватись за придбання частини жилого будинку за договором від 27 березня 2013 р. Належних письмових доказів такого суду надано не було також як і доказів передачі коштів ОСОБА_4 її батьками для придбання частини будинку 27 березня 2013 р.

В той же час, як встановив суд першої інстанції її чоловіком ОСОБА_3 була надана згода на придбання вказаної частки житлового будинку (пункт 1.6 договору купівлі-продажу), що відповідає положенням ст. 65 СК України і свідчить про те, що сторони по справі вважали, що договір укладається в інтересах сім'ї і пов'язаний із розпорядженням спільними коштами та набуттям майна у спільну власність.

За такого суд невірно оцінив надані сторонами докази, а тому помилково вважав, що 13/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1 не є спільним майном подружжя, тоді як проаналізовані докази свідчать про протилежне, і безпідставно відмовив у його поділі. За такого колегія погоджується з доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 щодо хибності наведених висновків.

Щодо земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1, слід виходити з наступного.

Як роз'яснено в п. 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 р. Про практику застосування земельного законодавства при розгляді цивільних справ відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це

право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК, 377 ЦК.

Оскільки частина жилого будинку, яка розташована на спірній земельній ділянці, є спільною сумісною власністю сторін, вона також є їхньою спільною сумісною власністю і підлягає поділу.

Між тим позов в частині поділу земельної ділянки не може бути задоволений.

Заінтересовані особи, між якими виник спір про право, що переданий на розгляд суду, називаються сторонами.

Отже сторонами у цивільному процесі є юридично заінтересовані особи (фізичні або юридичні), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (ст. 48 ЦПК України).

Позивач - особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес.

Відповідач - особа, котра за заявою позивача притягується до відповідальності за порушення чи оспорення права або охоронюваних законом інтересу позивача і безпосередньо на чиї права та інтереси може вплинути вирішення спору.

З урахуванням викладених положень закону даний позов повинен пред'являтися до усіх осіб, які є власниками спірної земельної ділянки, яка перебуває у спільній сумісній власності, оскільки саме на права та обов'язки вказаних осіб впливатиме рішення по даній справі.

Згідно виданого 21 жовтня 2014 р. свідоцтва про право власності земельна ділянка площею 0,0377 га за адресою: АДРЕСА_1, належить ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на праві приватної спільної сумісної власності.

Однак до ОСОБА_6 позовні вимоги не заявлені, тоді як вирішення такого спору безпосередньо вплине на його права та обов'язки співвласника земельної ділянки.

Суд залишив поза увагою вказані обставини справи та вимоги закону, не визначився в повній мірі з характером спірних правовідносин та складом їх учасників і, як наслідок, в порушення вимог п. 3 ч. 5 ст. 12, ч. 2 ст. 51 ЦПК України не роз'яснив позивачу права щодо пред'явлення позовних вимог до належного кола відповідачів.

За такого висновок суду щодо відмови у позові через недоведеність позовних вимог є

помилковим.

Апеляційний суд з огляду на положення ст. 13, ч. 1, 6 ст. 367 ЦПК України позбавлений повноважень щодо залучення до участі у справі нових осіб.

Оскільки співвласника земельної ділянки ОСОБА_6 не залучено до участі справі в якості відповідача, позов не підлягає задоволенню в частині поділу земельної ділянки саме з таких підстав.

Щодо вирішення позовних вимог за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 стосовно 24/50 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з відповідною часткою прилеглих до нього будівель і споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_2, то висновок суду першої інстанції про те, що це нерухоме майно є спільною частковою власністю сторін, правильний.

За договором купівлі-продажу частки житлового будинку від 01 липня 2015 р., посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_8, ОСОБА_4 придбала 24/50 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з відповідною часткою прилеглих до нього будівель і споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_2.

