Постанова

від 27.06.2018 по справі 910/20767/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" червня 2018 р. Справа№ 910/20767/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Смірнової Л.Г.

суддів: Руденко М.А.

Кропивної Л.В.

при секретарі судового засідання - Молокопой І.А.

за участю представників:

від позивача: Ваховська І.Б. довіреність № 062/01/10-579 від 22.01.2018;

від відповідача: не з'явився;

від третьої особи: не з'явився;

Розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Аладін-2013"

на рішення Господарського суду міста Києва від 21.03.2018

у справі №910/20767/17 (суддя - Літвінова М.Є.)

за позовом Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аладін-2013"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Комунальне підприємство "Печерськсервіс"

про розірвання договору та виселення

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.03.2018 у справі №910/20767/17 позовні вимоги задоволено повністю.

Розірвано Договір про передачу майна територіальної громади м. Києва в оренди від 20.10.2015 №2050 укладений між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Комунальним підприємством "Печерськсервіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Аладін - 2013".

Виселено Товариство з обмеженою відповідальністю "Аладін -2013" (код ЄДРПОУ 38706293) з орендованого майна, а саме: з нежитлового приміщення загальною площею 176,40 кв.м. в нежитловому будинку №1, літера "Ж", корпус 6, перший поверх на вул. Військовий проїзд.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Товариства з обмеженою відповідальністю "Аладін-2013" звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 21.03.2018 та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Відповідно до протоколу автоматизованого визначення складу колегії суддів апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Аладін-2013" у справі №910/20767/17 передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Смірнової Л.Г., суддів Кропивної Л.В., Руденко М.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 29.06.2018 апеляційну Товариства з обмеженою відповідальністю "Аладін-2013" було прийнято до провадження у визначеному складі суду та призначено до розгляду на 27.06.2018.

Через управління автоматизованого документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від представника позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому останній просив залишити рішення першої інстанції без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

Через управління автоматизованого документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від представника третьої особи надійшли письмові пояснення.

У судове засідання 21.06.2018 з'явились представник позивача. Представник відповідача та третьої особи у судове засідання не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.

Відповідно до п. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Представник позивача в судовому засіданні заперечив проти доводів, викладених в апеляційній скарзі, просив залишити рішення першої інстанції без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

20 жовтня 2015 року між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації) (орендодавець, надалі позивач), Комунальним підприємством "Печерськсервіс" (балансоутримувач, надалі третя особа) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Аладін -2013" (орендар, надалі відповідач) було укладено Договір №2050 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду (надалі Договір).

Відповідно до умов Договору відповідачу було передано в оренду нежилі приміщення загальною площею 176,40 кв.м. в нежитловому будинку №1, літера "Ж", корпус 6, перший поверх на вул. Військовий проїзд.

Згідно з п. 2.4. Договору об'єкт оренди належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва і знаходиться на балансі КП "Печерськсервіс".

Строк дії Договору встановлено з 20.10.2015 по 18.10.2018 (п. 9.1. Договору).

Відповідно до п.п. 3.1., 3.3., 3.6. Договору за користування об'єктом оренди орендар сплачує на рахунок КП "Печерськсервіс" орендну плату, компенсацію витрат підприємства за користування земельною ділянкою, на якій розташований об'єкт оренди, починаючи з дати підписання акта приймання - передачі. Останнім днем сплати орендної плати є дата підписання орендарем та орендодавцем акта приймання - передачі при поверненні об'єкта оренди позивачу.

Відповідно до п. 3.1. Договору за користування об'єктом оренди орендар сплачує орендну плату, розрахунок якої здійснюється на підставі Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади.

Відповідно до п. 3.7. Договору орендна плата, компенсація витрат підприємства за користування земельною ділянкою сплачується орендарем незалежно від наслідків господарської діяльності орендаря щомісячно, не пізніше 5 числа наступного місяця.

