Постанова

від 02.07.2018 по справі 635/2253/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 635/2253/17 Головуючий суддя І інстанції Токарєва

Провадження № 22-ц/790/2826/18 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: Спори, що виникають із сімейних правовідносин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2018 року м. Харків.

Апеляційний суд Харківської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді - Яцини В.Б.

суддів: - Бурлака І.В., Кружиліної О.А.,

за участю секретаря : Колесник О.Е.,

розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 27 червня 2017 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя,

встановив:

24 квітня 2017 року ОСОБА_5 звернулася до Харківського районного суду Харківської області із позовом до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона з 09 лютого 1991 року

знаходилася в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 04 серпня 2014 року рішенням Харківського районного суду Харківської області від 04 серпня 2014 року шлюб між сторонами було розірвано. В період шлюбу позивач разом з відповідачем придбали житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 та земельні ділянки, що розташовані на території Лизогубівської сільської ради Харківського району Харківської області, призначення якої: для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка) площею 0,2500 га, та для ведення особистого селянського господарства площею 0,1650 га. В даний час виникла необхідність в поділу спільного майна подружжя, в зв'язку з чим позивач змушена звернутися до суду з відповідним позовом.

На підставі вищевикладеного, ОСОБА_5 просила визнати права власності на 2/3 частини житлового будинку, загальною площею 69,30 кв.м, житловою площею 44,40 кв.м, з надвірними будівлями, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, а також про визнання права власності на 2/3 частини земельної ділянки, що розташована на території Лизогубівської сільської ради Харківського району Харківської області, призначення якої: для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка) площею 0,2500 га та на 2/3 частини земельної ділянки, що розташована на території Лизогубівської сільської ради Харківського району Харківської області, призначення якої: для ведення особистого селянського господарства площею 0,1650 га, в порядку поділу спільного майна подружжя.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 27 червня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 2/3 частини житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2, в порядку поділу спільного майна подружжя. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 2/3 частини земельної ділянки, що розташована на території Лизогубівської сільської ради Харківського району Харківської області, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка) площею 0,2500 га, кадастровий номер НОМЕР_1. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 2/3 частини земельної ділянки, що розташована на території Лизогубівської сільської ради Харківського району Харківської області, та для ведення особистого селянського господарства площею 0,1650 га, кадастровий НОМЕР_2.

Ухвалою цього ж суду від 05 липня 2017 року було виправлено описку у вищевказаному рішенні.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Зазначив, що суд не з'ясував, що у подружжя існують борги перед апелянтом, які виникли на підставі заочного рішення Харківського районного суду від 19.11.2015, яке набрало чинності, про стягнення боргу за договором позики у розмірі 4000 доларів США, який був укладений за згодою дружини боржника, ОСОБА_5, в інтересах сім'ї. Зазначений борг стягується апелянтом з відповідача ОСОБА_6 в рамках виконавчого провадження НОМЕР_3, але в результаті ухвалення оскарженого рішення призначені державним виконавцем торги з реалізації арештованого в результаті забезпечення позову майна, земельних ділянок, були відкладені.

Вважає, що позов про поділ майна подружжя був поданий у даному випадку з єдиною метою - уникнути виконання заочного рішення Харківського районного суду Харківської області від 19.11.2015, оскільки цей позов був поданий після того, як ОСОБА_5 дізналася про примусове виконання заочного рішення суду про стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 боргу в сумі 154 264,27 грн., і що державним виконавцем 25 березня 2016 року складено акт опису та арешту майна - житлового будинку № АДРЕСА_1. Про цю обізнаність було встановлено в ухвалі Апеляційного суду Харківської області від 04.04.2017.

Також вказав, що визнання спірним рішенням права власності на 2/3 зазначеного майна до відповідача ОСОБА_5 унеможливлює виконання вказаного заочного рішення суду першої інстанції від 19.11.2015.

При цьому апелянт послався на правові позиції, які була викладені у постановах від 31.05.2017 року у справі № 6-599цс17 та від 17.02.2016 у справі № 6-76цс16.

Заочним рішенням Харківського районного суду Харківської області від 19 листопада 2015 року у справі № 635/5007/15-ц з ОСОБА_6 на його користь стягнуто борг за договорами позики у розмірі 154 264,27 грн. На забезпечення виконання рішення було накладено арешт на спільне майно подружжя сторін у справі, а саме: будинок по АДРЕСА_1. Після початку виконавчого провадження ОСОБА_5 намагалася виключити це майно з акта опису й арешту, звернувшись з позовом про визнання за нею права власності на 2/3 частини цього майна, однак у задоволенні її вимог було відмовлено. Після цього ОСОБА_5 звернулася до суду вже з даним позовом. Одразу після набрання законної сили рішенням про стягнення боргу ОСОБА_6 намагався скасувати заходи забезпечення позову, однак ухвалою суду йому було відмовлено у задоволенні такої заяви. Низка подій свідчить про намагання вивести майно з-під арешту та унеможливити виконання вказаного заочного рішення.