Так, оцінивши надані сторонами докази, а саме: пояснення свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_6, про те, що вказана частка житлового будинку придбана за кошти, зібрані батьками ОСОБА_4 та позичені у друзів їх родини, суд вірно вважав, що такі докази не є об'єктивними і не підтверджують походження коштів, витрачених на придбання спірного майна, не спростовують презумпцію цих коштів як спільних коштів подружжя.

При цьому колегія суддів також виходить з того, що на час придбання спірної нерухомості сторони проживали у шлюбі п'ять років, спільно займалися підприємницькою діяльністю, правочин купівлі-продажу частини будинку вчинено за згодою чоловіка покупця ОСОБА_3, про що складено відповідну заяву останнім за реєстровим №820, що відповідно до положень ст. 65 СК України свідчить про те, що сторони по справі вважали, що договір укладається в інтересах їх сім'ї і пов'язаний із розпорядженням спільними коштами та набуття майна у спільну власність, до того ж вказана частина будинку набувалась з метою проживання сторін та їхніх дітей.

З огляду на встановлені фактичні обставини та наведені мотиви, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права - статті 57, 60 СК України та обґрунтовано визначив правовий статус спірного майна - 24/50 частки жилого будинку з господарськими спорудами та будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_2, визнавши його спільним майном сторін.

За такого аргументи апеляційної скарги представника ОСОБА_4 щодо походження коштів, за які придбано вищевказану частку у жилому будинку, не відповідають наявним у справі доказам і не спростовують наведені вище доводи.

Зокрема, не може бути таким доказом пояснення свідків щодо отримання та передачі коштів на придбання частини будинку ОСОБА_4

Згідно вимог до допустимості доказів суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 78 ЦПК України).

Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 5 ст. 719 ЦК України).

На час укладання договору 01 липня 2015 р. п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян становив 60 900 грн. Купівля частини житлового будинку вчинена за 114 553 грн., що перевищує визначений ч. 5 ст. 719 ЦК України показник, а тому договір дарування коштів на вказану суму має бути посвідчений нотаріально.

Такий договір між ОСОБА_4 та її батьками суду не надано.

Пояснення свідків не можуть підтверджувати такі обставини, зокрема, про походження коштів не свідчать пояснення продавця домоволодіння щодо особи, від якої їх отримано.

Щодо доводів апеляційної скарги про отримання коштів на придбання 24/50 частки жилого будинку з господарськими спорудами та будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_2, за рахунок коштів, отриманих ОСОБА_4 та її батьками за продаж належної їм квартири, то ця угода була укладена 17 липня 2015 р., тобто через 17 днів після придбання спірної частки житлового будинку. Об'єктивних та переконливих доказів того, що за угодою від 17 липня 2015 р. ОСОБА_4 отримала належні їй кошти до 01 липня 2015 р. суду не надано.

Суд вірно вважав, що надані ОСОБА_4 на підтвердження такого розписки та пояснення свідків щодо отримання в борг її батьками грошових коштів та їх повернення не мають відношення до спірних правовідносин, тому що не підтверджують набуття цих коштів ОСОБА_4

Також судом правильно встановлено, що 24/50 частки жилого будинку з господарськими спорудами та будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_2, мають самочинні забудови.

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених в ній умов.

Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).

Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток жилих будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція).

Згідно з пунктами 1.2, 2.1, 2.4 цієї Інструкції поділ об'єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об'єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об'єкту поштової адреси.

Пунктом 2.3 глави 2 Інструкції передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами першою, другою статті 376 ЦК України.

Ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 цього Кодексу не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.

Отже, самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна.

Саме такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 6-286цс15, яка в силу положень ст. 360-7 ЦПК України є обов'язком для застосування судами України.

Згідно технічного паспорту на жилий будинок 24/50 частки жилого будинку з господарськими спорудами та будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 8-13), самочинно збудованими є - нежитлова прибудова літ.А' (2015 р.), переобладнана з житлової прибудови, загальною площею 29,0 кв.м, житлова прибудова літ. А-3 (2015 р.) загальною площею 17,8 кв.м, житловою площею 17,8 кв.м, (таким чином житловий будинок літ. А підсля проведеної реконструкції та добудови житлової прибудови має такі показники: загальна площа - 67,5 кв.м, житлова площа - 31,6 кв.м); сарай діт С (2015 р.) - площа забудови - 7,2 кв.м.

