Постанова

від 05.06.2018 по справі 910/9585/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/9585/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючий - Стратієнко Л.В.,

судді: Мамалуй О.О., Ткач І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ІСО",

на рішення Господарського суду міста Києва

(суддя - Турчин С.О.)

від 15.08.2017,

та постанову Київського апеляційного господарського суду

(головуючий - Яковлєв М.Л., судді - Чорна Л.В., Разіна Т.І.)

від 19.02.2018,

за позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний Індустріальний Банк",

до товариства з обмеженою відповідальністю "ІСО",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Міністерство оборони України,

про стягнення 129 803,01 грн,

В С Т А Н О В И В:

ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "ІСО" про стягнення 129 803,01 грн заборгованості за договором про надання банківської гарантії №G710/16 від 09.11.2016, з яких: 123 463,00 грн - сума основного боргу, 3 462,03 грн - заборгованість по відсоткам, 2 877,98 грн - пеня.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням ТОВ "ІСО" зобов'язань, що виникли з договору G710/16 про надання гарантії, відповідно до якої позивач надав відповідачу безвідкличну банківську гарантію щодо виконання останнім своїх зобов'язань перед Міністерством оборони України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.08.2017 позовні вимоги задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 123 463,00 грн основного боргу, 3 462,03 грн відсотків, 2 877,98 грн пені.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновків про порушення відповідачем зобов'язань за договором гарантії №G710/16 від 09.11.2016 в частині відшкодування позивачу понесених витрат зі сплати Міністерству оборони України гарантійного платежу.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.02.2018 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

ТОВ "ІСО" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати вказані судові рішення і прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Підставами для скасування судових рішень відповідач зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанції. Вказує на порушення судами попередніх інстанцій ч. 2 ст. 569 Цивільного кодексу України. На переконання скаржника, гарант (позивач) безпідставно перерахував бенефіціару грошові кошти згідно з платіжним дорученням № 45878 від 15.02.2017 у сумі 158 760,00 грн, відтак позивач не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи і перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

За приписами ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Статтею 200 Господарського кодексу України визначено, що гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управленої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України.

Відповідно до приписів ст. 560 Цивільного кодексу України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії (ч. 1 ст. 563 Цивільного кодексу України).

За умовами ч. 1 ст. 569 Цивільного кодексу України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

За змістом ст. ст. 525, 526 цього Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного (господарського) законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як встановлено господарськими судами, 09 листопада 2016 року між позивачем та відповідачем укладено договір G710/16 про надання банківської гарантії, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу безвідкличну банківську гарантію щодо виконання останнім своїх зобов'язань перед Міністерством оборони України.

Гранична сума відповідальності за гарантії складає 158 760,00 грн (п. 2.1 договору).

Відповідно до п. 2.2 договору термін дії гарантії - з 10 листопада 2016 року по 07 лютого 2017 року включно.

06 лютого 2017 року між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору, що є невід'ємною частиною договору про надання банківської гарантії.

Відповідно до п. 4.2 договору (зі змінами, внесеними додатковою угодою №1) у разі виконання гарантом зобов'язання за гарантією за рахунок власних коштів, день здійснення гарантом оплати за гарантією вважається днем надання гарантом кредиту принципалу. Відповідно, принципал вважається таким, що отримав кредитні кошти у валюті та сумі відповідно валюти та розміру сплачених гарантом коштів за гарантією, і зобов'язується його повернути гаранту в такі строки та в таких сумах: до 09.03.2017 (включно) - 53 000,00 грн, до 09.04.2017 (включно) - 53 000,00 грн, до 09.05.2017 (включно) - 52 760,00 грн.

За період, починаючи з моменту виплати гарантом за рахунок власних коштів будь-якої суми бенефіціару по гарантії, до повного повернення принципалом гаранту сплачених ним коштів за гарантією, принципал сплачує гаранту проценти від суми заборгованості в розмірі 25% річних від суми, сплаченої гарантом бенефіціару за гарантією (п. 4.2.1. договору).

У пункті 4.2.3 договору (зі змінами, внесеними додатковою угодою №1) сторони погодили, що сплата процентів здійснюється щомісячно, не пізніше 10 (десятого) числа місяця, наступного за місяцем, за який нараховано проценти, а також в день повернення заборгованості в повній сумі.