Вказав, що оскаржуване рішення суду порушує його права, оскільки на підставі рішення Харківського районного суду Харківської області від 27 червня 2017 року не відбулися виконавчі дії, а саме торги про реалізацію арештованого в результаті забезпечення виконання рішення суду майна.

Справа в апеляційному порядку переглядається неодноразово.

Так, ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 21 листопада 2017 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 27 червня 2017 року було закрито з тих підстав, що оскаржене рішення суду першої інстанції безпосередньо не стосується прав та обов'язків апелянта.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 21 листопада 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд суду апеляційної інстанції. При цьому з посиланням на правову позицію, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-76цс16 вказано про передчасність висновків суду апеляційної інстанції про можливості виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_6 на користь апелянта боргу за рахунок визнання оскарженим рішенням суду за ОСОБА_6 права власності на 1/3 частини земельних ділянок, без з'ясування обставини справи щодо вартості майна, яке залишилося у власності відповідача.

У своєму відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_5 просить рішення Харківського районного суду Харківської області від 27.06.2017 по справі № 635/2253/17 залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_3 без задоволення, з огляду на безпідставність її доводів.

Вказала, що сторони по справі відповідно до ч. 2 ст. 69 СК України, ст. 372 ЦК України поділили належне їм на праві спільної сумісної власності майно подружжя, а апелянт ОСОБА_3 не довів, що він як кредитор відповідно до ч. 2 ст. 73 СК України має право на звернення стягнення на частку спільного майна подружжя, поділене судом у власність позивачу ОСОБА_5

Зазначила, що відповідно до ч. 1 ст. 73 СК України за зобов'язаннями одного з подружжя, у даному випадку відповідача ОСОБА_6, стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у справі спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі, тому доводи скарги про те, що внаслідок поділу майна подружжя за рішенням суду порушені його права кредитора на звернення стягнення на майно відповідача ОСОБА_6Є, - є безпідставними.

Жодна норма права, що зазначена у наведених апелянтом постановах Верховного Суду України від 31.05.2017 по справі № 6-599цс17 та від 17.02.2016 по справі № 6-76цс16, не може бути застосована у даній справі, оскільки цей спір не є тотожній. Вказані постанови Верховного Суду України стосуються лише процесуальних питань, а не застосуванню матеріальної норми права до спірних правовідносин.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, в порядку письмового провадження без повідомлення відповідно до норми ч.1 ст. 369 ЦПК України.

Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та проведення судового засідання, згідно до положень ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, у порядку письмового провадження перевіривши матеріали справи у передбачених ст. 367 ЦПК України межах, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

У статті 263 ЦПК України визначені наступні вимоги до законності і обґрунтованість судового рішення:

1. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

2. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

3. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

5 . Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні

Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам ст.ст. 263, 264 ЦПК України рішення суду відповідає у повній мірі.

Так, відповідно до змісту ст. ст.60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини ( навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута під час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі ст. 63 Сімейного кодексу України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 1 ст. 69 Сімейного Кодексу України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Статтею 70 Сімейного Кодексу України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте до шлюбу, а також майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому, особисто.

Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України та ч. 1 ст. 60 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Частиною 1 ст. 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно ч.1 ст.71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Відповідно до. п. 24 вищевказаної постанови не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте під час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, які були особистою власністю кожного з них.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 09 лютого 1991 року. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 04 серпня 2014 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було розірвано, що підтверджується копією рішення суду (а.с.9).

За період шлюбу сторонами було набуте майно, а саме житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та земельні ділянки, що розташовані на території Лизогубівської сільської ради Харківського району Харківської області, призначення яких: для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка) площею 0,2500га., та для ведення особистого селянського господарства площею 0,1650га.

Заочним рішенням Харківського районного суду Харківської області від 19 листопада 2015 року у справі № 635/5007/15-ц з ОСОБА_6 на його користь стягнуто борг за договорами позики у розмірі 154 264,27 грн. На забезпечення позову було накладено арешт на спільне майно подружжя сторін у справі, а саме: будинок по АДРЕСА_1 Харківського району Харківської області. Після початку виконавчого провадження ОСОБА_5 намагалася виключити це майно з акта опису й арешту, звернувшись з позовом про визнання за нею права власності на 2/3 частини цього майна, однак у задоволенні її вимог було відмовлено. Після цього ОСОБА_5 звернулася до суду вже з даним позовом.

Колегія суддів відхиляє доводи скарги про те, що поділ спільного сумісного майна подружжя порушує його право звернути стягнення на належне позивачу майно, яке зменшилося внаслідок цього поділу.

У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-76цс16 зазначено, що у справі, яка переглядається, за позивачем визнано право власності на майно, яке перебувало у спільній сумісній власності її та відповідача як подружжя і на яке на забезпечення позову про стягнення з останнього на користь іншої особи боргу за договором позики було накладено арешт та заборону відчуження. У цій справі Верховний Суд України дійшов висновку про те, що позбавлення відповідача права власності на майно унеможливлює виконання судового рішення про стягнення з нього на користь заявника суми боргу, внаслідок чого останній має підстави вважати своє право на отримання суми боргу порушеним, а тому висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у заявника права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов'язки, є передчасним, суперечить змісту статті 292 ЦПК України та перешкоджає подальшому провадженню у справі щодо існуючого спору.