З наведеного вбачається, що до складу спірного домоволодіння входять самочинно збудовані, а також реконструйовані, переплановані об'єкти.

Слід зазначити, що в розумінні ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об'єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акта приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акта приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 5 вересня 2003 р. № 146).

Таким чином, оскільки до складу спірного домоволодіння входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна, позовні вимоги про його поділ не підлягають задоволенню. Через наявність у складі спірного нерухомого майна самочинного будівництва весь цей об'єкт є самочинним, а тому не може бути предметом цивільного обороту, в тому числі будь-які спори щодо цього майна, в тому числі його поділ, не можуть бути задоволені до усунення статусу самочинного будівництва.

Між тим висновок суду про те, що предметом спору між сторонами є поділ цього нерухомого майна, придбаного 01 липня 2015 р., без врахування поліпшень чи об'єктів самочинного будівництва, які виникли пізніше за момент виникнення у подружжя права власності на дане майно та не стосуються предмета спору в даній справі, ґрунтується на помилковому тлумаченні норм права, що регулює спірні правовідносини.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (ч. 1 ст. 179 ЦК України).

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ч. 1 ст. 181 ЦК України).

Відповідно до ст. 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.

Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ч. 1 ст. 190 ЦК України).

Господарсько-побутові споруди, розташовані на одній земельній ділянці із житловим будинком, не є самостійними об'єктами права власності і є приналежністю головної речі - житлового будинку.

За такого предметом спору щодо поділу житлового будинку є об'єкт нерухомості в цілому, разом з приналежними до нього побутовими та господарськими спорудами.

23 грудня 2016 р. ОСОБА_4 на своє ім'я придбала торговельний павільйон, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 за договором купівлі-продажу.

При цьому, ОСОБА_3 особисто написано та нотаріально посвідчено заяву, згідно якої він підтвердив, що придбане за цим договором майно є особистою власністю відповідача, а не спільною сумісною власністю подружжя.

Таким чином, сторони узгодили правовий режим цього майна як особисту власність ОСОБА_4, договір щодо придбання торгівельного павільйону та відповідна заява ОСОБА_3 не оспорені.

За такого суд обґрунтовано дійшов висновку, що торговельний павільйон, що розташований за адресою: АДРЕСА_3, є особистою приватною власністю ОСОБА_4

Апеляційна скарга ОСОБА_3 не містить ґрунтовних доводів на спростування таких висновків.

З урахуванням вищевикладеного за позовом ОСОБА_3 поділу підлягає лише 13/100 часток домоволодіння по АДРЕСА_1.

Поділ майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст. ст. 69-72 СК України, ст. 372 ЦК України.

Відповідно до ст. 69, ч. 1 ст. 71 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, яке ділиться між ними в натурі. Поділ здійснюється за взаємною згодою подружжя, а в разі недосягнення згоди - судом.

Згідно із положеннями ч. 1 ст. 70 СК України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 р. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя , вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільні речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Оскільки сторонами не заявлено вимог про передачу (отримання) грошової компенсації за відповідну частину 13/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1, кожен з подружжя має право на виділ йому 13/200 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1.

За такого суд при вирішені позовних вимог ОСОБА_3 в частині поділу 13/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1, земельної ділянки площею 0,0377 га за адресою: АДРЕСА_1 та 24/50 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з відповідною часткою прилеглих до нього будівель і споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_2, помилково визнав встановленими обставини, що мають значення для справи, які не були доведені, неправильно застосував норми права, що регулюють спірні правовідносини, а тому рішення суду в цій частині на підставі 2, 4 ч. 1, п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволенне - в частині поділу 13/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1 шляхом визнання за ОСОБА_3 права власності на 13/200 часток будинку та припинення, відповідно права власності ОСОБА_4 на таку ж частку, та про відмову у поділі іншого спірного майна.