Як вказує позивач, відповідач договірні зобов'язання в частині здійснення платежів не виконав належним чином, не сплатив їх вчасно та в повному обсязі, через що виникла заборгованість з орендної плати понад три місяці підряд, яка згідно довідки КП "Печерськсервіс" за період дії Договору станом на 01.11.2017 складала 188925,50 грн. Крім того, у зв'язку з невиконанням умов вказаного Договору відповідач має заборгованість з виплати витрат підприємства за користування земельною ділянкою 36565,07 грн.

Судовим рішенням у справі №910/9477/16 було встановлено факт порушення відповідачем істотних зобов'язань із сплати орендної плати за Договором, що є підставою для розірвання договору оренди та виселення з орендованого об'єкту.

Листами від 11.11.2016 №062/05/15-11424 від 19.01.2017 №062/05/15-571 від 19.01.2017 №062/05/15-522 позивачем було надіслано вимоги відповідач про необхідність звільнити приміщення та передати за актом приймання - передачі.

Вказані листи були залишені з боку відповідача без реагування.

Згідно з довідками КП "Печерськжитло" станом на 01.11.2017 підтверджується гаявність у відповідача грошового зобов'язання по сплаті на користь КП "Печерськсервіс" заборгованості з орендної плати та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою понад три місяці підряд. Крім того, судом (справа №910/9477/16) встановлено, що відповідач у встановлений договором строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання.

Наведені обставини, є підставою для розірвання Договору оренди та виселення відповідача з займаного приіщення.

Відповідач проти позовних вимог заперечуавав, посилаючись на безпідставність та необгрунтованість останніх.

Третя особа позовні вимоги підтримала, та просила суд задовольнити останні в повному обсязі.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Стаття 629 ЦК України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

За своєю правовою природою Договір є договором оренди.

До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ч. 6 ст. 283 ГК України).

Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Державну політику у сфері оренди здійснюють: Кабінет Міністрів України, а також Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо державного майна; органи, уповноважені Верховною радою Автономної республіки Крим - щодо майна, яке належить Автномній Республіці Крим; органи місцевого самоврядування - щодо майна, яке перебуває в комунальній власності. Відносини щодо оренди державного майна, майна, що належить Автномній республіці Крим або перебуває в комунальній власності, регулюється договором оренди, цим Законом та іншими нормативно - правовими актами (ст. 2, ст. 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

Відповідно до ч. 1 ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 762 ЦК України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлється договором найму.

Згідно ч. 1 ст. 286 ГК України, оренднв плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Приписами ч. 3 ст. 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначається, що орендар зобов'язаний вносити оренду плату своєчасно і у повному обсязі.

Відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", строки внесення орендної плати визначаються у договорі.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.1 ст. 763 ЦК України, договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Частина 1 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначає, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: розірвання договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладанні договору.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Частиною 1 ст. 782 ЦК України передбачено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Згідно із частинами 2 та 3 ст. 188 ГК України, сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

Поряд з цим, ч. 4 ст. 188 ГК України передбачає, що у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Відповідно до п. 5.2 Договору при несплаті орендарем плати протягом 3 місяців підряд з дня закінчення строку платежу орендодавець має право відмовитись від договору та вжити необхідних заходів для примусового виселення орендаря. У разі відмови наймодавця від договору оренди договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Пунктом 6.7. Договору передбачено, що при невиконанні або порушенні однією із сторін умов договору та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України, договір може бути розірваний достроково на вимогу однієї із сторін за рішенням суду.

Відповідно до п. 9.6. Договору, на вимогу однієї із сторін Договір може бути достроко розірвано за рішенням суду, господарського суду у разі невиконання сторонами свої зобов'язань та з інших підстав, передбачених закондавчими актами України.

Відповідно до п. 9.4. Договору, договір припиняється у разі невиконання або систематичного неналежного виконання істотних умов договору.

Як підтверджується матеріалами справи відповідачу було направлено листи: від 19.01.2017 №062/05/15-522, від 16.03.2016 №062/07/15-2668, від 19.01.2017 №062/05/15-571, від 11.11.2016 №062/05/15-11424 від 02.03.2016 №08-09 з вимогою погасити заборгованість по орендній платі та про відмову від Договору оренди та звільнення приміщення.