Відповідно до правового висновку, що викладений у постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року в справі № 6-801цс16 про поділ майна подружжя в якій міститься правовий висновок про застосування вказаних норм СК України про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції оскільки суд правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, встановивши обсяг майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, про наявність підстав для його поділу. Заборона відчуження нерухомого майна у даному випадку не є правовою підставою для відмови у позові про поділ спільного сумісного майна подружжя.

Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, введення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 СК України ).

Відповідно до правової позиції Верховного суду України, викладеної в постанові від 11 березня 2015 року по справі № 6-211цс14, під час вирішення спору щодо поділу майна частка кожного з подружжя в спільному майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін у придбане майно, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбанні (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладено, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано положеннями ст. 63 СК України , згідно з якими дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у ст. 69 СК України .

Поділ спільного сумісного майна не є його відчуження, оскільки саме право на майно виникло у сторін як подружжя з часу його придбання, поділ майна - це реалізація одного з повноважень власників щодо можливості окремого володіння та користування майном.

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Так, відповідно до п. 1 ч. ст. 10 Закону України Про виконавче провадження заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами.

Згідно до ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 73 СК України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

При цьому апелянт всупереч передбаченого у ст. 81 ЦПК України процесуального обов'язку не довів, що стягнутий за рішення районного суду з відповідача ОСОБА_6 борг виник на підставі договору позики, який був укладений цим подружжям в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, було використано на її потреби.

Із розписки від 13.11.2012 року вбачається, що вона була укладена між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, а ОСОБА_5 про неї не знала та її не підписувала.

За чинною правовою позицією, викладеною у Постанові Верховного Суду України від 12.09.2012 р. №6-88цс12, договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язок для другого з подружжя лише в тому разі, якщо договір укладено в інтересах сім'ї, а майно одержане за цим договором використовується для потреб сім'ї. Якщо договір одним із подружжя укладено не в інтересах сім'ї, він не створює обов'язку для другого з подружжя і згоди останнього на його укладення законом не вимагається.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_5 у будь-якому вигляді надавала згоду на отримання позики у розмірі, що виходить за межі дрібного побутового та взагалі була обізнана про зазначені обставини.

Наявність у відповідача боргових зобов'язань перед третіми особами, які виникли на підставі судового рішення, не є перешкодою для поділу майна подружжя, на яке позивач має право відповідно до закону.

При таких обставинах для апелянта ОСОБА_3 не має правого значення факт поділу спільного сумісного майна подружжя, оскільки відповідно до вказаних норм ст.ст. 65, 73 СК України відсутні правові підстави для звернення стягнення на майно, яке було присуджено у власність на підставі оскарженого ОСОБА_3 рішенням районного суду від 27.06.2017 за іншим подружжям, відповідачем ОСОБА_7 В любому випадку ОСОБА_3 відповідно до вказаних норм СК України має право розраховувати лише на звернення стягнення на майно боржника за рішення Харківського районного суду Харківської області від 19.11.2015 по іншій справі № 635/5007/15-ц про стягнення боргу з ОСОБА_6, в порядку його примусового виконання, на підставі вказаної норми ст. 10 Закону України Про виконавче провадження .

В результаті поділу спільного сумісного майна подружжя кожний з них не набуває права власності на чуже майно, а отримує лише те, що йому належить у шлюбі за законом. У даному випадку кредитор одного з подружжя, за недоведеності підстав для застосування норм ст.ст. 65, 73 СК України, може розраховувати на можливість звернення стягнення лише на майно одного з подружжя - боржника.

Виходячи з наведених мотивів судова колегія не вбачає законних підстав для з'ясування вартості майна, яке було присуджено ОСОБА_6 при поділу спільного сумісного майна подружжя, а також - для застосування правової позиції, яка була викладена у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 76цс16, в якій судами не досліджувалися ці питання про застосування норм ст.ст. 65, 73 СК України.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованих і законних висновків, які доводами скарги не спростовані про те, що права, свободи чи інтереси ОСОБА_3, за захистом яких він звернувся до апеляційного суду, були порушені відповідачем.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, оскільки апелянт не довів доводи своєї скарги і не спростував презумпцію законності судового рішення, у її задоволенні слід відмовити, з передбачених ст. 375 ЦПК України підстав.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України усі судові витрати покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст. 268, 367,368, п. 1 ч.1 ст.374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384, 388-392 ЦПК України, та пунктом 8 частини першої Розділу ХIII Перехідних положень ЦПК України, суд апеляційної інстанції

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 27 червня 2017 року залишити без задоволення.

РішенняХарківського районного суду Харківської області від 27 червня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, і протягом тридцяти днів з дня проголошення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення виготовлений 02 липня 2018 року.

Головуючий:

В.Б. Яцина.

Судді: І.В. Бурлака.

О.А. Кружиліна.