Колегія суддів при цьому врахувала, що хоча обставини щодо пред'явлення позовних вимог про поділ спірної земельної ділянки не до усіх співвласників залишились поза увагою доводів апеляційної скарги, але таке є підставою для скасування рішення суду першої інстанції відповідно до положень ч. 4 ст. 367, п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України з ухваленням нового судового рішення про відмову у позові у зв'язку з тим, що його пред'явлено не до усіх осіб, які мають безпосередній матеріальний інтерес у спорі.

Рішення суду в частині вирішення позову ОСОБА_4 ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому колегія суддів в силу ст. 375 ЦПК України не вбачає підстав для його скасування в цій частині.

Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що рішення суду в частині вирішення позовних вимог про поділ майна підлягає скасуванню, необхідно повести розподіл судових витрат.

Також необхідно провести розподіл судових витрат, понесених в апеляційній інстанції - сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

В силу ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

В порушення вимог закону судом першої розподіл судових витрат не проведено.

Звертаючись з позовом, ОСОБА_3 просив про визнання за ним права власності на 24/50 частин житлового будинку по АДРЕСА_2, вартість яких згідно договору купівлі-продажу становить 114 553 грн.

За такого згідно ставок судового збору, встановлених підпунктом 1 пункту 1 ч. 2 ст. 4 Закону України Про судовий збір , позивач мав сплатити 1 145 грн. 53 коп. судового збору (1% вартості від ціни позову), але сплатив лише 640 грн., тобто не доплачено 505 грн. 53 коп., які підлягають стягненню з позивача в дохід держави.

Позов ОСОБА_3, задоволено частково: визнано за ним право власності на ? частку майна, вартість якого становить 21 953 грн. (вартість ? частки - 10 976 грн.).

За такого стягненню на користь ОСОБА_3 з ОСОБА_4 підлягає 109 грн. 77 коп. ((1145, 53 х 10976): 114553).

При зверненні з апеляційною скаргою ОСОБА_3 сплачено 775 грн. 30 коп., тоді як ним мало бути сплачено згідно ставок судового збору, встановлених підпунктом 1 пункту 1 ч. 2 ст. 4 Закону України Про судовий збір , 1718 грн., тобто недоплачено 942 грн. 70 коп. судового збору, які підлягають стягнення в дохід держави.

Апеляційна скарга позивача задоволена частково, тому на його користь необхідно стягнути з ОСОБА_4 відповідну частку сплаченого судового збору: 274 грн. 40 коп. ((1718 х 10976): 114553).

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а :

Апеляційні скарги ОСОБА_3 та представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 квітня 2018 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про поділ 13/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських споруд та будівель за АДРЕСА_1, земельної ділянки площею 0,0377 га за адресою: АДРЕСА_1 та 24/50 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з відповідною часткою прилеглих до нього будівель і споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_2, постановити в цій частині нове судове рішення.

Позов ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя задовольнити частково.

Провести поділ спільного майна ОСОБА_3 та ОСОБА_4.

Визнати за ОСОБА_3 право власності на 13/200 часток житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

Припинити право власності ОСОБА_4 на 13/200 часток житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

В поділі земельної ділянки площею 0,0377 га за адресою: АДРЕСА_1 та 24/50 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з відповідною часткою прилеглих до нього будівель і споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_2, відмовити.

Рішення суду в частині вирішення позову ОСОБА_3 щодо поділу торговельного павільйону, що розташований за адресою: АДРЕСА_3, та вирішення позову ОСОБА_4 залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 274 (двісті сімдесят чотири) грн. 40 коп. судового збору.

Стягнути з ОСОБА_3 в дохід держави 1 448 (тисячу чотириста сорок вісім) грн. судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Т.Б. Кушнірової

Ж.М. Яворська

Повний текст постанови складений 20 червня 2018 року