Проте, відповідачем не було виконано вказані вимоги, та зазначені листи були залишені без реагування.

Неналежне виконання відповідачем зобов'язань за Договором в частині сплати орендних платежів та наявної заборгованості було встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2016 у справі №910/9477/16.

Як вбачається з матеріалів справи відповідачем не було сплачено орендну плату у встановлений договором строк протягом 5 місяців підряд, а саме відповідач не сплатив: до 15 листопада 2015 року, до 15 грудня 2015 року, до 15 січня 2016 року, до 15 лютого 2016 року та до 15 березня 2016 року. В березні відповідач сплатив 4924,98 грн 18.03.2016 та 4802,92 грн 30.03.2016. Дані кошти підприємство врахувало в рахунок погашення наявної заборгованості з орендної плати. Після чого відповідач не сплатив платежі ще за 4 місяця підряд за квітень до 15 травня 2016 року, за травень до 15 червня 2016 року, за червень до 15 липня 2016 року. В липні сплатив лише 225 грн. двома платежами і мав несплачену орендну плату в сумі 7648,12 грн. В серпні і вересні відповідач не сплачував орендну плату, а у жовтні сплатив 600 грн. з 9781,94 грн. нарахованих. Після цього відповідач не сплачував протягом 12 місяців орендну плату взагалі.

Частиною 4 ст.75 ГПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах).

Згідно ч.1 ст.2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 ЦК України, ст.20 ГК України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004 Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Отже, до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідач вчинив дії, спрямовані на порушення інтересу позивача, на захист якого подано позов, або утверджують за собою право, яке належить позивачу тощо, тобто ті, які свідчать про те, що право (інтерес) позивача порушене або оспорюється. Зазначені обставини входять до підстав позову і підлягають дослідженню, оскільки, суд, приймаючи рішення, має встановити чи мають місце факти порушення чи оспорення суб'єктивного матеріального права чи інтересу, на захист якого подано позов.

Суд звертає увагу сторін, що частиною 1 ст.73 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 ГПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 ГПК України).

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

У Рекомендаціях R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що суд повинен, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо можливо, і протягом всього розгляду, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, в тому числі і їх право на неупередженість. Зокрема, він повинен володіти повноваженнями proprio motu, щоб вимагати від сторін пред'явлення таких роз'яснень, які можуть бути необхідними; вимагати від сторін особистої явки, піднімати питання права; вимагати показань свідків, принаймні в тих випадках, коли мова йде не тільки про інтереси сторін, що беруть участь у справі, тощо. Такі повноваження повинні здійснюватися в межах предмета розгляду.

В свою чергу, обов'язок доказування, встановлений статтею 74 ГПК України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

При цьому, судом прийнято до уваги, що у відповідності до приписів ч.2 ст.614 Цивільного кодексу України особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Тобто, з наведеного вбачається, що чинним законодавством встановлено презумпцію вини.

Однак, всупереч принципу змагальності сторін та обов'язку з доказування, відповідачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження належного виконання зобов'язань за Договором оренди в часині сплати орендних платежів та вжиття всіх необхідних заходів щодо такого виконання.

Також, відповідачем не надано суду доказів які б спростовували наявність заборгованості по орендних платежах.

З огляду на вищевстановлені судом обставини стосовно порушення з боку відповідача умов Договору оренди в частині сплати орендних платежів та наявної заборгованості з орендної плати, вимоги позивача про розірвання Договору про передачу майна територіальної громади м. Києва оренди від 20.10.2015 №2050 та виселення відповідача з нежитлового приміщення загальною площею 176,40 кв.м. в нежитловому будинку №1, літера "Ж", корпус 6, перший поверх на вул. Військовий проїзд, визнаються судом обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.

За таких обставин, Київський апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 21.03.2018 у справі №910/20767/17.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 282, 284 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ :

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Аладін-2013" на рішення Господарського суду міста Києва від 21.03.2018 у справі №910/20767/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 21.03.2018 у справі №910/20767/17 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/20767/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. 288 ГПК України.

Головуючий суддя Л.Г. Смірнова

Судді М.А. Руденко

Л.В. Кропивна