Суди встановили, що банком було отримано вимогу Міністерства оборони України від 20.01.2017 № 286/8/359, відповідно до якої останнє просило виконати умови банківської гарантії G710/16 від 09.11.2017.

24.01.2017 позивач звернувся до відповідача з вимогою № 12.4-164 про надання не пізніше 26.01.2017 підтверджуючих документів щодо виконання останнім зобов'язань перед бенефіціаром (Міністерством оборони України). Зазначив, що у разі невиконання ТОВ "ІСО" умов забезпечених гарантією договорів вимагав до 27.01.2017 сплати банку кошти, зокрема 158 760,00 грн за банківською гарантією № G710/16 від 09.11.2017.

Платіжним дорученням № 45878 від 15.02.2017 банк перерахував Міністерству оборони України (бенефіціару) кошти у розмірі 158 760,00 грн.

Відтак, згідно з приписами п. 4.2 договору відповідач, починаючи з 15.02.2017 вважається таким, що отримав кредитні кошти позивача та в строк до 09.05.2017 включно повинен був сплатити позивачу суму коштів у розмірі 158760,00 грн.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач лише частково виконав зобов'язання з оплати наданих коштів, сплативши позивачу 35 297,00 грн (банківська виписка про рух коштів з 09.03.2017 по 30.06.2017 (а.с. 21, т. 1)). Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування неналежного виконання своїх зобов'язань за договором та наявності заборгованості у розмірі 123 463,00 грн.

Таким чином, врахувавши встановлені ними обставини, умови договору банківської гарантії, наявні в матеріалах справи докази, перевіривши розрахунок заборгованості та банківські виписки, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості в сумі 123 463,00 грн є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Перевіряючи застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права стосовно позовних вимог про стягнення з відповідача процентів у розмірі 3 462,03 грн та пені у розмірі 2 877,98 грн необхідно зазначити таке.

Враховуючи умови п. 4.2.3 договору про надання банківської гарантії №G710/16 від 09.11.2016 в редакції додаткової угоди №1, відповідач повинен здійснювати сплату процентів щомісячно, не пізніше 10 (десятого) числа місяця, наступного за місяцем, за який нараховано проценти, а також в день повернення заборгованості в повній сумі. Відповідач відсотки за договором не сплатив, а тому з відповідача на користь позивача підлягають стягненню відсотки у розмірі 3 462,03 грн. Як вбачається з матеріалів справи, судами попередніх інстанцій перевірено розрахунок нарахованих позивачем процентів, відповідно до умов договору.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно з ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

Укладаючи договір про надання банківської гарантії №G710/16 від 09.11.2016, сторони встановили, що у разі порушення відповідачем зобов'язань, визначених в пунктах 4.1 - 4.3 цього договору, відповідач сплачує позивачу за кожен день прострочення пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, від несплаченої суми за кожен день прострочення (п. 5.2 договору).

Враховуючи прострочення відповідачем грошового зобов'язання, Верховний Суд погоджується з правомірністю застосування господарськими судами норм матеріального права в частині нарахування на суму боргу 2 877,98 грн пені. При цьому судами були вчинені необхідні дії з перевірки їх розрахунку.

Аргументи скаржника щодо порушення судами ч. 2 ст. 569 Цивільного кодексу України, відповідно до якої гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником, відхиляються Верховним Судом оскільки зводяться до неправильного тлумачення вказаної правової норми.

Твердження скаржника, що гарант (позивач) безпідставно перерахував бенефіціару грошові кошти за банківською гарантією №G710/16 від 09.11.2016, оскільки до вимоги бенефіціара № 286/8/359 від 20.01.2017 не було додано документів, які б підтверджували неналежне виконання чи відмову від виконання спростовуються встановленим судами фактом невиконання відповідачем умов договору про закупівлю товарів за державні кошти, в забезпечення виконання зобов'язань якого була надана банківська гарантія.

Отже, звертаючись з касаційною скаргою, відповідач не довів неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права як необхідної передумови для скасування судових рішень, що оскаржуються. Відтак, касаційна скарга ТОВ "ІСО" задоволенню не підлягає.

З огляду на те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, згідно з ст. 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись п. 13 ст. 8, ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ІСО" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 15.08.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.02.2018 у справі за № 910/9585/17 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий Л. Стратієнко

Судді О. Мамалуй

І. Ткач